Прометей — символiчний образ нескореного народу (за поемою Тараса Шевченка «Кавказ»)

Майже в кожного народу вiд прадавнiх часiв збереглися легенди. Багато легенд i мiфiв народилося в Елладi. Серед них був мiф про Прометея, що розповiдає, як мужнiй титан викрав у богiв вогонь i принiс його людям. За це вiн був жорстоко покараний найсильнiшим з усiх богiв Зевсом: Прометея прикували до скелi. Щодня до нього прилiтав орел i клював печiнку. Але Прометей не скорився, не зрiкся своєï приязнi до людей. I добро перемогло — Геракл його визволив.

Легенда про мужнього титана живе й житиме вiками. Нiколи не загине незламний Прометей, образ якого став символом мужностi, непоборимостi, символом служiння людям, жертовностi в iм’я людей.

Багато письменникiв рiзних часiв звертаються до образу легендар ного героя. Ним надихалися i античнi автори, i письменники пiзнiших часiв: Кальдерон, Вольтер, Шеллi, Гете, Байрон, Рилєєв. Знаходимо ми образ Прометея i в творах украïнськоï лiтератури: у «Соборi» Олеся  Гончара, у Лесi Украïнки («В катакобмах»), у Андрія Малишка, у Iвана Драча, у Iгоря Муратова та iнших.

Особливе мiсце посiдає образ Прометея в поемi Шевченка «Кавказ» (адже за легендою мужнiй титан був прикований до скелi саме в горах Кавказу). Великий Кобзар в легендарному образi показує незборимiсть, безсмертя народiв, хай поневолених, але нескорених — свого рiдного, чи росiйського, чи народiв Кавказу…


Двоголовий орел царизму довбе серце народу.

«Кати знущаються над нами,» — пише поет. Вгодованi пани позбавляють людей шматка хлiба, кують кайдани, у ярма запрягають «братiв незрячих, гречкосiïв», хоча брехливо твердять, що «по закону апостола» люблять брата. Все це рани на тiлi Прометея-народу.

За кого ж ти розiп’явся,
Христе, сине Божий? —

з болем запитує Тарас. Вiн вiрить у щирiсть Христовоï жертви. А круг себе
бачить стiльки христопродавцiв (i серед служителiв церкви — теж)!

Святим вважають царя Давида, який «свинi пас та дружню жiнку взяв до себе, а друга
вбив». Звiри в людськiй подобi просять благосло вення церкви на братовбивство i
кровопролиття. Дiставши його, «а потiм в дар [ïй] приносять з пожару
вкрадений покров».

Це теж рани на душi i серцi Прометея-народу.

Неволя панує у царськiй iмперiï, «на всiх язиках все мовчить, бо
благоденствує» (!). «Благоденствує»: голодна дитина вмирає пiд тином, люди «нiмi
на панщину iдуть», пани «кайданами мiняються, правдою торгують». Iнакше кажучи,
«усi ми в золотi i голi».

I на Кавказi царськi сатрапи «застукали сердешну волю». Пролилося море слiз i
кровi, у якому можна було б утопити «всiх iмператорiв».

Але великий Кобзар вiрить: «Встане правда! Встане воля!» Прийде Геракл, визволить
Прометея. та не можна чекати, слiд i своï зусилля докласти до справи
визволення:

Борiтеся — поборете!
  Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
I воля святая.

Не вип’є хижий двоглавий орел кровi народноï, оживає серце народне i
смiється, i лунає над свiтом живе слово.

А ми повторюємо i повторюємо слова великого поета:

Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
I неситий не виоре
На днi моря поле,
Не скує душi живоï
I слова живого…

На жаль, не дожив Тарас до часiв, коли здiйснилися його мрiï, справдилася
вiра. Живе його вiльний народ, звучить його рiдна солов’ïна мова. Вдячнi
нащадки своєму Кобзаревi, що подарував ïм «огонь в одежi слова», «правдиву
iскру Прометея» (за висловом Iвана Франка).

I в душi кожноï людини, що готова жити заради iнших людей, служити народовi,
завжди горiтиме iскра незгасимого вогню Прометея.