Після смерті У. Бека його інтелектуальна спадщина на певний час відсунулася в тінь. Це, мабуть, природньо і так відбувається з більшістю вчених. Від них очікували весь час нового слова і це підтримувало до них інтерес. Смерть поклала край цим очікуванням. Тепер відбувається /мусить відбутися / може відбутися засвоєння його ідей в основний масив соціологічного знання. Важливо щоб він відбувався через конструктивну критику.
Стосовно праць У. Бека таке засвоєння обтяжене декількома обставинами. По-перше, його тексти, як і тексти більшості соціологів, занурені в плинний контекст певного часу. Вони були коментарями до сучасності. Тепер треба вилущите ті ідеї, які залишаються важливими і надалі. По-друге, У. Бек займав певну політичну позицію і намагався вплинути на розвиток ЄС в напрямку федералізму. Багато його ідей мають тому гострополітичне значення. В партійній боротьбі вони сприймаються не як наукові висновки, а як позиції політика. По-третє, німецький соціолог постійно рухався по краю між соціологією і філософією. З цим пов’язаний навіть стиль його текстів, який ускладнює сприйняття достатньо простих думок. Крім того, позиція «від чистого розуму» часом приводила його до висновків крайнього характеру. І навіть ідея вищої цінності прав людини починала виглядати загрозливо по відношенню до гуманізму.
Я далі зупинюся на одній з останніх великих праць соціолога, яку можна вважати його Magnum opus – «Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія». Є її переклад українською мовою, хоча видання містить багато орфографічних помилок (описок) .
Перша важлива ідея У. Бека, про яку варто поговорити, має методологічний характер. Це не просто питання методу, а питання методологічної позиції, методологічної візії суспільних процесів. Мабуть, це можна назвати методологічним принципом. Маю на увазі розрізнення методологічного космополітизму на противагу методологічному націоналізму.
Методологічний націоналізм був основоположним при формуванні категоріального набору соціології при її виникненні. Згідно з ним держави / національні держави є своєрідними контейнерами, в яких міститься суспільство з усіма внутрішніми диференціаціями. Скажімо, соціальна структура конституюється саме в таких просторах, а тому можна вести мову про соціальну структуру України, Росії, США, Туреччини чи Китаю. В межах соціальної структури породжуються різні характеристики відповідних суспільств: нерівність, мобільність, суспільні опінії та ін.
Сказане стосується не лише соціології. Економічна наука також потерпає від методологічного націоналізму. Скажім, розуміння сутності ВВП і змагання стосовно його приросту – типовий приклад. Найбільш заражені методологічним націоналізмом політичні науки. В них характер догми набуло твердження про територіальну природу держави. Не випадково засновник сучасної геополітики Р. Челлен порівнював державу з лісом, який не може витягнути своїх коренів з ґрунту і рушити кудись в пошуках кращої долі.
У. Бек чомусь не згадує Р. Челлена, я і не згадує інших теоретиків, які показували обмеженість суто національного погляду. Тут варто згадати А. Тойнбі, який на емпіричному матеріалі з історії Великої Британії показав, що жодна визначна подія не може бути пояснена суто внутрішніми причинами. Правда, британський історик таким чином доводив важливість цивілізацій. У німецького соціолога простір рефлексії значно ширше і охоплює усе сучасне людство.
Методологія космополітизму передбачає аналіз усіх явищ і процесів в світовій перспективі. В цьому сенсі людство сприймається як базова соціальна система. У. Бек вважає, що людство як система є багатошаровим утворенням, а тому повинен діяти принцип «як…, так і…». Тобто є внутрішні для державних утворень причини соціальних явищ, але самі ці державні утворення можна зрозуміти лише в глобальному контексті. Думка німецького соціолога навіть більш діалектична. Космополітизм не є щось зовнішнє, як це часто асоціюється з прикметником «глобальне». Космополітичне є моментом національного і обумовлює його.
У. Бек при поясненні методологічного космополітизму з повагою посилається на праці Андера Гундера Франка, який доводив що людство завжди було єдиною соціальною системою. При цьому до праць І. Валлерстайна він звертається дуже поверхово. Ігнорування світ-системного аналізу (чи незнайомство з ним) зробили міркування німецького соціолога дещо поверховими. Космополітизм зависає в певному вакуумі, адже світова система позбавляється своєї структури і динаміки нею обумовленої.
Космополітизм Бека має не лише методологічну спрямованість в плані наукового аналізу. Він більшою мірою має політичний вимір. Жодна держава світу не може впоратися з проблемами, які потрібно вирішувати задля забезпечення добробуту і безпеки громадян, тим більше задля вирішення глобальних проблем. Тому державам слід утворювати союзи з розділеним суверенітетом. Ідея розділеного суверенітету – один з головних наслідків космополітичного підходу.
Ульріх Бек не розкриває технологій формування розділеного суверенітету, а посилається на приклади ЄС і NAFTA. Другий приклад зараз навряд чи можна вважати релевантним. У ЄС теж не все гаразд, але тут у всякому випадку розділений суверенітет присутній і зрозумілий.
На думку німецького соціолога, до космополітичних рішень штовхають можливі наслідки їх неприйняття. Правда, він слушно вважає, що на цьому шляху можуть виникнути різні політичні рішення. Наприклад, потужні держави можуть ігнорувати потребу розділеного суверенітету і спробувати вирішити проблеми через власне перетворення на держави-наглядачі. Це – такі собі світові поліцейські. Так поводяться США. Сам розділений суверенітет може набути різних модифікацій: від правого до лівого космополітизму.
У. Бек відверто пише, що космополітизація – це втрата державою територіальності. Якщо держави будуть чіплятися за неї, то вони безнадійно будуть програвати капіталу і громадянському суспільству. Тому необхідно відмовитися від територіальності держави і створити детериторіалізовані держави. Як він це мислив, залишається лише здогадуватися. Детеротиріалізація держави позбавляє її і соціальних функцій. Політичні системи просто відриваються від решти суспільства. У всякому випадку все це – дуже проблемно. Сам Бек жалкує за тим, що Німеччина через офшори втрачає до 10 млрд. євро щорічно. Він, мабуть, думав, що відмова держави від територіальності дозволить вирішити ці проблеми. Але може статися прямо навпаки. В такі держави будуть організовуватися різні групи правлячого класу, розділяючи між собою панування над світом.
Сучасний світ, за У. Беком, увійшов в глобальну турбулентність. Це пов’язано з тим, що у ньому діють правила різних типів суспільного устрою – Першого і Другого модернів. Перший модерн – територіальний, Другий – глобальний. В першому діє принцип національного суверенітету, в другому – розділеного суверенітете. В першому атрибутом держави є територіальність, в другому – вона зобов’язана її позбутися. На цей час різні правила накладаються одне на одне і викликають світову хаотизацію.
Світова політика зараз – це глобальна метагра, де немає того, хто визначає правила. Самі ж правила змінюються в процесі гри. Головними учасниками цієї мегагри є капітал (ТНК, транснаціональні банки, транснаціональні економічні організації), держави і світове громадянське суспільство.
У. Бек пише, що сучасний капітал прагне до автаркії. Під цим твердженням слід розуміти, що економіка вирвалася за межі держави і вже не може контролюватися національним правом. Капітал не може жити зовсім без правил. Тому концерни створюють власну правову систему міжнародного рівня. Так, за спільною угодою створюються третейські суди для вирішення економічних спорів. Вони наробляють власну нормативну базу, яка жодним чином не легітимізується державами.
Автаркія капіталу небезпечна для майбутнього людського роду. Вона може виглядати благодатною лише в фантазіях нав’язливо рекламованої Айн Ренд. Насправді так занепадає суспільне благо і без обмежень зростає соціальне розшарування.
Тому У. Бек пропонує стратегію реполітизації політики. Це означає, що через космополітизацію держави повинні повернутися в сучасний світ як важливі гравці, які мусять забезпечити соціальну справедливість. В принципі, всі ці розділи тексту досить наївні і, як мені здається, безперспективні. Німецький теоретик уявляє реполітизацію як вольовий акт, але його суб’єкт невідомий. Якщо в реальності зараз держави перетворилися на знаряддя транснаціонального капіталу, то яким чином можна здійснити їх реполітизацію? Для цього треба знайти соціальну технологію. І, думаю, вона мало чим буде відрізнятися від ленінської, яка передбачає створення достатньо герметичної партії, яка буде максимально незалежною від спокус капіталізму і стане носієм альтернативної програми розвитку. Але Бек цього не говорить і всі його слова залишаються лише вправами по звукотворенню. Покладається він на самоочевидність такого блага як права людини. Воно повинно стати основою самолегітимізації космополітичних держав, легітимізації без демократичних процедур, але з загрозою могутнього насильства.
В іншому місці тексту німецький теоретик пише, що держава повинна вступити в союз з глобальним громадянським суспільством. Що це за союз, теж залишається нерозшифрованим. Глобальному громадянському суспільству відводяться ролі акцентування суспільних проблем і вироблення нових норм діяльності. Взагалі, в теорії У. Бека проблема можливих наслідків дії є дуже важливою. Рішення приймаються з орієнтацією саме на них. Але жоден суб’єкт глобальної метагри не є носієм абсолютного знання, тому все, що виникає в цьому процесі, має контингентний (випадковий) характер. В цілому з цим варто погодитися.
В цілому ж метагра є сліпою для усіх акторів, які в ній задіяні. Сама гра веде учасників, а не вони гають в неї в традиційному сенсі. Сама ж гра не є суб’єктом.
Повертаючись до громадянського суспільства, варто сказати, що Бек озвучує стосовно нього набридлі західні стереотипи. Значною мірою глобальне громадянське суспільство (за виключенням невеликих лівих сегментів) є витвором світового капіталу. Тут не все просто і однозначно. Деякі НУО прямо створені концернами чи їх групами для просування своїх інтересів. Але значна частина НУО створюються для того, щоб заробляти на світових ринках послуг по просуванню ідей і проектів. Вони можуть і не буту жорстко прив’язаними до певних груп транснаціональної буржуазії, але діють за їх правилами. Через це ми не бачимо в середовищі НУО появи проривних політичних чи соціальних ідей. Вони всі борсаються в болоті неолібералізму. Вони можуть бути креативними в плані суспільних перформансів, які потім проголошуються революціями, їх вишукані представниці (переважно!) проголошують розумні промови, і навіть входять до урядів, але це не веде до зміни світового порядку денного. В практичних діях НУО використовують прекаріат, тим самим позбавляючи транснаціональну буржуазію від небезпеки безпритульних елементів. Частина прекаріату просто спалюється в соціальних конфліктах. Так що, я не можу зрозуміти, яким чином ми можемо сподіватися на союз держав і НУО для реполітизації політики і повернення у світ політичного.
Правда, сам Бек пише, що політика і політична діяльність неможливі без утопії. З цим я абсолютно згоден. Але його ідеї сутнісно утопією не є, адже не виводять за межі безвиході існуючого стану речей.
Однією з головних тем книги, яку я розглядаю, є ідея легітимності. У. Бек вірно відзначає, що зараз ми не можемо легітимність розуміти виключно в категоріях М. Вебера. Справа в тому, що космополітизація – це одночасно і занепад демократії, яка передбачає територіальний принцип. Легітимізація через вибори зараз стає все слабкішою. Капітал в світовому масштабі легітимізує свої рішення через їх ефективність. Що стосується космополітичної політики, то тут легітимізація повинна відбуватися через визнання і ефективність. Визнання є доволі проблемною процедурою. Воно відбувається внаслідок усвідомлення можливих наслідків рішень. Тобто тут політичних суб’єктів мусить осяяти чистий розум, з позиції якого вищою цінністю є права людини. Якщо ж хтось виявиться тугодумом, то його треба ізолювати. Що з ним робити далі, автор не уточнює. А варіанти можуть бути різними. Тому теорія У. Бека може заохочувати не лише серйозні роздуми, але і політичні авантюри.
Ульріха Бека в певному сенсі можна назвати лівим веберіанцем, хоча сам він себе називає макіавеллістом. Він, з одного боку, виходить з того, що всі соціальні утворення є контингентними, а, отже, історичними. Їх і вивчати тому потрібно через предметний історичний аналіз. З іншого ж боку, німецький соціолог прагне соціальної справедливості і ефективності в суспільному житті. Як він розуміє соціальну справедливість, з його тексту не зрозуміло. Сподівання на те, що її забезпеченню будуть сприяти держави, громадянське суспільство і капітал, виглядають наївно. В певних контекстах такі твердження можуть стати маніпулятивними формулами.
Мені здається, що творчість Ульріха Бека обірвалася, коли він не дійшов до вирішення проблем, які поставив. Маємо концептуалізації ad hoc. Тепер справа за іншими соціологами, адже для нас головним завданням є пошук суспільного ладу, який дасть можливість вижити і розвиватися виду Homa sapiens. У. Бек вірно діагностував, що сучасна ситуація вимагає захисту людства від самого ж людства. В цих пошуках корисною буде ідея Другого модерну і космополітизації. За них йому і варто подякувати.
ЦИТАТИ
«Застій у політиці на тлі викликаних процесами модернізації проблем, що змінюють засади світопорядку, призвів до появи табу, порушення яких, інсценізоване засобами масової інформації, сприяє нечуваному зростанню та схваленню правого популізму» (с. 26).
«Коли національне перестає бути національним, а інтернаціональне – інтернаціональним, тоді стає хибним і політичний реалізм, який на все дивиться з національної точки зору. На його місце висувається – і саме ця думка проводиться в цій книжці – космополітичний реалізм, пояснити логіку якого є нашим завданням» (с. 27 – 28).
«Космополітичний реалізм (читай: макіавеллізм) дає відповідь, зокрема, на два питання. Перше: як і за допомогою яких стратегій провідні світові економічні актори нав’язують державам свої правила гри? Друге: як, зі свого боку, держави можуть відвоювати у світових економічних акторів державно-політичну метавладу та нав’язати світовому політичному капіталу космополітичний режим, який включав би в себе також політичну свободу, глобальну справедливість та екологічну сталість?» (с. 28).
«Не можна більше виключати, що ми переповзли у добу «вічного миру», який вже важко відділити від «вічної війни», і отже встановився «мир», що є гіршим за війну» (с. 30).
«…Методологічний націоналізм – наполягання на тому, що всесвітньо-політична метагра була й залишається національною грою в шашки, — виявляється справою збитковою. Вона заступає погляд і водночас заважає розумінню визначити нові ходи і ресурси влади. Більше того, можливість змінювати правила метагри, які дозволяють вигравати чи програвати, на абсолютно безпрограшні правила на користь держави, глобального громадянського суспільства й капіталу, залишається теоретично, емпірично та політично недослідженою» (с. 40).
«Зміна правил гри була й лишається революційним привілеєм капіталу. Решта приречена погоджуватися з цим» (с. 41).
«Діє закон національно-державного розподілу влади: той, хто у глобальній метагрі розігрує лише національну карту, — програє. Необхідно перевернути перспективу, тобто має діяти принцип: протидія держав стає можливою разом з їх транснаціоналізацією та космополітизацією» (с. 45).
«Однак на чому заснована легітимність космополітичного режиму, якщо він не узаконений ані державою, ані демократичними процедурами? Чи не вимагає космополітичний суверенітет створення права, водночас транснаціонального і обов’язкового для всіх можливих акторів, включаючи індивідуальних осіб, тобто своєрідного імперського суверенітету» (с. 371).
«Онтологічний або метафізичний статус космополітичного режиму переводиться тут у форму прагматичного самообґрунтування. В тій мірі, в якій космополітичний режим витримує випробування, він набуває легітимності. Успіх, підтвердження практикою змушують забити ключем джерела легітимності» (с. 371 – 372).
«…У випадку з космополітичним порядком цінностей мова врешті-решт іде про певне визначення поняття загальнообов’язкового блага. Воно є контингентним, тобто може бути й іншим» (с. 372).
«Водночас логічна фігура самообґрунтування заміщує логічну фігуру демократії. На місце голосування приходить розуміння. Той, хто на певній стадії прагматичного самообґрунтування (досі) не розуміє «благо космополітичного порядку, не хоче цього зрозуміти, і це обертається проти нього самого. Тих, хто не розуміє, потрібно відділити» (с. 373).
«Космополітичний режим означає рівність держав перед пануванням закону» (с. 375).
«Місце нації як земної релігії могла б посісти земна релігія космополітизму. Однак на відміну від національного ладу вона вже не знає ніяких інших і ніякого «зовні». Космополітизм, якщо його домислити до кінця, є секуляризованим Божественним ладом на землі» (с. 377).
Комментариев нет:
Отправить комментарий