«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Все началось с планов российской власти выселить ногайцев с Кубани. Лишь небольшое число ногайских тюрок, в том числе некоторые беки, сдружившиеся с местным российским военным руководством, поддержали эту идею.
Большинство же ногайцев отнеслось к этому крайне негативно. Они подняли восстание и в начале сентября 1783 года попытались выбить российские войска из занятых ими крепостей. Суворову, которому ранее было поручено осуществить полное выселение ногайцев с этих земель, теперь пришлось разработать план военных действий против ногайских тюрок.
Как оказалось, план этот был бесхитростным: спустя около месяца с начала восстания ногайцев, войска, руководимые генералом, тайно подбирались к поселениям восставших и, внезапно нападая, с невиданной жестокостью вырезали их.
При этом Суворов выставляется как сторонник мирных переговоров, который «не хотел много крови», но в пылу подавления восстания «ожесточение русских солдат вышло из-под контроля их военачальника». И это притом, что в архивах сохранился документ с личным приказом генерала, зачитанным войскам перед внезапным нападением на ногайцев у местечка Керменчик, где произошла одна из самых кровавых расправ над ногайцами за все время подавления восстания: «Войскам отдыха нет до решительного поражения, истребления или плена неприятеля. Если он не близко, то искать его везде, пули беречь, работать холодным оружием».
Битва (а точнее — резня) у местечка Керменчик состоялась 1 октября 1783 года. С тех самых пор ногайцы в годовщину этих страшных событий поминают своих павших в мечетях и на народных собраниях. Как пишут современные ногайские авторы, эта традиция, несколько позабытая во времена советского засилья, ныне постепенно возрождается.
Комментариев нет:
Отправить комментарий