2). Заявляю про вихід із дискурсу шевченково-франкової стилістичної парадигми, що домінує в українській літературі.
3). Творчість поетів «Розстріляного Відродження» має беззаперечну музейну цінність, але є культурним баластом для творення нової поетики; термін «Розстріляне відродження» є невірним по-суті: футуризм та авангард служили диктатурам.
4). Лише культурний анархізм проголошує свободу мистецтва. Наша метафора є ширшою ніж будь-які релігійні, морально-етичні та інші канони.
5). Досвід містифікації у ХХ ст. під назвою «постмодернізм» доводить, що єдино вірним шляхом буде прощання з імітаторами літератури.
6). Намагання філософів лівого спрямування приватизувати термін «постметафізика» спонукає до дискусії щодо контексту тоталітарних ідеологій у сучасній культурі.
7). Літературні блукання наосліп між метареалізмом та метамодернізмом передбачають з’яву нового напрямку. Спробу окреслення такого напрямку наважуся запропонувати через переосмислене мною прочитання Гайдеґґерівського Dasein вже у новому контексті – яко «самоідентифікація у справжності».8). Лише «самоідентифікація у справжності» спричиниться до культурної експансії української літератури у світі.
9). Потреба національної культурної експансії. У нашій літературі панують гастарбайтери, які у скорому часі проголосять недолугий «метамодернізм» необхідною літературою.
10). Нас замикають у міфологію «толерантності», означивши цим терміном підступну підміну правді.
11). Єдиний обов’язок поета – це запхати пальця у відкриту рану суспільству і показати де болить.
12). Цей Маніфест є літературним суїцидом. Нинішній соціум клітка, – лише суїцид традиційності є вірним способом отримати свободу інтелекту.
Олег Короташ, поет,
опубліковано у м. Київ, 23.11.2016 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий