І справді, на вказану тему вже, здається, стільки наговорено, і все це наговорене все далі і далі від звичайного життя наших людей. Врешті-решт відбувається знецінення і втрата конкретного предмету розмови. Натомість утверджується формалістична ритуалізація, виникає певний модний ритуал, який спокусливо пройти, бо “тепер так носять”.
Ось чому, якщо вже братися до цієї розмови (а згодившись писати ці нотатки, я так і чиню), причому не в небезглуздо-ритуальному плані, то мушу знайти для себе якесь прийнятне виправдання. І таким виправданням є для мене тільки одне — можливість переведення загальної теми в незагальний індивідуально-особистісний план. Це дасть мені змогу нейтралізувати вже, здається, генетично закарбовану звичку щось говорити за інших чи приписувати іншим думки, до яких вони ніякого відношення не мають. А тоді з моїх нотаток може щось і вийде. А втім...
Отже, українська національна ідея і цивілізаційний контекст. Тобто Україна теперішня і та, якою хоче стати за певним вже існуючим зразком, бо під цивілізацією, як правило, розуміють сучасні, демократичні Європу і Північну Америку. Існують й інші переформулювання теми: Україна і світ, підвалини автентичного існування української нації і т. і. Причому, здавалося б, дуже багато правильного вже давно сказано. Проте це питання і життя виявляються не зв’ язаними в повсякденному емпіричному потоці.
Щоб деавтоматизувати тему, чи говорячи терміном В. Шкловського її “остранить”, розберемося в поняттях. Якось воно некоректно звучить це співвідношення: українська національна ідея і цивілізаційний контекст. Почнемо з того, що поняття “ідея” з площини ідеології, а цивілізація — це не ідеологія, а весь масив суспільно-культурних орієнтирів і форм, що склалися в світі на сьогоднішній день, інституціонізовані в ньому і мають за собою традицію. Ідеологія завжди лінійно-логічно випрямлена (в цьому її призначення — бути критерієм для поділу на своїх і чужих) і завжди зорієнтована на такого ж ідеологічного опонента (контрідеологію). А цивілізація не може бути однорідною, вона завжди розмаїття, протиріччя, парадоксальність. Її не може замінити якась певна складова, вона існує у всій своїй суперечливій повноті. Тому визначитися стосовно цивілізаційності — це означає зорієнтуватися в цій суперечливій повноті, а не поринути в захваті, вартого кращого застосування, до якоїсь одної, аксіологічно акцентованої її складової (наприклад, Європи чи Америки), бо це знову означало б славнозвісне радянсько-комуністичне “догнать и перегнать”, що вже за визначенням є безнадійним.
Крім того, сумніви викликає і словосполучення “українська національна ідея” хоча б тому, що Україна — тотально поліетнічна і, зважаючи на її історію, не могла не бути такою (кого тут тільки не було і що вони тут тільки не робили!). Звідси “українська” явно не може акцентувати суто національне (бо тоді “українське” неминуче включається в опозицію до “не-українського” і через цю опозицію мусить визначатися, що знов ж таки неприйнятно, навіть враховуючи закономірну і природу титульність української нації в нашій державі), а радше може тлумачитися як синонім нашої державності (тоді українська ідея = ідея державності України в її цілісності і самодостатності).
То про що ж тоді говорити? Що ми ніяк не можемо визначити для себе? Що нас увесь час нав’ язливо дратує і примушує знову і знову продукувати якісь мовленнєві потоки, до яких ніхто так і не хоче (і не буде) прислуховуватися в реальному повсякденному життєвому русі?
Тут, мабуть, проблема не нашої держави в світі, а наша власна, кожного зокрема, психологічна проблема в сприйнятті самих себе. І справді, що означає заклик шукати інтегруючий фактор, якусь особливу національну ідеологію, яка б об’ єднала нас, громадян України, що утворють її поліетнічний народ? І хто цю ідеологію має дати? Та й чи можлива така ідеологія, яку хтось десь виробить у вигляді окремого документа і всі одностайно (бажано, з понеділка) її приймуть як нове євангеліє? Чи не намагаємося ми знову туди, де ми вже були і нічого доброго там не знайшли? Україна вже є, і соціокультурно давно є, хоч і довго не мала своєї державної незалежності. Бо якби її не було, то ніхто би про неї і не говорив, і не намагався привласнити чи підкорити. Україна тепер повноцінна держава, має свою Конституцію і законодавство, державну атрибутику і інституціонізованість, має суверенний статус серед інших держав. Ми всі громадяни цієї країни і це громадянство забезпечує наше легітимне і повноцінно-правове існування, чим статусно й аксіологічно зрівнює зі всіма іншими державами та їх громадянами. Що ще треба? Далі — справа за нами, за нашою спільною, і кожного зокрема, здатністю репрезентувати себе в сучасному світі. Як постелимо, так і ляжемо, але в будь-якому разі за нашої власної вини чи зусиль, а не через чийсь злий умисел, бо ми ж таки не маріонетки, принаймні такими себе не вважаємо.
Звідси не про якусь особливу українську національну ідею, видається мені, треба думати, а про стан власної громадської і індивідуальної свідомості і психології, про нашу здатність сьогодні, в реальних живих умовах бути гідними носіями тієї культури, яку не треба творити наново, з нічого, і фундамент якої, як і в будь-якій іншій національній культурі, вже давно створений як власне українцями, так і представниками інших народів, і в цьому відношенні наша культура є не нашою приватною власністю, а надбанням всієї людської цивілізації. При цьому наша культура, як і всі інші, глибинно синтетична, а не етнічно дистильована, і в своїй синтетичній сутності є єдиним для нас засобом власної самоідентифікації і джерелом нашої гідності та природного, постулатного почуття самототожності.
Натомість складається враження, що ми ще тільки “збираємося бути”, а зараз ніби ще нас нема, причому нема для нас же самих, в наших же власних очах. Бо як інакше сприймати нав’ язливі стони про “бацилу меншовартості”, “летаргічний сон нації”, “космополітичне виховання”, “небезпечну межу, за яку не маємо права переступити” і т. і. Чого ми весь час боїмося? Чого ми так болісно сприймаємо те, що про нас скаже інший? Та нехай говорять, що хочуть, — в світі свобода висловлювання. Головне, щоб ми самі знали, чого ми хочемо, щоб ми самі за себе переконливо говорили, щоб нам було що сказати, щоб ми так висловлювалися у загальносвітовому діалозі, щоб нас хотілося слухати, до нас хотілося прислухатися і від нас просто неможливо було відмовитися.
Ліна Костенко доречно помітила функціонування в нашому суспільстві того, що варіативно ідентифікувала чи то як “психоз нав’ язливих станів”, чи “постколоніальний синдром”, а то і як “просто елементарну неосвіченість”. Але, на жаль, на зміну одним лейтомотивним формулам цього стану суспільної свідомості мимоволі висунула свої: “адаптований розум”, що “збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику”; “варваризація суспільства”; “амнезія історичної пам’ яті”; “атрофація органічної необхідності у культурі”; “дефект нашого головного дзеркала”. А звідси, нехай мене вибачить беззаперечний метр нашої культури, знов напрошується висновок: нас або нема, або ми ще не зовсім є чи, щонайменше, якісь ми не такі. А як з таким висновком жити?
В нашій свідомості знов вільно почуває себе теза, що ми такі гарні, а ззовні нам вічно підкидають щось погане. З Заходу нам підкинули комп’ ютерний вірус “Мікеланджело”. Звідти ж таки нам такі-сякі “аутсайдери західної науки” завезли нав’ язливу ідею десакралізації Шевченка, а ми його візьмем таки і сакралізуємо. А що це означає? А означає це одне — перетворимо в пам’ ятник, канонізуємо, тобто вб’ ємо як живе сучасне явище нашої культури. А чи не краще було б, нарешті, довести до ладу видання академічного повного зібрання творів Т. Шевченка? А чи не краще було б робити так, щоб його, Шевченка, просто читали за власною внутрішньою потребою, на самоті з собою, індивідуально відкривали для себе Шевченковий смисловий світ і включали його в своє власне духовне буття — те буття, яке не для галочки, не для демонстрації, не для моди, не для псевдопатрітичних запевнень, а для себе, перед собою і перед Богом?
І тут треба би сказати про те, що для того, щоб нашу культуру сприймали і поважали за кордоном, треба щоб її достеменно знали, сприймали і поважали ми самі, щоб ми не плутали це знання власної художньої спадщини з поінформованістю про те, чи був Шевченко пияком і навіть вурдалаком, а Леся Українка з Ольгою Кобилянською лесбіянками, — тобто з речами, які ніякого відношення до національної культури і культури взагалі не мають. Причому ці фокуси нам вже ніхто, здається, не завозив, це продукт нашого власного виробництва доби незалежності.
Мене дратує якийсь панічний страх (якщо тут нема ще й заздрості) перед всім, що пов’ язане з Росією. Така-сяка імперія, привласнила собі нашу історію, не любила наших митців, нищила нашу мову. І що — це все, що дала нам Росія? А російська література і культура? Я вже не говорю про позицію Франка щодо цього питання, якою взагалі нехтують, але якій щодо її продуктивності нічого протиставити. Я лише хочу нагадати, що художня культура, зокрема мистецтво, з одного боку, і держава, з іншого, — це завжди опозиція і що висока культура тільки і утверджує себе як опозиція державі, яка завжди знаряддя насильства, якою б ідеологією це насильство не прикривалося. А тому російська культура як світова культура — це неминуча опозиція російській державі, як і наша культура — теж неминуча опозиція державі. Держава — це емпірична реальність, какафонічна і зорієнтована на тимчасове, на політичні ігри, боротьбу за лекторати, тобто на розбрат між людьми. Культура — це реальність буттєва, упорядкована, стала, зорієнтована на єдність людей, на збереження їх духовних констант. Культура і держава — це закономірна і тому природна динамічна опозиція, яка може змінювати свою векторність і аксіологічну наповнюваність, але при цьому не втрачає вихідної опозиційності. Держава — це фінансово-політичні й інші інтереси, це конфлікти, суспільна боротьба, політичні чвари, а культура — це завжди людина, і в цьому відношенні вона вища за державу, яка завжди так чи інакше нехтує людиною, так би мовити, заради “нас усіх”. Держава — це завжди розділ, диференціація, відокремленість, монологічність, а культура — це завжди об’ єднаність, інтеграція, синтез, спільність, діалог. Держава — це форма організації емпіричного існування народу в певних існуючих формах, а культура — це той екзистенційний і духовний стимулюючий і пульсуючий механізм, який визначається константами, а не зміною релятивних пріоритетів. Ось чому не варто ототожнювати, скажімо, російську мову, літературу, мистецтво і культуру з інтересами відомих політичних сил у нас чи в Росії, для яких все це є тільки засобом досягнення власних політичних цілей. Не варто обділювати себе відмовою від знання цієї мови і великої культури, бо нікому, крім нас самих, від цього гірше не буде (обмеженість ще ніколи не додавала гідності).
Та повернемося до теми. Як би там не було, та все ж не можу позбавитися відчуття, що коли мусують тему особливої національної ідеї, то мають насправді на увазі щось інше, а саме — відсудність впевненості у собі, в автентичності й самототожності власного існування, страх перед собою і світом, тобто все те, що і створює ту проблематичність незалежності нашої держави, про яку говорить Ліна Костенко. Додам лише, що ця проблематичність не поза нами, а в нас, в свідомості особистості. В потужних пошуках якоїсь особливої національної ідеї фактично йдеться про усвідомлення вихідних постулатів нашого повноцінного існування. Ми весь час шукаємо якогось особливого ідеологічного чи теоретичного обґрунтування нашого існування. Але ми як національно-культурний феномен вже є, і давно є, і були навіть тоді, коли не мали власної держави. Є певна частка світового простору, що зветься Україна, де завжди жили різні люди, що творили і створили таки своєрідну культуру, яку ні відсутність державності, ні перманентна імперська політика, ні періодичний геноцид, ні війни і зради (і самозради) — ніщо не могло і не зможе знищити. Бо наша феноменальність не в окремих словах-заклинаннях, не в претензіях до всіх і вся, не в кількості пам’ ятників, поставлених тій чи іншій ідологізованій національній постаті, а в чомусь тому, екзистенційному, що все рівно проявить себе навіть тоді, коли ми цього не хочемо чи не бачимо. І це феноменально-екзистенційне зерно несе наша українська культурна і мистецька традиція, відкрита до спілкування в світовому культурному просторі і лише в цьому спілкуванні і може жити. Наша культура — це наше слово-репліка про світ і в світі. Поза світом свою своєрідність не покажеш. Тому, якщо і варто активно ламати над чимось голову, то над тим, з чим ми, сьогоднішні живі, йдемо у світ, і наскільки здатні ми дешифрувати культурний світ через свій національно-культурний код, а себе прочитати через код світовий (і не лише європейський). Самі подбаймо про себе, поважаймо себе, чітко усвідомлюймо наш потенціал і одночасно нашу неминучу обмеженість, жиймо власним життям, робімо щось конкретне і — особливо — те, що за нас ніхто і ніколи не зробить, “граймо” у загальносвітовій соціокультурній грі “за великим рахунком”, а не займаймося істеричними самозалякуваннями і такими ж панічними самозакляттями, збагачуймося світом і збагачуймо світ собою — і тоді й отримаємо те, чого так жадаємо.
Комментариев нет:
Отправить комментарий