Тому все своє життя чинив спротив Системі.
За це:
У Веймарській республіці він сидів у в’язниці;
При націонал-соціалізмі – в концтаборі;
Комуністи Східної Німеччини конфісковували його книги;
А буржуазна преса Західної Німеччини його цькувала
Свою політичну діяльність Ернст Карл Август Нікіш (Ernst Karl August Niekisch) розпочав як «лівий». В жовтні 1917 року він вступає до Німецької Соціал-Демократичної парті, а 8 листопада 1918 року стає головою Ради робітничих та солдатських депутатів міста Авсбургу. В 1919 році Ернста Нікіша обирають до ландтагу Баварії від Незалежної Соціал-демократичної партії Німеччини де його відразу обирають керівником парламентської фракції. Але оскільки він займає прямо протилежну позицію генеральної лінії партії, це призводить до його ізоляції. На початку 1926 року він виходить з партії та вступає до Старо-Соціалістичної партії де стає головним редактором партійного журналу «Der Volksstaat». В 1928 році він покидає і цю партію.
1 липня 1926 року Нікіш засновує власний журнал «Widerstand» («Спротив»), який в подальшому і зробить його відомим усій Німеччині. В 1927 року він знайомиться з Августом Віннінгом, а через нього зі всіма ключовими фігурами німецької Консервативної Революції: Артуром Мьоллером ван ден Бруком, Ернстом Юнґером, Освальдом Шпенглером, Карлом Шміттом, Вернером Зомбартом, Ґотфрідом Бенном, Мартіном Гайдеґґером та Карлом Ґуставом Юнґом. Саме зустріч з цими людьми стає переломною подією в житті Ернста Нікіша.
На сторінках свого журналу Ернст Нікіш підіймає тему соціальної революції, з метою визволення німецьких трудящих від гніту капіталу, підкреслюючи, що соціальна революція може здійснитися тільки в контексті національної революції і тільки в тому випадку, коли вона поставить своїм політичним завданням створення нового типу Держави. Він пише: «Тільки воля до класової боротьби звільнить німецький народ».
В геополітичній площині Нікіш знаходиться в абсолютній опозиції до Заходу, символічно представленому диктатом Версальського договору. Нікіш пише про оstorientierung (орієнтацію на Схід), яка є постійною тенденцією в усій німецькій історії і є важливим компонентом німецької Консервативної Революції. Дві держави: СРСР та Німеччина, які найбільше втратили від Версальського договору, повинні об’єднатися та утворити спільний фронт проти західних держав.
Нікіш стверджує, що «орієнтація на Схід та знищення буржуазії в самій Німеччині – є тенденціями одного плану». Крім того його притягує ідея сильної ієрархічної держави, мобілізація народу, заклики до героїзму, знищення класів-паразитів, технократія, поставлена на розвиток суспільства, а не на прагнення до надприбутків.
Його книга «Третя імперська фігура» повністю виклала всю ідеологію та східну орієнтацію Нікіша. Центральне місце в цій праці займає тема, що і в книзі Юнґера «Der Arbeiter» («Трудівник»). Мова йде про визначення тієї фігури, того «образу» тієї «форми», яка, в дану історичну епоху, повинна отримати владу. Нікіш пише: два основних «образи» минулого – «вічний римлянин» та «вічний жид» мають уступити місце новій діючій особі історії. Цей третій «образ» є образ Трудівника, який покликаний ствердити нову форму панування – не економічну, а технічну, не національну, а імперську.
Контакти Нікіша з чільними діячами НСДАП, її лівим крилом — Ґреґором Штрассером та Ернстом Ремом, зробили його противником гітлерівської концепції націонал-соціалізму. Він був одним з перших представників німецької Консервативної Революції, який розпізнав небезпеку приходу Гітлера до влади.
Свою позицію Нікіш виклав в книзі «Гітлер – злий рок для Німеччини», яка вийшла в світ в 1932 році. Він пише, що ідея хрестового походу проти Сходу властива саме романській цивілізації в її католицькому варіанті. Тільки заради отримання корони від Папи Римського імператори «Священної Римської імперії германської нації» були змушені підкорятися цій геополітичної тенденції. І тепер, аби отримати благословення Заходу, Гітлер йде тим же шляхом. Тому «богемський єфрейтор» без сумніву є агентом Заходу. Гітлерівська ідея хрестового походу проти Сходу є відкиданням ідей «німецького спротиву», під якими Нікіш розумів «здатність німецького народу чинити спротив відчуженню та окупації».
Він різко виступає проти романського цивілізаційного напряму в націонал-соціалізмі, який виразно проявляється, як в австро-католицькому походженні Адольфа Гітлера (неприйнятного для прусько-протестанського характеру Німеччини), так і в його близькості до італійського фашизму. Ознаками західної природи гітлеризму він вважає: одержимість расовими проблемами, культ вождя, симпатії до Великобританії, компроміс з Римо-Католицькою Церквою, загравання з фінансовими магнатами (програма економічного радника НСДАП Ґотфріда Федера щодо «спекулятивного» та «творчого» капіталу), національний месіанізм, дрібнобуржуазне прагнення стабільності та ін.
Нікіш пише: «Темні сили Німеччини пробудяться на цьому неправому шляху. Вже зараз можна побачити, як в своїй стерильній екзальтації вони розсіюються в диму останньої поразки. І залишиться німецький народ повністю змучений, який повністю себе вичерпає та втратить надію. Знесилений, він не буде більше мати сили до спротиву. Режим Версалю від цього буде ще більш жорстким ніж раніше».
22 березня 1937 року Ернст Нікіш був заарештований гестапо. Журнал «Спротив» був заборонений. Суд виніс Нікішу вирок – довічне ув’язнення з повною конфіскацією майна та позбавлення усіх громадянських прав.
Тільки в січні 1945 року він був звільнений з концтабору Маутхаузен радянськими військами. Вже в серпні того ж року він вступає до комуністичної партії та переїздить до Східної Німеччини, яка знаходилася під радянською окупацією. Читає лекції з соціології в Берлінському університеті. Але і там до нього не були прихильні. «Інститут дослідження імперіалізму», який очолював Нікіш закрили, а його книги були заборонені цензурою.
В 1953 році Нікіш перебирається до ФРН де його починає цькувати буржуазна преса. Там він і помирає в повній самотності.
Це сталося 23 травня 1967 року. В день його народження.
ЕРНСТ НІКІШ
БУРЖУАЗНА ДЕМОКРАТІЯ
Блискучий імідж феодальної аристократії збиває з толку, вселяє острах, заставляє замовкнути, одночасно викликаючи захоплення.
Влада здається прийнятною, оскільки ті, хто нею володіє, викликають симпатію завдяки величі їх декоруму.
Буржуазна демократія ж не має нічого, щоб викликало симпатію до неї.
Вона народжує паразитів, а не рицарів.
Для неї маскуватися важливіше, ніж здійснювати владу.
Буржуазна демократія є основною формою «інтеграції», залучення мас до праці суспільного організму та їх зв’язку з політичним керівництвом. Вона в жодному разі не є безпосереднім самовизначенням народу, за яке вона охоче хотіла щоб її вважали, а втім, чим її менше, тим здається сумнівніше; хоча таке самовизначення в більш мало чисельних групах цілком досяжне. Термін «влада народу» містить чіткий натяк, що владні відносини зовсім не скасовуються, тільки залишається незрозумілим, ким керують. Це залишають без відповіді, коли демократію розуміють з її історичного розвитку як результат внутрішньополітичної, суспільної боротьби. Саме тому необхідно розглянути демократію в її відносинах з двома основними формами політичного панування: монархії та аристократії.
Монархія це влада однієї родини. Завдяки своїй владній монополії вона підіймається до рівня «самої знатної» родини. Їй необхідний найвищий авторитет, аби неподільно займати своє привілейоване положення. В усіх випадках вона зберігає свій авторитет непохитно, тільки поки вона виступає захисником як станових, так і загальних інтересів,
Станові інтереси в першу чергу дають їй опертя та підтримку, вбачаючи в монархові захисника їх переваг, й вона стає для них символом їх сенсу буття. Станові інтереси були так тісно перемішані з інтересами родини монарха, що вони з нею і стояли, і падали. Нижчі верстви населення з боку привілейованих станів частково піддавалися визискуванню, частково вони отримували від них такий мінімум турбот, що ледве могли існувати, й саме заради цього мінімуму вони дозволяли включати себе в політичну структуру суспільства.
Аристократія, панування шляхти, сама по собі протиставляється монархії, пануванню одного. Члени пануючого стану самі залишають за собою ті переваги, які за монархії належать правлячій родині. Вони утворюють більш-менш закриту корпорацію, належати до якої означає знаходитися на вищому ступені соціальної ієрархії. Аристократія це влада порядку, голова суспільства; всі привілеї належать їй завдяки її керівної функції. Сприймати її під кутом критики є злочином; свинцеві камери у Венеції були одним з самих жахливих методів подавити опозиційні настрої та залякати критично налаштовані уми. Масами керують, яка за монархії, про їх благо турбуються виключно через станові органи; аби турбуватися самим про себе, для цього масам не вистачає прав. Вони в своєму нерозумінню, властивому простолюддю, занадто без розсудливі, аби знати, що для них є найкращим.
Демократія виникає як опозиційний рух протесту, направлений проти монархії та аристократії. Представники нижчих станів, які мають мало політичних прав чи взагалі безправні, яким завдяки везінню чи діловитості вдалося досягнути багатства, не хочуть миритися зі станом суспільної зневаги та політичного безправ’я, в якому вони знаходяться. Вони беруть на себе роль виразників інтересів мас, яким монархічні та станові привілеї також супротивні, як і їм самим. В своїй боротьбі з привілеями вони утворюють з масами один спільний фронт, різниці між інтересами мас та їх особистими інтересами зникають перед лицем єдиного ворога. На противагу монархам та аристократам вони заявляють себе як «народ». Сенс їх руху полягає в тому, аби відібрати владу у володарів. «Народ», який хоче сам вирішувати свою долю, виявляється групою розбагатівших плебеїв та вискочок, тих буржуа, які кимось стали в економічному відношенні й відтепер хотіли б стати кимось в суспільному та політичному відношенні. Ця група розмовляє мовою простолюдина, аби завоювати його довіру та отримати його допомогу в боротьбі проти привілейованих; так дістає вона свою опору в масах, з допомогою якої вона ставить багато речей з ніг на голову. Демократія це панування того стану буржуазії, яке переконало масу, що між ними нема жодних протиріч в інтересах, що, якщо буржуазія сама собою керує, то одночасно маси користуються правом самим вирішувати свою долю.
Це була фікція, але фікція ця надихала та сприймалася за реальність. «Народ» добився влади над бувшими панами, так гласив загально розповсюджений міф. Насправді, багатії та буржуа, прижали до стінки аристократичних володарів та завоювали для себе місце під Сонцем Буття, вони просто здійснили зміну пануючої верстви на свою користь. Заходи проти бувших володарів закінчуються тоді, коли вони приєднуються до нової вищої верстви; з аристократів, як це відбулося в Англії, складається крупна буржуазія, це засіб, завдяки якому вони сходять до «народу». Народ, маси, залишаються й далі об’єктом панування, новий вищий клас ще довго не відмовляється від пихи більш високого рівня. Тільки маси не повинні помічати, що вони і далі залишаються «внизу». Новий вищий клас не виставляє себе, як аристократи, на огляд, він вдягається, як кожний, він не коле театрально в очі; він виглядає так, як немов і нема жодної різниці. Він не замикається в недосяжності, він відкриває тим елементам, які прагнуть догори, свої лави. Не тільки для того, аби омолодитися за їх рахунок – він віднімає у мас найкращі сили та запобігає виникненню злісних опозиційних рухів. Й саме в цьому своєму прагненні уперто перебуває пануючий клас: не повинно виникати жодного усвідомлення протиріч між ним та масами. Кожний буржуа прагне бути «сином народу»; рівність в правах, яку формально введено, повинна створювати ілюзію, що всі є рівними між собою. Навмисно відводиться погляд від різниці в можливостях володіння владою; вони трактуються як незначні випадки, на які не варто звертати увагу. Маси повинні розглядати себе, немовби вони є єдиною цілою панівною верствою; також це почуття єдності, в якій мають точки дотику панівна верства та маси, є основою, з якої виводиться ідея народу в якості переживання. Ідея народу пов’язує буржуазну вищу верству та маси; демократія це політичний інструмент, завдяки якому на інституціолізованому рівні здійснюється емоційно сприймаєма єдність.
Демократія є політичною ідеєю античної Греції. Вона ніколи не сприймалася так, що рабам повинні бути надані права; тільки вільні громадяни вважалися «народом» (демосом). Народні збори на ринковій площі були настільки незалежні не від кого, що привласнювали собі компетентність в усіх галузях, й могли призначати на любу офіційну посаду або через вибори, або через жеребкування. Там, де ці установи діяли, кожній вільній людині було доступно леліяти почуття, що і вона повинна брати участь в дискусіях, що і вона повинна щось говорити. Справжні, закулісні проводирі , багатії, залишалися на задньому плані, знаходячись в тіні, вони купляли голоси, керували людьми, залежними від них в економічному відношенні, використовували різні засоби впливу, які знаходилися в їхньому розпорядженні. Саме ці обставини, що вони діяли потай, будучи недоступними, а публічно дозволяли діяти масам, характеризує особливості демократії в протилежність аристократії, надає їй оболонку «народності». Вона була народною справою, справою мас, а не тільки еліти чи окремої особи.
На престиж демократії вплинуло те негативне явище, що часто встановлювався виборчий ценз, й володіння політичними правами було пов’язане з визначеною кількістю майна. Усунення ж цих обмежень, як втілення в життя гасла про «владу народу», розглядалося як дегенерація, порча, занепад й була затаврована як охлократія, влада черні. Влада черні виникає тоді, коли можливості тих, хто має владу, впливати, залишаючись в тіні, паралізовані чи нейтралізовані, вона звільняє маси, не примушує їх більш підкорятися вищій верстві й таким чином проходить повз власної мети демократії.
Прагнення провідної верстви в любій державі полягає в тому, аби зберігати підлеглих в спокої, присипляти їх пориви до роздратування, не дозволяти виникати жодним сумнівам, залагоджувати їх бажання ставити питання, заткнути їм рота. Блискучий імідж феодальної аристократії збиває з толку, вселяє острах, заставляє замовкнути, одночасно викликаючи захоплення. Влада здається прийнятною, так як ті, хто нею володіє, викликають симпатію завдяки величі їх декоруму. Буржуазна демократія ж не має нічого, щоб викликало симпатію до неї. Вона породжує паразитів, а не рицарів. Для неї маскуватися важливіше, ніж здійснювати владу. Влада грошей настроює проти себе найкращі людські інстинкти, поки вона виступає в якості влади. Там, де є проявлення невдоволення нею, вона водночас заспокоює, маскуючи характер свого панування, заперечуючи його.
На місце народного зібрання в сучасних державах приходить парламент. Він обирається, й чим більш загальний характер несе виборче право, тим воно вважається більше демократичним. Коли всі повнолітні обох статей без різниці майнового стану та фаху можуть обирати та бути обраними, демократія виявляється здійсненою. Політична активність народу полягає в його участі у виборах — вони являються наданням повноважень тих кого обирають. Це надання повноважень повинно відбуватися на основі доцільності; народ в своїй масі безпосередньо не приймає участі в політичному житті; він потребує політичної діяльності визначеного органу. Парламент і є цим органом.
Тепер демократична логіка потребує, аби цей орган був більше, ніж декорацією чи рупором опозиції, яким, наприклад, був німецький Рейхстаг перед 1918 роком. Держава за своєю суттю, в своєму втіленню, це адміністративна, судова та військова бюрократія, яка призначена дотримуватися інтересів пануючого класу; вона є інструмент панування одного, вищого класу. Демократія має тенденцію зменшувати кастовий дух та замкненість життя цієї бюрократії; чиновник має перетворитися в функціонера, який знаходиться в безумовній залежності від народу, оскільки він є фахівцем з виконання поставлених перед ним завдань, що потребує знання окремого предмету.
Населення кожного виборчого округу розділене, внаслідок глибоких протиріч, в інтересах буржуазії, які матеріалізуються у вигляді партій. В парламенті досягається компроміс, до якого приєднатися може тільки той, хто служить цим буржуазним інтересам. Ідея, яка є безкомпромісною, також може бути виражена в партії. Але така партія буде переслідуватися як революційна, вона буде мати репутацію, як партія зрадницька по відношенню до власної країни. Тільки партії, які відповідають буржуазним інтересам, вважають серйозними. Такою є демократія, як буржуазна форма організації влади, що функціонує до тих пір, поки злиденні маси не використають в якості зброї проти буржуазних інтересів своє право участі у виборах та свободу голосування. Там, де це відбувається, буржуазні інтереси відразу ж показують, що жартувати з ними небезпечно.
Сучасна буржуазна демократія є втіленням парламентської системи. Вона є машинерією, яка перетворює загальне схвалення народу для всіх своїх дій, котре відбувається в день виборів на весь термін обрання, в схваленні окремих персон для практичних випадків повсякдення. Весь секрет полягає в тому, аби тримати народ в переконанні, що нічого не діється без його згоди.
Переклад С.Чаплигін
Ернст Нікіш
КЛАСОВА БОРОТЬБА
І
Різниця між класами та антагонізм між ними, який походить з матеріальних причин, є тією даністю, яка основується на особливостях людської природи, на передумовах людського суспільства та його стратифікації. В часи «органічного» людського суспільства класовий антагонізм скривався за напруженими відносинами, які ніколи не припинялися між різними станами. Багатий та бідний, високий та низький, могутній та слабкий, роботодавець та робітник, а також аристократ та бюргер не являлися жодним чином тільки полярностями всередині гармонічного цілого, які взаємно доповнювали один одного. Вони визначали деструктивні сили, які суспільна структура повинна була приборкувати й проти котрих вона повинна була безперервно оборонятися.
Коли почуття класового антагонізму загострюється до рівня рішучості його використати, класовий антагонізм перетворюється на класову боротьбу. Класовий антагонізм це наявний факт, який лежить по той бік людської волі. Класова боротьба означає свідому мобілізацію. Класовий антагонізм – це доля, класова боротьба – це повстання проти долі.
Класовий поділ йде за вертикаллю, він йде знизу догори. Внизу несуть гноблення, і утиск цілого базується на цьому. Чим далі підіймаються догори, тим більше стають менш пригнобленими, тим вільніше рухаються, тим вище можуть підняти голову та ширше розпрямити плечі. Погляд знизу догори несе сутність іншого характеру, ніж згори донизу. Внизу нема нічого, чому б позаздрив той, хто стоїть нагорі. Хто зверху, у того нема причин заздрити тому, хто під ним; він насолоджується своєю висотою, кожен раз коли його погляд падає донизу. Висота, навпроти, тим, хто дивиться на неї знизу, здається кращою, більш щасливою долею. Ті, хто знаходиться знизу, цієї долі позбавлені, й тому вони страждають та заздрять.
І тому, зрозуміло, що воля до класової боротьби завжди проявляється знизу. Бо той хто зверху знаходить стан світового порядку цілком правильним. Він знаходиться в рамках класових протиріч зі сторони «світла», тому і не потребує захопити місця «тіньової» сторони.
Класова боротьба полягає в тому аби бути згори, того хто зверху, той непокоїться бути скинутим донизу. Всі, хто зверху мають підстави, визначати класову боротьбу як злочин та мерзоту. Бути зверху добре, але аби відчувати себе впевнено, необхідно, аби ті, хто внизу, вели себе в своїх глибинах з такою ж поміркованістю.
Класова боротьба оголошує поза законом світове зло, відносно якого зверху панує одностайність. І тих, хто внизу манить просунутися догори. Ті, кому нема чого губити, крім своїх цепів, весь час прагнуть захопити все. Тому класова боротьба ніколи не затихає.
ІІ
Марксизм стверджує, що рушійною силою історії є класова боротьба, історія це «ніщо інше, як історія класової боротьби». Він сам являє собою історично великим заходом загострити класову свідомість нижчих верств в світовому масштабі та пропитати їх фанатизмом волі до класової боротьби. Він пояснює історію так, як він хотів би її робити.
Вже сімдесят років німецький трудящий виховується в дусі класової свідомості, його натаскують на класову боротьбу. Нема в цілому світі трудящого, чия воля до класової боротьби була б більш вимуштрованою. Не дивлячись на це німецький трудящий до сьогодні не відважився на революцію пролетарського класу. В 1918 році був чистий провал: коаліційна політика була не проявленням класової боротьби, а лакейським прислужництвом буржуазному ладу. По сьогоднішній день ідея пролетарської класової боротьби не розвинулася в Німеччині в силу, яка творить історію.
ІІІ
Класовою боротьбою було повстання французької буржуазії проти феодального суспільного устрою в 1789 році. При наступниках Людовика XIV Франція помалу втрачала свою політичну вагу. В Америці вона втратила свої колонії, в Європі її обійшли Прусі та Австрія. Державна заборгованість паралізувала здатність до політичних кроків. Пануюча феодальна верства марнотратила блискучий історичний спадок, вона стояла на шляху того, що Франція невдовзі б цілком перетворилася на руїни. Вони перестали бути виразниками життєвих інтересів нації.
А чи був більш кращий виразник цих життєвих інтересів? Саме буржуазія висловила претензії на цю роль. Емігранти, які по зрадницьки до власної країни натравлювали закордон на Францію, підтвердили в подальшому цю претензію.
Буржуазія видворила знать, діючи за логікою класової боротьби. Але знать заслужила на те, щоб її видворили, внаслідок національно-політичних причин. Переворот був набагато більшим, ніж суспільною подією.
Ідея класової боротьби сплавилася з полум’яним національним підйомом. Французький буржуа рятував свою батьківщину від відсталої Європи, обезголовивши короля та його знать. Загибель суспільного устрою принесло йому велику соціальну вигоду. Але ця загибель виконала в цілому національне завдання. Класова боротьба буржуазії була формою, в якій за даних обставин змогло вдало відбутися відстоювання національної незалежності Франції. Класова боротьба була засобом національно-визвольної боротьби. Національно-визвольна боротьба, а не класова надала тому що відбулося вирішальне значення. Класовий антагонізм загострився до ступеню класової боротьби, аби стати рушійною силою в політиці та зробити те, що було необхідне для нації.
Французька буржуазія стала правлячим класом, так як її класова боротьба відповідала політичному та національному буттю Франції. В класових битвах французької революції не вичерпується її зміст, так як французька буржуазія повернула Франції її могутність. Вона вийшла переможцем з класової боротьби, так як довела до переможного кінця національно-визвольну боротьбу.
Як французький буржуа утримав Францію від падіння в політичне небуття, так і російський трудящий врятував Росію від долі бути розділеною та колонізованою. Російський феодальний та буржуазний правлячі класи вступили в змову з ворогами країни – вони зреклися б національної незалежності, якби їм надали гарантії збереження привілейованого положення. Так існування вищих класів стало просто загрозою для Росії, якщо Росія хотіла б продовжити існування як незалежна країна, з руками, розв’язаними в зовнішній політиці, ті класи повинні були б бути знищені. Вони були агентами та союзниками західних держав. Захист їх власних привілеїв ставало зрадою батьківщини. Таким чином, їм випала доля зрадників. Вічна Росія була з партизанськими загонами, вона була з полками революційних робітників та селян, її покликаним володарем за мить став Ленін. Ідея класової боротьби не мала б запалювальної сили, якби вона не була б навантажена вибухівкою національно-визвольної місії. Ідея класової боротьби до цих пір існувала явно в дійсності. Але вона була інертною та була позбавлена пориву, й тільки в час небезпеки вона отримала розвиток. Вона миттєво перетворилася в вогненний стовп, коли взяла на себе те національне завдання, для якої в годину великої російської небезпеки знайшла готову зброю. Тому російська революція була також революцією національною. Воля до класової боротьби російського трудящого мала свою політичну функцію: вона була солдатською мораллю, котра цього трудящого відразу ж відправила в похід, коли того покликали творити світову історію.
IV
Це було особливістю німецьких класово свідомих трудящих, що вони уперто уникали руху, просякнутого національним пафосом, це стосується соціал-демократів точно також, як і комуністів. Вони вперті в своєму егоїзмі класової боротьби – більш широкі обрії лякають їх. Починаючи з 1918 року вони відчули на собі, що класова свідомість, коли вона в великій ступені обмежена сама собою, повністю нетерпима в політичному плані. В ній самій не має жодної політичної ваги; вона береже себе для того, аби бути важелем, аби виправити національна справи, так як вона не в силах втрутитися в хід подій в якості діючої сили.
Соціал-демократія, як і комуністична партія це нежиттєздатні структури – їм не вистачає впливу, аби охопити політичний простір Німеччини. Класова боротьба, окрашена в соціал-демократичні фарби, стала голою фразою, вона не принесла шкоди німецькій буржуазії,й поки вона прикладала зусилля, аби перетворитися в політику, вона стала елементом пособництва французької зовнішньої політики.
Класова боротьба ж по-комуністичному, навпроти, перетворилася на беззмістовне шумовиння. Вона прагнула стати паростком світової революції, так як не змогла бути інструментом фанатичного завзяття російського націоналізму. Тому вона залишилася цілком пустою, нетворчою справою.
Буржуазний характер версальського порядку вимагає від німецького трудящого з’єднати свою волю до класової боротьби з волею до свободи для німецького народу. Соціал-демократія відговорюється від цієї вимоги в своїй в’ялій німоті. Німецький комунізм відчуває себе роздратованим цією вимогою, саме краще, на що вони наважувалися, це фліртувати з волею до свободи для Німеччини на тактичному рівні. Але це знову проходить, відтепер він заново обособлюється в своєму класовому егоїзмі, такому ж чистому, як і мертвому.
Те, що воля до класової боротьби німецького трудящого виявляється незачепленою національним пафосом, це надійніше, ніж все інше, гарантує провідне становище в суспільстві німецької буржуазії, сприяє реставрації та допомагає фашизму. Німецькі правлячі кола перебувають під одним дахом з іноземними ворогами, вони знаходяться в змові з Версалем, як і російські правлячі кола знаходилися в змові з Францією, Англією, Японією та Америкою. Вони вивозить свій капітал за кордон, вони віддають німецьку економіку сусіднім державам шляхом утворення міжнародних трестів. Їх колабораціоністська політка є політикою постійних уступок з нашого боку. Вони не мають права більше залишатися при владі.
Як покласти край цим підступам? Це можна здійснити тільки через класову боротьбу, ця рушійна сила була б бойовим настроєм жаги німецької свободи. Сама ідея класової боротьби ще не наділяє німецького трудящого жодними повноваженнями, її подиху, як він сам відчуває, не достатньо, аби виконати таке історичне завдання.
Таким чином, це національне завдання лишається невиконаним.
В цьому полягає безнадійність положення Німеччини: що в якості елементарної події не відбулося об’єднання класової боротьби пролетаріату з національним запалом. Воля до класової боротьби, яка спирається на свою чистоту та невизначеність, не звільняє навіть ту соціальну верству, котра її веде. Воля до класової боротьби як політичний інструмент та сховище національної волі до життя звільняє народи.
Переклад С. Чаплигін
Комментариев нет:
Отправить комментарий