Бурнашов Геннадій Васильович, росіянин, народився 27 квітня 1936 року в м. Іртиськ Іртиського району Павлоградської області Казахської РСР, в сім’ї службовця.
В 1946 році сім’я Бурнашових переїздить до міста Станіслава – обласного центру в Українській РСР (нині Івано-Франківськ). В 1947-1957 роках Геннадій навчався в Станіславській СШ робітничої молоді №1, вчився в студії образотворчого мистецтва, був учнем в художній майстерні. В 1954 році виконав норматив I розряду з шахів, а в 1964 одержав звання судді республіканської категорії з шахів. Слід зазначити, що Геннадій Васильович – інвалід ІІ групи внаслідок важкого захворювання, перенесеного в дитинстві, й не міг займатися активними видами спорту. В 1955-1959 роках Геннадій Бурнашов працював художником в Парку культури й відпочинку, робітником на скло-дзеркальному заводі. В 1959-1963 роках навчався в Станіславському педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті. В 1963-1964 роках вчителював у Кобаківській СШ Косівського району, проходив річну педагогічну практику. В 1964-1965 роках він продовжив навчання в педінституті. В 1965 році, на останньому курсі інституту, напередодні державних екзаменів, Бурнашов був прийнятий в члени КПРС, став комуністом. По закінченні педінституту отримав диплом (спеціальність) вчителя історії, російської мови і літератури. В 1965-1966 роках вчителював у СШ №12 м. Івано-Франківська. В 1966-1967 роках працював в Івано-франківській обласній дитячій туристичній станції. В 1967-1969 роках вчителював у Липівській СШ Тисменицького району. В 1970-1990 роках Г. Бурнашов працював у системі туризму Івано-Франківської області, в обласному туристично-екскурсійному об’єднанні «Івано-Франківськ-Турист». У 1990 році Геннадій Васильович виходить на пенсію за станом здоров’я (по хворобі).
Працюючи в системі туризму області, Геннадій Бурнашов віднайшов собі хист до написання (письменника). Протягом свого творчого життя він опублікував близько 80 видань (книжок), є автором понад 1000 публікацій в періодичній пресі. Його творчий доробок умовно можна поділити на два періоди (опубліковані в радянський період та опубліковані в період незалежності) та на три напрямки творчої, дослідницької діяльності (туристично-краєзнавчий, радянсько-військовий і національно-визвольний).
В радянський період Бурнашов активно працює в туристично-краєзнавчому напрямку. Він є автором і співавтором ряду буклетів, туристичних схем, маршрутів, комплектів листівок (з текстами та написами), надрукованих в м. Москві в «Центральном рекламно-информационном бюро (ЦРИБ) «Турист»: «Яремча. Турбаза Гуцульщина» (1975), «Туристское Прикарпатье» (1975, 1978), «Каменная сказка» (1979), «Яремча-Косов» (1980), «Прикарпатский автобусный» (1981), «Приглашает Яремча» (1982), «Прикарпатское кольцо» (1982) та ін. У видавництві «Карпати» він друкується як співавтор довідника-путівника «Радянське Прикарпаття» (1969, 1975, 1980), а також путівників «Серебрянные лыжи» (1973), «Дорогами слави батьків» (1975), «Надвірна» (1982).
Друкувався також у всесоюзних журналах: «Турист» (багато разів), «Советская милиция» (двічі), «Семья и школа» (один раз), у республіканських обласних газетах: «Прикарпатська правда» (біля 550 матеріалів), «Комсомольський прапор» (понад 300 матеріалів). В тезах обласної науково-теоретичної конференції, присвяченої 250-річчю від початку антифеодального руху селян-опришків під проводом Олекси Довбуша (Івано-Франківськ, 1988), опублікована його стаття «Пам’ятні місця, пов’язані з антифеодальними походами Олекси Довбуша, в туристській роботі Обласної ради по туризму і екскурсіям» (1988).
З цього напрямку досліджень Г. Бурнашов випускає у видавництві «Карпати» два путівники: «Скалы Довбуша» (1982) і «Верховина» (1986). Весь цей масив опублікованого з даного напрямку матеріалу вказує на значний вклад Г. Бурнашова в розвиток туристично-краєзнавчої діяльності в області. Свої праці з радянсько-військового напрямку досліджень Г. Бурнашов публікує в періодичних виданнях «Прикарпатська правда» і «Комсомольський прапор» та колективних збірниках «Год 1944. Зарницы победного салюта» (1972), «В боях за Карпаты» (1975), «Шли полки Карпатами» (1985).
У видавництві «Карпати» виходить його перша книжечка «Таран над Галичем» (1976) про подвиг молодшого лейтенанта Л. Г. Бутеліна, який одним з перших, а можливо й перший (о 5 год. 15 хв. Ранку 22 червня 1941 року) здійснив таран німецького бомбардувальника у небі над Станіславщиною. У цьому ж видавництві друкується його книга «Незгасна ватра» (1988) про діяльність підпільного обкому партії та його секретаря Ю. П. Безкровного в роки війни. Військовій тематиці присвячена і його книжечка «Долі, обпалені війною» (1992), в якій автор описує долі і подвиги людей, які захищали й визволяли Станіславщину.
Ламалась, спливала у небуття «радянщина». Наступили часи «перестройки», «демократизації» (другої половини 80-х років). А за ними прийшла й довгоочікувана незалежність України (1991 року). Ламались, спливали у небуття радянські стереотипи, світогляд людей змінювався, розширювався. Не уникнув цього процесу й Геннадій Васильович, який зустрів незалежність у зрілому віці (55 років). Ось як про це написав у своїй статті «Тільки такою може бути братська любов росіянина до українця як у Геннадія Бурнашова» (2013) професор В. В. Грабовецький: «…У Геннадія Бурнашова проявився письменницький хист і це можна було побачити з виходу у світ його першої книги «Таран над Галичем»…Роки проходили і часто у місцевій пресі з’являлися окремі дописи не лише з туризму, а й із нашої історичної проблематики…». Та у наступній «Моє слово про автора» (1996): «Часи тоталітаризму наклали свій відбиток на життя і доробок творчої інтелігенції України. Не вдалося цього уникнути і Геннадію Бурнашову. До нього, як і до всіх нас, доходила старанно препарована, перекручена і однобока інформація… Але в пору демократичних перетворень в Україні чесний художник і порядна людина Г. Бурнашов не без душевних надломів позбувся колишніх ідеологічних нашарувань. Цьому активно сприяли конкретні події та знайомство з достовірними, але раніше прихованими, архівними документами. Письменник був свідком розкопок поховань жертв сталінських репресій в урочищі Дем’янів Лаз та в селі Посічі на Івано-Франківщині. Плідно працює в історико-просвітньому товаристві «Меморіал» імені В. Стуса, є членом Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, а також членом Історичного товариства Галичини. Глибоке занурення у море жахливих фактів, цифр і подій змило полуду з чесного погляду письменника…».
genadiy_burnahovСлід вказати, які передумови сприяли зміні світогляду письменника. А хто краще, як не він сам, скаже про себе. Г. В. Бурнашов у розмові з кореспондентом газети «Галичина» С. Гриндою так розповідав про зміну свого світогляду і свого погляду на історію України, на боротьбу ОУН-УПА: «Тепер, коли ми звільнилися від облудної марксистської ідеології та імперської політики, стало можливим об’єктивно оцінити всі події і по-новому їх осмислити… Перелом, який стався в мені, не минув безболісно. Іноді мені важко. Я втратив багато «друзів», знайомих… Погрожували… Все моє свідоме життя пройшло в Україні, яка стала моєю Батьківщиною. Ріс і виховувався я в середовищі, міцно окутаному ідеологією тодішньої правлячої партії, але в якому завжди витав український дух… Моїми викладачами в педінституті були відомий радянський дисидент Валентин Мороз, Ярослав Мельник та інші, що мали потяг до демократичних реформ в Україні… Я спілкувався й спілкуюсь з проф. В. Грабовецьким, письменниками Р. Федорівим, Д. Павличком, С. Пушиком, Р. Юзвою, та найбільший вплив на мене мав Петро Арсенич, який ще за часів старої системи багато розповідав мені про українську історію, дисидентський рух, давав читати цікаву і, на той час, небезпечну літературу… Мене, росіянина і літератора, цікавила доля українського народу. Вивчаючи сторінки історії, я гостро відчув несправедливість стосовно українців. Несправедливість у тому, що українці – велика нація… довгий час не мала своєї держави… Мені захотілося заглибитися у проблему так званого «українського буржуазного націоналізму», дізнатися, що це за сила, яка зуміла десятиліття вести боротьбу проти двох імперій. Коли вивчив матеріали, то зрозумів, що діяльність ОУН-УПА – це національно-визвольна боротьба українського народу за свою вільну незалежну державу…» (Бо живу на українській землі // Галичина. – 1994. – 21 липня (папка з фонду В. Т. Полєка. – Стор.86-87)).
А ось ще деякі факти до передумов зміни світогляду і того, що стало «останньою краплею» в остаточній переоцінці цінностей письменника, Геннадій Бурнашов розкриває в статті в газеті «Рідна земля»: «Усе моє єство перевернули розкопки жертв сталінського терору в Дем’яновому Лазі, на яких я не раз бував. А потім Роман Круцик, нині народний депутат України, показав мені місця масового знищення людей в селі Посічі. Глибоко замислився я над багатостраждальною долею українського народу… Злодіяння тоталітарного режиму в Галичині привернули мою увагу ще й тому, що дружина у мене – галичанка, а мій тесть був репресований у 1939 році, одразу ж після «золотого вересня»; з рідної землі його вивезли на чужину в карагандинські табори… Коли мені стали відомі факти кривавих злочинів сталіністів та гітлерівців, зацікавився діяльністю УПА й зрозумів, що вона вела національно-визвольну боротьбу за свою незалежну державу…» (Совість моя чиста // Рідна земля. – 1995. – 30 червня (папка з фонду В. Т. Полєка. – Стор.82)).
Краще за автора й не скажеш. Це слова людини, яка пережила глибоку духовну світоглядну еволюцію, а можливо й революцію.
Геннадій Бурнашов називає себе українським росіянином. Під час демократичного відродження України, розчарувавшись у діяльності КПРС, письменник на другий день Московського путчу 1991 року («ГКЧП»), виходить з комуністичної партії, рве партійний квиток («партбилет»). Ці зміни відбилися й на його творчості, тематиці його досліджень.
Зрозумівши, усвідомивши Геннадія Бурнашова як особистість, що пройшла духовне, світоглядне переродження, можна далі провадити дослідження його творчості. Другий період його творчості припадає на період незалежності, а третій напрямок його творчої, дослідницької діяльності – національно-визвольна боротьба українців у ХХ столітті.
Загалом про національно-визвольну боротьбу українського народу у ХХ столітті і про окремі персоналії – героїв цієї боротьби – Бурнашов написав і видав величезний пласт, масив публікацій. Його праці друкувалися в місцевій періодиці, у видавництвах «Нова Зоря», «Просвіта», «ЛІК», «Лілея-НВ» та ін. Він розкриває дану проблематику у своїх збірках, починаючи з 1992 року: «Затавровані «ворогами народу» (1992), «Повернення з пекла» (1994), «Лицарі честі і чину» (1998), «Борітеся – поборите!» (2000), «Україна – над усе!» (2001), «Не поляже наша слава» (2002), «У бій, за волю!» (2003). Окремі події, явища, персоналії історії України ХХ століття він описує, розкриває, висвітлює в окремих виданнях (книжках).
Г. Бурнашов висвітлює маловідоме Гуцульське повстання 1920 року, його лідера М. Горбового і активних учасників – «Гуцульське повстання» (1998). Висвітлює також постать активного учасника та очільника національно-визвольної боротьби 1917-1921 років Ю. Й. Тютюнника, ініціатора і організатора Першого Зимового походу армії УНР (1919-1920), та організатора і керівника Другого Зимового походу (1921) та описує цей легендарний Листопадовий рейд – «Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Чекістська справа №39» (1996). Досліджує долю лідера Українських націоналістів полковника Є. Коновальця – «Таємниця загибелі Євгена Коновальця» (1996). Розкриває у своїх працях діяльність ОУН та зображує її революційного, яскравого лідера С. Бандеру – «Лицар великої ідеї» (2004), «Герой, визнаний нацією» (2012) – остання книга Г. В. Бурнашова.
Але, все таки, основною темою його досліджень є боротьба УПА і велична постать її командира Романа Шухевича. Дослідник, спираючись на досі ще невідомі або маловідомі документи і спогади учасників тих подій, доводить, що УПА під командуванням генерал-хорунжого Романа Шухевича у Другій світовій війні слід вважати воюючою стороною (третьою стороною на території України). Г. Бурнашов був першим дослідником, хто назвав Р. Шухевича полководцем. Він доводив, що УПА була досить великою армією, оскільки мало чисельна армія не змогла б довго встояти в боротьбі проти таких величезних сил, двох світових агресорів, як німецька та радянська армії (чорна і червона), не вела би десятилітню боротьбу проти червоної навали. Про це йдеться у його книгах «Полководець УПА» (1993, 1995, 1999), «Постріли в Білогорщі» (1993), «Під грифом «Цілком таємно» (1995), «Операція коду не мала» (1995), «Лицар українського духу» (2006) та ін. З цієї тематики він публікувався в наукових журналах: Головнокомандувач УПА Роман Шухевич // Краєзнавець Прикарпаття. – 2007. – №10. – С. 8-11; Роман Шухевич і збройна боротьба за волю України // Галичина. – 2008. – №14. – С. 202-204.
Досліджував Г. Бурнашов й долі людей, які воювали на іншій стороні (військові, підпільники, партизани): «Долі, обпалені війною» (1992), «Ікари над Галичем» (1995), «Постріли у спину» (2004) – про рейд партизанського з’єднання С. Ковпака та загибель його комісара С. Руднєва. А також долі відвертих ворогів України: «Головний терорист Країни Рад» (1996) – про П. Судоплатова. Віддав належне автор й діяльності СБУ на теренах області (мабуть, за допомогу в роботі з цінними документами): «На сторожі інтересів України» (1997). Не оминув увагою й нашого відомого академіка, історика, краєзнавця В. В. Грабовецького: «Лицар із роду опришків» (1995), «Академік Володимир Грабовецький. Із життєвих доріг академіка» (2002).
А також випустив збірку поезій «Згасла, щоб світити людям» (2006).
Загалом цей період у творчості Г. В. Бурнашова був надзвичайно плідним: велика кількість відкриттів у новітній історії України, у боротьбі її народу за незалежність.
Ознайомившись з проблематикою досліджень та тематикою праць Г. Бурнашова, слід вказати на манеру написання, його форму подачі історичного матеріалу. Про це дуже влучно написав у своїй статті «Моє слово про автора» професор В. В. Грабовецький: «Пригадую одну з численних зустрічей з Г. Бурнашовим… Запало в пам’ять одне з його висловлювань: «Я – син українки і росіянина. Вважаю себе і почуваю себе переконаним українським росіянином»… Коли познайомився з його творчим доробком… то визнаю самовизначення Г. Бурнашова достатнім і науково достовірним… Г. Бурнашов невтомно збирає бодай крихтами необхідні свідчення епохи, щоб використати у своїх творах. Він прагне їх систематизувати, осмислити, подати без прикрашування і перекручень… прагне правдиво змалювати події, які раніше фальсифікувалися і замовчувалися… Письменник переконаний, що саме такий підхід працюватиме на авторитет України і її майбутнє… Маючи хист дослідника, Г. Бурнашов уміло використовує не лише історичні джерела, щоб переконливо зобразити героїв своїх книг. Він залучає до цього спогади і долі соратників, однодумців, помічників і навіть ворогів головних героїв. Саме ці риси властиві для творчого письма Г. Бурнашова і в цьому полягає особливість його манери у зображені історичних подій та особистостей. Подекуди письменник сам стає дійовою особою власних творів і ми бачимо автора в іпостасі людини на роздоріжжі між тоталітарною системою і незалежною Україною. Людини, яка у творчих важких душевних муках і пошуках істини осмислює і переосмислює коловерть фактів і подій…».
В подальшому дослідженні треба розповісти про жанр, в якому пише, творить Г. В. Бурнашов. У передмові до чергової книги (збірки) Г. Бурнашова «У бій, за волю!» (2003) письменник Тарас Прохасько так образно про це написав: «Жанр, у якому працює Геннадій Бурнашов, можна назвати науково-популярним. І це означення повинно розумітися як найвища похвала авторові. Бо попри те, що світ завалився би без поважних істориків-дослідників, хроністів і літописців, йому життєво необхідні популяризатори. Ті талановиті письменники, які, знехтувавши іншими видами творчості, перекладають мову наукових трактатів на мову емоційних, правдивих і вирозуміли нарисів. Без цих популяризаторів, кожен факт, кожна концепція і візія, залишається тим, про що ніхто не знає, – тобто тим, у що ніхто не вірить».
А ще більше, об’ємніше про жанр, в якому працює письменник, написав поет Ярослав Дорошенко у статті «Вони й сьогодні — борці» (у передмові до книжки Г. Бурнашова «Повернення з пекла» (1994)): «Треба зазначити, що документальні нариси, – улюблений, або й головний жанр для Геннадія Бурнашова. Він був творчо активний і в часи брежнєвсько-сусловського «благоденства»… Писав нариси про громадську і ратну доблесть «вірних ленінців», інші речі про які слід було тоді писати. Але так, «за велінням свого серця», тоді робили і багато хто з визначних майстрів творчості. Щоправда, не всі нині зберегли здатність до плідної праці в умовах нового державотворення України. А якраз настала пора для пошуку нових тем… пора для очищення душі від намулу бездушного лицемірства, фальшивої пропаганди… У Г. Бурнашова якось відразу пробудилася неабияка цікавість до нових тем бурхливого і стрімкого сьогодення. І це не видається чимось неприродним, чи, боронь Боже, удаваним. Його моральні орієнтири, внутрішня культура, життєва позиція полягають саме в тому, щоб само визволитися від тягарю колишніх хиб, творчих зацікавлень… У нарисах Г. Бурнашова ми бачимо його авторське тяжіння до зацікавленого дослідницького погляду на дійсні факти, характерні процеси в боротьбі за державність України, на складні долі реальних осіб. І це його осмислення має в собі природні для цього жанру елементи публіцистики, а також глибокого внутрішнього драматизму. Він серйозно вникає в достовірну дійсність, спів ставляє різні елементи, як складові реальних подій, навіть окремого незначного епізоду, якщо суть випадку авторові заболіла, відгукнулася в чутливій душі… Твори Г. Бурнашова можна розглядати як переплетіння двох різновидів нарису, зокрема, – висвітлення окремих ситуацій, картин, епізодів, що є складовими частинами важливих суспільно-історичних подій недавнього минулого, а також, – поєднання портретних зарисовок конкретних осіб, учасників боротьби за національні державницькі ідеї… Правдиві історичні явища, гострі колізії, типові обставини, що вірогідно відтворені допитливим автором, не можуть не спонукати читача до узагальнюючих роздумів, умовиводів…».
Творчість Г. В. Бурнашова помітили і оцінили в письменницьких колах. У листопаді 1995 року його приймають у Спілку письменників України (НСПУ). Серед близько 50 літераторів, яких об’єднує Івано-Франківська обласна організація НСПУ, Г. Бурнашов – єдиний росіянин, який гідно працював над висвітленням національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність у ХХ столітті, активно виступав на захист української культури та української мови, писав українською мовою.
За свою плідну дослідницьку, творчу працю на благо України, Г. В. Бурнашов був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня та 5 медалями. Він був лауреатом різних літературних премій (ім. І. Франка, М. Підгірянки, М. Яцківа, Н. Попович), лауреатом журналістської премії (ім. П. Полтави), лауреатом премій ім. І. Крип’якевича, І. Вагилевича за значний внесок у галузі науково-дослідницької і пропагандистської діяльності з історії та культури України й історичного краєзнавства. Він був дипломантом Всеукраїнського конкурсу ім. О. Гірника та переможцем Всеукраїнського конкурсу присвяченого 100-річчю з дня народження С. Бандери.
Наприкінці свого дослідження, замість висновку, хочеться процитувати уривки зі статті Романа Салиги «Шлях до істини» (вступне слово до книги Г. В. Бурнашова «Борітеся – поборете! Нариси. Публіцистика. 1990-2000 роки» (2000)): «Неординарною є творча діяльність Г. Бурнашова, як і доля автора багатьох публіцистичних творів. Росіянин за походженням, він зумів перебороти в собі набуті десятиріччями стереотипи і міцно стати на державницьку позицію. А це давалося важко… Під впливом процесів, які відбувалися в кінці 80-х – на початку 90-х років, падали стіни радянської комуністичної імперії, ставали доступними для широкого загалу факти, які свідомо спотворювалися компартійними ідеологами й злочинно приховувалися від народу. Під впливом цих подій він почав глибше вникати в суть тих історичних процесів, які проходили на теренах нашого краю протягом століття, а особливо в 40-50-ті роки, й не тільки зрозумів їх, але й став пропагувати, висвітлювати в своїх творах… І хоч п. Геннадій не претендує на безперечну істину, але той факт, що саме він, а не науковці вищих шкіл Прикарпаття, взявся за розкриття цієї тематики, свідчить про те, що не кожен може осягти цю проблему, а може, ще багато хто не дійшов до усвідомлення того, до чого дійшов він. Будучи мешканцем нашої чудової землі, ставши її сином, він і любить її по-синівськи… Переборюючи важку хворобу, яка супроводжує його все життя, зібравши свої сили і мужність, відчуваючи надійне плече щирих друзів, п. Геннадій творить… В основі його творів завжди лежать історичні дослідження, архівні джерела, посилання на спогади авторитетних учасників та очевидців тих подій, про які він пише, а тому вони завжди достовірні і мають наукову цінність…».
Але життя, як і творчість людини, не може тривати вічно. Здоланий віком і важкими хворобами, Геннадій Васильович Бурнашов помер у першу суботу листопада 2012 року (03.11.2012 р.). За походженням росіянин, пройшовши глибоку духовну світоглядну еволюцію, він жив і помер свідомим українцем, патріотом. Його поховали в с. Лисець поблизу м. Івано-Франківська, звідки родом його дружина.
Завершити своє дослідження хочу цитатою з пам’ятного слова Євгена Барана: «… Місто втратило одного з найвідданіших захисників української національної ідеї. Втратило письменника, який вів власну боротьбу за Україну не тільки словом, а й громадянським чином».
Список використаної літератури.
Іменний фонд В. Т. Полєка. Папка №69-72. – С. 82-112.
Грабовецький В. В. Тільки такою може бути братська любов росіянина до українця як у Геннадія Бурнашова … // Галичина. – 2013. – №22-23. – С. 55-56.
Грабовецький В. В. Моє слово про автора // Бурнашов Г. В. Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Чекістська «справа №39». – Івано-Франківськ, 1996. – С. 2.
Дорошенко Я. Вони й сьогодні – борці // Бурнашов Г. В. Повернення з пекла. – Івано-Франківськ: Просвіта, 1996. – С. 2-3.
Прохасько Т. Передмова // Бурнашов Г. В. У бій, за волю! – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. – С. 2.
Салига Р. Шлях до істини // Бурнашов Г. В. Борітеся – поборете! – Івано-Франківськ: ЛІК, 2000. – С. 2-3.
Галущак Ярослав Любомирович, бібліограф ІІ категорії Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Комментариев нет:
Отправить комментарий