Демо-лібералізм породжує «нового люмпена», який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, не має жодних обов’язків перед історією та культурою.
Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість «Великого Виходу» з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу «Район Мелроуз» або «Під сонцем Сен-Тропе». Засобами цього «примирення» є «мильні опери», мелодрами, телесеріали та «любовні романи», пригодницька та фантастична літератури, бо, читаючи, бачачи або чуючи у великих творах мистецтва та «масової культури» як повстають, отримують перемогу, здаються на милість долі (переможця) або гинуть їхні власні архетипи, люди отримують від цього естетичну насолоду та, переживаючи її, можуть спокійно забути про реальність. Іншими словами, не маючи інших реальних уявлень про можливе і повне щастя, не знаючи іншого виходу, людина відпочиває у мареві, яке їй дає «компенсаційне бачення світу».
«Людина повсякдення» мов би «приписує» себе до світу великих цінностей (уже знайденого «Великого Стилю» життя, презентованого рекламою, спортивними героями, зірками Голлівуду, письменниками або магами чи жерцями квазі-язичницьких ритуалів), в дійсності далеких від її життя. Людина стає володарем порожніх видимостей цього світу (симулякрів), з її життя вимиваються справжні «життєві цінності».
Для інтелектуально-освічених верств населення пропонується саме у «полі культури» та сфері самовдосконалення (окультизмі, містицизмі, нью-ейджі) здійснювати насолоду життям, досягати екстазу, реалізувати святкове буйство, злет творчої фантазії. Значна частина представників цього явища є «дилетантами» (від латин. «насолоджуюсь», «забавляюсь»), тобто людьми, котрі отримують емоційне, психічне задоволення від своїх занять незалежно від об’єктивних результатів та оцінки оточуючих, а винагороди, рецензії, отримання вчених звань можуть бути вторинними у порівнянні з основним психічним стимулом. Начебто, людина перестає бути тим анонімним та нещасним суб’єктом, волею випадку вкинутим у чужий та безглуздий світ, а отже, не слід бідкатися над втратою антропоморфного образу Бога.
Французький екзистенціаліст Ж.-П. Сартр започаткував погляд на гедоністичні емоції (радість, задоволення, захоплення) як на завжди більш чи менш підробні, «екзальтативні», породжені не більше, як з розрахунку уникання страждань, бід, загроз, як штучне і тимчасове відсторонення, шляхом самонавіювання, т.зв. «вітаїстичного страху». З розвитком цивілізації гедонізм перетворюється на фарс, насолода стає об’єктом маніпуляцій. Ще філософ М. Хайдеггер у праці «Буття і час» (1927 р.) писав, що ми перебуваємо у світі das Man («онтичного буття», у термінології неотомістів, якому протистоїть «онтологічне буття»), де людська особистість «гаситься», бо діє «як усі»: ми насолоджуємося і розважаємося так, як це роблять інші, ми читаємо, дивимося і висловлюємо судження так, як дивляться і висловлюють судження інші, обурюємося так, як обурюються інші тощо. Сюди ж додається ще т.зв. «паразитарний емоціоналізм», коли людина реалізує свої емоційні потреби не через творчість, а паразитуючи на зовнішніх обставинах, вимагаючи емоційного впливу на себе ззовні. Тобто людина в ситуації «екзальтативної» та «паразитарної» емоціональності перетворюється із суб’єкта на об’єкт, стає «неавтентичною».
Відповідно у епоху гедоністичного «демо-лібералізму» виникає «ТУГА ЗА ЖАХОМ» і цей попит породив пропозицію у вигляді перманентного «лякання» гедоністично-нечуттєвого обивателя такими образами як Лох-Несський динозавр (коли, втративши надію зафіксувати його існування, створюють гумові фальсифікати, фотографують їх та підіймають хвилю сенсації серед «неляканої зашкарублості» читачів шотландських часописів), ультралівий тероризм 70 – 80-х рр. ХХ ст. (РАФ, «Червоні бригади», «Сіндеро Луміносо»), ісламський тероризм (з початку ХХІ ст.); сатанизм (Ш. Ла Вей, Е.А. Кроулі, Ч. Менсон, А. Алхазаред, Ассакра Заратустра, деякі представники «хеві-метал-року») з його терористичними варіантами (ритуальні вбивства, вандалізм); безпрецедентне тиражування візуальними засобами ідей Апокаліпсису, вторгнення позаземних агресорів, сцен жахів і насильства тощо.
Тому ще в середині ХХ ст. стурбовані занепадом сучасної європейської людини фашисти запропонували Європі свій антигедоністичний міф: відродження «метафізичної тривоги» початкових часів боротьби Богів із Титанами, Героїв із Чудовиськами, а саме – зануритися у страх, бо емоція, переживання тісніше зв’язує людину з буттям, ніж рефлексія. Страх, жах розглядаються основним людським афектом, що рухає історію. Онтичний сенс страху полягає у тому, що людині раптом відкривається зяюча безодня буття, котрої вона раніше не помічала, існуючи у повсякденній реальності, у «недійсному бутті», і тепер тільки залишається ризик рішення, котре не гарантує абсолютного успіху. Як от переляк перед зіткненням зі смертю змушує до духовних пошуків героя давньо-месопотамського епосу Гільгамеша та персонажа роману французького письменника Ж.-Л. Кюртіса «Мислячий очерет». Тому їхні спадкоємці («нові праві») визначають, що «культурна матриця», яка була притаманна язичницьким племенам лісо- та лісостепової зони Європи не позаду сучасності, а «всередині» сучасної Європи. Слід тільки зуміти викликати її до життя, щоб здолати «дух пустелі», «дух міст і базарів» (прояви якого – монотеїзм, раціоналізм, егалітаризм, соціалізм, а апогей – іудео-християнське світовідчуття, «спіритуалістична традиція). Аналогічно до того, як таку «культурну матрицю» реалізували творці держави Ізраїль, заснованої на принципі повного відновлення архаїчної традиції, на етнічній та расовій диференціації, на відновленні каст тощо.
На думку М. Еліаде, вся кризова ситуація сучасного європейського суспільства і звернення його до квазі-міфів породжене саме тим фактом, що сучасна західна людина ніяковіє перед багатьма формами прояву священного. Приміром, вона може не розуміти й не приймати того факту, що дехто бачить прояв священного в різних предметах (ікони, Коран). Проте справа полягає не в поколінні цим предметам, що вшановуються не через їхні природні властивості, а тому, що вони є ієрофаніями й відбивають те, що є «цілком іншим», тобто священним. Саме священне (впротивагу буденному, профанному), як зауважує Е. Кассірер, є засадничим принципом міфу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий