На Великдень та на Провідну неділю в селі Чортовець, що на Городенківщині (Івано-Франківська обл.) виконують ритуальний танець «Сербен». Традиційно, цей танок водять лише чоловіки, жінкам залишається спостерігати, або ж співати гаївки. Рухи сербена складаються із трьох кроків вперед та кроку назад, змаху руками доверху і потім донизу.
Розпочинається дійство ближче до вечора, чоловіки збираються біля церкви і без жодної команди самостійно організовуються. Таке враження, наче вони це роблять щодня. Традиційно обходять тричі церкву, а потім заводять коло і так закінчується танець. Через деякий час це знову повторюється, і так може тривати аж до пізнього вечора.
«Танок розпочинає чоловік з топірцем в руці. А за ним ідуть всі інші строго за ієрархією: від найстаршого до наймолодшого учасника. На Великодні свята Сербен водять окремо біля двох сільських церков. А вже на Провідну неділю люди збираються біля православної церкви і чоловіки «ідуть сербена» через ціле село до греко-католицького храму. Цій традиції вже дуже багато років», – розповідає місцевий житель Михайло Солоджук, який щороку бере участь у цьому дійстві.
Якщо когось спитати від коли в селі почали водити «Сербен», то люди й не згадають. Навіть старожили кажуть, що ще їхні діди-прадіди водили танок. А зараз цю традицію передають молодому поколінню. На перший погляд здається, що молодь таким не цікавиться, але це не про жителів села Чортовець. Тут і молоді хлопці, і навіть маленькі дошкільнята беруться за руки і «йдуть сербена».
Зазвичай, на Великдень до Чортівця приїжджає багато людей. Хтось їде в гості до родичів, а є й такі, що приїжджають просто подивитися на таке дійство як танець «Сербен». Але вони чомусь стоять осторонь і не йдуть до гурту, мешканці села кажуть, що мабуть трохи соромляться.
Отже, по великодньому обіді на церковному подвір’ї старший чоловік зачинає сербен спершу співом: «Пішов сербен по зарінку / за ним за ним дівчє в вінку… / Ой сербене сербеночку / не смуть мою головочку…» Старші чоловіки долучаються до співу, за ведучим ловляться за руки, утворюючи шеренгу, яка в точному ритмі пісні повільно починає рухатися вперед. Ритмомелодика сербена така, що чоловіча шеренга нагадує бойовий марш, ритуальний танець, який урухомлюється притупцьовуванням на кожному такті, і виходить – два кроки вперед – крок назад, два кроки вперед – крок назад – так і рухається. Сербен відразу ж розростається, довшає, бо приєднуються нові учасники… «Ой на горі калинонька, / на калині гадинонька… / На калинку сонце пече, / а з гадини винце тече…»
Вести сербена можуть всі охочі чоловіки, але сербен вишикуваний строго за ієрархією: найповажніший ведучий, потім ідуть старші ґазди, за ними середнього віку, парубки, а в кінці часто «волочаться» маленькі хлопчаки, які толком ні слів не знають, ні йти сербена не вміють, але вважають за честь бути в ряду з чоловіками… Це така їхня маленька ініціація, посвята в чоловічу спільноту. Інколи сербен розростається настільки, що у ньому водночас можуть співати різні куплети тексту – так що передні ведучі не чують задніх. Але суцільна злагодженість пісні не є на меті – йдеться про незамкнуте коло руху, життя, яке крутиться довкола єдиного центру. Однак ведучий не змикає шеренгу сербена в коло, а звужує досередини, утворюючи спіраль, яка щораз щільнішає, уповільнюється, аж допоки зовсім перестає рухатися через тісноту, стає згустком ритмічної енергії. З висоти пташиного лету це може нагадувати обвиту сіру змійку з чоловічих голів і капелюхів довкола великої пістрявої плями жіночих квітчатих хусток. Тоді починаються змагання, хто дужчий: пасивні жіночі мелодійні прославляння весни чи активний чоловічий схожий на бойовий сербен. Дійство закінчується вигуком «Христос воскрес!» і побажаннями від ведучого «дочекати від нині за рік, аби нікого не бракувало!».
Звідки взявся такий танець у Чортівці і що він означає, ніхто вже достеменно не пригадає, але в 70-х роках ХІХ ст. залишив згадку про сербен і тексти пісні польський етнограф і фольклорист Оскар Кольберг, який досліджував Покуття. Слова сербена, незважаючи на його маршову, досить войовничу форму, переважно родинно-побутові та обрядові, інколи іронічні: «Ой у полі вівса много, / половина зеленого. / Ішли хлопці в поле жати / та забули серпи взяти. / Серпи взяли, хліб забули, / такі то-то женці були. / Вернулисі за серпами / та й забули хліб з торбами…» Але ключ до розгадки (чи принаймні наближення до неї) дає саме слово «сербен».
У 80-х роках ХІХ ст. з Покуття люди масово виїздили на заробітки – на постійно до Америки та Канади, але також на сезонні роботи до Німеччини на так званий «напуст» і на Балкани… А звідти робітники повертали на роботу в Сербію… А в Болгарії, Сербії, взагалі на півдні Балкан переважають групові хороводні танці. Там і могли скопіювати покутяни сербський танець, а потім привезти його додому, щоб похизуватися. Чому саме на Великдень? Бо з заробітків поверталися до великих свят. Це гіпотеза кандидата історичних наук, доцента Михайла Паньківа. Науковець також стверджує, що на Покутті і в сусідніх із Чортівцем селах була традиція вести сербена, але з часом вона забулася.
А взагалі серпа (серба, срба) – водночас румунський і молдавський танець, запозичений у сербів, і танцюється він у цілому або ж розімкненому колі. Зрештою, в чортовецькому сербені є й такі слова: «Волох косить, волох косить, / а волошка їсти носить. / Коби скорше докосити, / коби їсти не носити…» А волохами, як відомо, називали молдаван і румунів. Тож не менш виправдана версія, що сербен на Покуття прийшов безпосередньо з Буковини, яка довший час була під Волощиною, влахами.
Сербен не просто люблять – його поважають, його чекають, як шанованого рідкісного гостя на найбільше християнське свято. Про нього говорять як про окрему особу, чоловіка. Його не танцюють – його ведуть, бо хтось має подати руку іншому, і той веде за собою… Це не просто обрядовий танець чи марш, це вінок, який обертається довкола центру, ніби в вічній безнадійній надії зімкнутися, вінок життєвої пульсуючої енергії, яка не перестає з правіків. Ода життя, руху.
Коментар спеціаліста:
Доктор історичних наук Костянтин Рахно: Про сербинів український фольклорист, поет, суспільний діяч и палкий язичник Іван (Далібор) Вагилевич, друг відомого всім міфолога й фольклориста Якова (Ярослава) Головацького і поета Маркіяна (Руслана) Шашкевича, які разом із ним входили до «Руської Трійці»: «Слово «сербин» у названій баладі не слід розуміти буквально. Як повідомляв І. Вагилевич Шафарика, сербинами, хай і зрідка, зовуть себе самі бойки» [Шалата М. Народними піснями зачарований // Народні пісні в записах Івана Вагилевича. – Київ: Музична Україна, 1983. – С. 5-16; с. 15]. Мається на увазі українська балада «Ходить сербин понад ріку», записана на рідній йому Бойківщині.
P.S. А це танець "воїнів-вовків" іраномовних курдів Гірканії (Горган), підвенного побережжя Каспію, найближчих родичів іраномовних скіфів:
Dancers on a piece of ceramic
Date: 5000 BC
From CheshmeAli, Iran
at the Louvre Museum
Комментариев нет:
Отправить комментарий