«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
На Руси такого рыцарства-монашества в этот период не возникает из-за возможности младших детей феодалов постоянно уезжать на северный восток (Угру, Чудь), находить неосвоенные земли («Залесье») и общинников, непуганых междуусобицами князей, чтоб возложить на них тяжесть налогов...
Новая реальность требовала новых образов — героев-колонистов. Ими стали святые Борис и Глеб, князья с 1010 г. Ростова и Мурома, богатыри Илья Муромец и Микула Селянинович.
Этимология последнего выводится нами из коми-пермяцкого «му кулу» — «духи земли»; ср.: «… на Украине, т. е. на территории бывшего Киевского княжества, св. Георгий ставится выше Николы, здесь может считаться даже, что Никола — «породы московской», и он противопоставляется «русьскому Юрку» (Аничков…; Драгоманов …; Лесков)… на Украине «культ Николы менее развит», считает, что здесь Николу заслоняют собой Илья и Петр… Согласно украинскому поверью, «як прийдемо на той свiт, то за москалiв буде Микола, а за нас Юрiй. То як iде москаль, Микола… каже: «мiи» тай бере coбi, а як наш, то Юрiй coбi бере… Отражение того же основного мифа можно видеть в распространенной легенде о споре Ильи-пророка и Николы, когда Никола обманывает Илью и спасает урожай мужика… вообще грозному, карающему сверху Илье противостоит в фольклорных текстах добрый, защищающий снизу Никола. По словам исследователя русских народных культов святых, «св. Николай, по народному представлению, добрее св. пророка Илии. Илия мстителен, суров, тогда как св. Николай… рисуется добрым угодником»… В свою очередь, отношения Ильи-пророка и Николы … могут отражаться в фольклоре в отношениях Ильи Муромца и Микулы Селяниновича; весьма знаменательно в этом плане запрещение Илье Муромцу биться с Микулой и с родом Микулиным, мотивированное тем, что Микулу «любит матушка сыра-земля»… Н. Витсен и Г. Давид в своих описаниях Московии XVII в. свидетельствуют, что русские настолько почитают св. Николая, что, по их мнению, когда Бог умрет, св. Николай займет его место … у кашубов … nikolaj выступает как наименование х р о м о г о д ь я в о л а, живущего в лесу и задающего загадки заблудившимся людям: того, кто отгадает загадки, nikolaj выводит из лесу, но тот, кто не сумеет этого сделать, отдает свою душу дьяволу» [Успенский Б. Филологические разыскания в области славянских древностей. Глава III. Никола и Волос (Велес) // http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Culture/usp/02.php].
Собственно святые Борис и Глеб, богатыри Илья и Микула — это символы фазы этногенеза «русских», которую Л. Гумилев называет гомеостазом (150 лет), инкубационным периодом пассионарности (собственно колонизация русичами с юга и родила пассионарный толчек у местного населения Верхнего Поволжья), который завершился переходом в фазу самопровозглашения «русских» себя в истории, фазу подъёма (200-250 лет) такими актами как в1159 г. отделения великого княжества Владимирского, в1164 г. экспансией Суздаля и Мурома в Волжскую Булгарию, в1167 г. — в Новгород, в1169 г. — взятием Киева, и годом ранее — провозглашение автокефальной церковной митрополии Северо-Восточных земель Руси.
Комментариев нет:
Отправить комментарий