«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
В процессе изготовления луку придавалась особая кривизна. Всё это позволяло добиваться более мощного выстрела. Гуннам был необходим не стандартный, а гораздо более мощный лук, чтобы выпущенная из него стрела была способна пробить любые доспехи. На концах лука имелись трёхсантиметровые роговые удлинения («крылья»), к которым, собственно, и крепилась тетива; именно эти крылья увеличивали убойную силу.
Важное уточнение, сделанное Джоном Мэном: «Это позволяло лучнику натягивать тетиву более тяжёлого лука, прилагая меньшее усилие, поскольку загибающиеся „уши“ работали, как если бы являлись частью колеса большого диаметра. Когда лучник натягивал тетиву, „уши“ разгибались, удлиняя её. При отпускании тетивы „уши“ снова загибались, укорачивая тетиву и увеличивая ускорение стрелы, благодаря чему отпадала необходимость в более длинных стрелах и слишком сильном натягивании стрелы».
Комментариев нет:
Отправить комментарий