Еволюційний стрибок у сфері гуманітарних наук дав змогу з'ясувати низку питань, які були в епіцентрі наукових розвідок упродовж тривалого часу, але паралельно з цими досягненнями на поверхню виплив комплекс інших запитань, які раніше не вирізнялись актуальністю. Еволюційна динаміка у галузі гуманітарних наук і лінгвістики зокрема відбулася завдяки напрацюванням таких дослідників, як В. Гумбольдт, О. Потебня, Ф. де Сосюр, М. Бахтін, Л. Вітгенштейн, Р. Якобсон, К. Леві-Строс, Г. Г. Гадамер, Р. Барт, Б. Сепір та багато інших. Упродовж другої половини ХХ та початку ХХІ століть цей горизонт досліджень розширений завдяки доробкам Н. Хомського, М. Караулова, Ю. Степанова, Ю. Лотмана, А. Вежбицької, Р. Фрумкіної, І. Стерніна, Ч. Пірса, Ч. Морріса, Ж. Дюбуа, О. Кубрякової, М. Фуко, У. Еко, Г. Гачева, а також дослідників у дотичних до лінгвістики сферах – семіотики, соціології, психології, філософії, культурології та ін. Характерною для цього періоду є поява нових синтетичних галузей знань, таких як етнопсихолінгвістика, текстологія, лінгвосеміотика, корпусна лінгвістика, дискурсологія, теолінгвістика, наратологія, лінгвокогнітологія, неориторика, синергетика та ін. [22, с. 15], [5, с. 5].
Когнітивна лінгвістика як окрема галузь знань інтенсивно розвинулась у кінці ХХ та на початку ХХІ століть. У рамках її парадигми та близьких до неї сфер знань визріли і набули актуальності такі категорії як концепт, культурна константа, стереотип, фрейм, гештальт, символи культури, архетип, семасіологічна універсалія, культурема та ін. Формуючись, ці категорії наповнились завдяки інформаційному живленню з різних джерел знань, зокрема психології, філософії, семіології, когнітології та ін. У результаті розвитку маргінальних та базових інформаційних середовищ зазначені категорії, опираючись на лінгвістичні та філософсько-антропологічні доробки, сформували окремий інформаційний простір. І врешті, як зазначалося вище, у 70–80-ті роки ХХ ст. стала актуальною тема нової епістемології. У контексті зазначених актуалізацій особливого звучання набула проблема мовної картини світу, а також нового прочитання – художньо-літературна спадщина, культурні феномени та ін. [18, с. 18–19], [14, с. 5].
З огляду на сказане зауважимо, що у контексті зазначених тенденцій українська мова, українська література, культура, історія, ментальність у наші дні теж інтенсивно опрацьовуються. І доробки у галузі когнітології (К. Юнг, Ю. Степанов, А. Стернін, В. Карасик, Н. Слухай), мовної картини світу (М. Караулов, О. Корнілов, Ж. Соколовська), мовних та семасіологічних універсалій (А. Вежбицька), ментальних картин світу (Г. Гачев), української ментальності (В. Янів, А. Фурман), символів української мови і культури (В. Жайворонок, В. Кононенко), лінгвокультурології (М. Алефіренко, С. Воркачов, В. Воробйов), художньо-поетичної картини світу (Ю. Лазебник, Н. Слухай, Т. Космеда), синергетики, української мови (Ф. Бацевич), аперцептивності художнього тексту (А. Мойсієнко) та ін. дозволяють розширити діапазон інтерпретацій як мовних, так і українських культурно-ментальних феноменів.
Звужуючи тематику обговорення, зосередимось та такій категорії, як стереотип, а також у його рамках – на новій інтерпретації мовно-культурних знаків.
Стереотип у контексті мовно-культурних, мовно-картинних, лінгво-семіотичних тлумачень і як чинник світоглядно-аксіологічних структур сформувався у другій половині ХХ ст. Ця категорія є близькою до констант, які інтерпретуються як «стійкі концепти культури, незалежно від того, є вони «апріорними до досвіду» чи «досвідом, емпіричними». Константа в культурі – це концепт, який існує постійно чи принаймні дуже довгий час» [25, с. 84–85], тоді ж як стереотип – це «усталене уявлення розуміння, сприйняття та ставлення людини до явищ чи фактів об’єктивної дійсності. Це стійка світоглядна структура, яка характеризується внутрішньою системною стабільністю і формується на основі порівняння з існуючими ідеалами; це стійкий та відносно спрощений образ, який маніфестує специфіку світобачення окремого етносу або соціальної групи» [21, с. 689–690].
Одним із основоположників цієї категорії та теорії стереотипів був Волтер Ліппман. Первинно вона розглядалась як терміно-понятійне явище психології та соціології. Стереотип іншими словами можна визначити як комплекс уявлень про будь-який сегмент навколишньої дійсності, який характеризується відносною семантичною стабільністю. На тлі світоглядно-культурних та інших тенденцій стереотип неодмінно наділений мовно-комунікативними потенціями, бо саме мово-мислення є найактуальнішим полем його реалізації. Стереотип містить культурно-історичну пам’ять і завжди реалізується у двох проекціях – колективний досвід та індивідуальний досвід, є середовищем успадкування та накопичення знань про навколишній світ. Також зауважимо, що стереотип органічно абсорбує аксіологічну модель та маніфестує унікально-ментально-світоглядну структуру світобачення» [20, с. 11].
За свідченням фахівців саме у цій галузі, будь-яка мовна картина світу репрезентується певною групою стереотипів, комплексом семантичних згустків, які укладаються у специфічний орнамент, в якому в свою чергу прочитуються культурно-генетичні коди [2, с. 126], [10, с. 68]. Вчені виділяють окремі групи, але різну кількість компонентів ментально-культурного простору, і всі сходяться на тому, що набір цих сематично вагомих чинників безперечно існує і формує культурний ландшафт [19, с. 18], [2, с. 55]. Зазначимо, що, крім інших типологічних характеристик, стереотип може розглядатися в синхронії та діахронії, де діахронія – це нашарування культурно-історичних пластів, послідовне накладання накопиченої інформації попередніх поколінь, а синхронія – це світоглядна модель, взята в окремому окодосяжному часовому просторі. А детальніше – це окреме кліше, матриця, яка стандартизує світогляд і характеризується як стійкістю, так і структурною еластичністю водночас. Як зазначалось, стереотипам (як комплексам світоглядних категорій) властиво накопичувати історичний досвід і зі зміною епох зазнавати окремих мутацій та видозмін, але при цьому вони зберігають свою цілісність доти, доки існує нація, етнос чи соціум, який є носієм саме цієї «мовно-культурної та світоглядно-аксіологічної системи» [20, с. 58].
Методологічна поліфонія підходів до інтерпретації стереотипу є причиною відсутності єдиної концепції та когнітивної цілісності, але існуюча мозаїка інтерпретацій у наш час на стадії остаточного оформлення у монолітну модель. Неповнота картини наукового пояснення стереотипу також пов’язана з багатовекторністю та різноаспектністю інформації, з одного боку, і передчасним спадом наукової популярності, з другого. Ілюстративним доказом цього є те, що впродовж останнього десятиліття ми не спостерігаємо значної кількості фундаментальних праць у цій сфері знань.
Заповнюючи нішу в окресленій галузі, звернемося до проблеми української мовної картини світу і до маніфестації нею такого стереотипу як родина.
«Родина» в українській мовокультурі представлена як семантичним полем, так і синонімічним рядом, континуумом словосполучень, комплексом асоціативних зв’язків, художньо-образною маніфестацією (як у масиві народнопоетичної творчості, так і в авторських текстах), в етнографічному матеріалі, в етико-правовому полі та ін. Також предметом смислового опрацювання ця категорія є у прислів’ях, приказках, афоризмах, фразеологізмах та силогізмах, які репрезентують радше архаїчну модель. Сучасні ж уявлення про родину як мегакультурне утворення доповнюються кінематографічними образами, художньо-образотворчими та авторсько-пісенними доробками, медійним дискурсом, правовими нормами, наприклад, «сімейне право»). Всі жанрово-видові засоби формують цілісну та багатогранну фігуру, в якій кодифікується комплекс мовно-культурних, світоглядно-аксіологічних, ментальних та інших чинників. Загалом цим комплексом репрезентується духовна дійсність та культурна константність українського народу. Приналежність до цих уявлень є свідченням належності до етнокультурної формації, її духовної сфери.
У цьому контексті свідомо упускаємо християнсько-релігійний компонент досліджуваного стереотипу, оскільки вважаємо його окремою темою дослідження, але дотично нижче він буде розглянутий.
Крім цього, будемо намагатися залишитись у просторі науково-аналітичних методів та стилістики і не зануритись у публіцистичні чи популярні форми інтерпретації.
Також для більшої об’єктивності дозволимо собі деякі порівняння з іншими картинами світу, скажімо, з культурою Вірменії чи Грузії. Такі контрастивні прийоми є виправданими з огляду на релігійно-християнську спорідненість, на фактор глибинної культурно-історичної та еволюційно-генеалогічної моделі – ці народи, як і український, налічують багатовікову історію, характеризуються архаїчними традиціями, проживанням на своїй історичній території, боротьбою за незалежність та протистояннями асимілятивним процесам, ієрархією цінностей та ін. Відмінність полягає лише у природно-географічних реаліях, належності мов до різних мовних груп та сімей, уявленням про визначену Богом та історією ойкумену, міфологію.
***
Родина як етнокультурна та понятійно-ментальна категорія в українському мовно-культурному ландшафті та народів Закавказзя охоплює широкий семантичний та культурний простір. З одного боку, це глибинна культурно-історична традиція, з іншого – це морально-етичні, соціально-правові інтерпретації, наукові гіпотези та теорії. Крім цього, ще й широке функціонування у дискурсі – значний обсяг сполучуваності слів, масштабний тропеїстичний простір (уживання порівнянь, метафор, епітетів, гіпербол, метонімії, алегорії та ін.). Також родина є ключовою категорією мовної картини світу, у рамках якої формується понятійно-асоціативний простір [4, с. 26] та налічує цілий континуум слів-стимулів, які співвідносяться з ядерною чи периферійною зонами семантичного поля.
Важливою також є філософсько-світоглядне розгортання цього поняття у контексті інтерпретації ментальності наших народів. У аксіологічній структурі української моделі світу (до речі, як і в багатьох інших народів) родина як світоглядно-понятійна категорія входить до десятки базових ціннісних категорій (поряд із нею позиціонуються «життя», «Бог», «свобода», «батьки», «патріотизм», «вождь» – голова роду, народу, нації, «віра», «земля» – рідний край, «плем’я», «свій», «чужий» та ін.
Родина в українській мові інтерпретується як «група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом…» – у першому значенні і у п’ятому «рідна сторона, батьківщина», у шостому – «рід покоління кого-небудь» [8, с. 1038]. У «Словнику синонімів української мови» родина (сім’я) – рід; батько (основоположник роду); челядь; пращури (родинно-споріднені та генеалогічно залежні) – як архаїчна фаза родинного дерева; група людей, які проживають в одному приміщенні; нащадки (як гіпотетично можливі продовжувачі родинного ланцюга; родинний дім; родинні зв’язки – близькі та далекі; близькі батьки, батьки батьків – дідусь, бабуся, прадід, прабабуся та ін.; діти, внуки, правнуки. Також паралельні (побічні) гілки родинного дерева – хрещені батьки, куми, брати та сестри, племінники, дядько та тітка, двоюрідні, троюрідні брати і сестри, усиновлені діти та ін. [24, т. ІІ, с. 532].
Родина в українській моделі світу доповнюється важливим елементом – успадкування імені (варто зазначити, що саме цей сегмент у різних культурах представлений досить строкато і неоднотипно), тобто входить до комплексу антропонімії. Це успадкування прізвища батька, імені батька (по батькові), часто «вуличних імен», прізвиськ. У відповідності з українською традицією у системі антропонімів частіше передається чоловічий (маскулінний) сегмент. Так, скажімо, Шевченко, Шевчук, Тесленко, Коваль, Коваленко, Ткач, Ткачик, Ткачук, Боднар, Стельмах, Мельник, Бортник, Косар, Гречкосій, Гайовий, Пекар, Пасічник, Рибак, Столяр, Скляренко, Муляр, Колісник, Кушнір, Лесюк та багато інших (також похідних) варіантів сформували український антропонімійний масив. Ці лексичні одиниці функціонують і у стосунку до фемінної частини соціальної системи, але при цьому зберігають маскулінну приналежність (у мові це чоловічий рід і, власне, флексію чоловічого роду). Патріархальна модель світобудови спричинила рецесію фемінного чинника у формуванні номінативного комплексу на позначення роду, родинної залежності. І жінка, як відомо, поєднуючи свою долю з чоловіком, приймає зазвичай його прізвище, а діти, крім прізвища батька, успадковують ім’я (по батькові, але не по матері), і в такий спосіб номінативно губиться материнська частка. Але цю особливість української етнокультури, яка формувалася впродовж багатьох століть, будемо вважати даністю і не будемо її ревізувати.
Родина як понятійна категорія знайшла своє відображення і у словнику символів, концептів, культурних констант, архетипів та ін.
Так, у словнику-довіднику «Знаки української культури» родина тлумачиться як «група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом; сім’я; також рід, рідня; традиційний символ душевного порятунку, затишку, ключова ланка родоводу…; характеризується високою моральністю стосунків, насамперед у селянському середовищі…» [12, с. 504].
У словнику констант родина репрезентується такими понятійними групами, як «свої» та «чужі», «рідна земля», «батьки та діти», «рід», «народність» [25, с. 128; с. 171], [16, с. 254–255], [3, с. 346–347].
Для більшості наукових, науково-популярних, етнографічних та інших матеріалів, які апелюють до родини як досліджуваної категорії, характерною є сакралізація, рафінована подача цього поняття, ідеалізація. В окремих випадках родина набуває ритуально-культових форм, космогонічних властивостей, ознак культурно-світоглядної домінанти, маніфестується як культурна універсалія, стереотип.
Але метою цієї розвідки є більш повна картина та «очищення» зазначеної ідеологеми від дещо гіперболізованої сакральності і не зовсім об’єктивного висвітлення.
Якщо ж відштовхнутись від теорії ментально-сценарійної приналежності народів і пристати на ідею аграрного типу української культурно-світоглядної моделі, якій, власне, підпорядковується вся матеріальна і абстрактна дійсність, то «земля», «географічний простір» (у своїх окодосяжних та окреслених параметрах) є визначальними категоріями світобудови. Вона (земля) визначає і закладає канони світобачення, і родина у цьому випадку стає колективним розумом і несе на собі код, своєрідну тамгу, культурну програму [17, с. 218], [9, с. 67], [11, с. 279], [30, с. 40].Оскільки аграрний тип функціонування і самореалізації передбачає значний людський ресурс, бо саме він дає змогу повноцінно співпрацювати з аграрним простором і добиватися позитивного результату, то родина, рід, родинне коло, сімейність зміщуються в епіцентр і зливаються, формують бінарно-монолітну структуру [31, с. 12]. Інакше кажучи, земля і родина стають семантично близькими та визначальними, моделюючими чинниками. Вони організовують та підпорядковують семантичний простір і семіотично виокремлюються у домени, семантико-семіотична маса яких дозволяє формувати навколишній простір, вибудовувати своєрідний світопорядок. Навколишній мікросвіт перебуває під гравітаційним впливом цих понять, формуються ядерна та периферійна зони семантичного поля. Також сценарійність усіх життєвих явищ та процесів їм теж підпорядковується. Іншими словами, земля та родина формують культуру, світогляд, ментальність, спосіб та стиль життя і мислення. Відповідно до цього родина як структурно залежна одиниця у безальтернативному порядку повинна виконувати програми, які диктують земля, природно-кліматичні умови, ритми та цикли природи, а також ресурс навколишньої дійсності. Тож родина, як добре організована група людей, яка підпорядковується єдиноначальній особі і визнає родинно-рольову ієрархію, своєю згуртованістю та мобільністю спроможна реалізовувати програми, які диктує реальна дійсність, і, відповідно, забезпечити виживання. Тобто перед нами явища, які абсолютно відповідають системним ознакам – система є системою тоді, коли вона спроможна самозахищатись та самооновлюватись, чинити спротив зовнішнім та внутрішнім руйнівним чинникам, а також формувати безперервний ланцюг родовидових успадкувань, трансформацій та пристосувань. Остаточним результатом таких властивостей є спроможність долати еволюційні труднощі, самозберігатись [26, с. 377], [11, с. 24]. Тому велика, згуртована, високопродуктивна родина стає абсолютною умовою та світотворчою домінантою.
Якщо ж провести паралель з іншими народами, які вели кочовий спосіб життя чи загарбницько-завойовницькими діями забезпечували виживання родів, етносів і цілих народів, етноси, життя яких було тісно пов’язане з морем, або народи, які проживали у гірській місцевості і перебували у відносній ізоляції, то організація культури цих народів моделювалась іншими факторами та механізмами.
У своєрідний спосіб формувались моделі родини у невеликих народів, які впродовж усієї історії вели перманентну боротьбу за свободу та незалежність (наприклад, згадані вище малі народи кавказького регіону). У цих народів на тлі сакралізованої родини важливим чинником у формуванні моделі світу є «воїн», «захисник». Тому у цих культурних системах актуальною є потреба запозиціонувати себе у контексті родової приналежності, тобто розпочати процедуру соціологізації, але більш актуальною є необхідність її завершити і визначитися зі статусом воїна – сильного, завзятого, відважного. Сильний воїн прославляє рід, а негідний, боягузливий – ганьбить. Хлопчик від народження асоціюється з воїном, яким буде пишатися рід. Така модель є поширеною не лише у малих народів Кавказу чи Закавказзя, а й на значній території Центральної, Південної та Східної Азії та ін. [9, с. 249].
Особливості сценарійності, специфіка історичної лінії народів, ментальності, картини світу і типу національного характеру слід розглядати також у рамках теорії пасіонарності, де історія, культура, етнос, епоха інтерпретуються у контексті наявності «енергетичного ресурсу» – мотивацією, внутрішнім стимулом, прагненням до виживання, творчості, креативної діяльності і самореалізації (ілюстрацією цього може бути факт існування багатьох та численних народів і цивілізацій, але лише незначний сегмент минулих епох залишив після себе грандіозні архітектурні споруди чи культурно вагомі тексти, скажімо, Біблію та ін.). Правда, майже всім (крім китайської) культурам не вдалося уникнути ентропії та розпаду (що є свідченням виснаженості культури, обмеженості загальнокультурного енергетичного ресурсу), але наразі йдеться про культурний слід, який залишив після себе народ чи народи [11, с. 31–32].
Деталізуючи таку ментально-понятійну категорію, як родина, звернемо увагу на тлумачення цього поняття в архаїчному аспекті.
Так, у словнику староукраїнської мови ХІV–ХV ст., у якому «родъ – це приналежність за походженням до якоїсь соціальної групи, рід, походження», а також «рідня, родина» і ті, хто походять від спільного предка». У словнику Б. Грінченка це «1. Родня, родные… за гроші не купити ні батька ні неньки». 2. Семейство».
В усіх дефініціях у рамках українського дискурсу, зрештою, як в інших мовах, родина – це родовід, родинні зв’язки, генеалогія, приналежність до окремої вітки. У більшості дефінітивних джерел акцентується увага на аксіологічній стороні цього поняття. Високу позицію родини як цінності маніфестують і наукові та науково-популярні джерела, які безпосередньо чи дотично розглядають цю категорію. І слід зазначити, що у більшості українських дефініцій та дискурсі загалом спостерігається стійка тенденція до рафінування, ідеалізації та семантико-семіотичної неповноти, а це означає втрату об’єктивності. В окремих випадках в інтерпретації цієї категорії спостерігається майже цілковитий відхід від наукової методології, статистики. У такий спосіб у парадигму знань про цей сегмент нашої дійсності просочилася необ’єктивна або зміфологізована інформація, утворились утопічна модель, чергова міфологема. Йдеться про те, що у більшості науково-термінологічних, лексикографічних, науково-популярних творах і творах словесного мистецтва висвітлюються негативні, руйнівні властивості цього складника картини світу.
Як зазначалося вище, аграрний тип моделі світу специфічно висвітлює та позиціонує родину як понятійно-світоглядну категорію. Попри беззаперечні позитивні властивості в українській етнокультурі накопичився і значний негативний досвід моделювання дійсності у контексті зазначеної категорії. Він є очевидним, але з тихої колективної згоди деструктивна сторона цього поняття не є популярною у сенсі обговорення чи глибокої наукової соціально-психологічної анатомізації.
Очевидним є те, що думка, яка часто озвучується дослідниками, про те, що еволюційні зміни, які відбуваються у суспільстві, зазвичай експлікують поверхові трансформації, є декларативними чи імітативними. Глибинні шари культури, свідомості є статичними і консервативними. Зміни у цій царині відбуваються повільніше або вони взагалі не зазнають змін. До цих константних прошарків належить ментальна традиція (до речі, масова колективізація, голодомор 30-х років, психологічна обробка та інші явища й експерименти, які були застосовані до нашого народу в радянську епоху, першочергово мали на меті змінити ментальність – українська ментально-світоглядна картина різко контрастувала з програмами побудови соціалізму [27, с. 101], [17, с. 221]. Зміни елементів нашої дійсності (громадянин з воза пересів за кермо електромобіля чи переселився із сільської місцевості у багатоповерхівку та оточив себе ґаджетами) є радше декоративними, майже не відбувається змін на рівні глибинного, колективного «я». Щоправда, зміни все ж мають місце. Так, скажімо, низка революцій на початку ХХІ ст., політичні події, агресія сусідньої країни та необхідність України вести боротьбу за територіальну цілісність, масова міграція та змога зануритись в інші культури і запозичити культурний досвід та спосіб суспільного життя та ін. внесли зміни в українську ментальну модель і на глибинному рівні, але вони не є радикальними та не завжди позитивними.
Тож ми повинні говорити про те, що попри генеруючі та позитивні програми, які закладені у таку понятійну категорію, як «родина», відстежується і негативний чинник, який не варто ігнорувати у своїх рефлексіях на тему сьогодення і долі народу. Українська ментально-комунікативна традиція попри позитивну експресію містить і негації, наприклад, ненормативні, лайливі та грубо-принизливі лексеми, конструкції з компонентом «мама», «мати», «батьки» чи «родина». Частково ці елементи описані в доробках Лесі Савицької. В них здійснено спробу систематизувати континуум жаргонної, сленгової та обсценної лексики. Щоправда, за межами цих праць залишився значний обсяг діалектної лайливої лексики, а також не потрапили прокльони, негативні побажання та ін. Зазначимо, що в окремих регіонах України така категорія комунікативних конструктів є досить багатою та розмаїтою. Зауважимо також, що подібна традиція відсутня у народів Закавказзя.
Звернемо увагу на родинні протистояння, конфлікти та навіть війни, які, з дозволу сказати, є традиційними в українських соціальних системах. Ілюстрацією цього є не лише Кайдашева сім’я, а й низка інших творів та історій, на які багата українська література. Сімейні конфлікти, родинні війни, а також образи і гнів, які десятиліттями «сидять» у свідомості наших співвітчизників, а нерідко передаються з покоління в покоління, беруть свій початок із сивої давнини. З літописів відома історія осліплення князя Василька з Теребовлі [15, с. 148–149]. І це лише один епізод, а їх відомо чимало. Справедливо зауважимо, що не лише наша історія насичена фактами братовбивчих та родинних протистоянь. Відомий з Біблії конфлікт між Авелем та Каїном, точніше, заздрість та нелюбов Каїна до свого брата стали першим прецедентом родинної антипатії – пізніше історія Європи, як і світовий історичний досвід, буде багаторазово демонструвати подібні конфлікти.
Українська родина, як зазначалося вище, позначена широким спектром конфліктів і протистоянь. З історії української культури відома тематика найбільшої ненависті – це братньої, яка в свою чергу є опозицією до «братньої любові». Ця негативна традиція, на жаль, дійшла і до наших днів. Цьому можна легко знайти підтвердження, якщо звернутись до статистики судових справ, в основі яких є родинне протистояння. За неуточненими даними, Україна за цими показниками лідирує в Європі. Також є абсолютним лідером на європейському континенті і входить у десятку у світовому масштабі за кількістю розлучень (у відсотковому співвідношенні до кількості шлюбів). Ця статистика є стабільною впродовж останніх 30 років і свідчить про хиткість та утопічність інституту родини, сім’ї в українській соціокультурній системі.
У нашій моделі світу є і факт улюблених та нелюбих дітей. І це не лише у казці про дідову доньку і бабину доньку. Розподіл майна, спадщини, влади між дітьми відбувався за сильної кон’юнктури особистої любові чи неприязні. І, як відомо, розподіл був дуже суб’єктивним і нерівноцінним, що теж часто ставало причиною міжусобиць.
Родинні протистояння між батьками та дітьми реєструються українським текстовим масивом і українською народною піснею зокрема. Протистояння невістки і свекрухи, наміри батьків зруйнувати сім’ї своїх дітей, бути вигнанцем з батьківського дому чи терпіти тиранію батьків та багато інших історій наскрізь пронизують український фольклор та художню літературу. Відомий також статус «старшого брата» та «молодшого брата», який міцно увійшов у східнослов’янську культуру.
Слід зазначити, що родинні війни, сімейні конфлікти в наші дні досліджуються соціологами, психологами, правознавцями та ін., а також є предметом ток-шоу і телепередач на кшталт «Кохана, ми вбиваємо дітей», «Сімейні війни», «Сімейні мелодрами», «Стосується кожного», «Говорить Україна», «Один за всіх», «Свідок», судових шоу-засідань, в основі сюжетів яких реальні життєві історії. Також сумними є факти, які щоденно висвітлюються у ЗМІ, – це «Надзвичайні новини», новини кримінального світу та ін., коли сімейні драми завершуються тяжкими злочинами. «Сімейне право» та «канонічне право» як окремі галузі правознавства дуже незначною мірою регулюють ці відносини. Більше того, ми неодмінно спостерігаємо порушення п’ятої заповіді Божої – «шануй батька свого, шануй матір свою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі» та дев’ятої і десятої – «не свідчи неправдиво проти ближнього твого» та «не жадай дому ближнього твого». При цьому українська культура декларує християнство як ядро духовності та моралі, але de facto між життєвими реаліями та деклараціями спостерігається значна розбіжність.
Ще одним аспектом нашої дійсності, який контрастує з офіційними дефініціями, є сумна статистика покинутих батьками дітей, які перебувають у сиротинцях, а також кількості безхатьків чи покинутих батьків, які доживають вік у будинках для людей похилого віку чи хоспісах (при живих і часто фінансово успішних дітях). Цей відсоток теж є одним з найбільших в Європі. Великим також є відсоток людей, які проживають у колись мальовничих селах, де не вщухав дитячий гамір і вирувало життя, а в наші дні стежки позаростали бур’янами, а «сумні батьки дітей не діждуться з столиць».
Релігійні та політичні протистояння у межах однієї родини теж нерідко є предметом розбрату. Вони укладаються в окремий орнамент у нашому культурному комплексі. Такі розбіжності були й раніше. Один з яскравих прикладів – це історія Тараса Бульби та його родини. Але в наші дні такі протистояння є лише цікавими романтичними історіями, красивою міфологемою, а життєві ілюстрації наших днів демонструють дещо інші тенденції.
Характерним для останнього десятиліття (кількох останніх років) є те, що на тлі загального патріотичного підйому, який спричинений сумними подіями на сході України та бажанням захистити свій край, краща частина наших співвітчизників відправилась в окопи захищати свою землю, тоді як їхні родичі успішно їздять на будови чи інші роботи до Росії чи успішно ведуть бізнес на нафтових родовищах Сибіру. Сумною є картина кладовищ, особливо в центральних і східних регіонах країни, коли гучні епітафії на могилах родичів, які декларують «любимо» і «ти навіки в наших серцях» гротескно виглядають з бур’янів і родина навідується сюди нечасто.
Родина, родинні цінності трансформувались у субкультуру, сформували світоглядний стереотип. Родина як своєрідний домен та цілісна ментальна модель, колиска духовності у рамках української культури ідеалізується і всіляким чином виводиться з фокусу наукових розвідок.
У цьому сенсі варто говорити також і про те, що будь-яка гіпертрофія чи надмірний крен у бік сліпої батьківської любові завдає значної шкоди і руйнує саму систему так само, як і її відсутність, брак родинної любові і тепла.
Так, скажімо, родинно-кланові утворення, які визначають рельєф українського ментально-культурного простору, є однією з найбільших перешкод у перезавантаженні системи і формуванні повноцінної цивілізованої держави. Олігархат, родинність, родинні зв’язки і прагнення родин домінувати у владних, державно-правових, політичних, фінансово-економічних, силових, науково-освітніх та інших сферах тромбують систему і перешкоджають здоровій циркуляції свіжих та інтелектуальних, спроможних до інновацій сил. Формується картина тотального застою і де-факто тенденції у рамках української соціокультури є ознаками радше оновленого середньовіччя, ніж побудови сучасної цивілізаційної системи.
Досвід зарубіжних країн, зокрема європейських, демонструє взірці, діаметрально протилежні за змістом. На тлі інтерпретації навіть обожнювання родини як ключового сектора державної системи діє механізм жорсткої селекції. Вона не дозволяє розвиватися механізмам паразитування на імені, фінансовій чи політичній успішності батьків. Звичною картиною для Західної Європи є практика, коли син чи донька прем’єр-міністра чи мультимільйонера навчається в університеті, а вечорами миє чашки чи підлогу у ресторанах, щоб заробити на проживання та навчання. При цьому у свідомості батьків та дітей такий спосіб життя і тип стосунків вважаються абсолютно нормальними. А діти при цьому набувають особистого життєвого досвіду та вміння цінувати матеріальні і духовні надбання родини та народу загалом. Відповідно мінімізується інфантилізм як негативне соціальне явище.
В українському середовищі навіть сформувався окремий вид корупції, який виражається не стільки фінансово чи матеріально, а як комплекс послуг, в основі яких закладений механізм підтримки та інсталяції родини, родинних зв’язків і закріплення окремих секторів державної системи за родинно-клановими групами, кумівство. При цьому діє значна кількість тактик, ходів та маніпуляцій, як обійти закон і не виходити «з тіні», зберегти status quo. Тому відомі рядки з пісні Назарія Яремчука «родина, родина – це вся Україна» є радше діагнозом і національним логотипом, ніж формулою, якою можна пишатись. Олігархат, який декларується як національне зло, не був би таким безпечним і повновладним, якби не був замішаний на родинно-кланових, а часто і мафіозних зв’язках. Ці зв’язки та явища, як зазначається вище, з одного боку, є генеалогічно-креативними, своєрідними конструктами з позитивними програмами, а з іншого – консервативними та руйнівними, якщо йдеться про самозбереження, високий «коефіцієнт плавучості» та оновлення державної системи як такої. Суспільне, системне, загальнокультурне та загальнонародне у випадку України генерально переноситься на задній план, стає третьорядним. Побудова державної системи у цьому випадку без радикальних системних змін є неможливою.
Тут доречним буде ще раз згадати класика М. Гоголя та його хоч і міфічного, але дуже наближеного до реального життя своєї епохи Тараса Бульбу, який карає свого сина за зраду народові, присязі, вірі, побратимам і врешті родині. У наші дні цей персонаж і його історія є глибокою архаїкою.
Українська модель родинно-кланових зв’язків частково має пояснення – слабкість державної системи компенсується сильними родинними зв’язками. І навпаки – сильна державна система не потребує міцних родинних зв’язків.
Та зв’язки в рамках однієї генеалогічної вітки у фазі становлення держави як системи та її зміцнення відіграють реакційну роль, стають бар’єром, важким до подолання. Зазначені зв’язки спроможні змінюватися, мутувати, набувати мімікрійних властивостей та підлаштовуватись під ситуації, суспільно-політичний клімат та ін. Більше того, провідні західні психологи та соціологи говорять про такий тип залежності та прив’язаності і намагання втриматися на олімпі як про форму психічних розладів, узалежнення та соціально-психологічну патологію.
***
Узагальнюючи сказане, заакцентуємо увагу на кількох аспектах.
По-перше, родина, родинно-генеалогічна приналежність, сім’я повинні глибше розглядатися в рамках лінгвокультурології, соціально-політичної системи як культурна константа, концепт, архетип та стереотип.
По-друге, у межах культури в усіх етнічно-світоглядних системах цей стереотип посідає ключове, базове, центральне місце і визначає світопорядок, ментальність та сценарії мисленнєвої поведінки носія конкретної картини світу.
По-третє, родина як складне, комплексне, ієрархізоване та системне явище може відігравати як позитивну, так і негативну роль у формуванні системи як такої.
По-четверте, український етнотип, як і ментальний підвид, безперечно наділений своєю унікальністю і недостатньо вивчений. Ті декларування, які викладені у більшості дефініцій, силогізмах, гіпотезах та теоріях, є однобокими і не розкривають суті цього явища. Тут має місце ідеалізація, частковість, неповнота і втрата об’єктивності.
І останнє: у межах сказаного хочеться зробити акцент на тому, що в Україні особливо на сьогоднішньому етапі становлення держави як складної та розгалуженої системи слід провести ревізію цієї та близьких до неї категорій, доповнити та переосмислити і висвітлити у наукових, а також юридично-нормативних та ін. публікаціях. Такі реконструктивні роботи повинні (в ідеалі) дати можливість зберегти родину як поняття та явище у рамках інтерпретації її як мікросегмента держави, духовності, системи цінностей, як мікросвіт, з якого стартує кожна особистість і виносить уявлення про добро, зло, любов, тепло, цінності.
Але на певному етапі формування особистості як креатора та будівельника державної системи родина з її програмами повинна припиняти або мінімізувати свій вплив на суспільну діяльність особистості і при цьому дозволити родині залишатись лише стартовим майданчиком. Кожна особистість у подальшому житті повинна керуватись іншими суспільними цінностями та орієнтирами. Зберігати у своїй світоглядній моделі уявлення про родину та її вартісність, але вийти на вищий, системний рівень розуміння всього, що становить його реальну дійсність. У цьому випадку родина не повинна виконувати функцій світоглядного бар’єру, гальма еволюційних процесів чи тисків і дати можливість зберігати об’єктивність в оцінці об’єктивної реальності. У цьому випадку є ймовірність збереження здорової пропорції між приватним та державним, між особистим та суспільним, між індивідуальним та колективним. Тоді процес побудови державної системи буде повноцінним та результативним.
Література.
1. Аджемоглу Д., Робінсон Д. Чому нації занепадають / Д. Аджемоглу. Київ, Наш формат, 2018. 440 с.
2. Алефиренко Н. Ф. Лингвокультурология. Ценностно-смысловое пространство язика / Н. Ф. Алефиренко. Москва, Флинта; Наука, 2012. 288 с.
3. Антология концептов. Под ред. В. И. Карасика, И. А. Стернина / Антология. Москва, Гнозис, 2007. 512 с.
4. Бутенко Н. П. Словник асоціативних норм української мови / Н. П. Бутенко. Львів, Вища школа, 1979. 120 с.
5. Василькова В. В. Порядок и хаос в развитии социальных систем: Синергетика / В. В. Василькова. СПб., Лань, 1999. 480 с.
6. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков / А. Вежбицкая. Москва, Языки русской культуры, 1999. 780 с.
7. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание / А. Вежбицкая. Москва, Русские словари, 1997. 416 с.
8. Великий тлумачний словник української мови / Великий. Київ – Ірпінь, Перун, 2004. 1440 с.
9. Гачев Г. Д. Ментальности народов мира / Г. Д. Гачів. Москва, Алгоритм, Эксмо, 2008. 544 с.
10. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию / В. фон Гумбольдт. Москва, Прогресс, 2000. 400 с.
11. Гумилев Л. Н. Этносфера: история людей и история природы / Л. Н. Гуми лев. Москва, Экопрос, 1993. 544 с.
12. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури. Словник-довідник / В. В. Жайворонок. Київ, Довіра, 2006. 703 с.
13. Кононенко В. І. Символи української мови / В. І. Кононенко. Івано-Франківськ, Вид-во Прикарпатського нац. університету імені Василя Стефаника, 2013. 440 с.
14. Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов / О. А. Корнилов. Москва, ООО Изд-во КДУ, 2011. 350 с.
15. Літопис руський. Іпатієвський літопис / Літопис. Київ, Дніпро, 1989. 591 с.
16. Маковский М. М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках. Образ мира и миры образов / М. М. Маковский. Москва, Гуманитарный издательский центр ВЛАДОС, 1996. 416 с.
17. Мельник Я. Г. Пролегомени до українського дискурсу / Я. Г Мельник. Івано-Франківськ: Вид-во Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Плай, 2012. 260 с.
18. Попова З. Д., Стернин И. А. Когнитивная лингвистика / З. Д. Попова. Москва, АСТ: Восток – Запад, 2010. 314 с.
19. Прохоров Ю. Е. В поисках концепта / Ю. Е. Прохоров. Москва, Флинта, Наука, 2009. 176 с.
20. Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира / Роль. Москва, Наука, 1988. 216 с.
21. Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія / О. О. Селіванова. Полтава, Довкілля, 2010. 844 с.
22. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрямки та проблеми / О. О. Селіванова: Підручник. Полтава, Довкілля, 2008. 712 с.
23. Семиотика. Антология / Семиотика. Москва, Академический проект, Деловая книга, 2001. 702 с.
24. Словник синонімів української мови у 2-х т. / А. А. Бурячок та ін. Словник. Київ, Наукова думка, 2006. 1 т. – 1026 с., 2 т. – 954 с.
25. Степанов Ю. С. Константы: словарь русской культуры / Ю. С. Степанов. Москва, Академический Проект, 2004. 992 с.
26. Трубецкой Н. С. История. Культура. Язык / Н. С. Трубецькой. Москва, Изд-ая группа Прогресс, 1995. 800 с.
27. Український пріоритет: нація, соціум, культура / Український. Івано-Франківськ, Місто НВ, 2019. 268 с.
28. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія / Українці. Київ, Либідь, 1992. 640 с.
29. Фурман А. В. Психокультура української ментальності / А. В. Фурман. Тернопіль, НДІМЕВО, 2011. 168 с.
30. Язык – Знание – Реальность / Язык. Москва, Альфа-М, 2011. 352 с.
31. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / В. Янів. Київ, Знання, 2006. 341 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий