«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»На Великдень та на Провідну неділю в селі Чортовець, що на Городенківщині (Івано-Франківська обл.) виконують ритуальний танець «Сербен». Традиційно, цей танок водять лише чоловіки, жінкам залишається спостерігати, або ж співати гаївки. Рухи сербена складаються із трьох кроків вперед та кроку назад, змаху руками доверху і потім донизу.
Розпочинається дійство ближче до вечора, чоловіки збираються біля церкви і без жодної команди самостійно організовуються. Таке враження, наче вони це роблять щодня. Традиційно обходять тричі церкву, а потім заводять коло і так закінчується танець. Через деякий час це знову повторюється, і так може тривати аж до пізнього вечора.
«Танок розпочинає чоловік з топірцем в руці. А за ним ідуть всі інші строго за ієрархією: від найстаршого до наймолодшого учасника. На Великодні свята Сербен водять окремо біля двох сільських церков. А вже на Провідну неділю люди збираються біля православної церкви і чоловіки «ідуть сербена» через ціле село до греко-католицького храму. Цій традиції вже дуже багато років», – розповідає місцевий житель Михайло Солоджук, який щороку бере участь у цьому дійстві.
Якщо когось спитати від коли в селі почали водити «Сербен», то люди й не згадають. Навіть старожили кажуть, що ще їхні діди-прадіди водили танок. А зараз цю традицію передають молодому поколінню. На перший погляд здається, що молодь таким не цікавиться, але це не про жителів села Чортовець. Тут і молоді хлопці, і навіть маленькі дошкільнята беруться за руки і «йдуть сербена».
Зазвичай, на Великдень до Чортівця приїжджає багато людей. Хтось їде в гості до родичів, а є й такі, що приїжджають просто подивитися на таке дійство як танець «Сербен». Але вони чомусь стоять осторонь і не йдуть до гурту, мешканці села кажуть, що мабуть трохи соромляться.
Отже, по великодньому обіді на церковному подвір’ї старший чоловік зачинає сербен спершу співом: «Пішов сербен по зарінку / за ним за ним дівчє в вінку… / Ой сербене сербеночку / не смуть мою головочку…» Старші чоловіки долучаються до співу, за ведучим ловляться за руки, утворюючи шеренгу, яка в точному ритмі пісні повільно починає рухатися вперед. Ритмомелодика сербена така, що чоловіча шеренга нагадує бойовий марш, ритуальний танець, який урухомлюється притупцьовуванням на кожному такті, і виходить – два кроки вперед – крок назад, два кроки вперед – крок назад – так і рухається. Сербен відразу ж розростається, довшає, бо приєднуються нові учасники… «Ой на горі калинонька, / на калині гадинонька… / На калинку сонце пече, / а з гадини винце тече…»
Вести сербена можуть всі охочі чоловіки, але сербен вишикуваний строго за ієрархією: найповажніший ведучий, потім ідуть старші ґазди, за ними середнього віку, парубки, а в кінці часто «волочаться» маленькі хлопчаки, які толком ні слів не знають, ні йти сербена не вміють, але вважають за честь бути в ряду з чоловіками… Це така їхня маленька ініціація, посвята в чоловічу спільноту. Інколи сербен розростається настільки, що у ньому водночас можуть співати різні куплети тексту – так що передні ведучі не чують задніх. Але суцільна злагодженість пісні не є на меті – йдеться про незамкнуте коло руху, життя, яке крутиться довкола єдиного центру. Однак ведучий не змикає шеренгу сербена в коло, а звужує досередини, утворюючи спіраль, яка щораз щільнішає, уповільнюється, аж допоки зовсім перестає рухатися через тісноту, стає згустком ритмічної енергії. З висоти пташиного лету це може нагадувати обвиту сіру змійку з чоловічих голів і капелюхів довкола великої пістрявої плями жіночих квітчатих хусток. Тоді починаються змагання, хто дужчий: пасивні жіночі мелодійні прославляння весни чи активний чоловічий схожий на бойовий сербен. Дійство закінчується вигуком «Христос воскрес!» і побажаннями від ведучого «дочекати від нині за рік, аби нікого не бракувало!».
Звідки взявся такий танець у Чортівці і що він означає, ніхто вже достеменно не пригадає, але в 70-х роках ХІХ ст. залишив згадку про сербен і тексти пісні польський етнограф і фольклорист Оскар Кольберг, який досліджував Покуття. Слова сербена, незважаючи на його маршову, досить войовничу форму, переважно родинно-побутові та обрядові, інколи іронічні: «Ой у полі вівса много, / половина зеленого. / Ішли хлопці в поле жати / та забули серпи взяти. / Серпи взяли, хліб забули, / такі то-то женці були. / Вернулисі за серпами / та й забули хліб з торбами…» Але ключ до розгадки (чи принаймні наближення до неї) дає саме слово «сербен».
У 80-х роках ХІХ ст. з Покуття люди масово виїздили на заробітки – на постійно до Америки та Канади, але також на сезонні роботи до Німеччини на так званий «напуст» і на Балкани… А звідти робітники повертали на роботу в Сербію… А в Болгарії, Сербії, взагалі на півдні Балкан переважають групові хороводні танці. Там і могли скопіювати покутяни сербський танець, а потім привезти його додому, щоб похизуватися. Чому саме на Великдень? Бо з заробітків поверталися до великих свят. Це гіпотеза кандидата історичних наук, доцента Михайла Паньківа. Науковець також стверджує, що на Покутті і в сусідніх із Чортівцем селах була традиція вести сербена, але з часом вона забулася.
А взагалі серпа (серба, срба) – водночас румунський і молдавський танець, запозичений у сербів, і танцюється він у цілому або ж розімкненому колі. Зрештою, в чортовецькому сербені є й такі слова: «Волох косить, волох косить, / а волошка їсти носить. / Коби скорше докосити, / коби їсти не носити…» А волохами, як відомо, називали молдаван і румунів. Тож не менш виправдана версія, що сербен на Покуття прийшов безпосередньо з Буковини, яка довший час була під Волощиною, влахами.
Сербен не просто люблять – його поважають, його чекають, як шанованого рідкісного гостя на найбільше християнське свято. Про нього говорять як про окрему особу, чоловіка. Його не танцюють – його ведуть, бо хтось має подати руку іншому, і той веде за собою… Це не просто обрядовий танець чи марш, це вінок, який обертається довкола центру, ніби в вічній безнадійній надії зімкнутися, вінок життєвої пульсуючої енергії, яка не перестає з правіків. Ода життя, руху.
Коментар спеціаліста:
Доктор історичних наук Костянтин Рахно: Про сербинів український фольклорист, поет, суспільний діяч и палкий язичник Іван (Далібор) Вагилевич, друг відомого всім міфолога й фольклориста Якова (Ярослава) Головацького і поета Маркіяна (Руслана) Шашкевича, які разом із ним входили до «Руської Трійці»: «Слово «сербин» у названій баладі не слід розуміти буквально. Як повідомляв І. Вагилевич Шафарика, сербинами, хай і зрідка, зовуть себе самі бойки» [Шалата М. Народними піснями зачарований // Народні пісні в записах Івана Вагилевича. – Київ: Музична Україна, 1983. – С. 5-16; с. 15]. Мається на увазі українська балада «Ходить сербин понад ріку», записана на рідній йому Бойківщині.
P.S. А це танець "воїнів-вовків" іраномовних курдів Гірканії (Горган), підвенного побережжя Каспію, найближчих родичів іраномовних скіфів:
Dancers on a piece of ceramic
Date: 5000 BC
From CheshmeAli, Iran
at the Louvre Museum
Комментариев нет:
Отправить комментарий