Олег Однороженко: "Діяхронна" Фаріон на службі Кремля

Розбираю «дискусію» Ірина Фаріон із Ігор Загребельний. Прочитавши брутальний допис Ірини Фаріон перше про що подумав: «Може й справді Загребельний щось там наговорив зайвого, і чого це йому взагалі заманулося доповідати про «діяхронну соціолінгвістику»?». 

Подивився на назву тієї доповіді – закралися перші сумніви. Прослухав її – вона недовга, всього 15 хвилин (https://www.youtube.com/watch?v=s8p0AD4AylM) – і був ошелешений. Якщо кількома словами, то – допис товаришки Фаріон це концентрована суміш некомпетентності, лицемірства, гнилого пафосу та маніпуляцій. Річ у тім, що доповідь Ігора Загребельного жодним чином не стосується «діяхронної соціолінгвістики», як

і лінгвістики загалом. Його доповідь - це стислий огляд проблеми ранномодерної ідентичності на теренах України. Питання функціонування мови він там взагалі не зачіпає, зосередившись на конфесійній і політичній проблематиці, питаннях лояльностей та багаторівневих ідентичностей. До того ж, насправді він лише переповідає (цілком адекватно) ті положення сучасної української історіографії, які за великим рахунком ніхто з притомних українських науковців не заперечує. В останні десятиліття, на підставі вивчення масових джерел, цілком переосмислено роль українських еліт раннього Нового часу та характер соціальних і політичних взаємин того періоду. З загальним поглядом на проблему можна ознайомитися в моїй книзі – «Українська (руська) еліта».

Соціалістична схема української історії, створена Грушевським, на сьогодні не витримує жодної критики (про це моя стаття – «Звичайна схема української історії» https://tyzhden.ua/History/3268). Прибічники народницької школи нині ведуть хіба ар’єргардні бої, чим далі то все кволіші та безнадійніші. Тож якщо товаришка Фаріон хоче заперечити ці висновки, то очевидно, що для цього потрібно «трохи» більше аніж істерична ескапада в бік 15-хвилинної доповіді, в якій не допущено жодної фактологічної помилки чи надінтерпретації. Необхідними є ґрунтовний та аргументований розгляд і спростування кожного положення висловленого в доповіді. Але цього не зроблено, та й не можливо здійснити. Натомість бачимо безпідставне навішування ярликів. Те що Фаріон козиряє «діяхронною соціолінгвістикою» показує одне з двох – або вона ні бельмеса не петрає, що це таке, або свідомо маніпуляє своїми довірливими читачами-сектантами (враховуючи нинішній інтелектуальний рівень «членства» це не так вже й важко). 

І наостанок. Чим же зумовлена така істерична реакція полум’яної комуністки (перепрошую – «свободівки»)? Річ у тім, що доповідь Ігора Загребельного явно мала політичне тло – апеляція до проекту Межимор’я, що передбачає порозуміння із нашими західними сусідами. Подібні заходи є критично важливими для України аби не постати перед перспективою протиборства на два фронти. Наш пріоритет – перемога у війні з Москвою, а для цього життєвонеобхідно мати надійні тили, а ще краще – надійних союзників на західних кордонах. Вочевидь така перспектива не дуже радує вождів ВО "Свобода", ну як «Свободи» – звісно, що передусім їх кремлівських спонсорів. Логіка проста – чим більше Україна матиме непорозумінь та конфліктів на заході, тим меншою буде наша опірність на сході. Тому й кидають у бій старих комуністок (знову перепрошую – «свободівок»).

Oleg Odnorozhenko

ІСТОРІЯ ВІД ФАРІОН. СПРОБА ДЕКОМУНІЗАЦІЇ

На тому ж заході, де звучала доповідь Ігора Загребельного, виголосила свою промову й Ірина Фаріон. Займалася вона улюбленою справою українських соціалістів-народників – самобичуванням та нестримними плачами (https://www.youtube.com/watch?v=sKFsF5fybLk). Від самого початку вона оголошує українців «м’якотілими, розмитими, атомізованими», які дозволяли на своїй території «гарцювати» іншим мовам. Надалі цей «високий штиль» супроводжуватиме цілу оповідь товаришки Фаріон про те, які українці недолугі та убогі від природи. Але головну увагу доповідачка цього разу приділила «нищівній» критиці церковнослов’янської мови, яка, на її думку, заважала розвиватися українській майже 1000 років і «сповільнила» наш національний розвиток на сотні літ. За позитивний приклад Фаріон наводить чехів і поляків, які мовляв набагато раніше почали розвивати свої національні мови, і тому зуміли створити свої націоцентричні держави (коли? у 1918?). 

Загальна проблема українських філологів полягає у тому, що навіть розглядаючи мову в історичному розвитку, вони чомусь вважають, що суспільно-політичні процеси в Середньовіччі та ранномодерні часи відбувалися за тими ж принципами що й нині («все що відбувається – вже колись було, під тим місяцем і під тим сонцем»). Це зовсім не так. Сонце й місяць були тими ж, а от люди та їх спільноти – іншими. Звісно, традиційні суспільства мали свій набір ідентичностей, але укладені вони були в інший спосіб та й сам набір відрізнявся від сучасного. Щось важило порівняно більше (наприклад конфесійна приналежність), щось менше. Деякі ідентичності взагалі нині зійшли нанівець – як вірність династії чи станова свідомість. 

Мовна та етнічна (національна) ідентичність мали місце в ті часи, як і нині, але виражалися інакше. Тому розглядати їх по-за часом та простором – науково некоректно. Коли Ірина Фаріон оскаржує Василя Костянтина ІІ князя Острозького чи митрополита Петра Могилу, що вони не були ідейними бандерівцями, то це більше говорить не про князя і митрополита, а про товаришку Фаріон. Не можна вимагати від культурних, релігійних чи політичних діячів ранньомодерної доби шаблонів та пріоритетів мислення притаманних суспільству ХХ століття. Тому що цих шаблонів і пріоритетів на той час ще не існувало, діяли інші. 

Князь Острозький (якого стара комуністка Фаріон називає «прихвостнем»), видаючи свою знамениту Біблію? звичайно не мав на меті принизити чи упослідити українську мову, а цілком навпаки – зробити Святе Письмо доступним ширшому загалу. Чому видання здійснено церковнослов’янською? Та тому що така була сила традиції та тогочасні звичаї. Переклад Біблії з латини на народні мови у католицькій Європі був нагально необхідний тому, що вона не була зрозумілою нікому по-за колом людей з освітою (абсолютна меншість), в той час як церковнослов’янська була зрозумілою на цілому слов’янському просторі, тому тут традиція не входила в гостре протистояння з мовними реаліями. 

Варто відзначити тут кілька моментів – церковнослов’янська від початку створювалася як певне «койне», в той період коли всі слов’янські мови перебували ще надзвичайно близько одна до одної, фактично являючи собою її діалекти. Але вже на ранніх стадіях розвитку цієї літературної мови вона розпалася на кілька регіональних варіантів – так звані ізводи, в тому числі й – київський (руський). Тож забезпечувалися водночас і певна єдність слов’янсько-православного простору і пристосування до місцевих реалій. В тогочасних умовах по-іншому просто бути не могло. 

Інший момент – створення національних мов у Західній та Центральній Європі також відбувався під визначальним впливом універсальної мови – тому так багато латинських запозичень у германських і західнослов’янських мовах, не говорячи вже про романські – там вплив високої латини відчувається дотепер. Крім того – як і в разі з ізводами, національні літературні норми в католицькій частині Європи також зазвичай створювали не як точний зліпок із розмовних говірок і діалектів, а як певне «койне», що від початку мало міждіалектний та дещо штучний характер. Так польську літературну норму вироблено передусім на галицько-руських теренах у достатньо строкатому мовному середовищі, під потужним впливом руської мови та офіційної латини. Найдавніші світські тексти польською мовою створено етнічними русинами, які впровадили безліч питомо руських елементів. Зважимо ще на потужний чеський вплив на правничу та управлінську термінологію, до речі не лише – в польській, але й у тогочасній руській мовах. Про пригоди сербсько-хорватської літературної мови, створеної передусім зусиллями хорватів, але на підставі діалекту (штокавського), поширеного здебільшого у Сербії та Боснії, навіть говорити не буду. Її «кабінетний» характер надто очевидний. 

Третій момент – церковна література - це не вся писемна спадщина Руси. Якщо при відтворенні сакральних текстів, в силу традиції, уживано руський ізвод церковнослов’янської мови, то світські пам’ятки таки творено мовою близькою до народної. Звісно, що писані монахами літописи мали більше церковнослов’янської лексики, натомість «Слово о полку», чи інші твори створені світськими особами, то правдиві пам’ятки живого мовлення. Але найбільший масив письмових творів від пізнього Средньовіччя становили не релігійна література, а різноманітні акти. Вони збереглися не так добре як церковні книги, але те що маємо не лишає сумнівів – у них домінують варіанти розмовної мови. Звичайно, ці офіційні варіанти руської мови у Великому князівстві Литовському та Руському, Молдавському господарстві чи Коронній Русі, уживано для забезпечення комунікаційних потреб великих регіонів, тож від початку вони створювалися як міждіалектне «койне». Щодо офіційної мови ВКЛ та її регіональних варіантів не спиняються дискусії між українськими та білоруськими мовознавцями. Руська мова цілком домінує і у ВКЛ («Литва квітне рущизною»), і в українських воєводствах, і в Молдавії до середини XVII ст. Скрізь вона має офіційний статус. Ще напередодні Хмельниччини шляхетські корпорації українських воєводств пишуть колективні листи на захист і недоторканість її офіційного статусу. Потрясіння середини XVII ст. і подальша Руїна порушили цей статус-кво, але навряд чи тут можна добачати провину українських еліт. 

Але подивимося, який же був статус польської мови в Короні Польській у цей час, адже товаришка Фаріон наполягає на тому що поляки випереджали нас на сотні років. Попри Золотий вік (XVI) польської культури, коли вона справді випередила українську, адже Україні в цей час було не до культури, польська мова так і не набула повноцінного офіційного статусу навіть в корінній Польщі. До самих поділів Речі Посполитої офіційні акти видавалися переважно латиною. Нагадаю – в Правобережній Україні та Білорусі до кінця XVII ст. в офіційних практиках панувала руська мова (а на Лвобережжі – до кінця XVIII ст.). 

Наближення ж літературних норм до народних розмовних варіантів відбувалося на зламі XVIII – ХІХ ст. не лише у нас, але й по цілій Європі. Вся доба романтизму просякнута цим потягом до живих народних форм.

Тож жодної «зради» у розвитку української мови протягом нашої історії не було. Ті проблеми, які виникали в середині XVII ст. чи в часи довгого імперського ХІХ ст., чи тим більше ХХ, зумовлені не пропагованою Фаріон «недолугістю» українців чи «продажністю» наших еліт, а таки складними зовнішньополітичними обставинами, яким ми героїчно опиралися, але не в стані були здолати. Наша історія не надто відрізняється у цьому плані від історій сусідніх і дальших народів у Центрі чи на Заході Європи. Зі своїми, звісно, особливостями, певними плюсами та мінусами, але це звична історія дієвого і творчого народу, який здатен був подолати важкі перешкоди, являючи не раз дива військових і творчих звершень. Разом з нашою історією, були злети і падіння й у нашої мови, але це точно не була історія «животіння на маргінесі» Українського простору, де безупинно «гарцювали» чужі мови. Бувало, «гарцювали», але по справжньому це було лише з російською в ХІХ – ХХ ст., а не так як хоче Фаріон – 700 років суцільних страждань. 

Самоїдство і самоприниження, таке характерне для суч-укр-совітської інтелігенції, має цілком зрозуміле джерело – соціалістичний світогляд народницької історіографії. Створена Грушевським і його учнями схема це про «історію з бромом», нескінченні жаління на «продажність» та «відсутність» еліт, «аморфність» та «пасивність» «простого» народу. Подібна схема була потрібна українським соціалістам? аби виправдати майбутні соціалістичні експеременти над нашим народом. І вона згодилася до діла совітському режиму – попри те, що про самого Грушевського, як політичного опонента, воліли не згадувати, але саме його погляд на суспільно-політчні процеси в Україні одержав у СССР друге дихання. І в такому трансформованому вигляді – потрапив у голови щасливих володарок партквитків у червоній обкладинці. Не варто думаю наголошувати, що вся ця «історія з бромом» і близько не відповідає дійсності, тим більше, що свого часу я вже писав про це (https://tyzhden.ua/History/3268). Утім це аж ніяк не знімає питання – для чого патентовані комуністки (перепрошую – «свободівки») пропагують версію нашої історії де українці вічно ганані, упосліджені й ні на що не здатні? І врешті – як цьому протистояти?