"Intelligentia superior, veritas aeterna" ("Розуміння вище, істина вічна")

 Девіз "Intelligentia superior, veritas aeterna" ("Розуміння вище, істина вічна") — це не просто красиві слова. Він втілює саму суть наукового пошуку, особливо в таких гуманітарних дисциплінах, як етнологія, історія, філософія.

Цей вислів підкреслює, що шлях до пізнання проходить не через сліпу віру чи догми, а через глибоке розуміння. Слово "Intelligentia" тут означає більше, ніж просто інтелект. Це здатність бачити за межами очевидного, аналізувати, співставляти та усвідомлювати складні взаємозв’язки. В етнології це означає прагнення зрозуміти культуру, традиції та вірування народу не з позиції стороннього спостерігача, а з позиції того, хто заглиблюється в їхню суть.

Друга частина девізу, "veritas aeterna", нагадує, що кінцева мета будь-якого наукового дослідження — це пошук вічної, незмінної істини. Вона може бути прихованою, її може бути важко знайти, але вона існує. У контексті етнології, ця істина — це розуміння природи людини, її культурної спадщини та історичного шляху.

Таким чином, девіз "Intelligentia superior, veritas aeterna" є закликом до постійного, невтомного пошуку істини через глибоке розуміння, визнаючи, що саме в цьому процесі і полягає справжня цінність наукового пізнання.

Pro Aris et Focis («За алтари и очаги»; "За вівтарі і вогнища")

Pro aris et focis («за очаг и дом») и Pro Deo et patria («за Бога и отечество») — две латинские фразы, использовавшиеся в качестве девиза многих семей, воинских полков и учебных заведений. 

Pro aris et focis буквально переводится как «за алтари и очаги», но античные авторы использовали его для выражения привязанности ко всему самому дорогому, а более идиоматически переводится как «за очаг и дом», поскольку латинский термин aris обычно относится к алтарям домашних духов (ларов) и часто используется как синекдоха для обозначения семейного очага. В этом смысле знаменитый римский оратор и юрист Цицерон использует это выражение, чтобы подчеркнуть важность этой темы в своём философском труде «De Natura Deorum» (3.94)

Семейный девиз

Pro Aris et Focis — девиз многих семей, таких как Бломфилды из Норфолка, Малвихиллы из Ирландии, Уэйты из Шотландии, частного клуба в Австралии, Объединённого клуба военнослужащих Квинсленда и военных полков по всему миру, таких как Миддлсексский йоменский полк в Великобритании, Королевский Квинслендский полк в Австралии и Викторианский стрелковый полк в Канаде. Во Франции, во время Французской революции, этот девиз взял себе Анри дю Вержье, маркиз де Ла Рошжаклен, генерал-аншеф Католической и Королевской армии в Вандее - «Pour nos autels et nos foyers!» («За наши алтари и наши очаги!").

Тайное общество

Pro Aris et Focis — название тайного общества в Брюсселе в 1789 году, которое готовило Брабантскую революцию против австрийского императора Иосифа II. Лидером общества был Жан-Батист Верлой. Однако это общество (Соединённые Бельгийские Штаты или Verenigde Nederlandse Staten) просуществовало недолго, с 1789 по 1790 год.

Девиз учреждений

Формальное прекращение существования «оранжевой» военной Гражданской гвардии в Харлеме и создание нового «Патриотического народного ополчения» под названием «Pro Aris et Focis» (1787 г.). 

«Pro Aris et Pro Focis» — девиз 71-го полка добровольцев штата Нью-Йорк, «Американской гвардии», который был сформирован незадолго до Гражданской войны и участвовал в ней, а также действует практически до настоящего времени. Штаб-квартира находилась в старом здании Арсенала на углу 34-й улицы и Парк-авеню в Нью-Йорке.

«Pro Aris et Focis» — девиз школы «Academia San Jorge», школы для учащихся 12-го класса в Пуэрто-Рико. Этот девиз изображён на гербе и логотипе школы. Школа расположена в Сантурсе, Пуэрто-Рико. 

Pro Aris et Focis — девиз колледжа Марицбург, средней школы в Южной Африке, и этот девиз изображён на гербе школы. 

Это один из девизов Бристольского университета. 

Андрій Богданович: Те, що не змогли кочівники, здійснили київські князі

Упродовж століть безкраї ліси й болота Полісся залишалися майже недоступною фортецею. Там, у міжріччі Прип’яті, Десни й середнього Дніпра, жило слов’янське населення — вільне, децентралізоване, розсіяне по хуторах і невеликих поселеннях, як листя в лісі. Ці землі не підкорив жоден із великих завойовників стародавнього світу. Скіфи, гуни, авари, хозари — всі ці сили оминули їх . І не тому, що не хотіли — а тому, що **не могли**.

### 🔹 Земля, яка не терпить ярма

У степу легко завоювати: простір відкритий, народ кочовий, все вирішує швидка кінна атака. У лісі — зовсім інше. Там не проїде армія, не пронесеться кіннота, не вистоїть обоз. Замість битв — засідки. Замість великих міст — маленькі родові громади. І головне: **як тільки приходить ворог — люди відходять. У глиб лісу. До річок, до боліт. Відступ — як форма свободи**.

Це — інша модель опору. Не фортеця, яку тримають до останку. А простір, у якому влада — це не командування, а присутність. І присутність чужинця тут довго не трималася.

---

### 🔹 Але з лісом впорався не кочовик, а князь

І ось, у X столітті, з’являється сила, яка діє не прямим мечем, а **інфраструктурою**. Київські князі — поморсько-варязького походження, зі своїми бойовими традиціями, але з чітким розумінням, що **влада — це не просто перемога, а системне підкорення простору**.

Вони не входили в ліси, аби знищити громади. Вони **будували міста на їхньому краю**. Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч — усе це були **вузли влади**, які не стільки панували, скільки **притягували**. Через них ішли торгівля, данина, нова віра, князівські адміністрації.

Там, де кочовик бачив болото, князь бачив ресурс. Не золото — а люди. Не здобич — а потенціал.

---

### 🔹 Підкорення без бою

Князі Русі не будували фортець у кожному селі. Вони **інтегрували території через міста**. Це було розумне розширення влади: через дари, договори, погрози, а подекуди — й каральні походи. Але навіть коли меч діставався з піхов — то не для війни з народом, а для покарання непокірного племені (як у випадку з древлянами після вбивства Ігоря).

Це була **не імперія заліза, а імперія впливу**. Міста, як магніти, тягнули до себе довколишні поселення. Вождям давали статус, хрестили, одружували з княжнами. Воїнів набирали у дружини. А простим людям — відкривали шлях до ринку, ремесел, нового життя.

---

### 🔹 Той самий ліс — але інша політична географія

У результаті, те саме лісове Полісся, яке трималося століттями вільним від степових завойовників, **стало частиною Русі — не через катастрофу, а через еволюцію**. Це була **тиха інкорпорація**, м’яке вростання в нову систему, де князь уже не виглядав як чужинець, а як «наш володар».

Він був ближчий, ніж степовий хан. Він будував церкви, збирав данину, давав захист від печенігів. Він не знищував лісову автономію — а **перетворював її на частину ширшої політичної картини**.

---

### 🧩 Висновок

> Те, що не могли зробити кочові імперії — здійснила **урбанізована, адаптивна, політично раціональна Русь**.

> Вона не ламає світ лісу — вона **перетворює його на свій тил**.

І в цьому — одна з унікальних сторінок східноєвропейської історії: коли **влада приходить не з палаючим мечем, а з містом, церквою і полюддям**, і саме це виявляється ефективнішим за будь-яку орду.

Андрій Богданович: Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса

 - **Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса**

У військових культурах античності не було нічого гіршого, ніж **відступити**.

Гопліт, громадянин грецького поліса, стояв у строю пліч-о-пліч з іншими, прикритий щитом сусіда, прикриваючи наступного. Його місце в фаланзі — це не лише тактика, а й **його соціальний статус, обов’язок і честь**. Відступ — це не так маневр, як **моральна поразка**.

Але є й інший погляд. Погляд з лісу.

---

### Відступ як стратегія свободи

Серед слов’ян раннього середньовіччя не було полісів із кам’яними мурами.

Їхні поселення не будувались із розрахунком на **героїчну оборону до останнього меча**. Їхній природний захист — **ліси, ріки, болота**, які утворювали складну, маневрену, майже невидиму оборонну систему. І головне — **відступ тут не був зрадою, а частиною тактики виживання**.

Коли нападали кочівники або війська імперії, слов’яни **не обов’язково вступали в лобове зіткнення**. Вони відступали — **щоб повернутися пізніше**, обійти, атакувати з флангів, перехопити в лісі, підпалити обоз. Вони **не віддавали себе просторові ворога** — вони *змінювали простір під себе*.

---

### ⚔️ Гопліт і ефеб: два світи

У грецькому світі існувало чітке уособлення воїна:

* **Гопліт** — це важкоозброєний піхотинець, громадянин, який тримає стрій. Він пов'язаний із землею, містом, передбачуваністю.

* **Ефеб** — це юнак, який проходить військове виховання, частіше в легкому спорядженні, мобільніший, ближчий до скаута або пельтаста (легкоозброєного воїна).

Ці два типи — **гопліт і ефеб** — уособлюють **напругу між стійкістю і маневром**, між честю стояти до кінця і гнучкістю молодого розвідника.

Слов’яни — радше **культура ефебів**, але не в сенсі віку, а в сенсі **психології руху, гнучкості, мобільності**.

Їхній воїн — це **не той, хто тримає позицію**, а той, хто знає, **де і коли відійти, щоб повернутись сильнішим**.

---

### ⚖️ Поліс — тягар обов’язку, ліс — простір можливості

У полісі — вся система побудована на тому, щоб **утримати межу**. Тут є стіна, суд, рада, агора. Ти — частина механізму. Якщо він ламається — все падає.

У слов’янському селищі — ти **частина лісу, роду, течії**. Якщо з’являється загроза — **відступаєш не тому, що слабкий, а тому що не прив’язаний**.

Тут **сила — в зміні позиції, а не в її фіксації.**

---

### Військова психологія: стояти чи відступити?

**Гопліт** вірить у честь строю. У нього **немає простору для маневру**, бо його свобода — це лінія.

**Слов’янський воїн** вірить у простір. У нього **немає зобов’язання стояти на смерть**, бо його свобода — це **рух**.

Те, що для гопліта є зрадою (відхід з лінії), для слов’янина — **проява мудрості**: вижити, зберегти родину, знайти інший спосіб перемогти.

---

## Висновок: хто сильніший — той, хто стоїть, чи той, хто може відійти?

Свобода не завжди в тому, щоб тримати меч до останнього.

Часом свобода — це **відступ як право**,

відступ — як **вибір**,

відступ — як **перевага того, хто не втратив зв’язку з землею, лісом, рікою — і собою.**

Андрій Богданович: Рим як спадкоємець індоєвропейського воїнського духу

Коли ми думаємо про Рим, перед очима постають мармурові храми, арени, закони, акведуки — символи могутньої цивілізації. Але за всіма цими колонами й кодексами стоїть щось глибше й архаїчніше: дух воїна. Не випадково сам Рим, за легендою, заснований на вбивстві брата і вихований вовчицею. У його жилах текла кров не тільки людей, а й архетипів — передусім архетипу завойовника.

Римська культура була продовженням — а в чомусь і вершиною — **духу ранніх індоєвропейських племен**, які ще за кілька тисячоліть до Цезаря розсікали простори степів Євразії, живучи війною і заради війни. Це були не мирні землероби, а вершники з луками, списами й бездоганним почуттям честі. Їхній світ був простий: хто сильніший — той правий. І ця логіка не зникла з приходом цивілізації. Вона лише набула форми закону, сенату, легіону.

У Римі військова служба була не просто обов’язком — вона була частиною людської сутності. Громадянином міг стати лише той, хто воював. Землю отримував лише той, хто проливав кров. Державна кар’єра починалась не в академії, а в таборі. Навіть найвищий титул — імператор — походить від слова *imperare*, тобто «наказувати», «командувати».

На відміну від греків, які цінували свободу думки, римляни понад усе ставили **дисципліну, обов’язок і порядок**. Те, що у грецькій культурі було філософією, у римлян перетворювалось на інструкцію. Те, що було міфом — ставало законом. Вони взяли войовничий дух індоєвропейських предків — і вмістили його у бронзовий саркофаг інституцій. Замість вождів — сенатори. Замість табунів — легіони. Але суть лишилась незмінною: **перемагати, розширювати, контролювати**.

Варто згадати, що батьком Ромула і Рема вважався бог війни Марс. Отже, війна була не тільки інструментом — вона була **священним актом**, джерелом буття. Як колись індоєвропейські пастухи-вершники будували світ силою списа, так і римляни несли «цивілізацію» через окупацію. І в цьому — велика іронія історії: імперія, яка створила право, дорогу, арку — починалась із меча.

Проте Рим не лише зберіг воїнський архетип — він його **вивів на новий рівень**. Замість нескінченного кочування — організована експансія. Замість епізодичних героїв — багатоголові легіони. Рим — це уже не крик бойового гімну, а **ритм маршової пісні**, впорядкованої і безжальної.

Рим не був першим, хто оспівував силу. Але він став першим, хто зробив з сили державу. І в цьому — його справжня спадщина.

Андрій Богданович: Індоєвропейська пастуша цивілізація як спартанський архетип: сила понад розкіш*

У глибині тисячоліть, серед степів Понтійсько-Каспійського регіону, сформувалася особлива людська спільнота, яка згодом залишить глибокий слід у цивілізаційному розвитку Євразії. Ця рання індоєвропейська пастуша цивілізація не знала пишних палаців чи витонченої кераміки, не будувала зрошувальних систем і не вела облік урожаю. Натомість вона породила вершника, воїна, вождя — ідеального носія героїчного світогляду, для якого честь, слава і перемога значили більше, ніж комфорт, естетика чи навіть життя.

Цю цивілізацію можна умовно назвати **спартанською** — не в географічному, а в сутнісному сенсі. Як і легендарна Спарта, вона базувалася на принципах **аскези, дисципліни, воєнної організації і колективної ідентичності**. Її матеріальна культура була відносно бідною, але не через відсталість — радше через свідомий пріоритет мобільності, сили і простоти. У світі, де виживання залежало від швидкості, згуртованості й ударної потужності, надмірна розкіш лише обтяжувала.

У центрі індоєвропейської спільноти стояв **воїн-скотар**. Його багатством були не землі, а табуни коней, корів і овець. Його домівкою — степ і намет, його релігією — культ предків, богів-громовержців і духів війни. Його цінностями — честь, хоробрість, вірність племені. Це був світ, де війна була не трагедією, а нормою життя; де смерть у бою вважалась найвищою формою слави; де діти з малку вчилися не тільки пасти худобу, а й володіти списом.

Соціальна структура таких спільнот також мала свою внутрішню логіку. За теорією Жоржа Дюмезіля, індоєвропейське суспільство ділилося на три функціональні класи: **жерці (сакральна влада), воїни (сила), виробники (скотарі, ремісники)**. Така тріада не лише структурувала соціум, а й відбивалася у міфах — від індійських Вед до ісландських саг.

На відміну від осілих землеробських культур (як-от трипільців, дравідів чи мінойців), індоєвропейці не прагнули стабільності — вони прагнули **розширення простору**. Їхньою логікою керувала не циклічність природи, а вектор експансії. Саме тому в період 3000–1000 років до н.е. вони здійснили феноменальну хвилю міграцій — від берегів Атлантики до Індійського субконтиненту, залишаючи по собі мови, міфи й моделі соціального устрою.

На цьому тлі паралелі зі Спартою стають особливо промовистими. Спарта також відкидала розкіш в ім’я сили. Так само жила за кодексом воїнської честі. Так само будувала свою ідентичність навколо колективної дисципліни, самопожертви та контролю над індивідуальними бажаннями. Індоєвропейці не були спартанцями буквально, але **їхній дух, архетип, «психологічна структура» — цілком у цьому ключі.**

Це була цивілізація **не каменю — а міфу**, не міста — а коня, не храму — а табору. Вона не створила непорушних пам’яток, але породила **мови, героїчні епоси, кастові системи, воїнські традиції**, які живуть у нащадках і досі — в словах, законах, уявленнях про честь і гідність.

У певному сенсі, ранні індоєвропейці довели, що **не лише культура розкоші може бути великою. Велич можлива і в бідності — якщо вона організована, озброєна і сповнена ідеї**. Їхній спадок — це не тільки результат експансії, а й **маніфест сили як принципу творення історії.**

Андрій Богданович: Пошуки сенсу в європейській культурі ХХ ст.

Пошук сенсу в європейській культурі ХХ століття — від політичної пристрасті до середземноморського язичництва та неопікареску (Рефлексія над промовою Роберта Стойкерса ''Щоб дати філософське обґрунтування «Новій правиці»'', виголошеною на літньому університеті GRECE, Roquefavour, серпень 1992 року).

Європейська культура першої половини ХХ століття була позначена глибокою кризою і напругою, що віддзеркалювалася в пошуках нових сенсів, форм життя та цінностей. Між вікторіанською епохою та Другою світовою війною інтелектуали і митці перебували в полоні політичних ідеологій — комунізму, фашизму, анархізму — які намагалися дати відповідь на виклики часу. Приклад Арагона, який вибрав комуністичну боротьбу, показує, наскільки це були справжні, але часто трагічні пошуки порятунку. Проте 1945 рік позначив кінець цієї пристрасті, а традиційний гуманізм почав сприйматися як банальність, що більше не могла захистити людину від екзистенційних проблем і історичних катастроф.

У відповідь на це інтелектуальний світ починає шукати притулок не у великих політичних ідеях, а в простоті і близькості — у культурних та природних коренях, які можна знайти в наших серцях, у ландшафтах і традиціях. Така позиція відображена у творчості таких авторів, як Альбер Камю, Нікос Казандзакіс, Жан Джіоно та Лоуренс Даррелл. Вони оспівують середземноморський світ — простий, людський, «язичницький» за своєю суттю, адже він спирається на дохристиянську ментальність, близьку до природи, землі, реального життя.

Цей «середземноморський язичницький» світ — це не втеча від сучасності у далекі острови, як це робили декотрі автори, а прийняття конкретного, земного, меж людського розуміння. Відомий приклад — «Грек Зорба» Казандзакіса, де примітивний, але життєрадісний Зорба стає вчителем цивілізованої людини, показуючи, що справжнє життя — це прийняття обмежень і радість у межах людського досвіду. Камю у своєму творі «Весілля» також закликає обирати Ітаку — символ близької і рідної землі, ясності думки і людської щедрості.

Окрім прийняття тілесності та природних радощів життя, Даррелл підкреслює складність реальності, її багатошаровість і унікальність кожного явища, що не вкладається у суворі схеми та системи моралі. Ця позиція свідчить про відмову від догматичних ідеалів і прагнення до живої, жвавої, повної контрастів реальності.

Ці пошуки, однак, залишилися майже поза увагою «Нової правиці», яка не вважала за потрібне звертатися до спадщини Камю, Казандзакіса чи Джіоно, хоча саме їхній досвід міг би допомогти в глибшому розумінні сучасної кризи.

Друга половина ХХ століття, особливо 50-ті та 60-ті роки, відзначилась появою так званої «неопікарескної» літератури — літератури, що відображає хаотичне, безладне, іноді кумедне, а іноді жорстоке і безглузде життя сучасної людини. Після двох світових воєн і політичних катаклізмів особистість втрачає глибинні корені і змушена існувати в світі, де панує поверховість і горизонтальність, а не вертикальне моральне поглиблення.

У такому світі людина перетворюється на «просту ємність», яка виконує свої побутові функції, пристосовується і намагається зберегти мінімальний комфорт, часто позбавлена глибокого сенсу існування. Ця література дає змогу краще зрозуміти сучасність, не ідеалізуючи її і не впадаючи у трагічний пафос, а констатуючи факт її фрагментарності та роздробленості.

Отже, пошук нового сенсу у європейській культурі ХХ століття — це шлях від політичних ідеалів і гуманістичних утопій через відчай і кризу до повернення до конкретного життя, коренів і природної радості, втілених у середземноморському язичництві, а також усвідомлення складності й безладу сучасного світу, відображеного в неопікарескній літературі. Ці ідеї дають нам ключі до розуміння культурних трансформацій і потенційних напрямків подальшого розвитку європейської цивілізації.

Віталій Портников: Головна мета цієї війни для рашистів — ліквідація української ідентичності, а не якісь там території чи навіть державність

Українці, коли розмірковують про можливості завершення війни, часто говорять про хорватський чи корейський сценарій. Але з точки зору своїх ворогів, вони швидше знаходиться у сценарії боснійському.

Серби не відмовляли хорватам у ідентичності, вони були просто їхніми ворогами. Корейські та китайські комуністи не сумнівалися що на півдні Кореї живуть корейці, вони просто хотіли змінити соціальний устрій на цій частині півострова. А от із босняками було абсолютно інакше. І серби, і до речі, на початку хорвати відмовляли їм у ідентичності як такій. І вважали рівно такими сербами чи хорватами, які просто прийняли інше віросповідання, але залишаються такими самими, ще й розмовляють цією самою мовою. Перший президент Північної  Македонії  Кіро Глігоров розповідав мені, як вони з головою президії Боснії і Герцеговини Алією  Ізетбеговичем намагалися запропонувати очільникам Сербії і Хорватії цивілізований сценарій розлучення і співіснування. Але і Мілошевич, і Туджман сприймали Боснію як продовження Сербії чи Хорватії й абсолютно не зрозуміли, чому вони взагалі мають з нею якось співіснувати. Серби взагалі вважали появу республік мусульман і македонців примхою засновника соціалістичної Югославії Йосипа Броз Тіто. Вони щиро не розуміли, що комуністичний лідер просто реагував на національний рух під час Другої Світової  війни і намагався створити модель співіснування народів власної країни. І це дійсно схоже на те, як Ленін реагував на національний рух у Російській  імперії  і теж намагався створити декорацію співіснування. Але Путін, як колись Мілошевич, вважає Леніна людиною, що «вигадала» Україну а не відповіла на виклики українського національного руху.

Результати такого ставлення очевидні. Серби провели етнічна чищення на тих територіях де їм це вдалося і близькі до остаточного відокремлення від Боснії. Хорвати погодилися із ідентичністю боснійців просто тому що не мали іншого виходу і зрозуміли що ворог мого ворога — мій друг, це схоже на те як із українською ідентичністю почали рахуватися поляки. Захід так і не зрозумів справжні причини війни у Югославії і в Дейтоні створив  абсолютно нежиттєздатну державну модель співіснування народів ,один з яких не визнає право на існування іншого.

І сьогодні жодна з пропозицій врегулювання війни з України не враховує того факту, що головна мета цієї війни — ліквідація української ідентичності, а не якісь там території чи навіть державність. Просто державність потрібно ліквідувати як гарантію того що в ній не буде ідентичності, а території окупувати для зачищення від ідентичності. Але це - наслідки, а не причина.

І до того моменту, доки росіяни не визнають, що українці є іншим народом із власним цивілізаційним надбанням, умов для припинення російсько-української війни не виникне, навіть якщо пройдуть довгі десятиріччя конфронтації й ненависті.

Вітаємо з 75-літтям історика й археолога, видатного дослідника Давнього Галича, Галицької землі та Прикарпаття Богдана Томенчука!

 Вітаємо з 75-літтям історика й археолога, видатного дослідника Давнього Галича, Галицької землі та Прикарпаття Богдана Томенчука!

Богдан Томенчук народився 3 вересня 1950 р. в селі Ценява Коломийського р-ну Івано-Франківської області.

Навчався в Коломийській середній школі №10 і №2. Після служби в армії (Чехословаччина) в 1971-1976 рр. навчався на історичному факультеті Чернівецького державного університету імені Ю. Федьковича (ЧДУ).

Набутий в студентські роки науковий досвід дав можливість Б. Томенчуку після закінчення Чернівецького університету самостійно керувати археологічними експедиціями спочатку Чернівецького, а потім Івано-Франківського краєзнавчих музеїв, де протягом 1976-2000 рр. він працював науковим співробітником та завідувачем відділу археології. 

У 1980 р. – лаборант, а в 2002-2008 рр. – науковий працівник Інституту археології НАНУ (за сумісництвом). У 1995 р. – викладач кафедри образотворчого мистецтва художнього факультету Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (за сумісництвом).

У 1998 р. Богдан Петрович Томенчук захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «Археологія» в Інституті археології НАНУ. З 1999 р. працював викладачем кафедри релігієзнавства філософського факультету, пізніше – доцентом кафедри всесвітньої історії історичного факультету Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. З 2006 р. – доцент, а з 2014 по 2024 рр. – завідувач кафедри етнології та археології.

Павел Шехтман: Екатерина - императрица Украины?

О, придумал что отвечать россиянчегам на слова, что Екатерина основала Одессу и присоединила Крым.

- Ну верно, так Екатерина же была императрицей Украины.

- #$&*^%&???!!!

- А вы посмотрите, как писался ее титул например по-французски? "« impératrice et autocrate de toutes les Russies». Императрица всех Россий.  На латыни, кстати, тоже. Totuisque Rutheniae (всех Русей)

Почему всех Россий? Каких Россий? 

А просто титул не означал "император всей России", но " император Великой, Малой и Белой России"...

Екатерина была по титулу императрицей Малой России, великой княгиней Киевской, Черниговской и т.п. 

Так и что же следует из того, что украинская императрица присоединила Крым и основала украинские города?

----------

Catherine the Great was the Empress of Ukraine.

And just look at how her title was written in French, for example? "Imperator et autocrate de toutes les Russies." Empress of all the Russias. In Latin, too, by the way. Totuisque Rutheniae (of all the Russias).

Why all the Russias? Which Russias?

And the title simply didn't mean "Emperor of all Russia," but "Emperor of Great, Little, and White Russia"...

Catherine's titles included Empress of Little Russia, Grand Duchess of Kyiv, Chernigov, and so on.

So what does it mean that the Ukrainian Empress annexed Crimea and founded Ukrainian cities?

Андрій Богданович: Три європейські вольниці: Голландія, Швейцарія і Україна як острови свободи серед монархічного моря

**Три європейські вольниці: Голландія, Швейцарія і Україна як острови свободи серед монархічного моря**

Упродовж століть Європа була континентом корон, скіпетрів і тронів. Монархії — абсолютні чи конституційні — формували політичний ландшафт, де влада передавалась у спадок, а народ часто залишався без голосу. Та серед цього монархічного моря існували три острівці свободи, три вольниці, що кидали виклик усталеним порядкам: Голландія, Швейцарія і Україна.

### Голландія: республіка купців і мислителів

У XVII столітті Нідерланди стали першою успішною буржуазною республікою Європи — Республікою Об'єднаних провінцій. Після визвольної війни проти Іспанії, голландці створили унікальну модель держави, де влада належала не монарху, а представницьким органам. Це була країна торгівлі, вільнодумства і релігійної терпимості. Амстердам став магнітом для філософів, художників і вигнанців, які шукали притулку від репресій. У часи, коли більшість європейських столиць корилися королям, Голландія демонструвала, що держава може процвітати без корони.

### Швейцарія: конфедерація гірської свободи

Швейцарія — ще один приклад політичної альтернативи. З XV століття вона формувала конфедерацію незалежних кантонів, які зберігали широку автономію. У 1848 році країна офіційно стала федеративною республікою. Швейцарці обрали шлях нейтралітету, прямої демократії та громадянської участі. Їхній політичний устрій — це симфонія самоврядування, де народ не просто голосує, а активно формує політику. У світі, де імперії змагалися за території, Швейцарія залишалася твердинею миру і свободи.

### Україна: козацька демократія на межі імперій

Україна — третя вольниця, менш відома, але не менш значуща. У XVII столітті на теренах сучасної України виникла Гетьманщина — козацька держава з елементами демократії. Гетьмана обирали на раді, а ключові рішення ухвалювалися спільно. Козаки були не просто воїнами, а носіями ідеї свободи, рівності та самоврядування. Гетьманщина існувала між трьома імперіями — Польською, Російською та Османською — і постійно боролася за автономію. Хоча її політична модель не пережила століть, вона залишила глибокий слід у національній пам’яті як символ волі.

### Вольниці як політичні міфи

Ці три країни — Голландія, Швейцарія і Україна — стали не лише політичними феноменами, а й міфами свободи. Вони надихали мислителів, революціонерів і поетів. Їхні приклади доводили, що можлива інша Європа — без королів, без імперій, з народом у центрі. Вони були доказом того, що свобода — не утопія, а реальність, яку можна вибороти і зберегти.

Сьогодні, коли демократія знову стикається з викликами, варто згадати ці вольниці. Вони нагадують нам, що свобода — це не подарунок, а вибір. І що навіть серед монархічного світу завжди є місце для тих, хто обирає волю.

Андрій Богданович: Наука, що втомилася бути собою: коли істину підмінює рейтинг

# **Наука, що втомилася бути собою: коли істину підмінює рейтинг**

Колись людина прагнула вижити — добути хліб, збудувати дах, забезпечити безпеку. Але як тільки базові потреби задоволені, на неї насувається нова, менш видима, але не менш агресивна загроза: **культурний тиск бути “достатньо успішним”**.

Суспільство не терпить “невидимих” людей. І тому навіть у світах, де, здавалося б, мало б панувати чисте мислення — у мистецтві, філософії, науці — поступово запроваджується логіка маркетингу: **“бути значущим” означає “бути видимим”**. І з цього починається криза, яку вже давно варто назвати своїм іменем.

---

## **Від істини — до цитованості**

У науці це явище має конкретне обличчя. Воно зветься **наукометрія**. Задумано її було як нейтральний інструмент оцінки наукової активності. Але щойно метрика стає основною метою — вона перетворює живу наукову думку на гонитву за числами.

Вчений уже не просто досліджує — він **“випускає продукцію”**:

* статті — кожні пів року,

* конференції — навіть якщо нема чого сказати,

* цитати — неважливо, ким і навіщо.

Інколи це нагадує парад, де кожен учасник тягне плакат з власним ім’ям, повторюючи: «Я тут! Я існую! Зверніть на мене увагу!» Бо в іншому разі — викреслять із проєктів, не дадуть грантів, скажуть: “Малоактивний”.

---

## **Наука за ринковою моделлю**

Ця трансформація — не випадкова. Ми живемо в епосі, де **ринковий підхід охопив усе**, навіть ті сфери, які мали бути від нього захищені.

Як бізнесмен хизується годинником і авто, так вчений — кількістю індексованих публікацій.

Як компанія маніпулює брендом, так науковець — ключовими словами в назві статті.

Як маркетолог націлюється на “охоплення”, так дослідник — на максимальну цитованість.

Відбувається **підміна змісту формою**. Якість — кількістю. Істина — рейтингом. Думка — “тематичним фокусом”.

---

## **Імітаційна наука**

Результат — **імітаційна наука**, де:

* пишуться статті, яких ніхто не читає;

* повторюються банальні теми, бо вони “краще проходять”;

* наукове середовище стає все менш здатним до внутрішньої критики, бо кожен залежить від чужих оцінок.

Це наука не як пошук, а як **гра в розподіл символічного капіталу**. Тут головне — не сказати нове, а **вчасно з'явитись у списках**.

Андрій Богданович: Технічне мислення ≠ математичне мислення

**“Не кожен технар — математик”: як технічна освіта втрачає талановитих студентів**

Уявімо студента, який з дитинства розбирав телевізори, лагодив мопеди, збирав комп’ютери, розумівся на електриці краще за сусідського майстра. Він вступає до технічного університету з мрією стати інженером — створювати, винаходити, вдосконалювати. І вже на другому курсі він починає сумніватися: “Це точно мій шлях?” А на третьому — кидає навчання.

Що сталося?

Він не впорався з математичним аналізом, матрицями, подвійними інтегралами й диференціальними рівняннями. Але чи означає це, що він **“не технар”?** Зовсім ні. Це означає, що **система освіти переплутала поняття “технічний інтелект” і “математична абстракція”**.

### 📌 Технічне мислення ≠ математичне мислення

Поширена помилка — вважати, що хороший інженер чи технік має бути блискучим математиком. Але насправді **технічне мислення — це інше**.

**Технічне мислення** — це здатність бачити, як працює система, уявляти її в дії, розуміти механізми, шукати рішення у фізичному світі.

**Математичне мислення** — це абстрактна логіка, маніпулювання символами, робота з ідеальними моделями.

Технік мислить “як це зробити”, а не “як це довести”.

---

### 🛠 Коли університет перетворюється на фільтр

Технічні університети часто орієнтуються на радянську традицію: **висока математика — це головний етап “очищення” від слабких**. І дійсно, студенти, які не витримують хвильових рівнянь чи лінійної алгебри, зникають з журналів.

Але проблема в тому, що **часто зникають не “слабкі” студенти, а сильні техніки** — люди з руками, з досвідом, з уявою.

Вони могли б бути інженерами, автоматизаторами, конструкторами, але їм не дали шансу: не здали абстрактну формулу — не пройшли далі.

Це все одно, що не пускати водія автобуса за кермо, бо він не може довести теорему Піфагора.

---

### 🔧 Інженерія — не лише про теореми

Світові компанії давно це зрозуміли.

У технічних коледжах Німеччини, Швейцарії, США чи Ізраїлю **більше уваги приділяється практиці**, проєктам, лабораторіям, командній роботі. Так, базові знання з математики потрібні, але ніхто не перетворює навчання на абстрактний марафон.

Навпаки — студенти з “руками й головою” отримують шанси проявити себе, навіть якщо вони не друзі з інтегралами.

---

### 🚨 Що втрачає Україна?

Ми маємо гостру нестачу кваліфікованих інженерів, майстрів, механіків, електронників, фахівців з автоматизації.

І водночас — **втрачаємо молодь, яка могла б зайняти ці ніші**, тільки тому, що система відсіяла їх за академічними критеріями, непридатними до реального виробництва.

Це все одно, що топити дровами нову бойлерну.

---

### ✅ Що робити?

1. **Розрізняти типи мислення** — не всі інженери мають бути математиками.

2. **Запроваджувати альтернативні треки**: практичні інженерні програми з меншим акцентом на теорію.

3. **Давати більше проєктної, практичної роботи** — нехай студенти створюють, а не лише здають.

4. **Не принижувати “неакадемічних” студентів** — бо часто саме вони створюють найкращі речі руками.

## 🙌 Висновок

Технічна освіта має навчати **робити**, а не лише **рахувати**.

Ми маємо цінувати **технічний інтелект** — не менш ніж математичний. Бо без інженерів-практиків **ніяка математика не перетвориться на міст, літак чи електростанцію**.

Можливо, майбутній Ілон Маск просто кинув політех, бо не впорався з функціями Бесселя. І це не його провина.

Андрій Богданович: “Хто годуватиме пенсіонерів?” — страх, який не витримує арифметики

**“Хто годуватиме пенсіонерів?” — страх, який не витримує арифметики**

Одна з найпопулярніших страшилок, яку регулярно поширюють у ЗМІ та соцмережах — “в Україні катастрофічно зменшується населення, і скоро нікому буде годувати пенсіонерів”. Це твердження звучить грізно, емоційно та тривожно. Але чи справді воно витримує спокійний розрахунок?

Спробуймо розібратися без паніки — лише на основі цифр.

---

### 📉 Скільки витрачаємо на пенсії?

У 2024 році Україна витратила на пенсійне забезпечення близько **\$18.9 млрд**. Це величезна сума — близько третини всього бюджету країни.

Звучить так, ніби для фінансування пенсій потрібно **всю країну поставити до станка**. Але це — ілюзія.

---

### 👷 Скільки людей потрібно, щоб забезпечити пенсії?

В Україні є два сектори, які реально заробляють валютою і платять податки:

* **Аграрний сектор**: приносить у бюджет \$14–17 млрд

* **ІТ-сектор**: ще \~\$1 млрд

* Разом — **\~\$15–18 млрд**, тобто **майже стільки, скільки потрібно на пенсії**

І от що цікаво:

* В **агросекторі** зайнято \~2.4 млн людей

* В **ІТ-секторі** — ще \~300–350 тис.

Разом — менше **3 мільйонів людей**, які **вже сьогодні** сплачують податки, яких **вистачає на фінансування всієї пенсійної системи**.

Це не теорія. Це факт. Ми це вже робимо.

---

### 🔁 А що далі?

Так, населення України скорочується — еміграція, війна, старіння. Але разом із цим **буде скорочуватись і кількість пенсіонерів**.

Вже зараз середній вік пенсіонерів зростає, а нових “одержувачів пенсій” буде менше.

До того ж, **пенсійний вік підвищується**, а частка пенсіонерів, які доживають до глибокої старості, не росте надто швидко.

Отже, **навантаження на одного платника не буде зростати нескінченно** — навпаки, ймовірно, воно навіть зменшиться.

---

### 🔄 Що це означає?

> Щоб прогодувати всіх пенсіонерів — не потрібно мати 20 мільйонів працездатних.

> Достатньо **кількох мільйонів високопродуктивних фахівців**, які працюють у сфері з великою доданою вартістю.

Сучасна економіка — це не важка індустрія з тисячами робітників біля конвеєра. Сьогодні **один фахівець в ІТ чи агроіндустрії може генерувати податків більше, ніж 10 осіб у старій економіці**.

Албанская загадка: открытие древних корней через ДНК

Тайна происхождения албанцев веками пленяла историков, но новаторские исследования древней ДНК наконец-то приоткрывают завесу тайны! 

Исследователи изучили более 6000 геномов и сделали потрясающие открытия на таких раскопках, как Чинамак в Албании, где останки, датируемые 2663-2472 гг. до н. э., раскрывают захватывающую генетическую историю. Результаты показывают, что современные албанцы имеют замечательную генетическую преемственность со своими предками позднего бронзового и железного веков — около 70% их родословных связаны с ямной культурой из понтийско-каспийских степей. 

В железный век Албания была культурным перекрёстком, где «иллирийские» общины делились генетическими и культурными чертами по всему Балканскому региону. В отличие от соседних регионов, на которые сильно повлияли славянские миграции, Албания служила генетическим рефугиумом, сохраняя своё наследие предков в течение всего Средневековья. 

Албанский язык стал уникальной жемчужиной балканского лингвистического гобелена, корни которого уходят в V век. Это языковое развитие идеально соответствует генетическому повествованию, раскрытому в древней ДНК. 

От курганов бронзового века до средневековой геномной преемственности, свидетельства рисуют яркую картину албанского наследия – захватывающее путешествие во времени, связывающее древние народы с современной Албанией!

https://community.mytrueancestry.com/genetic-insights-into-albanian-ancestry-and-linguistic-origins/