«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
За кілька тисячоліть до нової ери нащадки їх військового стану приручили коня і винайшли колесо, започаткувавши спеціалізацію окремих груп військових. Таким чином від не достатньо мобільної піхоти відокремилися нові види вояків – кіннотники і вершники бойових колісниць, танків бронзової доби. Непереможна навала індоєвропейських племен на конях та бойових колісницях не знаходила собі достойних суперників на теренах всього Старого світу. На цих територіях виникли перші в світі державні утворення, що були по суті організаціями воїнів, із кочового стану яких, поступово втративши військову традицію, виділилися осілі стани жерців, міщан та селян. Первісні держави, що використовували військовий стан виключно як апарат примусу і підкорення поступово поширювали свій вплив на навколишні території.
Непідкореними завжди лишалися лише землі, на яких продовжував домінувати стан професійних воїнів. Держави ж, в яких військовий стан втрачав керівні позиції, поступово приходили в занепад і зникали. Так пішли у небуття цивілізації Шумеру і Еллади, держава Ахеменідів і Римська імперія. Народи ж в яких військовий стан лише зміцнював свої позиції ставали новими творцями історії.
Серед таких воєнізованих народів окреме місце займали слов’яни. Давньослов’янська військова традиція не переривалася, зберігаючи навіть найбільш архаїчні риси, впродовж якнайменше трьох тисяч років. Можливо вона напряму сягає своїми витоками ще в часи пізніх кроманьйонців. Через скіфо-сарматських катафрактаріїв, руських дружинників та січових козаків давня військова традиція передалася сучасним українцям. Майже все, що відрізняло воїна давніх індоєвропейських племен від навколишніх первісних збирачів та мисливців, збереглося в українській козацькій культурі. Від січової філософії, що пропагує культ героїв та зневажливе відношення до смерті, та способу життя козацької громади, в якому виборність керівництва межувала з необмеженою владою отамана, до найменших дрібниць, таких як носіння довгого пасма волосся на поголеному чолі (так званого «оселедця»).
Жоден народ не зберіг давню військову традицію індоєвропейців так, як зберегли українці. Навіть середньовічне європейське лицарство мало менше спільних рис з індоєвропейським військовим станом ніж українське козацтво часів Громадянської війни ХХ століття.
Але сьогоднішній день несе нові випробування для загартованого тисячами тисяч поколінь духу прадавнього професійного вояка. Нездорова пропаганда пацифізму і тунеядства, меркантильних цінностей, замовчування славетного минулого і, як наслідок, - інтелектуальна деградація молодого покоління, ведуть цивілізаційнотворчу верству населення до поступового зникнення. Виродження прошарку, на якому грунтуються всі основні цивілізаційні постулати, може призвести тільки до одного – до цивілізаційного колапсу. Світ, в якому повністю будуть знищені героїчні ідеали, ієрархія, організованість, перетвориться на хаос і загине. Відвернути від цивілізації загрозу знищення можна лише одним шляхом – відтворенням міці новітнього стану бійців, здатних до нових звершень.
Порятунок нашої цивілізації можливий і це справа наших рук. Новий розвиток чи анархічний безлад? Що готує нам майбутнє? Не треба чекати, треба діяти! Надія цивілізації, виплеканої пращурами, лежить тепер на наших плечах і ми не маємо права перед нашими нащадками зрадити її.
Комментариев нет:
Отправить комментарий