а тому, що йому самому страшно
Сучасна цивілізація зі своїми викликами і перспективами створює необхідність формування нових парадигматів мислення, свідомості й поведінки. В добу глобалізації форсований розвиток суспільних та державотворчих процесів робить очевидним необхідність розгляду страху як соціально-політичного, культурного феномену, що породжує різні форми тоталітарно-диктаторських та ін. маніпулятивних режимів, консервацію усталених суспільних ієрархій, які є відвертим анахронізмом, стають джерелом виникнення насильства, порушення прав і свобод людини. Необхідно зазначити, що гуманітарною наукою не проведено комплексного дослідження такого унікального явища, як «страх», та можливостей його практичного застосування в контексті формування соціальних систем. Крім цього, більш ніж актуальним залишається питання еволюційних наслідків та поетапних результатів у формуванні нових політичних пейзажів у планетарному масштабі.
Стихійні бунти і соціальні вибухи, локальні конфлікти і конфлікти глобальних масштабів стали типовим явищем нашого сьогодення. Непевність у заданому напрямку руху, зважених соціальних стратегій не лише породжують страх перед новим та невідомим, а й консервують застарілі ознаки режимів, породжують армії апологетів, які відстоюють ідеї існуючих або нещодавно ліквідованих систем та устроїв. Під впливом цього незмінними залишаються моделі поведінки та дезактивуються цінності, які діяли в минулій епосі, однак не є функціональними в нових умовах.
У посттоталітарних державах, до яких не лише територіально, а й поки що ментально належить Україна, почуття страху лише деякою мірою послабило свою вагу (порівняно з попередньою епохою СРСР), трансформувавшись в одну з форм інстинкту, підсвідомо закріпилось в історичній пам’яті. Нове покоління, що прийшло на зміну поколінню породженого тоталітарною системою радянського зразка (тут ідеться про Східну Європу впродовж останніх десятиліть), не встигло виробити механізми самодостатності, фундаментально нові моделі мисленнєвої та соціальної поведінки, дотримання правил «чесної гри» і т. п. Натомість формує ілюзію самодостатності й імітує діяльність.
Попри моментні спалахи незгоди та нестабільні намагання відстоювати власну позицію (соціум як ініціатор «живого ланцюга-1991», Помаранчевої революції тощо), сучасне покоління не сформувало повноцінного стратегічно зорієнтованого простору з окресленим магістральним рухом. Однією з причин існуючих реалій є «страх» як надзвичайно розгалужений, мутований, видозмінений та системно адаптований вірус, який спричинив «системне захворювання». У результаті цього його метастази зачепили всі сегменти соціальної та ментакультурної системи, якою є Україна на нинішній день.
У процесі дослідження здійснено спробу розкрити природу, яка експлікує негативні соціальні та соціокультурні явища. Крім цього, автори намагаються розширити знання про «страх» як феномен масової свідомості, торкнутися питання страху як компонента історичної та культурної пам’яті. Основним завданням запропонованої розвідки є спроба об’єктивного висвітлення ваги і впливу страху на характер, поведінку і динаміку суспільно-політичних процесів. Також автори намагаються розглянути «страх» як інструмент утримування мас у покорі правлячою верхівкою. Також у роботі не лише пропонується етноментальний і культурний ракурс інтерпретації досліджуваного явища стосовно українського культурно-політичного простору, а й прописується загальносвітовий контекст, зокрема феномен «арабської весни».
У процесі дослідження феномену такого явища, як «страх», наочними стали проблеми відсутності єдиного комплексного теоретико-методологічного та системно упорядкованого філософського обґрунтування цього поняття, термінологічного апарату, а також класифікація і типологія зазначеної категорії відповідно до сфер реалізації: психологія, психіатрія, соціологія, культурологія, політологія, історія, антропологія, біологія та ін. Також немає уніфікованої і загальноприйнятої дефініції та галузевих інтерпретацій.
Одні вчені вважають, що цей феномен, є малодослідженим, і який фактично не піддається осмисленню і пізнанню («ніби вислизає з рук»), інші, навпаки, вважають страх невід’ємним, природним, біологічним явищем, не надаючи йому рис містифікації чи сакральності. Саме тому спробуємо, переосмисливши класичні концепції й теорії місця страху в контексті людини, визначити антропо- та соціометричні параметри цього специфічного і малодослідженого явища.
Як уже було зазначено, страх як категорію розглядають не лише психологи, психіатри, психоаналітики та ін., а й історики, етнографи, філологи, біологи, літературознавці, соціологи, політологи. Як явище фізичне, так і чуттєве, дослідження категорії «страх» має переважно міждисциплінарний характер із застосуванням структурно-функціонального, об’єктивно-історичного та системного методів дослідження. Саме тому, розглядаючи страх як різнобічне явище, варто виділити ряд галузевих дефініцій, кожна з яких під певним кутом зору тлумачить досліджуване поняття.
У науці склалось кілька основних підходів у вивченні страху як категорії буття, що загалом окреслює хитку і нечітку, але, попри все, епістеміологію нашої реальності.
Страх, як фізіологічний інстинкт самозбереження, притаманний людському організмові на кожному з етапів його розвитку (слідом за З. Фройдом: від «постпологового» страху до «страху смерті»). Власне тому найчастіше він розглядається як поняття психології та психіатрії. У психологічній енциклопедії «страх» трактується як «емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному чи соціальному існуванню індивіда та спрямована на джерело реальної чи надуманої небезпеки» [4; с. 197].
У сучасній психологічній енциклопедії «страх» тлумачиться як негативний емоційний стан, що виникає у людини при появі уявної або реальної загрози для життя чи благополуччя [39; с. 79]. Отже, йдеться про те, що це стан, який попереджує про небезпеку, сигналізує, перешкоджаючи продовженню впливу негативних факторів на людину, її організм. Однак тут варто звернути увагу на факт причинної зумовленості виявлення страху: він створюється, нав’язується уявою чи існують природні подразники його виникнення? Психологи стверджують, що емоція страху може мати як стенічний, так і астенічний характер, викликаючи різноманітні реакції у людини – від панічної втечі та заціпеніння до захисної агресії й фрустрації. Тобто це відчуття зумовлене більшою мірою індивідуальними особливостями людини (пам’ять, уява, ірраціональність, творчість тощо). Якщо джерело небезпеки не визначене чи малоусвідомлене, у людини першопочатково виникає стан тривоги (неспокій, незахищеність), який інколи переходить у фобії.
Аналогічні до цього прояви страху відзначають психіатри, які стверджують, що емоція страху – це негативно забарвлена емоція, яка супроводжується внутрішньою напругою, відчуттям загрози життю та різними вегетативними порушеннями [41; с. 156]. Страх буває психологічно нормальним, невротичним (фобії) та психотичним (маячня). Крім того, психіатри виділяють вітальний тип страху (vita – життя), коли людина відчуває безпричинний страх за своє життя, переживає параноїдальні стани, галюцинації тощо. Залежно від доби розрізняють: денні та нічні страхи; від місця та часу: передшокові та післяшокові тощо. До біологічних страхів зараховано також ті, які так чи інакше можуть бути пояснені з погляду небезпеки для існування живого організму: страхи болю і самоти, невідомості й невизначеності, страх смерті. Це «природні» тривоги, наслідок природних законів виживання в сучасному світі.
Серед різноманітних наукових теорій, в тому числі політико-правових та психологічних, виділяють різні види й типи страхів залежно від періоду їхнього розвитку та життєвого циклу, фонового навантаження (в яких умовах страхи розвиваються і протікають) і психологічних особливостей. Тому можна узагальнити, що фізіологічний страх – це несвідомий внутрішній страх, що не має, здавалося б, зв’язку з внутрішніми причинами [38; с. 836]. Він може бути викликаний фізичними діями, внутрішніми нездужаннями, рухом, соматичними захворюваннями. Фройд тлумачить страх як енергію (лібідо), спрямовану на те, щоб справитись із небезпекою. Він розрізняє страх чотирьох видів: інфантильний страх, що виникає внаслідок перетворення лібідо та виявляється у дитячій прив’язаності до людини, страх її втратити; страх кастрації, який може відчувати хлопчик через те, що нібито батько каструє його з причини сексуального суперництва через матір; страх смерті, коли «Я» витрачає запас свого нарцистичного лібідо; страх невротичний – так званий «безцільний страх» невротиків (фобії, невизначена та безпідставна боязкість, спонтанні напади страху) [46; c. 35–37].
Таким чином, у психофізіологічних дослідженнях більшість шкіл і напрямів розглядають страх як суб’єктивний афект чи емоцію. Пропонуються психосоціальні рекомендації для професійної діяльності людини, для різних вікових періодів і ситуативних рамок життя індивіда. Приміром, у дитячій та підлітковій психології страх (тривогу) досліджують В. Астапов, М. Буянов, А. Захаров, О. Кондаш, А. Мазур, А. Прихожан та ін. У психофізіології проблему страху вивчали Ф. Березін, С. Давиденков, Н. Данилова, В. Дерябін, У. Кеннон, Я. Рейковський, Х. Хекхаузен та ін. У психології критичних і стресових станів страх займає особливе місце, його досліджують Ф. Василюк, Л. Китаєв-Смик, Е. Кречмер, Н. Левітов, А. Святощ та ін. Узагальнюють різні точки зору феномену страху в своїх загальнотеоретичних роботах з афективних станів К. Ізард, Є. Ільїн, А. Лук та ін.
Філософська енциклопедія трактує страх як один з основних видів людського ставлення до світу. Cтрах – негативна емоція, що попереджує про стан небезпеки [47; с. 67]. Починаючи з Античності й до середини ХІХ ст. страх розглядався як певне суб’єктивне відчуття і не набув особливого системного соціокультурного вирішення. Як виняток можна назвати концепції суспільного договору Гоббса, Локка, Макіавеллі та ін. Г. Гегель, Т. Карлейль, С. К’єркегор, Г. фон Гартман, Ф. Ніцше, Г. Лєбон, Х. Ортега-і-Гасет, З. Фройд, К. Юнг, Е. Фромм, А. Шпенглер розглядають страх як філософське поняття, розмитість якого пояснюється недостатнім рівнем розкриття онтологічної багатоплановості. Як відомо, філософія екзистенціалізму значною мірою побудована на трактуванні досліджуваного поняття. Дефініцію страху у філософію ввів С. К’єркегор, який розрізняв емпіричний страх як небезпеку перед конкретною загрозливою ситуацією і метафізичний страх – сум, властивий ірраціональному типу мислення, предметом якого є «ніщо» і який зумовлений знанням людини про свою смертність. Прихильниками таких точок зору були М. Хайдегер, А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Уїлсон та ін.
Апеляцію до феномену «страх» як філософської категорії вчені пояснюють тим, що такий підхід дозволяє вивчати сутність страху не як емоції, а як окремого абстрактного явища, що відіграє важливу роль в антропоцентричній картині світу. Впродовж ХХ століття проблеми страху тією чи іншою мірою розглядали у своїх розвідках такі дослідники як: Р. Бультман, М. Хайдегер, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс, К. Тилліх, Й. Хойзінг, Е. Блох, Н. Луман, С. Московічі та ін. Серед російських вчених проблему страху досліджували: М. Бердяєв, К. Леонтьєв, О. Лосєв, Л. Шестов, С. Аверінцев, А. Бакумова, В. Дробишев, В. Андрусенко, Ю. Лотман, Д. Ольшанський та ін. Поняття страху розглядали й українські дослідники, зокрема: А. Єрмоленко, Л. Гандзюк, В. Малахов, Л. Левчук, С. Логвінов, В. Лук’янець, Т. Лютий, С. Пролєєв, Н. Паніна, А. Романова, М. Савина, О. Туренко, Н. Хамітов та ін.
Страх як причину соціокультурних зрушень досліджували представники гуманітарних наук. Скажімо, історики Ж. Лефевр, Л. Февр, Ж. Делюмо, І. Вайнберг, А. Гуревич, Н. Ейдельман аналізували місце і значення страху в історичному процесі. Ці ідеї розвивали дослідники в галузі семіотики та культурології, зокрема: В. Іванов, Ю. Лотман, А. Панченко, В.Топоров та ін.
У релігієзнавстві та етнології страх розглядався як активне суб’єктивне відчуття, як творчий момент соціокультурних процесів. Тією чи іншою мірою такої думки дотримуються В. Вундт, М. Еліаде, М. Касавін, Д. Кембелл, Л. Леві-Брюль, Б. Маліновський, Е. Тайлор, Дж. Фрезер та ін. У соціальній психології страх переважно визначається як афект, що детермінує й пояснює таємниці натовпу (див. праці З. Фройда, Г. Лєбона, С. Московічі, Б. Поршнєва та ін.). Значення страху досліджують соціологи В. Іванова, В. Шубкін, В. Кіпень. Вплив феномену страху на суспільно-політичні процеси аналізують Л. Гозман, С. Кара-Мурза, Д. Ольшанський та ін.
Якщо звузити інтерпретацію та перейти до визначення страху як соціального явища, то слід виділити таке тлумачення: «Це соціальна, психологічна напруга, що створюється суспільним ладом як усередині країни, так і ззовні, що породжує незахищеність і неможливість реалізувати себе як особистість» [38; с. 464]. Соціальний страх пов’язаний з моральними установками людини, з характером взаємин у соціумі, з соціальним статусом і відчуттям відповідальності. Це страх усвідомлений, він піддається аналізу, його можна описати та передати словесно. За словами американських вчених, «страх – це емоційна реакція на сприйняття змінної втрати контролю і відновлення контролю. Контроль – це свідомий акт розуму і тіла. Чергування між контролем і його відсутністю має відбуватися з певною частотністю, інтенсивністю та у певних проміжках часу. Таке чергування забезпечує елемент несподіванки і тримає емоційну рівновагу так, щоб індивід не міг побудувати безліч психічних очікувань і тим самим знову контролювати свій емоційний стан» [58; с. 5]. Російський дослідник Ф. Ільясов вважає, що страх у побутовій формі – «це ревнощі, ненависть, які, мов іржа, роз’їдають душу, створюючи нестерпні умови життя» [23; с. 31]. Він повинен бути мінімізований, контрольований і не повинен переходити у стан неврозів, манії, депресій чи агресивів.
Соціальний страх створює умовні рефлекси, що їх набувають суб’єкти соціуму в співіснуванні з іншими. Ці рефлекси є частиною виховання, частиною правил, табу й умовностей, якими просякнуте соціальне середовище. До них належать: боязнь критики і начальства, страхи бути відкинутим або опинитися в центрі уваги, страх показатися неповноцінним, страх пред’являти претензії, страх не зуміти відмовити у вимозі, страх сказати «ні» і до них подібні. Соціальні страхи прямо пов’язані з унікальною здатністю людини до прогнозування і розгляду варіантів. Ситуація, варіанти дозволу якої ми не можемо визначити точно, примушує нас придумувати їх самостійно. Все нове, несподіване і незвичайне змушує нас побоюватися: невідомо, які наслідки воно несе. І якщо ситуація, результат якої неясний, виникає і турбує нас достатньо часто, на неї формується умовний рефлекс – страх [22].
Ще одна причина – стереотипи, думка оточення, суспільні настрої. Страх перед ними теж передається, і неминуче передається енергетичний маятник: натовп починає впливати на думки кожної окремої людини. Таким чином система поведінки будується за схемою: «Всі бояться – і я боюся. Всі побігли – і я побіг». Саме такі індуктивні страхи нині використовують в рекламних роликах, ЗМІ, держорганах – майже всіх органах і організаціях, що мають можливість масово впливати на людей і отримувати з цього потрібний їм результат. Саме тому страх став одним із найсильніших засобів маніпуляції свідомістю, перетворився в міфічну форму, котра відносно легко може управляти наляканим натовпом. Містичний страх – це страх забобонний, він викликаний невпевненістю, прагненням зазирнути в своє майбутнє і неможливістю, як здається, це зробити. Цей страх буває пов’язаний з відчуттям благоговіння або з якоюсь внутрішньою, нез’ясовною забороною і невідомим відчуттям незрозумілої небезпеки [18; с. 98].
Страх, якщо він не досягає сили, що гальмує психіку, може повністю поставити мислення собі на службу. Думка прикута до однієї мети: знайти вихід із загрозливого стану. І страх можна переживати настільки слабкою мірою, що людина виконує свою звичайну роботу, здійснюється звичайний хід асоціацій, а страх криється десь на другому плані, на задвірках свідомості. Страх – пасивнооборонна реакція. Він вказує на небезпеку чогось від когось сильнішого, на небезпеку, якої потрібно уникнути. Якщо загроза виходить від слабшого, то це викличе активнооборонну реакцію – гнів. Все залежить від співвідношення сил. Зрозуміло, що у людей слабких, яким важче долати життєві труднощі, більше приводів для реакції страху.
Розглядаючи феномен страху у його терміно-понятійній реалізації, звернемось до наступної класифікації. А. Кемпінський залежно від ситуації, що викликає почуття страху, виділяє чотири групи [15]:
1) біологічний (викликається певною ситуацією і загрожує одному з двох біологічних законів – збереженню власного життя і збереженню життя виду. Причини внутрішньої загрози можуть бути пов’язані з порушенням енергетичного метаболізму. При наростанні загрози наростає страх);
2) cуспільний (виникає при перериванні зв’язку між індивідом та іншими членами суспільства, загрожує перериванню метаболічних процесів, що приводить до загрозливого стану. Ізоляція від природного середовища не лише забезпечує безпечний розвиток молодого організму, а й зумовлює розвиток інформаційного метаболізму);
3) моральний (суспільне середовище виконує роль рефлектора, який реєструє нашу поведінку і завдяки цьому дозволяє вносити корективи. Сигнали, що надходять із соціального середовища, виконують роль зворотного зв’язку, який ослаблює, підкріплює або перетворює актуальну функціональну структуру);
4) дезінтеграційний (рисою обміну сигналів із зовнішнім середовищем є постійна мінливість. Структура має динамічний характер: її потрібно постійно винищувати і знову створювати. При дезінтеграції цієї відносно стабільної запрограмованої структури в організм починають проникати чужі сигнали, що не приймалися раніше, і це спричиняє виникнення страху).
Страх як екзистенція буття є невід’ємною складовою справжнього існування людини. Його походження має два основні джерела: перше – це страх як прямий наслідок травматичного фактора, друге – як сигнал про виникнення загрози повторення цього фактора. С. К’єркегор фундаментальною характеристикою людського існування вважав страх як засіб, що вириває людину з полону бездумного існування, пробуджує її до справжнього буття. Він виступив проти об’єктивного ідеалізму Гегеля, зазначаючи, що людське життя непередбачуване й абсурдне, неповторне і хитке, а людина перебуває у повній ізоляції і страху [29]. За А. Адлером, страх виникає від пригнічення агресивного потягу, що відіграє головну роль у повсякденному житті, та при неврозі. Сучасник Л. Гандзюк визначає страх як екзистенціал людського буття, внутрішньо властивий індивіду, з одного боку, як найважливіше орієнтуюче переживання, а з другого – як переживання своєї іманентної внутрішньої суперечності.
К. Ізард вважає позитивними сторонами страху те, що він є застережливим сигналом, і те, що він спонукає активність людини, змінюючи напрям думок і поведінку, а також те, що він підсилює соціальні зв’язки, змушуючи людей просити один одного про допомогу і діяти в небезпечних ситуаціях спільно. Крім того, К. Ізард називає страх найнебезпечнішою емоцією, яка при дуже високій інтенсивності знищує організм [22]. Сучасний польський психолог та психіатр А. Кемпінський оцінює почуття страху як своєрідну підготовку до грізної події, що настає. Коли ж момент настає, страх втрачає сенс.
Функціонально страх служить попередженням про майбутню небезпеку, дає змогу зосередити увагу на її джерелі та спонукає шукати шляхи її уникнення. У випадку, коли він досягає сили афекту, він здатен нав’язати стереотипи поведінки. У соціальному розвитку людини страх виступає як один із засобів виховання: сформований страх осуду використовується як фактор регуляції поведінки [47]. Оскільки громадянин, індивід є особою соціальною та живе у певним чином побудованій системі ієрархічних зв’язків (родина, робота тощо), відповідно йому нав’язуються певним чином сформовані норми, що впливають на моделі його поведінки тощо. Отже, соціальні інститути мають легальні засоби впливу на індивіда, включеного у державну систему як органічна її одиниця.
Емоція страху не завжди виконує негативну функцію в житті людини. Адаптація і соціалізація є одними з базових умов виживання. Суть цих функцій полягає в тому, що страх мобілізує сили людини для її активної діяльності, допомагає запобігати помилкам та зменшує ризик стати жертвою обставин, захищає, оскільки є потужною мотивацією для пошуку безпечної сфери існування, дозволяє таким чином людині моделювати свою майбутню поведінку.
Визначаючи місце страху в системі людських емоцій, варто враховувати не лише психологічні, а й культурні показники. Механізми подолання первісних форм страху створювали своєю чергою нові форми, які теж вимагали свого усвідомлення та соціально-культурного переборення. Незважаючи на те, що психологічно зумовлені страхи були і залишаються діючими в суспільному житті кожної людини, страх є одним із ключових об’єктів культури, тобто зумовлений культурою як «ядерною» (базовою) одиницею картини світу, яка володіє екзистенціальною значущістю як для окремої мовної особистості, так і для лінгвокультурного суспільства загалом, та розглядається як один з основних «емоційних концептів» [4; с. 384]. Він наділений спадкоємністю і характеризується певною тенденцією: чим вище людина піднімається по кар’єрних сходинках, тим складніші її емоції, тим більше вони зрощуються між собою. Це доводить, що феномен страху не лише мутував (набував адаптаційних властивостей), змінював свої форми і види, а й постійно ускладнювався з ускладненням суспільних систем, розвитком освіти, науки, культури тощо.
Вивчення онтологічних основ концепту «страх» в європейській культурній традиції дозволяє виявити, що страх – це одне із джерел формування міфологічної картини світу, причина її повільної трансформації у більш чітко відрефлектовану міфологічно-релігійну модель. Для Середньовіччя актуальними були «фобіокультурні» значення, у християнській картині світу відбувається інтенсифікація «страху Господа», страх – це найважливіша складова релігійної свідомості. Заміна геоцентричної моделі світу апоцентричною, позбавлення від міфологічно-релігійних уявлень не позбавили актуальності емоцію «страху» для психології сучасної людини. Інтелектуалізація буття не позбавила людину страху смерті, соціальних страхів.
С.А. Пітіна схиляється до думки, що стереотипність людської свідомості передбачає збереження міфологічності, яка була характерна для традиційних суспільств і залишається популярною в наш час. У житті сучасної цивілізації значна роль належить подіям, які не просто виникли, але й мають конкретне історичне значення і результати для нації, держави, культури та суспільства. Якщо взяти за основу думку М. Тернера, що «значення полягає не в словах, а в схемах, даних вашій свідомості», то можна припустити, що задана установка страху може стати як регулятором соціального здоров’я, так і показником соціально-політичних відхилень та девіацій.
Коли людина починає думати і діяти стереотипно, відключається свідомість. Це відбувається саме завдяки страхові, який переживає людина. Тобто якщо людина боїться, то починає діяти відповідно до заданих правил, виявляється нездатною зробити свідомий вибір на користь того чи іншого способу поведінки, вибирає певний поведінковий стереотип. Генералізуючись у масовій свідомості, стереотип тягне за собою страх невиконання та покарання за це і стає своєрідним сценарієм на рівні буденної свідомості.
Говорячи про сучасну людину, про суспільство, ми можемо сказати, що вони (тут йдеться про значну кількість тоталітарних і посттоталітарних режимів з різних регіонів світу, Україну в тому числі) перебувають у «полоні» страху. Створення ж такого невротичного стану стало технологією сучасної соціально-політичної влади. У таких випадках йдеться про те, що людина перебуває в ситуації невизначеності. Ці моменти розгубленості і невпевненості спонукають її задуматися над сенсом життя та ін. У науковій думці такі кризові переломні ситуації отримали назву «граничних», або «межових». Поняття граничної ситуації ввів у філософію К. Ясперс. Граничними ситуаціями можуть бути смерть, страждання, страх, провина, боротьба. Така ситуація ставить людину на межу між буттям і небуттям. Граничні ситуації дозволяють людині перейти від «несправжнього» буття до справжнього, вилучають її з полону повсякденної свідомості. Як засвідчує досвід, іноді саме страх і тривога допомагають людині усвідомити суть її існування.
Відчуваючи тривогу за своє майбутнє, людина створює запаси їжі, які їй не завжди потрібні, перевищують її потреби. Це знижує у неї відчуття тривожності та створює ілюзію безпечності, захищеності. У міфологічній свідомості такий стан став для людей ідеальним (раєм), де постійно в абсолютних і навіть надмірних розмірах забезпечується достаток їжі чи інших предметів (включно з предметами розкоші). Страх є першоутворювальним мотивом до створення міфічно-ритуальних інститутів, що існували, переходячи з однієї сакральної форми в іншу. Тобто феномен страху в цьому контексті виконував роль «творця», був обов’язковим компонентом архаїчних традицій, обрядів, культів, які згодом стали основою культури і ментальності окремого народу. Наприклад, страх перед помстою «експлуатованих», можливістю бунтів, неможливістю насолоджуватись необмеженою владою і розкішшю ховається за благодійністю і меценатством заможних та водночас їх безглуздими витівками чи забаганками…
На сьогодні вектор страхів сучасної людини зміщується зі страху, зверненого на зовнішній світ – страх перед природними катаклізмами, світовим тероризмом, – на страх внутрішній – перед владою. Але, як доводить історичний досвід, така форма страху спричинює втрату адекватності. Самодостатність чи розумне відчуття міри втрачаються і перетворюються в параноїдальний абсолют, який є типовим лише для людського суспільства. Бо лише у спільноті людей є така форма самозбереження і страх перед загальною незахищеністю: економічною, правовою, соціальною, навіть перед самим собою (неповага з боку сім’ї, відсутність самоповаги). Через свою слабкість, хиткість і тотальну корумпованість, дволикість і неповноцінність влада всіляким чином популяризує, тиражує й демонструє (натяками, прихованими і неприхованими погрозами, залякуваннями) свою адекватність, міць і непохитність, не усвідомлюючи при цьому, що в такий спосіб здійснюється етнокультурний та загальнодержавний суїцид. У цьому контексті вона (влада, персона) періодично демонструє «силу закону», який вона обожнює, сакралізує, намагаючись довести всім, що її дії легітимні й непротиправні; виводить на площі проти студенток або бабусь-пенсіонерок грізні полки внутрішніх військ, які «успішно захищають законність і законно обрану владу». Закон у цьому випадку є найнадійніший блюзнірський сховок, оскільки страх втратити все змушує завжди (!) залишатись “на поверхні”, бо відхід від влади і втрата дієвих важелів може спричинити повний крах та загибель (наприклад, події у Лівії, Сірії, Україні та ін. впродовж останніх років).
Як бачимо, страх має велике мотиваційне значення в процесі суспільних відносин, впливає на соціальні, психологічні, економічні процеси, настрої людей. Часто він формує певні установки, стереотипи, моделі поведінки і типи мислення тих чи інших соціальних груп. Під впливом страху може бути заблоковане відчуття справедливості; люди готові відмовитись від справедливості заради відчуття своєї безпечності. Відчуття страху змінює психологію людей, породжує недовіру та підозрюваність один одного у часто надуманих провинах («гріхах»). Штучно створене відчуття справедливості й недовіри до ближніх (сусідів, родичів та ін.) у державах на зразок Радянського Союзу породжує у людей відсутність бажання до співпраці, самоорганізації та провокує різного роду як соціальні, так і політичні девіації, інфляційні стрибки й стагнацію в економіці і т. п.
У цьому контексті зазначимо, що поведінка людини за умов використання страху як соціального регістра є малодослідженою і непрогнозованою. Найпоширенішою реакцією у світі природи є втеча, що виправдовується інстинктом самозбереження. У світі людей втеча трансформується у надмірну агресію, напад, повне й тотальне знищення того (чи тих), від кого очікується, прогнозується навіть така небезпека, яка не є значною. Часто невиправданий антагонізм до тих, від кого вже не варто очікувати будь-якого опору чи загрози, пояснюється саме інстинктивними страхами. Більше того, у світі людей така форма соціальної реакції може перерости в різні фобії, на тлі яких популярною та поширеною є така форма соціальної поведінки, як помста чи невиправдано тривале переслідування.
Різні форми страхів (як індивідуальних, так і колективних) призводять до гіпертрофованої абсолютизації матеріального та винаходу парадоксальних форм накопичення. Скажімо, лише людська спільнота може бути репрезентована ситуацією наявності мільярдів у банках в одних і масовою смертністю через недоїдання в інших (з умовою, що це відбувається у межах одного виду); розкішних вілл, яхт, авт, приватних авіалайнерів у одних і поряд (у межах одного населеного пункту) смертю іншого індивіда через брак найдешевших ліків, даху над головою чи одягу… Важливо, що ці індивіди належать не лише до одного виду (за Ч. Дарвіном), а й до одного етнічного, культурного, мовного, ментального (в минулому) і соціального простору… Тут очевидним є факт, що у перспективі ймовірних наукових, соціологічних, етнопсихологічних, політологічних, правових та ін. розвідок можна вести мову про принципово нову епістеміологічну базу, в епіцентрі якої буде «homo absurdus» чи «homo paradoksus».
Розглядаючи типологію страху у контексті формування соціально-політичних структур та систем, можна хоч з високою похибкою, але все ж виділити ймовірну градаційну та диференційно-фреймову шкалу, яка б дозволила тією чи іншою мірою визначити внутрішньоанатомічні ознаки досліджуваного явища. У «напіввідкритих» (часто їх називають «перехідні», «посттоталітарні») режимах найтиповішими реакціями стають поведінкові моделі, які можна характеризувати на когнітивному рівні. Таким чином, диференційна шкала може бути такою:
1) бажання уникати відкритості, чесності, правди, приховування реальної статистики, динаміки протестних настроїв, легітимації чи делегітимації політичних режимів; уникнення дискусій на «незручні» теми та замовчування об’єктивного стану речей;
2) немотивована захисна поведінка, зумовлена протиставленням можливому чи ірреальному станові речей. Сюди входять як захист, збереження існуючого «прогнилого», «законсервованого» державного режиму, так і особистий захист (захист дому та ін. матеріальних речей) на тлі формування рахунків у швейцарських (не українських і не російських) банках;
3) поведінка «перестрахування», спрямована на мінімізацію, зменшення негативних наслідків, втрат у результаті оприлюднення реального стану речей і втрат альтернативних шляхів у контексті тих чи інших еволюційних процесів;
4) комунікативна поведінка – поширення та обмін інформацією з оточуючим середовищем у потрібному ключі, подачі під зручним, але завжди неадекватним та суб’єктивним кутом зору;
5) надмірна колективна агресія, антагоністична поведінка та спільні дії окремих соціальних груп, мотивованих страхом задля нівеляції та деформації інформаційного поля (напр. інтерпретація голодомору в Україні 1932–33 рр.);
6) відбір та використання потрібної інформації у ЗМІ та «запускання» потрібних чуток, що дозволяють формувати викривлену, але ідеологічно вигідну певну «картину»;
7) бажання зміцнити свої соціально-політичні, фінансово-економічні та ін. цитаделі за рахунок вірних пажів, «зобов’язаного та залежного» криміналітету, когорти «слухняних хлопчиків» з числа «золотої молоді», легіонів, які здебільшого формуються з числа вихідців з родинно-кланових кіл, і т. д.
Отже, можемо зробити деякі висновки. Як було вже зазначено, страх є не лише умовним та безумовним ключовим рефлексом, а й частиною тотального механізму адаптації, яку переживає індивід, що пристосовується до політичного довкілля. Саме у контексті цього керівна верхівка колишньої радянської системи за допомогою процесу політичної реінкарнації та регенерації, шляхом адаптивних схем та соціалізації змогла безболісно і безперешкодно трансформуватися та зайняти найвищі пости у новоствореній за формою, але традиційною за змістом державі. В цьому річищі практика демонстрації політичної сили, влади, ідеологічної правильності, предметів розкоші та ін. сучасного керівного класу сьогодні має підґрунтям страх не лише невизнання її як «вищої касти», соціальної сходинки чи ієрархічного щабля, а й оприлюднення її плебейського коріння в сучасному цивілізованому освітньому, культурному, соціальному просторі та ймовірне повернення у рідне середовище. У цьому контексті зазначимо, що статистика показує: не більше 10 % складу Верховної Ради України є вихідцями з класу класичної інтелігенції. Але, попри це, її не слід плутати з елітою чи аристократією, оскільки саме ці соціальні складові на тлі політичної картини в Україні відображають нульові параметри.
Страх як ментальна характеристика та соціальний чинник перешкоджає самоорганізації громадян і творенню з хаотично налаштованих частинок єдиного цілісного організму, чіткої ієрархізованої системи зі значним ресурсом виживання. Трансформація страху у різноманітні форми та модулі впливає не лише на політичні, соціальні, громадянські процеси, але і на хід усієї історії. Тобто страх необхідно розглядати як окремий, важливий і ключовий чинник усіх сучасних економічних, геополітичних та ін. процесів не лише в Україні чи Росії, але і у всьому світі.
У контексті зазначеного вище звернемо увагу на те, що гіпертрофована урбанізація, масовість освіти та масовизація культури на тлі деградації соціальної інфраструктури й відмирання українських традицій – усе це, окрім інших причин, є наслідком страху.
У працях сучасних дослідників страх розглядається як механізм відповіді на зовнішні та внутрішні загрози, як видозмінений і адаптований до сучасного суспільного життя інстинкт самозбереження [18; c. 98]. У контексті соціальних змін та катаклізмів, у контексті тих історичних процесів, які, як торнадо, проносяться усіма континентами, до невпізнання змінюючи світ, феномен страху необхідно розглядати значно ширше – у світлі історичної (генетичної) та культурної пам’яті, унікального коду геномів культури, соціально-психологічних механізмів, етнокультурних складових ментальних сценаріїв, соціально-політичних чинників, форм колективного та індивідуального свідомого та підсвідомого та ін. Бо, власне, цей діапазон інтерпретації страху дозволить розширити знання про цей малодосліджений, але такий важливий інструмент формування геополітичної, економічної, мілітаристичної, етнокультурної, релігійної, демографічної, екологічної та ін. картин світу…
Беручи до уваги український контекст, зазначимо, що наявність і характер страхів людини або суспільства виявляє сутнісні характеристики їхнього існування і можливого розвитку. Людина стає віч-на-віч зі своїми проблемами, страхами, незахищеністю та безвихідними ситуаціями і відсутністю реальних шляхів розв’язання своїх проблем. Страх породжує внутрішній конфлікт людини з самою собою і з оточуючим соціальним середовищем та тотальну депресію… Особлива роль ситуації, що склалася, випадає «яловим законам», навіть повній імпотенції законодавчої бази, яка функціонує виключно в межах фобійних реакцій на навколишню дійсність тієї частини населення, яке вважає себе владою…
З огляду на методологічні складові звернемо увагу, що на сьогодні емоцію страху активно використовують не лише кінорежисери, постановники та актори, а й засоби масової інформації. Передаючи щоденно певну (частіше негативну) інформацію, формуючи інформаційний простір людини, створюється віртуальний вимір, що накладається на повсякденність, перепрограмовує її, розчиняється у ній і у такий спосіб, породжує потребу у відчутті захищеності, в ілюзії своєї непереможності, могутності, самодостатності, перспективності, автентичності… Саме це «псевдовідчуття та ілюзія» є однією з причин того, що саме інформаційне середовище перенасичене кримінальною тематикою, бойовиками – від родоплемінної різні до космічних побоїщ, інформацією про останні досягнення та масштаби у сфері мілітаристичній і т. п., а також періодичними військовими парадами або показовими бойовими навчаннями, з використанням піротехнічних спецефектів… За цим маскується потреба витіснення страху та заміщення його відчуттям ейфорії та віри у «себе», «своїх» і перепрограмовує її, розчиняється у ній, стаючи незримим, але тотально присутнім, абсолютно невід’ємним та детермінуючим чинником буття.
У контексті сказаного вище можемо розглядати виникнення (загострення) страху і перед падінням тоталітарних чи авторитарних режимів. У диктатурах останніх двох століть смерть правителя тлумачиться як відчуття загибелі для всієї держави, народу, супроводжується бурхливою емоційною реакцією (смерть Леніна, Сталіна, Мао Цзе Дуна, Кім Чен Іра та ін.), загроза смерті тощо. За словами психологів, жертва страху сприймає дійсність як особисту загрозу та страх втрати контролю над життям… Страх наділений властивістю генерувати, породжувати цілу гамму страхів, набуваючи нових (найчастіше прихованих чи латентних) форм і змісту. А найбільше, про що говорилося вище, страхові властиво трансформуватись, «записуватись» і набувати форм історичної пам’яті і ставати невід’ємною складовою ментальності як такої…
Таким чином, cтрах є невід’ємним елементом будь-якого культурного простору. Це не лише одна з емоційних реакцій людини на подію (зовнішній подразник), а й елемент поведінки і типу мислення, які актуалізуються в перехідні суспільно-історичні періоди, в авторитарних режимах, у економічних, політичних системах та ін. На початку ХХІ ст. українське суспільство, що страждає на послаблення особистості й створює парадоксальну управлінську систему та ієрархію, іменовану державою, значною мірою послуговується страхом як основним інструментом формування системи. Невдалі наміри створити державу, яку б поважали співгромадяни та міжнародна спільнота, призводять до прямо протилежного результату, породжують та тиражують страх. Страх, як показала історія, є одним з найбільш хибних, ненадійних та помилкових методологічних принципів і засад у формуванні культурного, політичного, економічного, інформаційного та ін. простору.
Список літератури:
1. Адлер Альфред. Социальное чувство. Введение в психоанализ [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://psychowwed.narod.ru/adler5.htm
2. Антропология концептов / Под ред. В.И. Карасика, И.А. Стернина. – М.: Гнозис, 2007. – 512 с.
3. Арендт Х. Традиция и современная эпоха // Вестник Московского университета. Сер. F. Философия. – 1992. – № 1. – С. 87.
4. Аверинцев С. София-Логос: Словарь. – К.: Дух і літера, 2006. – 912 с.
5. Аверинцев С.С. – Символ. – В кн.: Краткая литературная энциклопедия. – М., 1971. – Т. 6. – С. 826–831.
6. Аверинцев С. С. Аналитическая психология К.-Г. Юнга и закономерности творческой фантазии. – В кн.: О современной буржуазной эстетике. – М., 1972. – Вып. 3. – С. 110–156.
7. Бабушкин А.П. Типы концептов в лексико-фразеологической семантике языка. – Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 1996. – 104 с.
8. Баллестрем К. Власть и мораль (основная проблема политической этики) // Философские науки. – 1991. – № 8. – С. 83–94.
9. Баранов А. Политический дискурс: прощание с ритуалом // Человек. – 1997. – № 6. – С. 108–118.
10. Болдырев Н.Н. Концепт и значение слова // Методологические проблемы когнитивной лингвистики: Научное издание / Под ред. И.А. Стернина. – Воронеж. гос. ун-т, 2001. – С. 25–36.
11. Борисов О.О. Мовні засоби вираження емоційного концепту страх: лінгвокогнітивний аспект (на матеріалі сучасної англомовної художньої прози) // Автореферат дис. канд. філол. наук: Донецький національний ун-т. – Донецьк, 2005.
12. Борисов О.О. Фразеологічні засоби репрезентації емоційного концепту страх у сучасній англійській мові // Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики. Зб. наук. пр. – Вип. 14. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2005. – С. 82–88.
13. Борисов О.О. Організація мовних засобів концепту СТРАХ у сучасній англійській мові // Наука і сучасність. Філологія. – Зб. наук. пр. Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. – К.: Логос, 2004. – Т. 42. – С. 127–135.
14. Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и предисл. Н.А. Шматко. – М.: Socio-Logos, 1993. – 336 с.
15. Бушанський В.В. Естетика політичної влади: Монографія. – К.: ПАРАПАН, 2009. – 360 с.
16. Братченко С.Л., Миронова М.Р. Личностный рост и его критерии // Психологические проблемы самореализации личности. – СПб., 1997. – С. 38–46.
17. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем: (Синергетика и теория социальной самоорганизации). Серия «Мир культуры, истории, философии». – СПб.: Лань, 1999. – 480 с.
18. Волинець Н., Волинець П. Негативна роль страху у національному характері українця // Актуальні проблеми психології. – Т. 7. – Вип. 19. – C. 98–101.
19. Вундт В. Введение в психологию. – М.: Космос, 1992. – 152 с.
20. Горохова Л.В. Страх як екзистенціал буття сучасної людини // Вісник Житомирського державного ун-ту. Випуск 53. Філософські науки.
21. Гнатенко П.И., Костюкова Л.О. Национальная психология: анализ проблем и противоречий. – К., 1990.
22. Изард К. Эмоции человека. – М.: Изд-во МГУ, 1980. – 440 c.
23. Ильясов Ф.Н. Феномен страха смерти в современном обществе // Социологические исследования. – 2010. – № 9. – С. 29–36.
24. Завертинский К.Ф. Легитимность: генезис, становление и развитие концепта // Полис. – 2001. – № 2. – С. 113–131.
25. Зайкина С.В. Эмоциональный концепт «страх» в английской и русской лингвокультурах (сопоставительный аспект): Автореф. дис. … канд. филол. наук. – Волгоград, 2004. – 24 с.
26. Зайкина С.В. Понятие страха в сопоставительной перспективе // Лингвистические парадигмы: традиции и новации: Мат-лы междунар. симпозиума молодых ученых «Лингвистическая панорама рубежа веков». Волгоград, 23-25 мая 2000 г. – Волгоград: Перемена, 2000. – С. 85–89.
27. Зайкина С.В. Страх как средство манипулирования людьми // Единицы языка и их функционирование: Межвуз. сб. науч. тр. – Саратов: Научная книга, 2003. – Вып. 9. – С. 239–242.
28. Кубрякова Е.С., Демьянков В.З., Панкрац Ю.Г., Лузина Л.Г. Краткий словарь когнитивных терминов. – М.: Изд-во МГУ, 1997. – 245 с.
29. Кьеркегор С. Страх и трепет. – М.: Терра; Республика, 1992. – 489 с.
30. Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Страх и трепет. – М., 1993. – С. 341, 345.
31. Клауд Генри. Изменения, которые исцеляют. Необходимо понять свое прошлое, чтобы обеспечить себе здоровое будущее. – Michigan: Zondervan Publishing House, 1992. – СПб.: Мирт, 2002.
32. Климанська Л. Роль ритуалів у трансформації політичної свідомості українського суспільства на зламі тисячоліть. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2001. – 266 с.
33. Луман Н. Власть / Пер. с нем. А.Ю. Антоновского. – М.: Праксис, 2001.
34. Мисюров Д.А. Символы о символах: Начала культурно-символической политики. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009. – 232 с.
35. Нагорна Л.П. Політична культура українського народу. Історична ретроспектива і сучасні реалії. – К., 1998. – 278 с.
36. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://lib.ru/FILOSOF/ORTEGA/ortega15.txt
37. Пашаєва Є.С. Інтонаційні особливості вираження концепту «страх» на матеріалі відеофільмів «Phone Booth» та «Cellular». Германські мови: осн. напрямки дослідж. мови та к-ри: Зб. наук. праць / За заг. ред. В.В. Євченко, Л.Г. Котнюк. – Ж.: Вид-во ЖДУ, 2009. – 232 с.
38. Психиатрический энциклопедический словарь / Й.А. Стоименов, М.Й. Стоименова, П.Й. Коева и др. – К.: МАУП, 2003. – 1200 с.
39. Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.В. Степанов. – К.: Академвидав, 2000. – 424 с.
40. Політична філософія: Підручник / Є.М. Суліма, М.А. Шепелєв, В.В. Кривошеїн; за ред. Є.М. Суліми. – К.: Знання, 2006. – 799 с.
41. Психология: Биографический библиографический словарь / Пер. с англ. – СПб.: Евразия, 1999. – 832 с.
42. Ролло Мэй. Смысл тревоги // Пер. М.И. Завалова и А.Ю. Сибуриной. – М.: Независимая фирма «Класс», 2001.
43. Савчук І.І. Фреймова модель комунікативної ситуації суперництва // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. – Житомир, 2004. – Вип. 17. – С. 227–230.
44. Селиванова Е.А. Когнитивная ономасиология. – К.: Изд-во укр. фитосоциологического центра, 2000. – 248 с.
45. Туренко О.С. Страх: спроба філософського усвідомлення феномена: Монографія. – К.: ПАРАПАН, 2006. – 214 с.
46. Фрейд З. Основные психологические теории в психоанализе. – М.; Пг.: Гос. изд-во, 1923. – 206 с.
47. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Нова книга. – 953 с.
48. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М.: Республика, 1994. – 447 с.
49. Хамітов Н. Гранична ситуація // Філософський енциклопедичний словник. − К.: Абрис, 2002. − С. 131.
50. Чирва А.В. Особливості толерантності до страху у військовослужбовців у процесі початкової парашутної підготовки // Автореферат дис. на здоб. наук. ступ. канд. психолог. наук: Харківський військ. ун-т. – Харків, 2003. – 20 с.
51. Шанар В.Б. Сучасний тлумачний словник. – Х.: Прапор, 2005. – 640 с.
52. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: Фенікс, 1992. – 157 с.
53. Щербатых В.Ю. Психология страха: Популярная энциклопедия. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. – 416 с.
54. Щербатых В.Ю., Ивлева Е.И. Психофизиологические и клинические аспекты страха, тревоги и фобий. – Воронеж: Истоки, 1998.
55. Юнг Карл Густав. Массовая психология и политика [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://psychowwed.narod.ru/yung8.htm
56. Ярошевский М.Г. Психология в XX столетии. – М.: Политиздат, 1974. – 447 с.
57. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. – С. 288–418.
58. David R. Саліба, Психологія страху: Кошмар Формула Едгар Аллан По (Ланта, MD: University Press, Америки, 1980 р.)
Комментариев нет:
Отправить комментарий