«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Подобные традиции бытовали и в Северо-Восточной Европе. Есть гипотеза, что вера в оборотней берет начало в охотничьих ритуалах, включая власть племенного шамана над соответствующим звериным духом. Как дальше развивался ритуал "надевания шкуры"? Возможно, толчком мог послужить голод, заставивший одно племя незаметно наведаться в соседские амбары. Открытое противостояние неизбежно закончилось бы сражением. Страх перед беззвучно крадущимися в ночи созданиями, или же людьми-зверями, и породил целый сонм историй, одна фантастичнее другой, бытовавших у разных народов на протяжении столетий.
Способность пугать врагов — это действительно могущественная магия, особенно в сочетании с безумием, одержимостью, и проекцией сознания; часто для этого люди надевали шкуры животных, с которыми они хотели взаимодействовать. Не случайно волк - самый известный пример такого рода, и дело не только в том, что ареал его обитания охватывает большую часть земного шара, особенно в северных регионах.
Волк обладал весьма специфическими качествами, которые наши предки могли найти полезными, особенно если речь шла о воинах. Кабаны внушают страх и совершенно неукротимы, если их загнать в угол, но у них нет предвидения ситуации или тяги к преследованию врага. Медведи упорно атакуют, но, в отличие от волков, они ярко выраженные одиночки, не имеющие стайного менталитета и не признающие иерархии. Волк — образцовый бродяга, охотник и следопыт, наделенный завидной хитростью, сообразительностью и упорством. Легко понять его тотемную ценность и объяснить, почему именно он стал зверем, "надеть шкуру" которого было так соблазнительно для древнего человека.
©Шани Оатс. «Волчья голова: Один, неистовый бог пределов и оборотничества»
©перевод Ульф Гуннарссон
Комментариев нет:
Отправить комментарий