«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Якщо це не стосується плану конкретних акцій, поки що підписанти Національного Маніфесту (Правий Сектор, Національний Корпус, Свобода) не так-то часто узгоджують між собою стратегію й тактику політичного поступу, щоб спільні акції були більше ніж співприсутністю представників одного ідейного табору в ім’я національних інтересів України й щоб я дозволила собі зайвий раз переповідати геополітичну програму Національного Корпусу, опинившись на такому заході.
Хоча не всі знають про роботу Групи сприяння розбудові Інтермаріуму, заснованої лідером Національного Корпусу, першим командиром полку АЗОВ (адже його бойовий досвід цікавить наших іноземних друзів далеко не в останню чергу), народним депутатом України Андрієм Білецьким, я не стала відтворювати зміст роздаткових матеріалів Групи й тим більше розкривати віхи нашої співпраці з політичними партнерами за межами балто-чорноморського ареалу.
В цілому тема «Інтермаріум — геостратегія українського відродження» значною мірою накладається на зміст моєї доповіді на конференції «Розбита імперія» в польському Сеймі 25-26 листопада 2017 р. «Адріатично-Балто-Чорноморський Інтермаріум: від незалежності до суверенітету» (тобто до справжньої, недекларативної незалежності), тільки з поправкою на підвищення градусу суспільної дискусії після сумнозвісного закону Сейму, зумовленого конфронтацією Польщі з Ізраїлем, що вдарило й по Україні.
Водночас у сфері міжнародної політики україноцентризм можна розуміти по-різному: якщо в оцінці недавніх польських чи угорських кроків розбіжностей майже не виникає, спільні виробничі цикли з країнами Міжмор’я комусь можуть здаватися Совком 2.0, а відкладання міжнародної співпраці доти, доки до влади в Україні не прийдуть націоналістичні сили, може обійтись задорого, не кажучи про те, що успішні військові операції з відвоювання Донбасу й Криму на кредитах МВФ далеко не заїдуть.
Та в світлі піднятих на заході питань є всі підстави сподіватись, що Бандерівські читання, це колосальне дітище «УССД» під керівництвом Юрія Сиротюка, стане інтелектуальним цехом єдиного націоналістичного руху й зробить усе для того, щоб українська нація й держава мала в своєму розпорядженні далеко не лише духовну зброю й водночас добре знала, як бути суб’єктом, а не об’єктом геополітичної soft power.
Комментариев нет:
Отправить комментарий