Обговорення змісту та призначення української національної ідеї на сучасному етапі державотворення, започатковане на сторінках «Літературної України» виступами «О, націє, ти дужа і вічна як Бог» О. Вертія («ЛУ» від 24.07.08 та 31. 07.08), «Між демократією і охлократією» Е. Лисицина («ЛУ» від 07.08.08) та інших учасників дискусії, порушує гостропекучі проблеми нашого сьогодення та майбутнього України.
Провідна їх думка – українська нація повинна самоздійснюватись на своїй власній, традиційній основі. Однак сьогодні активізують свою діяльність і ті ідеологи антиукраїнства, які через пропаганду ідей «малоросійства» та «євразійства» намагаються відновити у масовій свідомості громадян України почуття непотрібності й безперспективності подальшого розвитку окремої від російської української національної тожсамості. Одним з них є чільний ідеолог Партії регіонів Дмітрій Табачнік.
Після прочитання кожної чергової статті Д. Табачніка в «Киевском телеграфе» (щось на зразок «Утиный суп» по-украински» (№ 391) чи «Аннигиляция национальной идеи» (№401)), завжди виникає необхідність вступити з ним в дискусію. Насамперед тому, що ці статті справді заторкують дещо основне в існуванні феномену України в історичному вимірі. Ось тільки погодитись з тими переконаннями, крізь призму яких дається оцінка певним історичним ситуаціям, подіям чи персонажам найчастіше не можу, а отже наважуюсь врешті висловити власне ставлення до проблематики, яка так хвилює нас обох.
Насамперед, відразу впадає у вічі, що Д. Табачнік представляє і захищає групові російські культурні та мовні цінності в умовах політичної самостійності України.
Далі, він чітко відносить себе до еліти цієї групи чи за аналогією з активістами українства до так званих «свідомих» росіян. Така первинно заангажована позиція виводить його висновки за межі наукових характеристик загальнозначущості й обмежує їх дієвість групою цих самих носіїв російської мовної та культурної ідентичності в якості «великої правди» цієї ж групи. Також досить важливим видається те, що ідентичність національної групи, яку представляє Д. Табачнік (і тут потрібно з ним погодитись) є не просто вагомою, сильною і т. п. в українському політикумі та культурі, але, наприклад, в регіонах сходу, півдня та й центру України вона є панівною.
Між іншим, свого часу український публіцист Микола Рябчук, проаналізувавши дві панівні групи національних ідентичностей в сучасній Україні запропонував для кращого розуміння одну з них назвати креольською, іншу – тубільною. Отже, «креоли» – це, як представники російської метрополії, панівна в культурі, політиці, економіці група етнічних росіян та місцевих українців (краще, мабуть, було б сказати малоросів), що вже повністю ототожнили себе з російською мовою, культурою, політичною лояльністю до Російської імперії чи Совєтського Союзу; вони представники всього елітного, високого, а значить єдино правильного.
Тубільці – це ті «тутешні» українці, в основному представники з нижчих соціальних прошарків селянства чи непрестижних професій у містах, які поки що говорять недорозвиненою й смішною українською мовою чи суржиком, почасти віддані принципам традиційної культури і якими, врешті, й управляють «креоли». Функція «креолів» по відношенню до «тубільців» в основному культуртрегерська, але показуючи, що є ієрархія вищого-нижчого, в межах якої вони, українці, займають нижчі щаблі. Прищеплюючи психологічний комплекс національної меншовартості, «креоли» водночас не повинні допускати повної ідентифікації тубільців з російством, бо інакше ким же вони будуть правити. Для розуміння політичної й ширше світоглядної позиції самого Д. Табачніка попередня інформація якраз конче необхідна.
Крім цього обов’язково потрібно згадати й про ідеологію євразійства, принципи якої з середини 90-их років ХХ століття намагається на «місцевому грунті» розвивати Д. Табачнік. Місце України, за Д. Табачником, у складі Євразійської цивілізації, цього «континенту Євразії», центром якої звичайно ж є Росія. І як наслідок такого бачення цивілізаційного місцеперебування України об’єктивно виникає лозунг «Геть від Заходу!»
Потрібно звернути увагу й на витоки цієї ідеологічної доктрини, що так захопила Д. Табачніка. На початковому етапі існування євразійства та його ставлення до українства важливою видається дискусія, що відбулася в другій половині 20-их років ХХ століття між лідером євразійського руху Ніколаєм Трубєцкім та відомим українським істориком Дмитром Дорошенком.
У статті «К украинской проблеме» Трубєцкой вибудовує своє розуміння історії української культури як складової проекту «вєлікой русской націі». І, незважаючи на те, що між російськими націоналістами та євразійцями й тоді, й зараз існує ситуація конфлікту, якісно така аргументація представника євразійської ідеологічної доктрини нічим не відрізняється від доктрини невиділеності українського начала з російського, що притаманна уявленням російських націоналістів. Трубєцкой виходить з того, що російська культура має два «поверхи» – верхній та нижній. Нижній поверх – це етнографічна сукупність «великорусской», «малорусской» і «бєлорусской» культур. Верхній, «общерусскій», шар культури є спільним для всіх трьох народностей і з часів Пєтра І він не є прямим продовженням нижнього рівня. Українці, на думку Трубєцкого, найбільше прилучилися до творення вищих щаблів «общерусской» культури у XVII – XVIII століттях, а у ХІХ дали таких яскравих представників цього рівня як М. Гоголь, О. Потебня, М. Костомаров.
Реагуючи на ті процеси українського націєтворення, що розпочалися у 1917 році й продовжились у 20-их роках у вигляді чергового «національного відродження», Трубєцкой розглядає їх небезпідставно як спробу витворити поряд із нижнім етнографічним шаром і вищий шар української культури, що буде розвиватись паралельно вищому шару «общєрусской» культури. Не приймаючи ідеї перетворення українського як частки у складі російського цілого у самостійну завершену цілісність, він твердить, що «украинская культура должна быть построена так, чтобы не конкурировать с общерусской, а дополнять собой общерусскую, другими словами, украинская культура должна стать индивидуацией культуры общерусской» [Трубецкой Н.С. К украинской проблеме].
Дорошенко ж, як представник розвинутої української національної ідентичності, виходить з того факту, що окрема українська культура створена вже й на нижньому, й на верхньому «поверхах», а тому своє завдання вбачає у нейтралізації схеми нерівноправного російсько-українського синкретизму. Це досягається через перенесення стану окремішності сучасної української культури в минуле і, як наслідок, маємо фіксацію уваги лише на історичних фактах незалежного існування там українського начала від російського.
Крім цього, Дорошенко руйнує історичний аргумент ніби-то природного, гармонійного входження змісту української культури у вищу «общерусскую», й тому для реалізації цієї своєї ідеї він підкреслює формальний, зовнішній бік такої єдності. Ось ілюстрація цієї тези: «Украинизация» Петром, – писав він, – великорусской жизни очень напоминала собою ее «европеизацию», т.е. опять-таки были использованы украинские силы (все архиерейские кафедры в Великороссии, кроме одной, были замещены украинцами), были приняты украинские учебники, заимствовано кое-что из литературного обихода – но и только. Для самой Украины этот отлив культурных сил на север наряду с запретительными мерами по отношению к украинской культуре (стеснение типографского дела и запрещение в 1720 г. печатать на украинском языке всякие книги), конечно, имел только отрицательные последствия» [«К украинской проблеме». По поводу статьи кн. Н.С.Трубецкого. Ответ кн. Трубецкому проф. Дорошенко].
Таким чином, у поглядах Трубєцкого та Дорошенка зіткнулися два бачення природи української культури і, ширше, українства. Одне, з точки зору своєї євразійської доктрини, фіксує увагу на гармонійній єдності українського начала у складі російського, і якщо якась осібність тут і передбачається, то лише для нижнього етнографічного рівня. Інше, українське бачення українського, виходить з ідеї повної відокремленості й рівності української та російської культур як складових відповідних національних ідентичностей.
Д. Табачнік у свої книгах та статтях якраз і відстоює принципову неможливість самостійного, позаросійського, існування українства у всіх його проявах, особливо він не сприймає творення реальної української «високої культури». Ідеал для Д. Табачніка – консервація етнографічної специфіки, недопущення розширення до рівня нації з усіма політичними, мовними, культурними та ідентифікаційними наслідками, що звідсіля витікають. На жаль, саме на таку примітивізацію у руслі ідей Д. Табачніка спрямовуються й деякі сучасні народознавчі «академічні» дослідження. А це означає продовження панування групи «креолів» у політичній, культурній та духовній сферах. Як кажуть, робіть українці там що хочете, але в тих межах, доки ви нам не заважаєте. Власне для Д. Табачніка українці це не лише національна група, а ще й соціальна. Це група, яка й повинна займати нижчі щаблі соціальної ієрархії, якщо вона залишається українською. І якщо якась людина із цієї групи переходить у групу тих, кого ми умовно назвемо елітою, то вона не просто змінює свій соціальний статус, вона повинна змінити й свою національність, прийнявши як свою рідну «правильну» російську мову, «високу» російську культуру і т. п.
Дуже цікавим в боротьбі «креолів» з українцями видається аргумент лібералізму. Цим аргументом із задоволенням послуговується й сам Д. Табачнік. Отже, ліберали говорять про мовні чи культурні права російської національної групи так, ніби це мова йде про особисті права індивідів і ці права знаходяться поза межами національного виміру. Тобто – це українці знаходяться в межах національних цінностей, які звичайно ж в епоху глобалізації, космополітизації і т. п. є відсталими, архаїчними і, зрештою, такими, що приречені на загибель. А ось ми, російськомовні, представляємо інтереси цього нового позанаціонального світлого майбутнього. Що тут можна відповісти? Будь-яка реально діюча мова (а не волапюк, есперанто чи азбука Морзе) є річчю найнаціональнішою. Лише через неї, як говорили в ХІХ столітті, може «проглядати національна сутність». Будь-який індивід застає мову вже існуючою й через виховні процеси творить свою мовну ідентичність з нею. Мова та її носії передують будь-якій людині, що розпочинає життя в цьому світі. Тому, коли нібито захищаються чиїсь окремі індивідуальні права, то насправді захищаються групові мовні права, а потім вже індивідуальні в тій мірі, в якій цей індивід ототожнив себе, як у нашому випадку, з російськомовною групою, остільки він є носієм групових інтересів і цінностей.
Найчастіше захист мови «великої» російської нації йде якраз за рахунок повного нехтування інтересів української мови як державної й подальшої русифікації її носіїв, тобто зменшення кількості україномовних членів українського суспільства. Ну, і по-друге, ні про яке подолання національного критерію й вихід у світ якихось універсальних позанаціональних цінностей мова у такому разі йти не може. Природа російської мови така ж сама національна як і всіх інших «живих» мов.
Де в чому з Д. Табачніком можна погодитись і з його характеристикою Помаранчевої революції. Фактично, ті, хто брав у ній участь «йшли на режим Кучми» кількома «колонами». Одна з них – це інтерес представників малого та середнього бізнесу, якому не давали розвиватись. А ось інша – це отой україномовний «плебс», за висловом Д. Табачніка. І його метою було розширити можливості для реалізації своєї національної «природи». Тут без зміни еліт обійтись неможливо. Українці справді повинні замінити «креолів», якщо ті не перейдуть на їх позиції. І тоді зрозумілим стає бризкання Табачніком словесною слиною у вигляді, наприклад, фраз про «желание закомплексованого плебса, бывших слуг посчитаться по-настоящему с бывшими господами» [Табачник Д. Аннигиляция национальной идеи]. Панівний інтерес табачників захищається не лише раціональними аргументами, а й відвертим показуванням ірраціональної ненависті.
Свідомість «свідомих» росіян цілком герметична: вона наглухо закрила себе від позитивного сприйняття традицій українства. Хоча здавалось би, якщо ми хочемо зрозуміти носіїв української ідентичності й навпаки, то це дійство розуміння може бути лише результатом комунікації. Але давайте поглянемо, що означає комунікація на цьому первинному рівні конституювання людської самості, що ми її назвали ідентичністю.
Насамперед, потрібно захотіти «впустити» в себе, у свою свідомість українське чи російське як своє рідне. Потрібно, щоб була якась первинна налаштованість на по?ступки тому, що вже є розуміння важливості того, що «впускається». Себто, людина повинна відмовитись від чіткості, чистоти свого національного «я», від його не змішування (за принципом «або – або», чорне – біле), і, навпаки, вона повинна свою непроникливість замінити на стан взаємопроникливості. Саме за цієї умови певним національним чином заангажований індивід може, не опираючись, навчитись чогось у іншого, а значить і поріднитись з ним. Але, у свою чергу, це означатиме, що людина повинна бути готовою до зміни своєї ідентичності хоча б частково. Складність полягає в тому, що сформована ідентичність є явище досить консервативне у своїй постійності, природа її не інструментальна, а швидше субстанційна. Порозуміння найкраще вдається на поверхневому рівні, але чи справжнє це порозуміння? І хоча ми говоримо, що повинні чути один одного, повинні бути толерантними, ця максима, видається, не підходить до даного випадку. Це той глибинний рівень, де почути, зрозуміти означає відмовитись від своєї самості (ідентичності). Отже частина «свідомих» росіян в принципі не може піти на таку часткову зміну ідентичності, бо для них крім всього іншого це ще і пониження свого соціального й національного статусу: вони ж бо із «еліти» перетворюються в «плебс».
Попередня історія дозволила «креолам» (хоча чому дозволила? Вони її такою цю історію й витворили для себе) жити в Україні, тобто на територіальному рівні бути навіть її патріотами, але не зауважувати чи навіть зневажати інший вимір патріотизму: любов до традицій українства (мови, національної пам’яті). Для цих людей справді існує поняття Україна. Але це «пусте» поняття, воно не наповнене якоюсь «українськістю». Для них якраз поняття Україна наповнене «російськістю». Для них Україна – це справді як писав І. Франко «безмірна та пуста і дика площина», на якій вони ніби вперше починають творити, вже в умовах політичної незалежності, свою нову російську Україну. І то не біда, що набір звуків у цьому слові звучить як Україна, головне, що сутність-то наша, незмінна, аналогічна Росії. Об’єктивно, щоб він там не говорив, інтерес Табачника полягає в тому, щоб залишити Україну в межах маргінально-провінційного статусу у складі російської нерозчленованої релігійно-культурно-національної єдності, загальмувати конструювання представниками української політичної нації нового стану самоусвідомлення своєї культурної, мовної, історичної і, врешті, цивілізаційної іншості, не допустити подолання універсалістських претензій «общерусской» ідеологічної доктрини.
Як на мене, то Президент Віктор Ющенко, діяльність якого так не подобається Д. Табачніку, прекрасно розуміючи, що Україна не може довго існувати, залишаючись клаптиковим і тому випадковим державним утворенням глибинно не закоріненим у правду своєї осібності, починає проводити політику, яку ми умовно назвемо «політикою центрування». Всі ці окраїни-україни – московська (Малоросія), польська (Галичина) і може південна, вона ж почасти татарська – повинні мати свій новий центр (політичний, культурний, мовний) і лише по відношенню до нього визначати смисл свого існування. І це своєрідне завдання-максимум. Зараз дійсно-таки започатковується реалізація цього великого проекту, в результаті якого Україна перестає бути штучною сумою окраїн інших центрів. Але реалізація проекту доцентровості – це, по-перше, розтягнутий в часі процес і, по-друге, це те, що може бути зреалізоване лише в боротьбі. Велика кількість людей ще не може мислити себе інакше як у складі великої російської культурної та мовної спільноти хай і в провінційному статусі (польський фактор на щастя відпав). Тому перемога тут наперед не гарантована. В тій же боротьбі цей проект може зазнати й поразки. Наступна теза: проект зреалізовується в результаті постійного і цілеспрямованого виховання та формування української національної свідомості. Фактично цей новий центр, насамперед, існує в свідомості громадянина. І існує він там не просто як холодне, об’єктивне знання, що цей центр вже є чи має бути. Всі виховні сили повинні бути спрямовані на те, щоб людина ототожнила себе з ним, щоб вона сказала: «Це мій особистий центр, це складова моїх переконань, які я, якщо на те буде потреба, готова захищати (тобто фактично людина визнає свою приналежність до нової ідентичності, що втілюється в новій національній самоназві: «я – українець» по-суті, а не лише формально)».
Ким Україна буде — «прохідним двором» для втілення чиїхось геополітичних інтересів чи зрештою зуміє ствердити свою самодостатню сутність залежить зараз як від тих громадян України, що вже ідентифікували себе з нею й мають амбітні бажання стати кимось у світі націй, так і від Президента, що представляє інтерес цієї частини українців. Отже, все починається із рядових громадян, від рівня розвитку їх національної самосвідомості (тепер уже незалежно від етнічного походження – самосвідомості нації). Від того чи створять вони цю нову реальність у своїх душах (по-іншому, це ще інколи називається «стати самими собою» чи «прийти до себе», тобто відкрити в собі новий національний світ та ототожнити себе з ним) залежить чи станемо ми тією новою єдністю, крізь яку, не зауваживши її, пройти неможливо.
Яка ж структура цього нового центру, що виступає в якості колективної складової людської ідентичності? Насамперед, вона твориться не за рахунок ліквідації національного моменту в представників неукраїнського етносу. Нова ідентичність (як ідентичність нації) постає над десятками етнічних ідентичностей тих народів, що населяють Україну. Та, власне, це той набір спільних цінностей, що становлять структуру нової ідентичності і вже виписаний у Конституції України (незалежно від етнічного походження кожен майбутній громадянин держави повинен знати й поважати Конституцію, підтримувати незалежність держави, знати державну мову, елементарний курс історії, поважати державну символіку і т. п.)
Але тут ми входимо в сферу інтересів креольської еліти. Одне панівне повинне бути замінене іншим панівним, значить ми виходимо на поле об’єктивної боротьби. Бо це ж російська мова виступала й продовжує виступати мовою міжнаціонального спілкування. Бо це ж совєтська модель історичної пам’яті продовжує панувати в свідомості міліонів громадян незалежної України. І як тут не згадати про оті спроби Табачніка створити спільну комісію з українських та російських істориків, щоб не допустити на рівні шкільних підручників створити осібну від російської нашу, українську, модель історичної пам’яті. Тобто легко нова ідентичність не запанує. Може це й песимістично, але повторимо ще раз: нас, на жаль, чекають довгі роки виховання й боротьби!
Та якби такі ідеологи «креольства» як Д. Табачнік не приховували свої часткові російські національні інтереси під виглядом загальних та універсальних, потрібно зрозуміти, що отой локальний, національний принцип поділу світу і є, мабуть, його єдино універсальною характеристикою, що дієво показує свою вищість. Українці вже давно стали на шлях творення цієї соціальної й політичної частковості, ймення якій нація. У кожної із таких часткових одиничностей як нації є свої загальнообов’язкові «правила гри», що поширюється звичайно лише на членів тільки цієї нації. І метою національної складової об’єктів соціалізації є якраз виховання стану нерефлективного ототожнення з цими спільними правилами національного буття.
Мені видається, що ось це проблемне поле українськості, в межах якого так активно працює Д. Табачнік, і є головне. І ті ідеї, що є в його статтях, по-своєму відображають, розвивають, ілюструють один із можливих напрямків подальшого розвитку «проекту Україна». Для нього вона справді повинна залишитись «проектом», ну а для нас, «свідомих» українців («свідомітів» на партійному слензі табачніков), вона повинна стати реальністю.
Комментариев нет:
Отправить комментарий