У 1914 році Жаботинський як кореспондент "Русскіх вєдомостєй" подорожував Близьким Сходом у пошуках новин і чітко розумів — Османська Імперія має розпастися, бо "там, де править турок, там ні сонцю світити, ні траві не рости". Так звана Палестина тоді входила до складу Османської імперії, до якої у євреїв було по-дурному сентиментальне ставлення як до "двоюрідного нашого Ізмаїла".
Жаботинського відправили до країн Північної Африки, щоб з'ясувати вплив проголошеної султаном священної війни на місцеве населення. Ефект виявився приблизно нульовим — тільки наївні європейці могли повірити в те, начебто на Сході в ім'я солідарності ісламу можна підняти маси й зрушити їх на серйозний виклик. Жодна душа тут за турків не вступиться.
Коли саме з'явилася думка про єврейський бойовий контингент — Жаботинський вказати не міг, проте одним з поштовхів до створення легіону стала, як це зовсім не дивно, Росія: в лагері для біженців в Александрії перебувало кілька сотень молодих євреїв, які формально були російськими підданими, тож російський консул Пєтров висловив вимогу до британської влади — відправити молодих людей на службу до Росії.
Російська імперія влітку 1915 року являла собою жалюгідне видовище: розвалений фронт, суцільні поразки, маленький виродок-цар та чорносотенці повсюди. В євреїв — суміш з горя, надії та історичної метушні. На фронті безчинствував отруйний кат, російський патріот Янушкевич, який десятками вішав єврейських "шпигунів". Британці, звісно, відмовилися видавати євреїв росіянам, але вічно залишатися на утриманні теж не годилося.
Резолюцію про створення єврейського полку, який запропонує свої послуги англійцям для операцій у Палестині, підписали в темному сараї на шматку папері зі звичайного учнівського зошита. Наступного ранку молодь вже вчилася марширувати. Іноземцям заборонялося вступати до британської армії, тож єдине, що могли запропонувати євреям — стати загоном для транспорту на мулах. Першому єврейському легіону пропонували стати погоничами мулів, та ще й не в Палестині, а на іншому турецькому фронті — на Галліполі. Це звучало неймовірно принизливо, гордість майже взяла верх, проте мудрість бувалого вояки Трумпельдора переконала євреїв прийняти пропозицію — на фронті немає різниці погоничі ви чи солдати, та й немає значення, де громити турків — кожен фронт веде до Сіону. Історія показала, що Трумпельдор мав рацію — шістсот погоничів мулів відкрили нову еру в розвитку сіонізму. Про єврейський загін згадали всі європейські газети, чим нагадали, що сіонізм актуальний. Це було особливо важливо в часи, коли гуляв анекдот, як шотландський лорд переплутав сіонізм з вегетаріанством, а для більшості європейських країн цього явища взагалі не існувало.
Єврейський загін погоничів мулів розформували вже 26 травня 1916 року, тож Жаботинський знову шукав можливості створити легіон, але в Італії, Франції та Данії потерпів повне фіаско. У Копенгагені сіоністська організація не лише відмовила йому в допомозі, а й оголосила заклик сіоністам всіх країн рішуче боротися проти пропаганди легіонізму. Розпорошеність євреїв вражає стороннього глядача: лише в невеличкому загоні погоничів мулів говорили на 12 мовах, а сефарди та ашкеназі сварилися та не бажали готувати їжу на одній кухні. Сіоністи воювали з асиміляціоністями, та й всередині сіонізму пройшов розкол і Жаботинського бойкотували.
Жаботинський продовжив боротися за легіон в Англії, коли, здавалося, проти нього ополчився весь світ: сіоністи відлучили його від "церкви", а військовий міністр Кітченер говорив, що в Палестину ніхто не піде і жодних "екзотичних батальйонів" він не хоче. Але Жаботинський твердо вирішив для себе, що: Кітченер помиляється; Єврейський легіон — не екзотика, а неминучість. Сіоністи помиляються — Легіон необхідний і для них. Єврейська молодь теж помиляється, їх скоро "зачеплять" і єдиним для них виходом буде служба в легіоні за єврейську справу. Міркування Жаботинського вражають твердістю характеру: "правда на світі одна й уся вона в тебе. Якщо ти в цьому не впевнений — сиди вдома, а якщо впевнений — не озирайся і вийде по-твоєму".
Служба іноземних євреїв перетворювалася у все більш гаряче і актуальне питання в Британії: газети чим далі, тим гучніше цькували і критикували цих молодиків, які насолоджувалися вільною землею Англії в той час, як британські солдати гинули на фронті. Асимільовані британські євреї, які займали високі посади, в ультимативній формі закликали одновірців йти на фронт, але це не спрацювало. У 1916 році стало зрозуміло, що євреям доведеться служити, і Жаботинський розпочав кампанію добровільного вступу до Єврейського легіону. Враження були огидними, позаяк кампанію постійно підривали групи скандалістів-крикунів, а офіційно-сіоністські кола нашіптували, що Жаботинський допомагає заманити своїх братів "не в Палестину, а до Вердену". Як виявилося, групою скандалістів керувала всюдисуща Російська імперія рукою містера Чичеріна — майбутнього наркома закордонних справ Совєцького Союзу. Русскій не може, щоб не нагадити у боротьбі за незалежність народам, яких сам же й поневолив. Мерзота.
Пізніше в Англію прибули 120 колишніх солдатів загону погоничів мулів, які стануть ядром майбутнього Легіону. Питання досить гаряче обговорювалося у британському суспільстві, а головне, що євреїв підтримувала The Times. Газета перебувала в апогеї своєї влади — слово "Таймсу" вважалося остаточним вироком. "Таймс" висловився за створення легіону і справа була зроблена. Жаботинський записався рядовим до своєї 5 роти та почав мити столи в їдальні сержантів. Згодом він стояв посеред великого двору з бараками і зрозумів, що це і є той самий Єврейський легіон, про який він мріяв, і він тут, зрештою, чужий. Можливо, саме в тому і полягає справжня перемога — щоб переможець став зайвим. Жаботинський вибачається за кількість "я" у розповіді та заперечує представлення його як "того самого пана, який йшов на чолі легіону", бо цього ніколи не було й не могло бути — Легіон складався з тисяч осіб. Важко не проникнутися симпатією до цієї персони.
2 лютого 1918 року перший єврейський батальйон переночував в Тауері і промаршував головними вулицями Лондона, а вже наступного ранку вони відправилися до Палестини. По всій Палестині тоді залишилося не більше 50 000 євреїв. Жителю багатолюдних міст буде складно зрозуміти, як сприйняв єврейський народ прихід Єврейського легіону, Декларацію Бальфура та звільнення всієї Іудеї. Над маленькою громадою раптом повіяв великий дух — історія знає мало сторінок, де б тісно переплелися така древня древність, така велич спогадів, така глибина падіння та горя, такий політ надії.
Жаботинський пише, що моральна вага легіону зрозуміла кожному, хто вміє чесно мислити. Британська армія могла би звільнити Палестину й без нас, але вона звільнила її з нами. Війна — це зло, але визнання свого права на Палестину ми отримали ціною війни — а, отже, ціною людських життів. Ніхто не зможе кинути в обличчя докір: де ви були? Цьому моральному відчуттю немає ціни; що й хотів висловити прем'єр Південної Африки Ян Смутс — герой двох народів, один з останніх лицарів на землі: "Дати євреям битися за землю Ізраїлю — одна з найкращих думок, які я чув за все своє життя".
Єдиний мінус книги — її невеликий об'єм: левову частину займає "Слово о полку", а в кінці додано дві надзвичайно цінні статті Жаботинського — "до святкування ювілею Тараса Шевченка" та про Крим. На першій хотілося б зупинитися окремо. Жаботинський відверто кепкує над росіянцями, які вважають українську мову дурістю, та пояснює це російською неосвіченістю. Мадяри багато років ведуть боротьбу за мадярську команду в угорській армії, а вся ця командна мова складається з 70 слів. В угорському парламенті серед понад 400 мадярів сидить 40 депутатів з Хорватії і свято охороняють своє право говорити з трибуни по-хорватському. Росія безнадійно відстала та та не помітила за своїми русифікаційними клопотами, як поза межами русифікованих українських міст вирує тридцятимільйонне українське море. А ще тонше Жаботинський вловив особливість Шевченка: "народництво" Шевченка є справою третьорядною, Шевченко — національний поет, і саме в цьому його сила". На жаль, що побачив Жаботинський століття тому — не бачать українці й дотепер: Шевченко став іконою народофільства, яке й досі отруює державу та не дає зведеному в стан ідола народу стати, власне, нацією.
Жаботинський надихає. Рекомендую, бо з натхненням нині туго.
Комментариев нет:
Отправить комментарий