Розвиток Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ) на початку ХХІ століття відбувається не так екстенсивно, як інтенсивно, тобто спрямовано не стільки на розширення «території впливу», скільки на зміцнення й удосконалення власної адміністративно-канонічної структури та утвердження християнських цінностей серед українського народу. Очевидно, за останнє двадцятиліття УГКЦ не тільки вийшла поза вузькі територіальні рамки історичної Галичини, поширила власну адміністративно-канонічну структуру на всю територію України та серед української еміграції у світі, але й суттєво еволюціонувала в досягненні Патріаршого устрою, хоча й поки-що «незавершеного», не визнаного офіційно Римським Папою, проте фактично реалізованого через активну пасторально-місійну діяльність в суспільстві. Аналізуючи тенденції розвитку УГКЦ за останні 5 – 10 років, можемо констатувати поступову реалізацію окресленого Блаженнішим Любомиром Гузаром у Пастирському посланні «Про утвердження Патріаршого устрою УГКЦ» завдання «на майбутнє»: «…Новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви. Мають ефективніше запрацювати патріарші та синодальні комісії, оскільки це головні органи, в яких формується душпастирське та адміністративне життя Церкви. Свіжою енергією має сповнитися діяльність церковних структур на єпархіальному, деканальному і парафіяльному рівнях. Тут розумна автономія, сперта на головні засади єпископського служіння та на принцип допоміжності (субсидіарності), має доповнюватися почуттям співвідповідальності, спільності мети й загальноцерковної солідарності…» [11, с.14].
Звичайно, не можемо говорити про повну ідилію в досягненні згаданого «плану досягнення Патріаршого устрою», проте спостерігаємо нову динаміку власне інтенсивного розвитку нашої Церкви на всіх рівнях її адміністративно-канонічної структури. Так, Патріарший Синод єпископів УГКЦ, який з моменту перенесення осідку Глави УГКЦ 2005 року відбувається щороку, визначає основні напрямки удосконалення структурних одиниць Церкви, розвитку пасторально-місійної праці, підготовки священиків-місіонерів, проведення екуменічного діалогу тощо [5; 6; 7; 8; 9; 10; 11, с.14]. На рівні окремих єпархій та екзархатів УГКЦ рішення Патріаршого Синоду активно впроваджуються в життя. Ця тенденція дозволила сучасній дослідниці О.Недавній підкреслити, що УГКЦ продовжує активно розвиватися, «помітно модернізується й, напевно, модернізуватиметься надалі згідно викликів сучасності» [див.: 55, с.221; порівн.: 53, с.127-133].
Водночас слід зауважити, що УГКЦ, розвиваючись екстенсивно та інтенсивно, спирається на тривалу історичну традицію, яку прагне зафіксувати в «основах ідентичності», визначених Патріаршим Синодом єпископів УГКЦ 2006 року. Так, у п.1 постанов цього Синоду зазначено: «Визначити як основу нашої ідентичності, що ми є: 1) Церквою свого права; 2) вповні об’єднаними з наступником святого Петра – Єпископом Рима; 3) носіями східнохристиянського благочестя візантійської традиції з часу Володимирового хрещення; 4) зважаючи на нашу історію, наше географічне положення і наш релігійно-церковний досвід, покликані сприяти повному взаєморозумінню двох християнських традицій – візантійської і латинської» [6]. Ця фіксація ідентичності УГКЦ, яка, маючи важливе екуменічне наповнення, повинна і буде утверджуватися та популяризуватися серед вірних, однак, ще потребує, на нашу думку, суттєвого обґрунтування на основі історичних досліджень розвитку адміністративно-канонічної структури УГКЦ від Берестейського Собору 1596 року до сучасності.
Метою нашого дослідження є короткий аналіз історичного розвитку адміністративно-канонічної структури УГКЦ з часу відновлення Галицької митрополії 1807 року до перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва 2005 року. Однак, враховуючи рамки наукової статті, проаналізуємо розвиток тільки адміністративно-територіального рівня структури УГКЦ, основною ланкою якого, виходячи з давньохристиянських традицій, були єпархії, які, в свою чергу, поділялися на деканати (протопресвітерати), а групи єпархій об’єднувалися в митрополію [детальніше див.: 34, С.109; 39, С.82; 51, С.212-213].
Ретроспективний погляд на історичний розвиток УГКЦ дозволяє проаналізувати процес формування її адміністративно-канонічної структури від Берестейської унії 1596 р. Звичайно, думки істориків різних шкіл та напрямків з цього приводу часто суттєво відрізняються. Так, на думку істориків А.Г.Великого, С.Кияка, Г.Лужницького, І.Мончака, С.Мудрого, А.Сапеляка [див.: 31; 43; 47; 50; 51; 59], УГКЦ сягає історичними коренями часів Володимирового Хрещення Русі 988 р., хоча вони також визнають, що адміністративно-канонічна структура УГКЦ бере початок з часів Берестейської унії. З цього приводу А.Сапеляк зазначає, що буллою «Личить Римському Архієреєві» від 23 лютого 1596 р. Папа Климент VIII «визначив новий канонічний устрій Києво-Галицької митрополії, зробивши її незалежною як Верховне архиєпископство з патріаршими правами у злуці з Римським Апостольським престолом… Коли 1807 року Київська митрополія фактично перестала існувати, то всі права, надані Папою Климентом VIII, перейшли на Галицьку митрополію, яка стала спадкоємницею Верховного архиєпископства з Києво-Галицьким титулом, як також з патріаршими правами…» [59, С.38]. І.Мончак, дотримуючись такої ж думки, обґрунтовує її відповідними покликаннями на джерела канонічного права [50, С.108-112]. Так само владика Софрон Мудрий зауважує, що, згідно із буллою Папи Пія VII від 22 лютого 1807 р., «Галицький митрополит у своїх правах і гідності був зрівняний з Київським митрополитом, тобто належав до виняткового стану «великих», чи «верховних» митрополитів, які за своїми правами були зрівняні із першоієрархами помісних Церков. У такому статусі Галицька митрополія проіснувала аж до 1946 року, коли її ліквідував комуністичний режим Радянського Союзу. З розпадом Радянського Союзу у 1991 році Галицька митрополія Української Католицької Церкви Візантійського обряду знову офіційно відновила свою діяльність…» [52, С.27]. Отже, на думку істориків, які належать до УГКЦ, можна простежити канонічну правовонаступність у розвитку УГКЦ як самостійної, Помісної Церкви від Берестейської унії до сучасності. Католицький історик Е.К.Суттнер, спираючись на принципи об’єктивності та історизму, зауважує, що «права юрисдикційної самостійності помісних Східних Церков (яке визнав і затвердив Вселенський Другий Ватиканський Собор у своїх рішеннях [2, С.203-204] та на яке покликаються більшість істориків з лона УГКЦ. – авт.) на початку XVIII ст. просто не існувало в церковному законодавстві… У тих часах в Апостольській Столиці та в Польсько-Литовській державі вважалося, що Київська унійна митрополія може відрізнятися від інших архиєпархій, підпорядкованих папі римському, лише в літургійному відношенні. Подібно до латинських церковних провінцій, юрисдикційно вона підлягала Римській курії» [65, С.100-101]. Очевидно, в самій Київській Унійній Церкві було інше сприйняття відносин із Римським Апостольським Престолом, проте з точки зору канонічного права як Католицької Церкви, так і Київської Унійної Церкви у XVIII ст. модель відносин вже була чітко визначена: з одного боку, спираючись на постанови Тридентійського Собору 1545-1561 рр., Римський Апостольський Престол керувався принципом вищості римського обряду та повного підпорядкування Східних Католицьких Церков, з іншого – у Київській Унійній Церкві внаслідок рішень Замойського Синоду 1720 р. фактично визнавалася юрисдикційна першість Папи Римського. Зрештою, незважаючи на подібні особливості сприйняття канонічно-правового статусу Київської Унійної Церкви, можемо безперечно констатувати континуальний розвиток організаційної структури УГКЦ від Берестейської унії і навіть до початку ХХІ ст.
Спершу спробуємо проаналізувати основні етапи становлення та розвитку адміністративно-територіального рівня організаційної структури УГКЦ від Берестейської унії до початку ХХ ст. Так, відповідно до булли Папи Пія VIII «Личить Римському Архиєреєві» від 23 лютого 1596 р., Римський понтифік надав Києво-Галицькому митрополитові право затверджувати та рукопокладати єпископів тих єпархій, які канонічно належали до Київської Церкви, тобто вісім єпархій: Київсько-Галицька митрополича, Володимирсько-Берестейська, Полоцько-Вітебська, Пінсько-Турівська, Перемишльсько-Самбірська, Львівсько-Кам’янецька, Луцько-Острозька, Холмсько-Белзька [1, С.78-79]. Однак після Берестейського собору 6-10 жовтня 1596 р. остаточно з’ясувалося, що дві єпархії – Львівсько-Кам’янецька та Перемишльсько-Самбірська, єпископи яких не визнали умов Берестейської унії, – фактично опинилися поза межами канонічної території, тобто адміністративно-територіальної структури Київської Унійної Церкви [38, С.49-50; 26, С.37]. З відновленням 1620 р. ієрархії Київської Православної Церкви відбувся не тільки фактичний, але й канонічно-правовий організаційний розкол, внаслідок чого Київська Унійна Церква зберегла тільки згаданих вісім єпархій. Протягом XVII – XVIII ст. адміністративно-територіальна структура УГКЦ зазнавала значних змін, стабілізувалася лише в період Замойського синоду 1720 р. і до 1772 р. налічувала вже десять єпархій: Київська митрополича, Львівсько-Галицько-Кам’янецька, Перемишльсько-Самбірсько-Сяніцька, Берестейсько-Володимирська, Луцько-Острозька, Холмсько-Белзька, Пінсько-Турівська, Полоцько-Вітебська, Могильов-Смоленська [44, с.118-120; 69, С.247-263].
Після трьох поділів Речі Посполитої (1772 – 1795 рр.) Київська Унійна Церква була розділена державними кордонами між Російською та Австрійською імперіями. Уже 1795 р. Київська Унійна Церква втратила більшість єпархій, де за підтримки уряду імператриці Катерини ІІ проведено акцію «навернення на православ’я». У 1797 р. за дозволом імператора Павла І було відновлено три унійні єпархії – Полоцька, Луцька та Берестейська, але Київський митрополит Теодосій Ростоцький (1788-1805) так і не отримав дозволу повернутися із Петербурга для виконання свого служіння. Лише 1806 р. імператор Олександр І окремим указом реорганізував Київську Унійну Церкву, надавши їй нову назву – «Митрополія всіх уніатів у Росії», на чолі з Полоцьким архиєпископом Іраклієм Лісовським, який, однак, не здобув затвердження від Римського Престолу [51, С.345-353]. Внаслідок цього Київська Унійна митрополія, очевидно, з точки зору канонічного права переставала існувати, і Римський Апостольський Престол погодився відновити історичну Галицьку митрополію (засновану близько 1301 р. та скасовану 1347 р.), якій надав правонаступності від Київської Унійної Церкви-митрополії. Після тривалого вивчення справи Папа Пій VII 24 лютого 1807 р. видав буллу «У Вселенській Церкві», якою проголосив відновлення Галицької митрополії та призначив митрополитом Антіна Ангеловича [див.: 31, Т.VII, С.191-195; Т.VIII, С.230]. Варто додати, що в процесі вирішення проблеми відновлення Галицької митрополії, існувала можливість доповнення адміністративно-територіального рівня організаційної структури УГКЦ: Мукачівський єпископ Андрій Бачинський був одним із кандидатів на Галицького митрополита, проте через протидію угорської знаті його не затвердили на митрополичому престолі [31, Т.VII, С.198; 66, С.67].
Зберігаючи канонічну правонаступність Галицької митрополії від Київської, Римський Апостольський Престол одним канонічно-правовим актом – папською буллою (1807 р.) – провів поетапну реорганізацію адміністративно-територіального рівня організаційної структури УГКЦ: Галицька митрополія була спершу вилучена з канонічного зв’язку із Київським митрополитом, далі їй надано канонічного статусу окремої церковної провінції – митрополії, до складу якої включено три канонічні адміністративно-територіальні одиниці – Львівсько-Галицько-Кам’янецьку архиєпархію, Перемишльсько-Сяніцько-Самбірську і Холмсько-Белзьку єпархії. Наявність трьох єпархій в складі Галицької митрополії забезпечувала в перспективі, відповідно до канонічного права, можливість скликання провінційного синоду [37, С.285].
Така організаційна структура УГКЦ виявилася нестабільною за умов воєнних подій 1809 – 1815 рр., коли одна частина Галицької митрополії (ціла Холмська і частина Перемишльської єпархій) потрапила до складу Варшавського князівства, а інша (17 деканатів Львівської архієпархії в округах Тернопіль і Чортків під юрисдикцією консисторії в Тернополі) – під російську військову адміністрацію [31, Т.VII, С.198-200, 205, 212]. Вже у 1815 р. Холмська єпархія опинилася в межах автономного Великого Князівства Польського, що увійшло до складу Російської імперії, внаслідок чого юрисдикція Галицького митрополита на Холмську єпархію була обмежена фактично з політичних мотивів, а 1830 р. папським листом Холмську єпархія взагалі була виведена з-під канонічної юрисдикції Галицького митрополита та безпосередньо підпорядкована Апостольському Престолові [31, Т.VII, С.212-216]. Отже, адміністративно-територіальний рівень організаційної структури Галицької митрополії УГКЦ з 1830 р. включав лише дві одиниці – Львівську архиєпархію та Перемишльську єпархію. Це створювало канонічні перешкоди для скликання чергового синоду Галицької митрополії УГКЦ, тому до кінця ХІХ ст. все більш очевидною ставала необхідність удосконалення адміністративно-канонічної структури шляхом створення ще однієї єпархії.
Тим часом, незалежно від внутрішніх потреб Галицької митрополії, в середині ХІХ ст. виникає декілька проектів доповнення адміністративно-територіальної структури УГКЦ. Так, у 1843 р. Римський Апостольський Престол звернувся до Відня з пропозицією іменувати для греко-католиків різних обрядів і традицій Австрійської імперії спільного ієрарха з титулом «патріарх», й ідею підтримав канцлер Меттерніх, але розвиток національних рухів народів імперії у 1847-1849 рр. не дав змоги завершити успішно цей проект. Зрештою, папський нунцій у Відні 1851 р. надіслав до Риму відгук, в якому обґрунтовував неможливість об’єднання навіть єпархій Закарпаття і Галичини, й римська конгрегація 1853 р. відхилила реалізацію проекту [66, С.67]. Тим часом, у 1850 р., зважаючи на звернення Головної Руської ради та Галицького митрополита Михайла Левицького, імператор Франц Йосиф І надав дозвіл на створення Станиславівської греко-католицької єпархії, процес канонічного заснування якої завершився 1885 р. з опублікуванням булли Папи Лева ХІІІ «В цілому Господньому стаді» [35, С.148-155]. З утворенням третьої єпархії в Галицькій митрополії УГКЦ, як підкреслює М.Димид, було встановлено необхідну, передбачену канонічним правом, кількість єпархій церковної провінції для скликання синодів [38, С.59-60]. Уже 1891 р. з ініціативи Галицького митрополита Сильвестра Сембратовича та під головуванням Апостольського нунція А.Чяски відбувся Львівський синод [45, С.4-33], який не тільки пожвавив церковно-релігійне життя, але й чітко визначив норві канонічно-правові основи функціонування організаційної структури Галицької митрополії УГКЦ в першій половині ХХ ст. Так, відповідно до глави VII «Про церковну ієрархію» постанов Львівського синоду 1891 р., було окреслено права та обов’язки митрополита, єпископів, капітули, деканів, парохів і сотрудників [див.: 15].
На початку ХХ ст. адміністративно-територіальний рівень організаційної структури Галицької митрополії УГКЦ, яку очолював Андрей Шептицький (1901-1944), включав три одиниці – Львівську архиєпархію, Перемишльську та Станиславівську єпархії, і в такому складі, слід підкреслити з деякими застереженнями, зберігся у міжвоєнний період й аж до її ліквідації державною владою 1946 р., коли почала формуватись «катакомбна» УГКЦ. Варто додати, що впродовж першої половини ХХ ст. існували різні можливості розширення або зменшення адміністративно-територіальної структури УГКЦ, які проаналізуємо нижче.
Митрополит А.Шептицький, усвідомлюючи свої права Галицького митрополита як правонаступника Київської Унійної Церкви, намагався здобути підтвердження цих прав від Папи Пія Х та організувати місійну діяльність поза межами Галичини. Покликуючись на чинну норму канонічного права, відповідно до якої юридична особа в Церкві (наприклад, єпархія) продовжує існувати ще 100 років після її скасування «некомпетентною владою» [порівн.: 3, С.244; 24, С.37-38], А.Шептицький в одному з клопотань до Папи Пія Х у 1908 р. так окреслює свій титул: «смиренний митрополит Галицький, адміністратор митрополії Київської і всієї Русі, як рівно ж архиєпархій Володимирської, Полоцької, Смоленської, а також єпархій Луцької з екзархатом всієї Русі, Острозької, Новгородської, Мінської, Брестської, Вітебської, Мстиславської, Оршанської, Могилевської, Холмської, Белзької, Сіверської, Пінської, Туровської і рівно ж єпископ Кам’янець-Подільський» [24, С.50; 38, С.115]. Крім того, Галицький митрополит подбав про формування організаційної структури УГКЦ не тільки на батьківщині, але й в країнах, де вже з’явилася українська діаспора. Так, у 1907 р. А.Шептицький доклав зусиль для призначення Апостольським Престолом та висвячення першого єпископа для українців-католиків у США о. Сотера Ортинського, а в 1912 р. так само було призначено та висвячено на єпископа українців-католиків в Канаді о. Микиту Будку [33, С.37].
Враховуючи обставини періоду Першої світової війни, Галицький митрополит зміг лише частково використати повноваження, які надав йому Папа Пій Х. Так, в умовах арешту й заслання 10 вересня 1914 р. таємно в Києві митрополит А.Шептицький висвятив на єпископа вакантної Луцької єпархії о. Йосафата Боцяна, якого, однак, згодом польська влада не допустила до кафедрального собору, і до своєї смерті він виконував обов’язки Львівського єпископа-помічника; тоді ж на єпископа вакантної Острозької єпархії висвятив о. Дмитра Яремка, який помер 1916 р. на засланні в Росії [33, С.37]. У 1918 р. під час повернення із заслання Галицький митрополит заснував екзархат для греко-католиків у Росії на чолі з о. Леонідом Федоровим [див.: 29, С.89-101].
Після Першої світової війни Галицька митрополія УГКЦ втратила частину адміністративно-канонічної території. Так, окупована румунськими військами в листопаді 1918 р. Буковина поступово відходила з-під юрисдикції Станиславівського єпископа: після смерті 1 березня 1919 р. о. Келестина Костецького, пароха і декана в Чернівцях, Григорій Хомишин через опір місцевої румунської адміністрації вже не зміг призначити нового декана [16, 1919, Ч.IV-X, С.39; 17, 1921, Ч.10, С.298; Ч.12, С.362; 25, С.285]. Невдовзі Апостольський Престол призначив Апостольського адміністратора для 16 греко-католицьких парохій на Буковині. Проте існують розбіжності в поглядах на час призначення та канонічний статус адміністратора. Так, на думку Ю.Федоріва, вже у 1919 р. Апостольський Престол призначив Генерального вікарія для греко-католиків Буковини, якого канонічно було підпорядковано католицькому єпископові латинського обряду в Марамороші [69, С.283]. Але виявлені нами джерела («хроніки» призначень на душпастирські посади в Станиславівській єпархії) дозволяють стверджувати, що Чернівецький та Сучавський деканати перебували під канонічною юрисдикцією Станиславівського єпископа Г.Хомишина щонайменше до 1922 р., хоча румунська адміністрація Буковини перешкоджала її здійсненню, не допускаючи греко-католицьких священиків з Галичини [16, 1920, Ч.I-ІІІ, С.10; Ч.IV-VІ, С.22-23; Ч.VII-IX, С.43; Ч.Х-ХІІ, С.65; 1921, Ч.1-12; 1922, Ч.1-12]. Врешті, у 1922 р. Апостольська Столиця призначила, на нашу думку, окремого, залежного тільки від неї, Апостольського Адміністратора Буковини. Ним був іменований довголітній катехит середніх шкіл у Чернівцях, уродженець Гадинківців Гусятинського повіту, о. Михайло Сімович (1869-1951), який «займав це провідне становище аж до часу окупації Буковини большевиками» [21, С.43; порівн.: 27, С.363]. Таким чином, впродовж 1919-1922 рр. адміністративно-канонічна територія Галицької митрополії УГКЦ зменшилася на 2 деканати площею 180 кв. миль та чисельністю віруючих близько 25.000 душ [25, С.ХХІХ].
Після поразки УГА та окупації Польщею території ЗУНР митрополит А.Шептицький вирушив у тривалу подорож країнами Європи та Північної Америки (1920-1923 рр.), під час якої отримав від Римського Престолу повноваження Апостольського делегата для візитації греко-католицьких громад у державах Європи, Канаді та США [40, С.72-73]. Після визнання 1923 р. міжнародною спільнотою анексії Східної Галичини Польщею Галицький митрополит А.Шептицький змушений був зосередити увагу на врегулюванні правового статусу Галицької митрополії УГКЦ на підставі нового Конкордату між Польщею та Апостольським Престолом, який був підписаний 1925 р.
Під час підготовки тексту Конкордату між Польщею та Апостольським Престолом митрополит А.Шептицький, мабуть, розраховував закріпити канонічний зв’язок з Галицькою митрополією Луцької єпархії. Крім того, на конференції єпископів Галицької митрополії 10 грудня 1923 р. обговорювалося питання про можливість призначення єпископа на Полоцько-Вітебську архиєпархію з юрисдикцією «на Білорусь і Україну», кандидатом на яку пропонували о. Олексія Базюка, тогочасного Апостольського адміністратора в Боснії [22, С.71]. Згодом, на конференції єпископів Галицької митрополії 31 серпня – 1 вересня 1924 р., у відповідь на рішення Конференції римо-католицьких єпископів Польщі у Ченстохові 2-4 липня 1924 р. про ініціативу створення Станиславівської римо-католицької дієцезії, греко-католицькі ієрархи ухвалили звернутися до Апостольського Престолу з проханням «не узглядняти того проєкту, – а натомість утворити нові епархії нашого обряду в Галичині, а іменно епархію тернопільсьу (з дієцезій львівської і станиславівскої) і епархії Сяніцьку і Белзьку (з дієцезії перемискої) і реститувати епископови луцькому части його епархію інкорпоровану в р. 1784 до львівскої епархії» [22, С.74-75]. Однак, обидва згадані проекти – щодо заміщення Полоцько-Вітебської архиєпархії та створення Тернопільської, Сяніцької і Белзької єпархій, що могли б превести до суттєвого розширення адміністративно-територіального рівня організаційної структури УГКЦ, так і не були реалізовані. Щоправда, в Шематизмі Львівської архиєпархії на 1923-1924 рік в переліку адміністративно-канонічних одиниць Галицької митрополії, крім Львівської архиєпархії, Перемишльської і Станиславівської єпархій, було вказано також Луцьку, Мукачівську і Пряшівську єпархії та Апостольську адміністратуру на Буковині.
Конкордат між Польщею та Римським Апостольським Престолом від 1925 р., хоча й не виправдав сподівань на розширення території, все ж до певної міри стабілізував статус Галицької митрополії УГКЦ як в канонічно-правовому, так і в державно-правовому аспектах. За умовами ст.1 Конкордату, стверджувалася рівність трьох обрядів Католицької Церкви в Польщі – римського, грецького та вірменського [20, С.42-43], а також чітко визначалася їхня адміністративно-територіальна організаційна структура. Так, до складу Галицького митрополії УГКЦ, яка, за умовами ст.9 Конкордату 1925 р., була визначена як «Львівська церковна провінція греко-руського обряду», входили Львівська архиєпархія, Перемишльська та Станиславівська єпархії [20, С.46]. Зауважимо, що в такому складі Галицька митрополія УГКЦ, за одним винятком, збереглася до 1946 р.
Остання зміна в адмінстративно-канонічній структурі Галицької митрополії УГКЦ відбулася у 1934 р. Тоді, внаслідок посилення «старорусинської» агітації, спрямованої проти «українізаційних» заходів єпископа Й.Коциловського, частина греко-католицького духовенства просила Апостольського нунція у Варшаві посприяти у створенні окремої єпархії. Конгрегація для Східних Церков 10 лютого 1934 р. опублікувала декрет, згідно з яким з-під канонічної юрисдикції Перемишльської єпархії Галицької митрополії УГКЦ відокремлено 9 деканатів, з яких створено Апостольську адміністрацію Лемківщини, підпорядковану безпосередньо Римському Апостольському Престолові [28, С.20]. Апостольська адміністрація Лемківщини проіснувала до 1947 р., коли внаслідок акції «Вісла» було суттєво змінено етнічний склад населення регіону, а ліквідація Галицької митрополії УГКЦ комуністичним режимом СРСР стала доконаним фактом.
У період «першої радянізації» Галичини (1939-1941 рр.) митрополит А.Шептицький знову використав таємні повноваження, надані ще 1908 р. Папою Пієм Х, заснувавши чотири екзархати ГКЦ на території СРСР: 1) для Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя (єпископ Микола Чарнецький); 2) для Росії і Сибіру (о. Климентій Шептицький); 3) для «Великої» України (о. Йосиф Сліпий); 4) для Білорусії (о. А.Неманцевич) [23, С.60, 61, 200-201; 59, С.166; 67, С.114]. В період німецької окупації (1941-1944 рр.) в адміністративно-канонічній структурі Галицької митрополії УГКЦ не відбулося якихось особливих змін (за винятком внутрішньої реорганізації окремих намісництв або деканатів [64, С.364-369]).
Після смерті А.Шептицького (1 листопада 1944 р.) Галицьку митрополію УГКЦ очолив Йосиф Сліпий. Арешт ієрархії УГКЦ органами НКДБ СРСР 11 квітня 1945 р. став підготовчим актом для «державної» ліквідації УГКЦ на Львівському «соборі» 8-10 березня 1946 р., скликаному та проведеному під тиском радянського режиму. Рішення Львівського «собору» 1946 р. були неправочинними передусім з точки зору чинного канонічного права, а тому адміністративно-канонічна структура УГКЦ канонічно не була ліквідована, а просто фактично продовжувала існувати в нових умовах церковно-державних відносин. Перед арештом 1945 р. ієрархи УГКЦ (Й.Сліпий, Г.Хомишин) зуміли таємно висвятити та призначити по декілька генеральних вікаріїв у Львівській архиєпархії та Станиславівській єпархії [30, С.124-125]. Тим самим було закладено основу для збереження адміністративно-канонічної структури УГКЦ в умовах підпілля, точніше для формування структури «катакомбної» Церкви.
Одним із важливих наслідків «державної» ліквідації УГКЦ 1946 р. було створення на її «канонічній території» нових адміністративно-канонічних одиниць РПЦ – Львівсько-Тернопільської, Станіславсько-Коломийської і Дрогобицько-Самбірської єпархій. Пізніше, у 1990-х рр., коли відбулася державна легалізація та відновлення структур УГКЦ, наявність «подвійної» адміністративно-канонічної структури – РПЦ і УГКЦ – в західних областях України (в межах історичної Галичини), незважаючи на конституційний принцип свободи совісті та віросповідання в незалежній Україні, спричинила суперечливі заявки ієрархів РПЦ (та УПЦ в єдності з МП) щодо «захоплення», начебто, їхньої «канонічної території» [49, С.27-38; 18, С.28; 19, С.31]. Варто додати, що питання про співвідношення адміністративно-канонічної структури різних юрисдикцій в канонічному праві Католицької і Православних Церков, попри напрацьоване нормативне регулювання, досі не розв’язане остаточно [див.: 56; 58].
Іншим важливим наслідком «ліквідаційного собору» 1946 р. було формування адміністративно-канонічної структури УГКЦ в двох, так би мовити, напрямах: 1) на батьківщині – у вигляді «катакомбної» Церкви, структура якої до легалізації УГКЦ державою в 1989 р. зберігалася у формі Галицької митрополії; 2) в українській діаспорі світу – як окремих осередків українців-католиків, які поступово, за згодою Апостольського Престолу, набували статусу спершу в особі єпископів-вікаріїв для католиків візантійського обряду під юрисдикцією єпископів-ординаріїв дієцезій латинського обряду, а згодом – самостійних екзархатів чи єпархій візантійського обряду, окремі з яких (наприклад, в США та Канаді) були об’єднані в митрополії. Галицький митрополит Йосиф Сліпий після звільнення із заслання 1963 р. висвятив свого наступника для «катакомбної» Церкви в Україні, Василя Величковського, а, поселившись в Римі, почав налагоджувати структуру Церкви в діаспорі через особисті архіпастирські візити та скликання (за згодою Папи) Синодів єпископів [46, С.471-475]. На батьківщині «катакомбна» УГКЦ об’єднувалась навколо В.Величковського, який виконував обов’язки «екзарха верховного архиєпископа з прямою відповідальністю за Львівську архиєпархію» [30, С.137]. Станом на 1989 р. ієрархія «катакомбної» УГКЦ включала 10 єпископів, деякі з них померли без оголошення їх особи, відомо було лише 6 єпископів [46, С.483]. Синод єпископів УГКЦ у червні 1990 р. звернувся до Папи з проханням визнати дійсність хіротонії підпільних єпископів УГКЦ в Україні, більшість яких Іван Павло ІІ, враховуючи документальні підтвердження, визнав дійсними і благословив [4, С.6-10].
У 1992-2005 рр., за рекомендацією Синоду єпископів УГКЦ, Апостольська Столиця затвердила утворення декількох нових єпархій та екзархатів в Україні, що належать до адміністративно-канонічної структури УГКЦ [42, С.34-35]. Внаслідок цього у 2005 р. адміністративно-канонічна структура УГКЦ складалася із 1 архиєпархії (Львівської), 8 єпархій (Івано-Франківської, Коломийсько-Чернівецької, Самбірсько-Дрогобицької, Тернопільсько-Зборівської, Бучацької, Стрийської і Сокальської) і 3 екзархатів (Києво-Вишгородського, Донецько-Харківського, Одесько-Кримського) [54, С.52-54]. Видима єдність адміністративно-канонічної структури УГКЦ, що служить утвердженню ідеї Патріархату, проявилась під час проведення трьох сесій Патріаршого Собору УГКЦ у 1996, 1998, 2002 і 2004 роках, в роботі якого взяли участь представники єпископату, духовенства і мирян всіх єпархій, митрополій та екзархатів не тільки на території України, але й в межах діаспори [12; 13; 14]. Важливе значення для консолідації адміністративно-канонічної структури УГКЦ мало рішення Синоду єпископів про перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва, яке проголосив і здійснив Блаженніший Любомир Гузар у серпні 2005 р. Тоді ж на основі Києво-Вишгородського екзархату створено Київську архиєпархію УГКЦ, у Львівській архиєпархії збережено її привілеї однієї найдавніших [див.: 19, С.30-32]. Внаслідок цього титул Глави УГКЦ набув вигляду – «Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви».
Таким чином, саме завдяки історичній традиції Галицької митрополії, підкреслимо, двічі вдалося зберегти адміністративно-канонічну структуру УГКЦ: спершу в 1807 р., коли, покликаючись на традицію існування православної митрополії у XIV-XV ст., папською буллою відновлено митрополію греко-католицьку, а вдруге – у другій половині ХХ ст., коли після «державної» ліквідації УГКЦ 1946 р. структура Галицької митрополії стала основою для «катакомбної» Церкви, а з 1963 р. Галицький митрополит консолідував УГКЦ не тільки на батьківщині, але й у діаспорі. Із перенесенням 2005 р. осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва в історії УГКЦ, можна стверджувати, завершився тривалий, майже 200-літній «період Галицької митрополії» і розпочалася нова історична епоха.
Примітка:
Термін «адміністративно-канонічна структура» Церкви введений автором з метою уніфікації подібних за формою, але відмінних за змістом термінів, поширених в історіографії:
• «організаційна структура» або «ієрархічна структура» [див.: 33, С.32-48; 38; 53, С.127-133; 62, С.351-360; 63, С.44-57; 64, С.364-369; 69];
• «адміністративні структури» [див.: 32, С.150-166];
• «адміністративно-територіальна структура» [див.: 39, С.82-83; 44, С.118-120; 57, С.708-714; 60, С.149-169; 61, С.767-776];
• «конфесійно-територіальний устрій» [див.:48, С.302-307];
• «канонічний устрій» [див.: 59].
Джерела і література:
1. Апостольський лист Папи Климента VIII «Decet Romanum Pontificem» від 23 лютого 1596 року // Основні документи Берестейської унії. – Львів: Свічадо, 1996. – С.78-79.
2. Декрет «Unitatis redintegratio» // Документи Другого Ватиканського Собору: Конституції, декрети, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. – С.203-204.
3. Кодекс канонів Східних Церков проголошений Іваном Павлом ІІ / Авторизований переклад Й.Кобів; Канонічна комісія: о. Протоархимандрит І.Патрило, о. С.Мудрий, о. К.Корчагін і о. Т.Галицький. – Львів: Вид-во ОО. Василіян, 1995. – 472 с.
4. Рішення і постанови Синодів Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 1989 – 1997 років. – Львів: Вид-ня „Благовісника”, 1998. – 80 с.
5. Постанови Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувся у м. Львові (Брюховичі) 25-31 серпня 2005 року Божого // http://www.ugcc.org.ua/285.0.html.
6. Постанови Патріаршого Синоду Єпископів УГКЦ, що проходив у м. Львові – Брюховичах від 13 до 20 вересня 2006 року Божого // http://www.ugcc.org.ua/284.0.html.
7. Постанови Патріаршого Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувся у Філадельфії – Дойлставні – Вашингтоні (США), від 27 вересня до 6 жовтня 2007 року Божого // http://www.ugcc.org.ua/253.0.html.
8. Постанови Патріаршого Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові – Брюховичах від 2 до 9 вересня 2008 року Божого // http://www.ugcc.org.ua/252.0.html.
9. Постанови Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові – Брюховичах, від 29 листопада до 5 грудня 2009 року Божого // http://www.ugcc.org.ua/986.0.html.
10. Постанови Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові – Брюховичах, у днях від 2 до 9 вересня 2010 року Божого // http://www.ugcc.org.ua/986.0.html.
11. Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви: Пастирське послання Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара, Глави УГКЦ. – Львів: Видання Прес-секретаріату Глави УГКЦ, 2004. – 16 с.
12. Документи Патріаршого Собору УГКЦ. Перша сесія (жовтень 1996 р.). – Львів: Свічадо, 1998. – XXV+326 с.
13. Документи Патріаршого Собору УГКЦ. Друга сесія „Роль і місце мирян в Церкві”(Львів, 23 – 30 серпня 1998 р.). – Львів: Свічадо, 1998. – 286 с.
14. Документи Патріаршого Собору УГКЦ. Третя сесія “Ісус Христос – джерело відродження українського народу” (м. Львів, 30 червня – 4 липня 2002 р.). – Львів: Секретаріат Патріаршого Собору, 2002. – 238 с.
15. Чинности і рішення руского провінціального Собора в Галичині одбувшегося в Львові в році 1891. – Львів: Накладом Митрополичого Ординаріату, Із типографії Ставропігійського Ін-та, 1896. – 272 с.
16. Вістник Станиславівскої Епархії. – 1919-1922.
17. Нива. – 1921.
18. Кардинал Любомир (Гузар) прокоментував заяву представників Російської ПЦ „про неприпустимість експансії католиків на Україні” // Релігійна панорама. – 2005. – №7. – С.28.
19. Перенесення офісу Греко-Католицької Церкви до Києва є перемогою над прагненнями православно-колонізаторської Церкви Москви розглядати Україну якоюсь своєю церковно-законною колонією з вивіскою „канонічної території” // Релігійна панорама. – 2005. – №8-9. – С.31.
20. Конкордат між Св. Престолом а Річюпосполитою Польською // Вістник Станиславівскої Епархії. – 1925. – Ч.ІХ-ХІІ. – С.38-47.
21. Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики / Ред.кол.: О.Соневицька, Б.Стефанович, д-р Р.Дражньовський. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Діловий Комітет Земляків Чортківської округи, 1974. – 927 с.
22. Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937) / Редактор А. Кравчук. – Львів: Свічадо, 1997. – 108 с.
23. Мартирологія Українських Церков: у 4-х томах. – Т.2: Українська Католицька Церква: Док., матер., християн. самвидав України / Упоряд. і зредаг. О.Зінкевич і о. Т.Р.Лончина. – Торонто – Балтимор: Українське видавництво “Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1985. – 839 с.
24. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Документи і матеріали (1899-1944). – Т.1: Церква і Церковна єдність. – Львів: Свічадо, 1995. – 524 с.
25. Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1925. Річник XXX. – Станиславів: Накладом Клира Епархіяльного, Друкарня Льва Данкевича, 1925. – XXXII+325 с.
26. Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861 – 1996). – Львів: Каменяр, 1996. – 568 с.
27. Блажейовський Д. Історичний шематизм Станиславівської (Івано-Франківської) єпархії від її заснування до початку Другої світової війни (1885-1938): англійською мовою. – Львів: Місіонер, 2002. – 450 с.
28. Блажейовський Д. Історичний шематизм Перемиської єпархії з включенням Апостольської Адміністратури Лемківщини (1828-1939): англійською мовою. – Львів: Каменяр, 1995. – 1008 с.
29. Боруцька О. Перебування митрополита Андрея Шептицького в російському ув’язненні (вересень 1914 – березень 1917 рр.) // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. 2004 рік. – Львів, 2004. – Кн.1. – С.89-101.
30. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1989) // Ковчег: Збірник статей з церковної історії. – Ч.1. – Львів, 1993. – С.123-164.
31. Великий А.Г. З літопису християнської України: Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. Т.VII: XVIII – XIX ст. – Рим: Видавництво ОО. Василіян, 1975. – 279 с.; Т.VIII: ХІХ ст. – Рим, 1976. – 275 с.
32. Вереда Д. Адміністративні структури Берестейського офіціялату Володимирсько-Берестейської унійної єпархії у XVIII столітті // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії. – Львів: Місіонер, 2007. – Ч.5. – С.150-166.
33. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького // Київська Церква. – 2001. – №2-3. – С.32-48.
34. Головащенко С. Історія християнства: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – 351 с.
35. Делятинський Р.І. До питання про передумови та процес канонічного заснування Станиславівської єпархії (1772 – 1885 рр.) // Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу: Матер. ювіл. наук. конф. / Редкол.: Остафійчук Б., Коваль І., Остащук І. та ін. – Івано-Франківськ – Галич, 2006. – С.148-155.
36. Делятинський Р.І. Розвиток адміністративно-канонічної структури УГКЦ від Берестейського собору до сучасності (1596 – 2006 рр.): постановка проблеми // Науковий вісник Івано-Франківської теологічної академії “Добрий пастир”: Зб. наук. праць. – Івано-Франківськ, 2007. – №1. Теологія. – С.167-180.
37. Джероза Ліберо. Церковне право / Переклад з нім. Н.Щиглевської. – Львів: Свічадо, 2001. – 336 с.
38. Димид М. Єпископ Київської Церкви (1589-1891). – Львів: ЛБА, Інститут канонічного права, 2000. – 248 с.
39. Дністрянський М., Ковальчук А. Адміністративно-територіальна організація греко-католицької церкви: історична ретроспектива і сучасні проблеми // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень VI Міжнародного круглого столу (Львів, 3-8 травня 1995 року). – Львів, 1996. – С.82-83.
40. Зінько о. В. Апостольська візитація митрополита Андрея Шептицького у Південну Америку // Київська Церква. – 2001. – №1. – С.72-73.
41. Зінько о. В. Українська Церква поза Україною // Київська Церква. – 2001. – №2-3. – С.113-115.
42. Каськів о. О. Історично-юридичний розвиток партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви у світлі Кодексу Канонів Східних Церков (Витяг із докторської дисертації). – Рим: Папський Східний Інститут, 2000. – 100 с.
43. Кияк С. Інституційнно-еклезіологічне становлення українського католицизму у XVIII столітті // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. 2010 рік. – Львів: Логос, 2010. – Кн..1. – С.438-444.
44. Ковальчук А. Територія діяльності уніатської (греко-католицької) церкви у XVIII ст. (період найбільшого поширення церкви в Україні) // Історія релігій в Україні: Матеріали VIII Міжнародного круглого столу (Львів, 11-13 травня 1998 року). – Львів, 1998. – С.118-120.
45. Левицький О. Львівський синод 1891 року – один із основних елементів Партикулярного права УГКЦ // Науковий вісник Івано-Франківської теологічної академії «Добрий пастир». Теологія: Щорічний збірник наукових праць. – Івано-Франківськ: Видавництво ІФТА, 2009. – №2. – С.14-33.
46. Ленцик В. Нарис історії Української Церкви. – Львів: Свічадо, 2003. – 600 с.
47. Лужницький Г. о. д-р. Українська Церква між Сходом і Заходом: нарис історії Української Церкви. – 2-е вид., виправлене. – Львів: Свічадо, 2008. – 640 с.
48. Марчук В. Греко-католики в другій Речі Посполитій: суспільний чин та конфесійно-територіальний устрій // Галичина. – Івано-Франківськ, 2001. – Ч.5-6. – С.302-307.
49. Митрохін М. Руська православна церква в Західній Україні // Людина і світ. – 2001. – №10. – С.27-38.
50. Мончак І., о. проф. д-р. Самоуправна Київська Церква. – Львів: Свічадо, 1994. – 175 с.
51. Мудрий С., владика д-р. Нарис історії Церкви в Україні. – 2-е вид. – Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 1999. – 528 с.
52. Мудрий Софрон, ЧСВВ, владика. Значення Галицької митрополії і Церкви в історії України // Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу: Матер. ювіл. наук. конф. / Редкол.: Остафійчук Б., Коваль І., Остащук І. та ін. – Івано-Франківськ – Галич, 2006. – С.26-28.
53. Недавня О. УГКЦ на “Великій” Україні: можливості, проблеми, перспективи // Історія релігій в Україні: Праці XII-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). – Львів, 2002. – Кн.2. – С.127-133.
54. Недавня О. Український греко-католицизм сьогодні // Релігійна панорама. – 2006. – №12. – С.52-54.
55. Недавня О. Перспективи розвитку Української греко-католицької церкви в контексті її соціально-виховної та супільно значущої діяльності // Україна і Ватикан: Серія збірників наукових праць. – Вип.1: Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем. – Івано-Франківськ – Київ, 2008. – С.215-221.
56. Поспішіл Д. Східне Католицьке Церковне право. – Львів: Свічадо, 1997. – 613 с.
57. Прокоп’юк О. Зміни в адміністративно-територіальному устрої Київської митрополії XVIII ст..: рівень протопопій [Православна Церква] // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. 2010 рік. – Львів: Логос, 2010. – Кн..1. – С.708-714.
58. Путівник по Східному Кодексу: Коментар до Кодексу Канонів Східних Церков / За ред. Дж.Недунгатта. Т.І. / Переклав з англ. О.Гладкий. – Львів: Свічадо, 2008. – 792 с.
59. Сапеляк А. Київська Церква на слов’янському Сході: Канонічно-екуменічний аспект / Наукові редактори: Ю.Сливка, О.Аркуша. – Буенос-Айрес – Львів: Місіонер, 1999. – 232 с.
60. Скочиляс Ігор. Адміністративно-територіальний устрій Львівської єпархії в першій половині XVIII ст.: межі єпархії, поділ на офіціалати та деканати (спроба картографування) // Картографія та історія України: Зб. наук. праць. Львів – Київ – Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – С.149-169.
61. Скочиляс Ігор. Утворення Королівства Галичини і Лодомерії та зміни в адміністративно-територіальному устрої Львівської єпархії у 1772 – 1787 роках // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. 2010 рік. – Львів: Логос, 2010. – Кн..1. – С.767-776.
62. Степанюк Г. Організаційна будова Галицько-Львівської митрополії УГКЦ у міжвоєнний період // Історія релігій в Україні: Матеріали X-ї Міжнародної конференції (Львів, 16-19 травня 2000 року). – Львів, 2000. – Кн.1. – С.351-360.
63. Стоцький Я. Історичні аспекти відновлення, реорганізації та структурування православних і католицьких церков у 1988-1999 роках // Київська Церква. – 1999. – №2-3. – С.44-57.
64. Сурмач О. Структурна реорганізація УГКЦ в роки німецької окупації // Історія релігій в Україні: Праці X-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2000 року). – Львів, 2000. – Кн.1. – С.364-369.
65. Суттнер Е. К. о. Значення Замойського (1720) та Віденського (1773) синодів для уніатів Речі Посполитої та Габсбурзької монархії // Ковчег: Наук. зб. із церк. історії. – Львів, 2000. – Ч.2. – С.99-114.
66. Суттнер Е.К. Українське християнство на початку ІІІ – го тисячоліття: історичний досвід та еклезіологічні перспективи. – Львів: Свічадо, 2001. – 168 с.
67. Тожецький Р. Митрополит Андрей Шептицький // Ковчег: Збірник статей з церковної історії / Редактори: Я.Грицак, Б.Ґудзяк. Упорядники: Л.Гентош, Т.Романюк, О.Турій. – Ч.1. – Львів: Інститут історії Церкви, Ін-т історичних досліджень ЛДУ ім. І.Франка, 1993. – С.114.
68. Федорів Ю., о. д-р. Історія церкви в Україні: Репринтне видання. – Львів: Свічадо, 2001. – 362 с.
69. Федорів Ю., о. д-р. Організаційна структура Української Церкви / НТШ в Канаді. – Торонто, 1990. – 210 с.
Статтю попередньо опубліковано:
Делятинський Р. І. До питання про розвиток адміністративно-канонічної структури УГКЦ: традиції Галицької митрополії (1807-2005 рр.) // Україна — Ватикан: державно-церковні відносини в контексті досвіду об’єднаної Європи: матеріали 5-ї Міжнародної наукової конференції (Галич, 26-28 травня 2011 року). — Галич: Інформаційно-видавничий відділ Національного заповідника «Давній Галич», 2011. — 2-ий зошит. — С. 130-147.
Комментариев нет:
Отправить комментарий