Упродовж останніх десятиліть постала необхідність говорити про екологію як явище глобальних параметрів. Екологія як природниче поняття вже давно сягнула за межі субстантивних категорій чи територіально окресленого біоценозу та набула загальнолюдського, планетарного масштабу. Більше того, це явище вийшло за межі екології матеріального світу і торкнулось таких феноменів як культура, людина, духовність.
Особливості розвитку сучасних соціально-економічних систем та процесів зумовлюють необхідність формування не лише засадничих правил користування середовищем, у якому живе людина, а й стабільного європейського та світового економічного і культурно-політичного простору. Вони ж спонукають науковців, філософів, культурологів та ін. фахівців й усю міжнародну спільноту поставити питання про екологію людського буття. Як вважають І. Алексєєнко та Л. Кейсевич, сьогодні можна говорити про те, що на сучасному етапі цивілізація знаходиться в глухому куті, і якщо не буде знайдено і реалізовано оптимальний, із найменшими втратами вихід із нього, то загибель суспільства, як і колапс біосфери, настануть із невідворотною закономірністю [33, c. 60].
Проблема екології стала настільки гострою, що її висвітлення має місце в державних установах та є ключовим предметом у діяльності багатьох громадських організацій, ЗМІ тощо. Питання екології не обійшли й діяльність церкви. Зокрема, Папа Римський Бенедикт ХV, Іван Павло ІІ та ін. у своїх енцикліках постійно нагадують людству про закони людського життя та вичерпність природних ресурсів тощо. Так, в енцикліці «Sollicitudo rei socialis» Павло VI констатує, що людство у ставленні до природи підпорядковане не тільки біологічним, а й моральним законам, які не можна безкарно порушувати[88; 90]. Усі кризи, включно із кризою природного середовища, папа Іван Павло ІІ розглядав як наслідок внутрішньої кризи людини – кризи її духовності та моралі, кризи її стосунків з Богом. Екологічна криза, на думку папи, безпосередньо пов’язана з моральним непорядком, що настає внаслідок відвернення людини від Бога. «Коли людина відвертається від плану Творця, вона спричиняє дисгармонію, яка призводить до неминучого зворотного впливу на весь створений порядок. Якщо людина не живе в мирі з Богом, то і сама земля не може мати миру», – констатує понтифік [96].
Сьогодні питання екології є одним із ключових при визначенні політики усіх держав Європейської спільноти, Азійського простору та США. Екологічні вимоги вписані в програмні документи всіх європейських і національних політичних партій. Контроль над екологічними показниками став невід’ємним додатком стратегій та програм ЄС. Наукові програми та технічні розробки провідних країн, таких як США, Китай, Японія та країни Євросоюзу, містять пункт про збереження довкілля та розглядають ступінь шкідливості новітніх технологій і розробок для навколишнього середовища.
Вивчення та формування екології соціального і політичного простору досліджують як вітчизняні, так і зарубіжні вчені, зокрема: І. Алексєєнко, З. Бауман, Л. Василенко, А. Воронкова, Т. Гардашук, М. Голубець, В. Герасимов, Т. Будякова, Л. Кейсевич, Л. Нагорна, М. Микієвич, Н. Андрусевич, Ю. Шемшученко, Ю. Морозова, М. Ентін, А. Гусєв, М. Шлемкевич та ін.
Прогресивна світова спільнота намагається об’єднатись у пошуках виходу з загальної екологічної кризи, яка з кожним роком поглиблюється і стає все більш драматичною. Вагомим кроком на цьому шляху стала конференція «Довкілля та розвиток» (відома під назвою «Саміт Землі»), організована ООН у 1992 році в Ріо-де-Жанейро, де було закладено основи для початку глобальних проектів із відновлення природного балансу навколишнього середовища. Було прийнято такі стратегічно важливі документи, як: «Декларація про довкілля та розвиток», «Декларація про збереження лісу», «Порядок денний на XXI століття», а також угоди «Про зміну клімату», «Про біологічне різноманіття» та ін. Був підписаний «Кіотський протокол» [76, c. 79–80].
Порушення екологічної рівноваги в масштабах планети часто стає першопричиною зміни клімату та стихійних лих, що призводить не лише до масового зникнення унікальних архаїчних культур та поселень (особливо в країнах Океанії та Південної Америки), але й до постійного збільшення так званих зон «екологічної катастрофи». Однак якщо апелювати до формули «руїна починається в головах», то можна стверджувати, що екологію формують людське мислення та свідомість. Мова йде про те, що стихійні лиха різного масштабу, глобальне потепління, танення полярних шапок і льодовиків, повені, посухи, глобальні ерозії ґрунтів та ін. є не лише природно зумовленими процесами, а найчастіше спричинені людським втручанням у природу. Інноваційні винаходи, що провокують техногенний вплив та навантаження на навколишнє середовище, мають двосторонній зв’язок і, відповідно, руйнівно впливають на людину як на біологічний та соціокультурний вид. У цьому контексті не лише змінюється біологічний та соціальний простір, але й відбувається поступова деформація генетичних структур, «розмивання» та асиміляція як біологічних, так і соціально-історичних культур, «засмічення» та деградація мовно-ментальних середовищ тощо.
І все ж постійне розширення географічного простору людської популяції, що проявляється у надмірній активності людини в напрямку експлуатації живої природи починаючи від морських глибин, шельфів та коралових рифів і закінчуючи космічними зонами, загрожує спотворити навколишнє середовище, у якому не залишиться місця для живої природи. Постійна зміна хімічного, біологічного та ін. складу всієї біосфери землі призводить до трансформації і ноосфери як найбільш організованої (та, водночас, найзагадковішої і абсолютно не дослідженої) оболонки Землі. Сфера розуму, як одна з найвищих стадій розвитку Землі, Космосу і життя, потребує особливої уваги на тому етапі розвитку світу живої природи та людини, коли «культура» набуває такої потужності, що може вплинути і радикально змінити оточуючу дійсність.
Нині існує велика кількість організацій та установ, що намагаються займатися об’єктивним дослідженням і вивченням екологічних проблем. Серед них такі організації як ООН, ВООЗ, ЮНЕСКО, ГРІНПІС, Європейське агентство з навколишнього середовища та багато інших. Окрім організацій, покликаних піклуватися про захист природи, неурядові футурологічні об’єднання науковців, журналістів, бізнесменів тощо звертають увагу на необхідність постановки проблеми екології довкілля, соціуму, людських цінностей, взаємин. Та, окрім цього, існує значна кількість науково-дослідних інститутів, центрів, лабораторій, програм та ін., які зосередили потужний інтелектуальний потенціал для вирішення глобальних екологічних проблем.
Представники ряду європейських держав, діячі Римського клубу та ін. доводять необхідність розгляду екологічних явищ з точки зору людини, способу її мислення та використання природних продуктів життєдіяльності. Адже зміна біологічного фону призводить до трансформації генного рівня, що, за словами вчених, може спровокувати виродження (модифікації, переродження) цілої цивілізації. На сьогодні наукою вже виявлено значну кількість різноманітних мутацій, пропорційний відсоток яких у всьому світі продовжує зростати. Скажімо, якщо в 1945 році мутаційні реакції (випадки) не перевищували одного відсотка (0,7%,), то нині вони становлять більше десяти відсотків (12,5%) [65, с. 123].
У зв’язку з процесами глобалізації збільшується кількість техногенних (антропогенних) катастроф, наслідком чого є порушення природних процесів у масштабах всієї планети. Скажімо, екологічна катастрофа в одному кутку земної кулі може призвести до непередбачуваних наслідків в іншому. Про це свідчать періодичні аварії танкерів, навмисний злив у моря та затоки відходів, що містять хімічні речовини. Наслідком цього є загибель окремих видів флори та фауни у цьому регіоні.
Аналізуючи політичні та етнокультурні процеси, що відбуваються у світі, можна відстежити чітку аналогію між світом природи (світом екологічних катастроф) та світом людини (катастрофами у духовній, культурній, політичній, демографічній та ін. сферах). Отже, пряма і безпосередня залежність двох світів, в епіцентрі яких знаходиться людина зі своїм комплексом проблем, а саме світу природи і духовного світу людини, змушує дещо переосмислити факти нашого буття та вибудувати новий формат антиномії «людина – світ».
Перш ніж перейти до розгляду причинно зумовлених ознак деградації екології людського буття, розглянемо методологічні основи та термінологічні засади екології як природничої, так і соціальної, гуманістичних сфер.
З огляду на взаємозалежність світових процесів та організмів необхідне застосування системного підходу у дослідженні природних та соціальних змін. Міждисциплінарність запропонованого предмета дослідження зумовлює компіляцію декількох як загальнофілософських, так і спеціальних методів та методик вивчення екології як соціокультурного явища. Відповідно пізнання екологічного середовища людини, суспільства, культури є складним та багатогранним процесом, що поєднує методи та системи методологій кожної з галузей наук (біології, хімії, медицини, генної інженерії, юриспруденції, соціології, філософії, антропології, культурології тощо). Саме тому підходи до вивчення екології людини носять переважно конвергентний характер.
Суспільство – це система взаємопов’язаних елементів. Воно є цілісним утворенням та наділене здатністю до саморегуляції. Саме тому в основі кожного з методів вивчення екології (людини, культури, соціального простору) повинен бути системний підхід. При розгляді екології як цілісного (поєднання природного і людського) утворення важливо не брати до уваги окремі елементи, факти, складові, а вивчати усі чинники у контексті системних зв’язків та детермінацій. Системна оцінка (аналіз та синтез) дозволяє вибудовувати типології та класифікації тих чи інших закономірностей розвитку та протікання явищ, їх патологій чи деградацій.
Крім того, системний підхід, як один з методів формування наукової парадигми, дає змогу на основі законів та закономірностей, що існують у живій природі, моделювати соціальні процеси, прогнозувати їх кризові та інші фази. Опис причинно-наслідкових зв’язків, змін у межах екологічної системи дає змогу моделювати зразки соціального, політичного, культурного та ін. середовищ як внутрішньо гармонійних та збалансованих.
Таким чином, застосування системного методу як провідного у дослідженні екології (як природничої, так і соціальної) передбачає розгляд об’єкта як сукупності відносин і зв’язків між ними, тобто розгляд об’єкта як елемента системи систем, включаючи можливі ризики, збої, відхилення та аномалії. Це дає змогу чіткіше структурувати проблему, виділити можливі шляхи її еволюції. Крім того, системний метод дозволяє виявити нечітко виражені фактори, що можуть у майбутньому трансформуватись у ключові параметри, наслідком яких будуть фундаментальні зміни усієї оточуючої дійсності.
Розвиваючи вчення про взаємозв’язок організму з навколишнім середовищем, І.П. Павлов стверджував, що організм людини може існувати лише при постійній взаємодії з природою і самовідновлюватись у результаті такої взаємодії. Тривала ізоляція від природного середовища викликає цілий комплекс патологій, наслідком яких є як фізичні, так і психічні, духовні аномалії. Відомий український письменник і громадський діяч Олесь Гончар пов’язував проблеми екології з проблемами мови і культури, з питаннями існування й життєдіяльності українського народу: «Проблеми мови, культури – невіддільні від проблем екологічних…» [61, с. 59].
Тлумачення такої категорії як «екологія людини» експлікує широкий спектр інтерпретацій, що свідчить про глобальність та інтердисциплінарність цього поняття. Термін «екологія» (від грец. ойкос – житло, місцеперебування та логос – наука) запропонований ще у 1866 році німецьким дослідником Е. Геккелем [68, с. 134]. У першій половині ХХ ст. це вже була самостійна галузь знань, яка сформувалась у природничій сфері. Основою її були ідеї англійського природодослідника Чарльза Дарвіна про еволюцію живих систем, зокрема його твердження, теорія боротьби за виживання та теорія природного відбору. Екологія вивчала живі організми, які формують природне середовище та відносини у ньому. Так поступово формувались специфічні закони функціонування екологічної сфери та функціональні правила й призначення кожного з видів, підвидів [79, с. 24–26].
З часу свого виникнення зазначена категорія набула різних форм та інтерпретативних значень, трансформувавшись і в галузі соціальних наук. Загалом формування екології як особливої сфери знань триває й досі. Сучасна екологія – це системна наука, що має багатоярусну структуру, в якій кожен із поверхів спирається на безліч традиційних дисциплін (М.М. Мойсеєв). Специфіка її полягає в тому, що із суто біологічної науки вона перетворилася на цілий цикл знань, увібравши в себе розділи географії, геології, хімії, фізики, соціології, теорії культури, економіки й навіть теології (М.Ф. Реймерс) [96].
Якщо розглядати екологію з філософсько-антропологічної точки зору, то виправданою стає проблематика нової галузі екології – екології людини. Термін «екологія людини» ввійшов у наукову літературу в 1921 році. Проте ще у ХІХ ст. видатний російський фізіолог І.М. Сєченов писав, що зрозуміти людину можна лише в єдності плоті, духу та природи, частиною якої вона є, і майбутнє науки про людину лежить на шляхах об’єднання цих трьох складових. Екологія людини, як комплексна наука, вивчає відносини людини, індивіда і навколишнього середовища. Вона сприяє збереженню і зміцненню здоров’я, розвитку фізичних та психічних можливостей людини [31, с. 37].
Американський еколог Е. Одум визначає екологію людини як екологію біологічного виду homo sapiens і вважає, що екологія людини може розглядатися подібно до екології рослин, тварин, мікроорганізмів, грибів як розділ біологічної екології [95]. Цієї точки зору дотримується і Г. Білявський, який поділяє екологію залежно від об’єкта досліджень на теоретичну і прикладну [3]. До теоретичної екології належать біоекологічні науки, які є фундаментом екологічної науки, прикладна ж розглядає соціокультурну сферу людини, умови її існування.
Існують і інші погляди на місце екології людини. Так, Г.О. Бачинський (1995) виділяє соціоекологію як наднауку, як окремий напрям, який, на його думку, сформувався на стику медичної географії і гігієни. Він виділяє і екологію людини. М.Ф. Реймерс (1990) та М.І. Хижняк і А.М. Нагорна (1995) виділяють екологію людини в окремий напрям сучасної екології, що містить і «соціоекологію», яка, за їх визначенням, вивчає всю сукупність відносин соціальних груп суспільства з природою.
Згідно з сучасними науковими підходами, екологія людини – це спільний науковий підрозділ соціоекології та медицини, що вивчає медико-біологічні аспекти гармонізації відносин між суспільством та природою [13, c. 98]. За словами російського академіка В.П. Казначеєва, екологія людини – комплексний міждисциплінарний науковий напрям, що досліджує закономірності взаємодії популяцій людей з навколишнім середовищем, проблеми розвитку народонаселення у процесі цієї взаємодії, проблеми цілеспрямованого керування збереженням та розвитком здоров’я населення, вдосконалення виду homo sapiens [16].
Подібне трактування екології людини охоплює і ряд суміжних, самостійних наукових напрямків, включаючи демографію, економіку, психологію, філософію, політологію, соціологію, економічну географію тощо. Кожна з цих сфер здатна чинити певний зовнішній вплив на людину. Проте наслідки такого впливу визначатимуться внутрішнім змістом людини, її психічною сталістю і фізичним станом, а також умінням черпати енергію з природних джерел. Відповідно до уявлень В. Вернадського, людина – складова частина живої речовини Землі, певного еволюційного типу, нерозривно пов’язана у своєму розвитку й існуванні з усією біосферою нашої планети. Одночасно вона має можливості обміну енергетичними категоріями з навколишнім середовищем, природою, що є недоступним для інших живих істот [11, c. 45–47].
Професор П. Петрова вважає: «На сьогодні ми цілком обґрунтовано можемо сказати, що екологія людини – це не лише міждисциплінарна галузь, конгломерат наук, а й наука про людину минулого, сьогодення та майбутнього. Рішення глобальних людських проблем, зокрема екологічних, можливе лише з урахуванням синтезу знань і колективних зусиль, спрямованих на розв’язання цих проблем» [28, c. 36].
Досліджуючи проблемне поле екології, варто відзначити, що вивчення екології як взаємовідносин рівноцінних складових – людини і природи – не випливає з сучасних постмодерних філософських ідей, а має глибокі історичні корені та ґрунтується на прадавній традиції пізнання природи й еволюції світу. Існування людства завжди базувалось на безперервній взаємодії, постійному обміні речовин та енергії з навколишнім середовищем [31, c. 154]. Останнє, своєю чергою, не перестає забезпечувати нормальну життєдіяльність організму людини, яка з початку періоду ембріонального розвитку до кінця життя контактує з компонентами цього середовища, забезпечуючи власну регенерацію та природовідтворення.
Давньогрецький софіст Протагор вважав даром Єпіметея піклування про те, щоб жоден вид не вимер. У часи Середньовіччя природу охороняли як «ласку, послану Богом» для людського існування. Епоха Відродження з новими відкриттями континентів, книгодрукуванням та появою багатьох філософських течій також вважала природу невід’ємною частиною людського розвитку та відкидала можливість існування людського життя поза природним існуванням. З ускладненням суспільних відносин, збільшенням тиску людини на природу, пов’язаним із розвитком промисловості в XV–XVIII ст., досягнуто значних успіхів у будівництві, техніці, хімії, вивченні й освоєнні Світового океану.
З XVIII і до першої половини XX ст., в період бурхливого розвитку фізики, хімії, техніки, винайдення парового й електричного двигунів, освоєння атомної енергії, розвитку авіації кількість населення перевищила 3,5 млрд. осіб, негативні екологічні процеси почали набувати глобального характеру, хоча ще не досягли кризових масштабів.
У 20-ті роки XX ст. під впливом ідей екології та соціологічних досліджень процесів урбанізації вчені почали досліджувати розвиток соціальної екології як системи наукового знання. Для соціології принциповою була ідея К. Маркса про те, що природа – це тіло людини, і вона повинна розумно його використовувати [27]…
Остання половина XX ст. стала періодом активного розвитку атомної енергетики та хімічних технологій. У результаті це призвело до екологічної кризи, яка проявлялась у виснаженні природних ресурсів, забрудненні довкілля, деградації біосфери. Крім цього, очевидними у своїх наслідках стали суперіндустріалізація, суперхімізація, супермілітаризація та суперспоживання. Доречно звернути увагу ще й на той факт, що ХХ ст. на тлі екологічних криз та катастроф інтенсивно та перманентно інсталює і поглиблює духовну кризу людства. Власне остання до кінця ХХ ст. здебільшого залишається поза межами уваги науковців і не розглядається як надактуальне та системне явище.
Початок XXI ст. також є складним і вирішальним періодом в історії людства. Вчені говорять, що це період цивілізаційно негативних факторів, серед яких: занепад людської моралі; зростання бідності, злочинності; підвищення агресивності; поширення хвороб (СНІДу й онкологічних); деградація природи; загострення до критичного рівня конфлікту між техносферою та біосферою. І відбувалося це на тлі Чорнобильської аварії, Фукусіми і багатьох інших антропогенних катастроф, які призвели врешті-решт до глобального потепління, що ставить під загрозу виживання людини як виду. Тут варто згадати і про збільшення народонаселення планети, що значною мірою збільшує навантаження на природу, на біосферу землі.
Людина – це передовсім свідомість, душа, культура. Тому коли людське «его» домінує над природним «еко» і це домінування не контролюється висококультурним, високодисциплінованим та високодуховним началом, то наслідки, безсумнівно, будуть не надто оптимістичними. З огляду на це можна говорити, що «людина стала жертвою природних катастроф», а «природа зазнала катастрофічно руйнівного цунамі під назвою «людина». У цьому контексті доречним буде фокусування уваги на екології культури, оскільки у її сфері формується свідомість людини, її «его» та «еко».
Екологію культури називають одним з універсальних феноменів, здатних синтезувати гуманізацію та екологізацію природних умов задля забезпечення гармонійного функціонування системи «людина – природа – суспільство».
Вчені виробили протилежний антропоцентричному – неантропоцентричний варіант, тобто вчення про універсалістську етику (А. Швейцера), в основу якої покладений принцип благоговіння перед життям. Останній вважав, що не можна визначити, яка з форм життя найбільш цінна і не можна віддавати перевагу одній з них. Всі форми життя рівноцінні. Повага до життя є підставою моралі і критерієм морального вибору [33, c. 61]. Американський філософ Е. Ласло вважає, що нова етика повинна ґрунтуватися на вимогах адаптації людства до навколишнього природного середовища. Така етика може бути створена на основі ідеалу поваги до природних систем. Однією з вимог екологічної етики є турбота про природні умови існування майбутніх поколінь [39, c. 100].
Одним із перших феномен «екології культури» досліджував Д. Лихачов. Власне, він і запропонував розрізняти традиційну біологічну екологію та екологію культури. Біологічна екологія займається охороною та відновленням природного середовища, а культурна – збереженням культурного середовища, пам’яток культури. Обидва ці завдання важливі. Зберігати пам’ятник і ландшафт потрібно разом, а не окремо. Д. Лихачов звертає увагу на те, що втрати пам’яток культури невідновні [42, с. 110].
Екологія культури є базовою системою культурно-антропологічних цінностей, і це є однією зі складових екології особистості, це сприяє формуванню загальнолюдських, етнічних, національних, особистісних доктрин. За словами Д. Лихачова, екологія культури актуалізує культурно-антропологічні цінності, що створюють змістовне наповнення (ядро) культури в системі «людина – природа – суспільство» в аспекті її домінуючих ланцюжків, що репрезентують культурну екосистему, національну «концептосферу», всебічно реалізовану в «культурних текстах» [42, с. 24].
Екологія культури – це матриця формування людини і світу в глобалізованому просторі, що сприяє переходу до ноосфери, уникненню та попередженню деструктивних, антигуманістичних процесів у політичній, воєнній, інформаційній, економічній, технологічній, екологічній, соціальній, культурній та ін. сферах [42, с. 21].
Про нерозривність природних та соціокультурних факторів свідчать філософські концепції Ш. Монтеск’є, П. Сорокіна, Т. Мальтуса та ін. Як кліматичні зміни впливають на народонаселення та зміни в соціальній структурі суспільства, так і своєрідність менталітету, характеру народу визначається в кожному географічному, культурному, часовому просторах. Так, Ш. Монтеск’є у відомій праці «Про дух законів» писав про те, що «народи жарких кліматів боязкі, як старі; народи холодних кліматів відважні, як юнаки» [31, с. 39–42]. П. Сорокін вважав, що природні умови перш за все впливають на характер політичної системи. Він стверджував, що демократичні системи отримали розвиток у країнах, які мають захисні природні кордони (Швейцарії, Ірландії, Ісландії та ін.), а країни, що мають відкриті кордони, більш схильні до агресії та конфліктів. Народи, що живуть у менш сприятливих умовах, були змушені виробляти в собі такі культурну програму та систему соціальних зв’язків, які дозволяли їм виживати і навіть процвітати. Соціальна та ментально-культурна модель цих народів виділяється працьовитістю, наполегливістю, згуртованістю. І навпаки, чимало народів, які проживають у сприятливих умовах, виявляються «зніженими» та дещо розбещеними, в їх традиціях меншою мірою реалізується акцент на згуртованості і працьовитості. М. Бердяєв, досліджуючи взаємозв’язки та взаємозалежності націй та природно-географічних умов у праці «Російська ідея», порівнював «пейзаж душі» російської людини з пейзажем тієї землі, на якій вона формувалася: та сама неосяжність, відсутність будь-яких меж, спрямованість у нескінченне, широта [60].
Беручи до уваги зазначене вище, маємо підстави стверджувати, що культура є неодмінним складником екології соціального, культурного, політичного та правового простору. Засміченість мисленнєво-поведінкових реакцій людей у сучасному світі призводить до матеріалізації негативних матриць, що знищують людину як фізіологічно, так і психологічно. Низький рівень культури громадян все частіше призводить до псевдомультикультурності, масовизації та вульгаризації усіх сфер життя, створюючи таким чином передумови соціальних патологій, наслідковими формами яких є авторитарні режими, невиправданий тотальний імператив, насилля, численні жертви та ін. Тобто екологія культури, як і екологія природи, залежить від формату та стратегічного вектора діяльності людини, від аксіологічної шкали стилів її поведінки та ін.
Водночас екологія культури наділена рисами автономності поряд з екологією в традиційному розумінні цього слова. На думку дослідників, ця автономність проявляється в тому, що розвиток культури відбувається значно швидше, аніж розвиток природи. Культурні трансформації й революції (в науці, техніці, мистецтві та ін.) відбувалися при відносно незмінних природних умовах і не були пов’язані з ними безпосередньо. Так звана «арабська весна» 2011 року не виникла внаслідок зміни природних чи кліматичних умов і не була зумовлена дефіцитом продуктів споживання чи іншими природними показниками – першопричини її лежать виключно у соціальній площині. Власне тут потрібно говорити про формування екологічної культури, яка передбачає перебудову світогляду, створення нової системи цінностей, формування повноцінного і цивілізованого правового поля, відмову від споживацького підходу до природи, формування у людини здатності адекватно оцінювати свої потреби з урахуванням можливостей природи. Представники Римського клубу говорять про необхідність відмови від колишнього антропоцентризму, який проявлявся в орієнтації культури виключно на людину та її потреби і при цьому ігнорувалися потреби самої оточуючої дійсності.
У науковій сфері актуальним є також застосування достатньо нового терміна «екологічний егоїзм» (тобто «національний егоїзм в екологічній сфері») [61, с. 142]. Перш за все це визначення стосується слаборозвинених країн, де спостерігається дефіцит як етико-правових важелів культури, так і матеріальних ресурсів, де забрудненість несуть не лише технологічні процеси, а й вульгарне ставлення до оточуючого середовища. Тут йдеться не лише про відсталі райони Південної Америки, Африки чи Азії, але й про процеси, які мають місце на пострадянському просторі. Ліквідація індустріальних гігантів (заводів, колгоспів, фабрик, військових частин і т.д.); розбудова приватних підприємств, які не прагнуть витрачати кошти на безвідходне виробництво та інші засоби захисту навколишнього середовища; масове винищення лісів навколо мегаполісів і забудова елітними котеджами; безконтрольне винищення «зелених зон», тайги, лісів, заповідників та заказників; масові забруднення водоймищ нечистотами (за перевіреними даними, у Карпатському регіоні лише близько десяти відсотків котеджів, що появились упродовж останнього десятиліття, оснащені очисними спорудами, які відповідають екологічним нормам); спонтанно створені сміттєзвалища навколо міст, сіл, на берегах річок та ін. угідь створюють ситуацію, яка унеможливлює повноцінне життя людини як біологічного виду.
На східноєвропейському просторі спостерігаємо ситуацію, коли декларативні заяви та імітаційні прагнення називатись «патріотом своєї держави», бездарні та мертвонароджені закони на фоні гіпертрофованих апетитів від місцевих чиновників до навколопрезидентської олігархічної кліки призводять до тотального сепсисного ураження не лише довкілля, а й свідомості народу. Свідченням цього є тотальне розкрадання природних ресурсів, перед яким довкілля стає беззахисним немовлям.
Розглядаючи екологію соціального життя як існування людини в соціумі, її діяльність, способи поведінки, маємо підстави говорити про необхідність постановки в цьому контексті питань екології політики. Остання, як одна з організуючих та визначальних засад суспільного життя, стає базовим елементом ефективності функціонування правових норм, правил, формування ціннісних орієнтирів з урахуванням історичної взаємодетермінованості, сучасних глобалізованих тенденцій та ін.
Поняття «екологія політики» сьогодні знаходиться у зародковому стані і не є таким, що розробляється в наукових колах. Однак це не є ознакою неактуальності, а лише свідченням того, що світова спільнота, особливо східноєвропейський геополітичний простір, за своїми меркантильними та владнопристрасними митарствами не дійшли до усвідомлення необхідності формувати екологічно збалансований «політичний та дискурсивний біоценоз».
Сам термін «політична екологія», введений П. Друкером, застосовується для означення впливу політичних рішень на екологічні проблеми і зворотного впливу екологічних чинників на політичну сферу. Сучасна українська дослідниця, соціолог Л. Нагорна доводить необхідність імплементації цього термінопоняття в політичну, соціальну науку. Вона стверджує, що предметом дослідження зазначеної дисципліни повинні бути негативні фактори впливу політичних рішень і дій на природно-соціальне та духовне довкілля. Інакше кажучи, чистота норм політичної етики на всіх рівнях владних структур та громадських об’єднань, їх дотримання та розвиток повинні стати основою нової галузевої дисципліни у галузі політології, соціології чи ін. суспільствознавчих наук [53, с. 5–7].
Перехідні суспільства, яскравими репрезентантами яких є країни Східної Європи, Азії та Африки, що характеризуються періодичними «точками біфуркації» (події в історії, після яких суспільний розвиток набирає непрогнозованих наслідків, може змінюватись в найнеочікуваніший спосіб, форму державного режиму чи спосіб державного правління), демонструють факти «забрудненості» не лише довколишнього природного середовища, але й соціокультурного простору. Очевидним на сьогодні є той факт, що недотримання етичних норм та заангажованість нормативно-правової бази у посттоталітарних (чи ще й досі авторитарних) режимах є джерелом періодичних спалахів криз в економіці, політиці, бізнесі, врядуванні і т.д. Саме тому можемо припустити, що доказом глобальної кризи сучасних посттоталітарних держав, їх маргіналізованості та симулятивності є саме дезорганізованість політико-правового простору, патологічний егоцентризм партій та олігархічних кланів тощо. Відсутність громадянської відповідальності та гуманізму у громадян закладає «бомбу сповільненої дії», яка в майбутньому може стати причиною зникнення не лише окремих держав, а й цілих націй. Інакше кажучи, є небезпека перетворення всього східнослов’янського простору у «зону відчуження», своєрідну «30-кілометрову зону», але не лише у територіально-географічному, а й у культурно-політичному, етнічному, демографічному, духовному та ін. сенсах.
Доктор історичних наук Ю. Клімов схиляється до думки, що проблема визначення «екологічної політики» на сьогодні постала особливо гостро, та вбачає необхідність введення в рамках політології міжгалузевої дисципліни – екології політики. «Якщо раніше прийнято було під екологією розуміти політику, спрямовану на охорону здоров’я та навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, то на сьогодні в це поняття потрібно вкладати необхідність збереження соціосфери, що відповідає за нормальний рівень життєдіяльності, психологічної стійкості та безпеки людини» [38, с. 170]. З огляду на це варто поставити питання про характерологічні ознаки, які повинні бути притаманні природі політики, політичного біоценозу на противагу штучності, імітативності…
Отже, спробуємо окреслити дані ознаки трьома наступними пунктами:
– моральність: сучасні дослідники: психологи, медики, соціологи – дедалі частіше однією з причин наявного стану речей називають кризу людської душі. Тому питання збереження духовності (від «дух» – як стійка незмінна субстанція, здатна протистояти негативним впливам чи спокусам) кожного громадянина і цілої спільноти у державі загалом дедалі частіше у своїх наукових розвідках пропонують розглядати крізь призму морального оздоровлення суспільства, формування духовних орієнтирів, цінностей та відповідних моделей поведінки. Нормотворчість, формування та впровадження в життя екології правової системи, законодавства може стати підґрунтям для створення чесних, відкритих «правил гри» безвідносно до соціального статусу;
– стійкість та цілісність: постійне й планомірне відстоювання своїх життєвих цінностей, що не загрожують знищенню чи пошкодженню природного середовища; нонконформізм у намаганні інших суб’єктів нав’язати точку зору утилітарного використання природних ресурсів та вміння налагоджувати природний діалог з природничими процесами, черпати в них «сили та енергію» (подібно до пасіонаріїв у теорії Л. Гумільова). Комплексним показником, що характеризує стан будь-якої людської популяції, є рівень здоров’я її представників. За сучасними уявленнями, здоров’я – це природний стан організму, що характеризується його повною рівновагою з біосферою і відсутністю будь-яких хворобливих змін []. Cаме тому цілісність психічного, психологічного, фізичного здоров’я при основній ролі духовно-моральних устремлінь повинна стати підґрунтям для виправлення не лише екологічної, але й соціально-політичної, економічної, культурної, мовної картин світу;
– відповідальність та усвідомлення усього ланцюга наслідків (як позитивних, так і негативних). Духовна та фізична деградація людини становить реальну загрозу, тому прогнозування та попередження її є неабияк актуальними. За словами М. Мойсеєва, людство на порозі ХХІ ст. підійшло до краю історичного розвитку, який може тлумачитись як певний рубіж, що відділяє людське існування від деградації. Меркантилізм сучасної людини та утилітарний підхід до усього оточуючого не лише повсюдно засмічує природний та інформаційний простір, а й деформує індивідуальну свободу, стає перешкодою для повноцінного розвитку людства як виду. Тому необхідною стає чітка прогнозованість результатів культурно-історичного досвіду людини, уміння моделювати його таким чином, щоб якомога менше здійснювати негативний вплив на подальший еволюційний процес. Відповідальність повинна виражатись і у рівні професіоналізму, відповідальності та відповідності поведінки у контексті отриманих знань та технологій.
Узагальнюючи вищесказане, варто зазначити, що основними принципами екологічно збалансованої політики та дискурсу мають стати відповідальність, відкритість та чесна гра за відомими правилами; моральність; етичний баланс «очищення» державного режиму від системних проявів авторитаризму; а також очищення політико-правового простору від відвертого фарисейства і цинізму.
Якщо «природний» Чорнобиль призвів до одномоментного вибуху та викиду радіації, то «чорнобиль духовний» має не менш згубні тотальні та довгодіючі результати. Більше того, якщо чорнобильська радіація тією чи іншою мірою поглинається природою, нейтралізується нею і передбачає певні періоди піврозпаду, у результаті все ж залишає шанс природі на відновлення та самореабілітацію, то «чорнобиль духовний» не залишає жодного варіанта на будь-яке відновлення чи відродження. Наслідком морально-психологічної деградації, аксіологічного нівелювання є повне самознищення та асиміляція.
Таким чином, «духовний чорнобиль» – термін, під яким можемо розуміти природну, морально-ціннісну, духовну спустошеність людини. Інакше кажучи, економічна, етнокультурна, соціополітична та ін. турбулентність завдає тотальної та системної руйнації культурі, де реабілітаційні процеси у зазначеному варіанті є непередбачуваними. Результатом такої «турбулентності» є духовне, моральне, культурне знищення, після якого наступає фаза фізичної смерті. Доброю ілюстрацією цього є пізня епоха культури Давньої Греції чи Риму. Зовсім не народи півночі (так звані «варвари») знищили Рим, а власне варварство стало основною причиною колапсу давньоримської культури.
На думку фахівців, саме турбулентність або невизначеність, хиткість, неврівноваженість та розбалансованість має місце у політиці пострадянських держав, стає головною ознакою політики цього простору. Інакше кажучи, це симптоматична картина відсутності культури як такої.
Таким чином, екологія політики та політичного дискурсу у контексті екології природи, культури, людини повинна стати не лише новою дисциплінарною галуззю сучасних гуманітарних знань, але й інформаційним «перезавантаженням», формуванням нового соціокультурного, політико-економічного, інформаційно-комунікативного простору, у який були б інстальовані якісно нові моделі та правила поведінки, нові етичні стандарти, які б у кінцевому результаті надали екологічно гармонізованої форми існуванню людської культури.
Отже, ми говоримо про екологію не лише у світі живої та неживої природи, але й соціокультурного та духовного простору людини, одним з найважливіших елементів якого є інформація. Саме від наповненості та змістовності, адекватності, толерантності та збалансованості дискурсних форм залежить формування світоглядних, ціннісних, етичних установок, мотиваційних факторів. Поряд з проблемою формування екології культури, соціуму, політики давно назріла проблема «чистоти» інформаційного простору, екології інформаційного «довкілля», його тестування на достовірність та толерантність.
Сьогодні легкий доступ до інформації, особливо в інтернет-мережі, ще не є гарантією доступу до інформації, яка адекватно відображає реальність. У цьому контексті перед фахівцями постають кілька ключових проблем:
– криза інформації (недостатність необхідної та об’єктивної інформації, складність доступу до неї);
– криза вибору інформації (суміжна інформація, що створює різного роду відхилення та відволікає від суті, самого змісту інформації);
– свідомо деформована, викривлена та засмічена або абсолютно спотворена інформація.
Проблема «чистоти» інформаційних потоків стала особливо гострою саме зараз у зв’язку з інформаційною тоталізацією та вибухом, який стався впродовж останніх десятиліть. У результаті цього «вибуху» найбільше постраждала людина. І постраждала не лише через надмірність, «шквал» інформаційних потоків, а й через їх патологічну забрудненість, здатність докорінно змінювати екологічно виважені стандарти людського буття і вносити компоненти, які є несумісними з повноцінним життям людини та культури.
З надшвидким оновленням інформації оновлюються й основні загрози, пов’язані з користуванням нею. Тому дедалі частіше війни зі збройних перетворюються на інформаційні, боротьба за першість у здобутті інформації трансформує людські цінності у хижацькі інстинкти. За словами російського філософа С. Расторгуєва («Філософія інформаційної війни»), інформаційними є відкриті чи приховані цілеспрямовані інформаційні впливи систем одна на одну з метою отримання певного прибутку, матеріальних чи нематеріальних благ [44].
«Забрудненість» та спотворення потоків інформації значною мірою несуть і засоби масової інформації. Щоденне подання матеріалів з негативним забарвленням створює для людини вакуум довіри чи відчуття недовіри, а відповідно й недовіри до усієї системи. Яскравою ілюстрацією цього є описані Оруелом у відомій праці «1984» події, коли тотальність нагляду та публічність усіх сфер життя (включаючи інтимні) стають для людини такою собі «золотою кліткою», вирватись з якої неможливо.
Одним із чинників, що призводять до засмічення інформаційного поля, є маніпулятивні практики та різного роду психотехнології (до прикладу, НЛП), а також максимальне використання політичної риторики, бо, власне, вони практикують доступ до свідомості людини як нормальний акт. Користування ним та керування реакціями є звичними для цих методів []. Інформаційні технології стають провідною галуззю розвитку та важелем маніпулювання не лише інформаційним полем, комп’ютерними системами та штучним інтелектом, але й свідомістю та діяльністю загалом народних мас.
Фактор маніпулятивних технологій не є єдиним у процесі «забруднення» інформаційного простору. Непрофесіоналізм чи явище «замовленості» політика або журналіста, його відверто цинічна поведінка призводять до деградації екології суспільного життя і у геометричній прогресії тиражують відвертий цинізм та публічне фарисейство. Фальсифікація суспільно вагомих подій, фактів, коментарів, подання під свідомо деформованим кутом зору (з використанням так званого 25 кадру чи інших технологій) – все це ознаки дезекологізації інформаційного середовища. Крім того, останнім часом на теренах Східної Європи досить поширеним явищем стало подолання переважно негативної інформації про окремих політиків, партії та ін. за умов відсутності будь-якого доступу до засобів масової інформації того суб’єкта, який є предметом обговорення. Тобто об’єкт обговорень (тут суб’єкт, особа) позбавляється можливості сказати будь-що на свій захист. Це породжує в основній масі народу відчуття страху, зневіри та невпевненості у справедливості закону.
Термінопоняття «екологія інформаційного середовища» застосовується до усього європейського простору. Так, у Росії термін вперше впроваджений Указом Б. Єльцина у 1993 році. Указ передбачав «зменшення рівня інформаційного забруднення телепередач, підвищення вимог до культурного рівня громадян» [76, c. 78–80]. Однак далі декларацій та офіційних заяв чиновників про об’єктивність (правдивість) інформації не йдеться. Сучасне інформаційне суспільство потребує чистої інформації, яка не буде викривленою статистикою радянського зразка, а зорієнтованою на впорядкування, очищення та екологічно-правове структурування усіх мас-медійних, інформаційно-комунікативних та ін. потоків.
Проектуючи екологію інформаційного простору на сучасні процеси пострадянського політико-правового простору, можемо виділити один із позитивних факторів – Закон України «Про доступ до публічної інформації». Він не тільки гарантує кожному громадянину право на отримання будь-якої необхідної йому інформації, а й насамперед дозволяє безперешкодно використовувати її у власних цілях. Але цей закон, як і більшість законів України, має швидше декларативний характер або є відвертою фікцією. Партійні, політичні діячі, журналісти та ін., які не співпрацюють з чинною владою, можуть у будь-який момент стати жертвою системи (яскравий приклад – історія Г. Ґонґадзе), і їх доступ до об’єктивної інформаційної бази є обмеженим.
Слід зазначити, що в Україні існує низка аналітичних центрів (Інститут трансформації суспільства, УНЦПД, «Новий Громадянин», «Центр політичних студій та аналітики» та ін.), які проводять навчання громадян та державних службовців із ознайомленням з конкретними механізмами роботи з цим законом. Але ці факти залишаються поодинокими і ніяк не впливають на загальний клімат та «здоров’я» інформаційного простору. Однією з причин цього є менталітет українських громадян, які не здатні до самоорганізації, не спроможні очистити навколишнє (і власне) екологічне, культурне, соціополітичне, інформаційне і т.п. середовище. Тобто так, як усі, українці звикли до бездоріжжя і щоденно мовчки добираються до місця роботи попри відкриті люки, розбиті асфальтні покриття; звикли до гір сміття посеред міста, до розмальованих під’їздів та ліфтів, до екологічно брудної питної води, до вживання продуктів невідомого походження з невідомим хімічним складом… І це все не викликає шквалу обурення, колективного спротиву і відмови користуватись зазначеними речами. Натомість тотальна адаптація до бруду, звикання до нечистот породжує модель звикання і до інформаційного бруду – виробляється тотальний імунітет до такого інформаційного сепсису, і така адаптація дає результат «мирного співіснування». Однак така форма співіснування лише відтягує колапсичний фінал, а не ліквідує його.
У контексті сказаного звернемо увагу на думку А. Печчеї, який серед основних причин глобальної екологічної кризи бачить недоліки у психології і моралі людини – її жадібності, егоїзмі, схильності творити зло та насильство тощо. «Людина, володіючи здатністю робити безліч речей, розвинула в собі ненаситний апетит до споживання і володіння, виробляючи все більше і більше та водночас залучаючи себе в порочне коло зростання, якому не видно кінця» [94].
На нашу думку, дуже влучно поставлене питання А. Печчеї – або людина повинна змінитися, або їй судилося зникнути з лиця Землі [57] – відображає глобальні проблеми виживання людства. Сприймати це потрібно без патетики та будь-якої гіперболізації. Навпаки, все стає очевидним, коли взяти до рук офіційну статистику культурного, політичного, економічного, екологічного, демографічного та ін. життя планети.
Недотримання нормотворчої бази, відсутність толерантності та чистоти взаємовідносин починаючи з елементарного міжкомунікаційного рівня завдають непоправної шкоди стабільності і повноцінному життю людини. Доки існує недосконале законодавство, відповідальність за порушення якого не є чітко визначеною та можливою, доти не можемо говорити про екологію суспільного життя. Оздоровлення людського буття повинно починатися з елементарного – з повноцінного функціонування правової, законодавчої та етичної бази.
Цікавою, на нашу думку, є програма А. Печчеї, що орієнтує людство на реалізацію кількох провідних цілей, серед яких:
1 – перша ціль визначається дослідником як «зовнішні межі». Вона орієнтує на бережливе ставлення до природи, її ресурсів, життєвого потенціалу. Мова йде про встановлення кожною людською істотою для себе особисто додаткових обмежувальних параметрів у своїй діяльності. Мислення людини у цьому контексті повинно нести новаційні ідеї, підходи, що гармонійно поєднуватимуться з природою;
2 – друга ціль – «внутрішні межі». Вона звертає увагу на важливість врахування такого важливого фактора, як внутрішні можливості людини. Дійсно, як підкреслює мислитель, не можна безкінечно експлуатувати її пристосовницькі можливості. З цього випливає, що науково-технологічна діяльність і соціополітичні зміни мають відбуватися таким чином, щоб не піддавати людину новим напругам і стресам;
3 – третя ціль визначається як «культурна спадщина». Вона формує соціальну установку на перетворення загальнокультурних надбань у визначальний орієнтир прогресу і самовизначення людства. Людство лише тоді вважатиметься успішним, коли підтримуватиме власну ідентичність, національні особливості, культуру, творчість та унікальність. У цей час кожен громадянин, як представник конкретного типу політичної культури, соціального устрою та національної ідентичності, складатиме частину екологічної мозаїки, здатної до відновлення, регенерації та розвитку.
Однак не лише вищеперелічені фактори повинні стати джерелом екології соціального простору. Мова йде про необхідність створення антропоекологічного моніторингу – системи спостережень за змінами процесів життєдіяльності людей у зв’язку з впливом на них різних факторів навколишнього та соціокультурного середовища. Саме така система дала б змогу прогнозувати та уникати соціопатогенних стихійних лих.
Саме тому, що екологія є наукою, політикою, мораллю, культурою та комунікацією, дискурсом, сьогодні є необхідність виносити її проблеми на обговорення не лише у вузьких академічних школах, а й на широку аудиторію, а ключовою позицією тут повинна бути системна оцінка всіх складових культури сучасної людини. Будь-які фундаментальні відкриття чи зміни у галузі науки і техніки, а також соціальні та культурно-історичні, повинні вивчатись з позицій перспективності та причинно-наслідкових зв’язків. Скажімо, винайдення різних видів пластмас у ХХ ст. було зорієнтоване на благо людини, але у результаті ці винаходи перетворились у глобальну катастрофу планетарного масштабу. Це ж стосується і сфери ідеології – абсолютно утопічні ідеї комунізму сформували полчища фанів. Ідеї миру, добра, любові, толерантності, жертовності, терпимості та ін., які несе християнська мораль, етика та філософія, були уражені «комуністичним чорнобилем». Наслідком цього є мільйони люмпенів без роду, племені, історії, мови, культури – це своєрідна «культурна пластмаса», що продукувалась «для блага», а в результаті дала глобальні втрати, катастрофи, екологічні катаклізми в сенсі історії, культури, демографії.
Конференції, «круглі столи» чи різного роду обговорення на міжнародному, дипломатичному, політичному та ін. наукових рівнях визнають існування загрози екологічної катастрофи в недалекому майбутньому. Однак обговорення глобальних негараздів у відриві від моральних векторів, етичних цінностей, екокультурних факторів є безперспективним.
Отже, сьогодні ми ведемо мову про те, що на «операційному столі» (умовно) лежить молода, але переобтяжена недугами та знесилена державна система (це може бути і Європа, і планета), і їй потрібне повне й системне томографічне обстеження і встановлення точного, виваженого та об’єктивного діагнозу. Наступним етапом буде виведення методики «лікування державної системи», яка визначатиметься не екзальтовано-параноїдальними чи меркантильно налаштованими політичними «наперсточниками» (правого або лівого скерування), а фахівцями у всіх галузях, які можуть бути об’єднані однією системно-стратегічною концепцією – екологія людини.
Використана література:
1. Агаджанян Н. А. Экология человека: избранные лекции. – М.: Свет, 1994.
2. Андрейцев В.І. Екологія. Словник екологічних термінів і понять / В.І. Андрейцев, О. Адаменко, А. Коробченко, Й. Періжок. – Івано-Франківськ, 2000. – 231 с.
3. Андрієнко А. Довідник з охорони природи / А. Андрієнко, П. Фещенко, В. Андрусишин та ін. / Упоряд А. Андрієнко, П. Фещенко. – К.: Урожай, 1985. – 248 с.
4. Бауман З. Глобализация: последствия для человека и общества / З. Бауман. – М.: Весь мир, 2004. – 188 с.
5. Борейко В. Популярный биографо-библиографический словарь-справочник деятелей заповедного дела и охраны природы. – К.: Свет, 1995. – 224 с.
6. Борейко В. Словарь деятелей охраны природы. – К.: Свет, 2001. – 342 с.
7. Василенко Л.И. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности / Л.И. Василенко, В.Е. Ермолаева. – М.: Прогресс, 1990. – 495 с.
8. Василенко Л.И. Пошуки підстав і вибір джерел екологічної етики // Питання філософії. – № 2. – 1986. – С. 25–29.
9. Вебер А. Глобальное потепление и социально-экономическое развитие / А. Вебер // Свободная мысль. – 2007. – № 5. – С. 5–20.
10. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Голов. ред. В.Т. Бусел, редактори-лексикографи: В.Т. Бусел, М.Д. Василега-Дерибас, О.В. Дмитрієв, Г.В. Латник, Г.В. Степенко. – К.–Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.
11. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – 262 с.
12. Воронкова А.Г. О формировании политической экологии во Франции (Методологические проблемы исследований) // Проблемы и перспективы экологического образования и воспитания: Тез. докл. к республ. науч.-метод. конф. (23–25 апреля 1990 г.). – Запорожье, 1990. – С. 25–27.
13. Гардашук Т.В. Концептуальні параметри екологізму. – К.: ПАРАПАН, 2005. – 200 с.
14. Гардашук Т.В. Ціннісні орієнтири природокористування // Природокористування: ціннісні та соціальні аспекти оптимізації. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 57–65.
15. Герасимов В. Экология информационного пространства // Всероссийская научная конференция «Бренное и вечное: экология человека в современном мире». 23-24 октября 2001 года. Тезисы докладов и выступлений. Вып. 4. / Ред. кол.: Г.П. Выжлецов, И.Ф. Игнатьева; НовГУ им. Ярослава Мудрого. – Великий Новгород, 2001. – С. 88–90.
16. Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: Поллі, 1997. – 252 с.
17. Гончаренко М.С. Екологія людини: навч. посіб. / за ред. Н.В. Кочубей / М.С. Гончаренко, Ю.Д. Бойчук. – Суми: ВТД «Університетська книга»; К.: Видавничий дім «Княгиня Ольга», 2005. – 394 с.
18. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.
19. Гуменюк О.Б. Соціальна екологія і екологія людини: програма курсу, методичні вказівки та контрольні завдання для студентів заочної форми навчання. Педагогічні науки. – Хмельницький: ТУП, 2001. – 50 с.
20. Гурбич В’ячеслав. Екологія інформаційного простору // Схід. – № 3(87). – С. 18–24.
21. Гюстав Лебон. Психология народов и масс. – М.: Академический проект, 2011. – 238 с.
22. Данилов-Данильян В.И. Глобальный экологический взрыв – главный вызов ХХІ века / В.И. Данилов-Данильян, К.С. Лосев // Практична філософія. – 2001. – № 2. – С. 19–24.
23. Дейлі Герман. Поза зростанням: Економічна теорія сталого розвитку. Пер. з англ. – К.: Інтелсфера, 2002. – 312 с.
24. Денисюк К. Від екології душі до екології життя. – Київська правда. – 2006. – 27 квітня. – С. 1.
25. Дерябо С.Д. Две модели экологии / С.Д. Дерябо, В.А. Ясвин // Человек. – 1998. – № 1. – С. 34–40, 53.
26. Дуднікова І. Екологія і безпека життєдіяльності. Термінологічний словник / Передм. Ю.С. Шемшученко. – К.: Вища школа, 2005. – 247 с.
27. Дювиньо П. Биосфера и место в ней человека / П. Дювиньо, М. Танг. – М., 1973. – 270 с.
28. Екологічне право. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
29. Экология информации // Серия «Журналистика и право». Вып. 2. Режим доступа: http://www.medialaw.ru/publications/books/medialaw/comment/9.html
30. Экология человека: словарь-справочник / Авт.-сост. Н.А. Агаджанян, И.Б. Ушаков, В.И. Торшин и др.; под общ. ред. Н.А. Агаджаняна. – М.: ММП «Экоцентр», издательская фирма «КРУК», 1997. – 208 с.
31. Экополитология: Политология в контексте экологических проблем: учеб. пособие для вузов / Г.В. Косов, Ю.А. Харламова, С.А. Нефедов. – М.: А-Приор, 2008. – С. 214.
32. Залеський І.І. Екологія людини: підручник / І.І. Залеський, М.О. Клименко. – К.: Академія, 2005. – 287 с.
33. Зубаков В.А. Куда идем? К экокатастрофе или экореволюции? Часть третья.
34. Каганский В. Вопросы о пространстве маргинальности // Новое литературное обозрение. – 1999. – № 37(3). – С. 52–62.
35. Кисельов М. Екологічна політика та державотворення // Схід. – 1998. – № 4. – С. 38–42.
36. Кисельов М.М. Методологія екологічного синтезу / М.М. Кисельов, В.С. Крисаченко, Т.В. Гардашук. – К.: Наукова думка, 1995. – 158 с.
37. Кисельов М.М. Національне буття серед екологічних реалій / М.М. Кисельов, Ф.М. Канак. – К.: Тандем, 2000. – 320 с.
38. Климов Ю. Политическая экология – новое научное направление // Общественные науки и современность. – 1992. – № 6. – С. 169–179.
39. Кузнецов О.Л. Система «природа – общество – человек». Устойчивое развитие. – М.: Дубна, 2000. – 345 с.
40. Липа Ю. Не «схід чи захід», а «південь і північ». Із кн. «Призначення України» (1938 р.) / Ю. Липа // Урок української. – 2003. – № 5/6. – С. 15–16.
41. Липа Ю. Призначення України / Передм. М. Плав’юка. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – 267 с.
42. Лихачев Д. Экология культуры // Знание – сила. – 1982. – № 6. – С. 22–24.
43. Ложкин Г.В. Информационно-психологическая безопасность личности // Персонал. – 2002. – № 3. – С. 78–81.
44. Максимів Л.І. Формування концепції екологічного аудиту в Україні в контексті європейської інтеграції / Л.І. Максимів, І.С. Буйна // Екологізація економіки як інструмент сталого розвитку в умовах конкурентного середовища. – Львів: НЛТУУ Науковий вісник, 2005. – Вип. 15.7 – С. 215–220.
45. Малахов В.А. Искусство и человеческое мироотношение. – К.: Наука, 1989. – 364 с.
46. Медоуз Д.X. За пределами роста. Предотвратить глобальную катастрофу, обеспечить устойчивое развитие / Д.X. Медоуз, Д.Л. Медоуз, Й. Рандерс. – М.: Изд. группа «Прогресс», «Панагея», 1994. – С. 294.
47. Медоуз Д.Х., Медоуз Д.Л., Рандерс Й., Беренс В.В. Пределы роста. Доклад по проекту Римского клуба «Сложное положение человечества». – М., 1991. – 260 с.
48. Медоуз Д.Х. Пределы роста. 30 лет спустя / Д.Х. Медоуз, Й. Рандерс, Д.Л. Медоуз. – М.: ИКЦ «Академкнига», 2007. – 342 с.
49. Митькин А.А. О роли индивидуального и коллективного в социальной динамике // Психологический журнал. – 1999. – Т. 20. – № 5. – С. 105–111.
50. Морохин Н. Словарь по гуманитарной экологии. – Вып. 17. – К.: Пропан, 2001. – 94 с.
51. Мусієнко М. Екологія. Охорона природи. Словник-довідник / М. Мусієнко, В. Серебряков, О. Борейко. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2002. – 550 с.
52. Мусієнко М. Екологія. Охорона природи. Словник-довідник / М. Мусієнко, В. Серебряков, О. Борейко. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2007. – 624 с.
53. Нагорна Л. Екологія політики: метафорична модель чи операційне поняття? // Політичний менеджмент. – 2006. – № 1. – С. 3–10.
54. Оптимізація природокористування: навч. посіб. у 5-ти т. – Т. 1. Природні ресурси: еколого-економічна оцінка / С.І. Дорогунцов, А.М. Муховиков, М.А. Хвесик. – К.: Кондор, 2004. – 291 с.
55. Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. – М., 1991. – С. 319.
56. Пахарев А. Хамелеономания властных элит в условиях переходных политических систем // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Вип. 7. – С. 235–244.
57. Печчеи А. Человеческие качества. – М.: Прогресс, 1985. – 312 с.
58. Пределы роста – первый доклад Римскому клубу // Режим доступу: www.ihst.ru/~biosphere/Mag-2/gvishiani.htm.
59. Реймерс Н.Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). – М.: Россия молодая, 1994. – 367 с.
60. Савов Г. Экология души человека – спасение человечества // ПостЧорнобиль. Режим доступу: http://www.postchernobyl.kiev.ua/ekologiya-dushi-cheloveka-spasenie-chelovechestva/
61. Семенюк Н. В. Екологія людини: навч. посіб. / Н. В. Семенюк. – Хмельницький: ТУП, 2002. – 171 с.
62. Ситаров В.А. Социальная экология: учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / В.А. Ситаров, В.В. Пустовойтов. – М.: Издательский центр «Академия», 2000. – 280 с.
63. Солоненко І.М. РОСІЯ. УКРАЇНА. Екологія людини // Режим доступу: http://healthy-society.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=110:2011-06-05-07-02-38&catid=36:2011-04-19-08-30-45&Itemid=58
64. Становление экологического общества / Отв. ред. А.Д. Урсул. – Кишинев: Штиица, 1992. – 276 с.
65. Статистичний збірник «Довкілля України» за 2004 рік / Державний комітет статистики України / за ред. Ю.М. Остапчука. – К., 2005. – 260 c.
66. Стражний О.С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність: науково-популярне видання / О.С. Стражний. – К.: Книга, 2008. – 368 с.
67. Толстоухов А. Екобезпечний розвиток: пошук стратегії / А. Толстоухов, М. Хилько. – К.: Т-во «Знання», 2001. – 246 с.
68. Толстоухов А. Еколого-економічний тлумачний словник-довідник / А. Толстоухов, Л. Волкова, М. Густюк, Н. Білоус. – К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. – 398 с.
69. Толстоухов А. Засади концептуальних підходів до осмислення сучасної екологічної ситуації // Вісних Дніпропетровського державного ун-ту. Історія і філософія науки і техніки. – 1998. – Вип. 95.
70. Тоффлер Э. Третья волна. Пер. с англ. – М.: АСТ, 2002. – 776 с.
71. Философия выбора будущего // Философия и общество, 2000. – № 2. – С. 44–79.
72. Фромм Э. Иметь или быть? / Пер. с анг. / Общ. ред. и послесл. В.И. Добренькова. 2-е изд., доп. – М.: Прогресс, 1990. – 330 с.
73. Чеботарева Н.Г. Экология человека. – Учеб. программа для вузов. – М., 2009. – 320 с.
74. Черешнев В.А. Экология человека в изменяющемся мире / В.А. Черешнев, Е.А. Жалковский. – Екатеринбург: УРО РАН, 2008. – 570 с.
75. Черненко О. Людина. Екологія. Світ: міжнародний погляд крізь призму катастрофи // Вісник Чорнобиля. – 1999. – № 95–96. – С. 1–2.
76. Чернышев Н.А. Социальная экология: актуальность, концепция и программы / Н.А. Чернышев, А.И. Вовк. – СПб.: Речь, 2000. – 120 с.
77. Хесле В. Философия и экология / Пер. с нем. – М.: Наука, 2001. – 204 с.
78. Хижняк М.Ш. Здоров’я людини та екологія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. немедичн. профілю / М.Ш. Хижняк, А.М. Нагорна. – К.: Здоров’я, 1995. – 230 с.
79. Хилько М.І. Концептуальні засади визначення екологічної політики Філософські проблеми гуманітарних наук. Збірка наукових праць. – К., 2009. – 500 c.
80. Шевчук В. Ноосферогенез і гармонійний розвиток / В. Шевчук, Г. Білявський, Ю. Саталкін, В. Навроцький. – К.: Геопринт, 2001. – 248 с.
81. Шлемкевич М. Галичанство. – Львів: За вільну Україну, 1997. – 104 с.
82. Шлемкевич М. Екологія душі – екологія природи // Науковий вісник. – 2006. – Вип. 16.4. – Національний лісотехнічний ун-т України. – C. 163–167.
83. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: Фенікс, 1992. – 157 с.
84. Юрій Ф. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: Кондор, 2008. – 262 с.
85. Янів В. Нариси до української етнопсихології. – К.: Знання, 2006. – 341 с.
86. Янів В. Психологічні основи окциденталізму. – Мюнхен: Вид-во Українського Вільного Університету, 1996. – 205 с.
87. Яцик А.В. Екологічна безпека в Україні. – К.: Генеза, 2001. – 216 с.
88. Encyklika Caritas in veritate mądrością Kościoła dla współczesnego świata. Z ks. bp. Piotrem Jareckim, biskupem pomocniczym warszawskim, rozmawia Zbigniew Borowik, redaktor naczelny «Społeczeństwa». «Społeczeństwo. Studia, prace badawcze, dokumenty z zakresu nauki społecznej Kościoła» 19: 2009, nr 6, s. 705.
89. Florencia Bellesi, David Lehrer, Alon Tal. Comparative Advantage: The Impact of ISO 14001 Environmental Certification on Exports. Environmental Science & Technology, Vol 39, NO 7, 2005.
90. Majka J. Węzłowe problemy katolickiej nauki społecznej. Rzym–Warszawa, 1990, s. 10.
91. Mariański J. Troska Kościoła o ochronę środowiska. – Wydawnictwo: Katolicka nauka.
92. Meadows, D.H. and D.L., Randers J., William W. Behrens III The Limits to Growth: A Report for the Club of Rome’s Project on the Predicament of Mankind. – Universe Books, 1972. – 205 с.
93. Habermas J. The theory of Communicative Action. – London: Heinemann, 1984. – Р. 150.
94. Peccei A. One hundred pages for the future: reflections of the president of the Club of Rome. – New York: Pergamon Press, 1981. – 140 s.
95. Rosenau James N. Turbulence in World Politics. Princeton University Press, 1990.
96. Wyrostkiewicz Michał. Ekologia ludzka: osoba i jej środowisko z perspektywy teologicznomoralnej. – Wydawnictwo: Katolicki Uniwersytet Lubelski, 2007. – 206 s.
Комментариев нет:
Отправить комментарий