Формування української політичної нації на сучасному етапі потребує вивчення і врахування «уроків історії», особливо ХХ-го століття, які стають не тільки предметом наукової дискусії фахових істориків, але й часто сприяють політичним спекуляціям чи маніпуляціями суспільною свідомістю. У Конституції України 1996 р. вказується, що держава повинна сприяти «консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості»[i]. Президент В.Ющенко зокрема, виступає з ініціативами суспільного примирення*. Завдання істориків – сприяти формуванню об’єктивних оцінок суперечливих подій минулого.
Однією з дискусійних проблем є формування у 1943 – 1944 рр. дивізії „Галичина”. Її суперечливість пов’язана з проблемою «колабораціонізму» в період німецької окупації, що носить «ідеологічно-політичний підтекст», проте досі так чи інакше використовується як вітчизняними, так і зарубіжними (зокрема російськими) істориками[ii]. Радянські історики негативно оцінювали дивізію «Галичина», не відмежовуючи її особливо від «буржуазно-націоналістичних формувань» УПА. Українські діаспорні історики, навпаки, розмежовували дві військові формації – дивізію «Галичина» та УПА, виходячи із симпатій щодо двох фракцій ОУН; подібні дискусії можна простежити і в новіших публікаціях діаспорних авторів[iii]. Очевидно, стереотипні оцінки стають «історіографічним раритетом»*, а водночас у вітчизняній історіографії з’явилися декілька ґрунтовних досліджень, зокрема, А.Боляновського[iv], І.Дерейка[v], В.Шайкан[vi], присвячених проблемі «колабораціонізму» взагалі та українським воєнізованим формуванням у складі збройних сил Німеччини періоду Другої світової війни.
Серед них особливо вирізняються дослідження львівського історика А.Боляновського, який на підставі архівних матеріалів, періодики і мемуарів проаналізував історію дивізії «Галичина». Він, зокрема, вказав ініціаторів формування дивізії у складі збройних сил Німеччини, висвітлив відмінності у відношенні різних українських політичних сил (ОУН(М), ОУН(Б), УЦК та ін.) щодо самої концепції та щодо процесу її формування, показав бойовий шлях на фронті, процес її реорганізації в 1-у дивізію Української Національної армії, розформування в таборах полонених в Австрії та Італії. «Оцінюючи історичну роль дивізії «Галичина» – 1-ої УД УНА у контексті національно-визвольного руху, – А.Боляновський підкреслив, – що для нього ця військова частина мала не так бойову, як морально-політичну вартість. У політичному аспекті дивізія впродовж свого існування була носієм ідеї національного визволення України з допомогою збройної сили»[vii]. Власне, політичні розрахунки щодо дивізії «Галичина» як основи майбутньої української армії, на думку автора, спонукали підтримати її формування значну частину українського суспільства, деяких українських політиків і навіть митрополита, єпископів та частину духовенства Греко-Католицької Церкви.
Нашу увагу особливо привертає позиція ієрархії та духовенства Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) щодо дивізії «Галичина». На нашу думку, ця проблема виглядає нечітко розв’язаною у вітчизняній історіографії, а тому потребує розстановки деяких акцентів. Насамперед зауважимо, що дослідники О.Сурмач та А.Кравчук, досліджуючи різні аспекти розвитку УГКЦ в період німецької окупації, простежили, зокрема, еволюцію відношення ієрархії та духовенства до окупаційного режиму – від «християнської лояльності» до «християнського пасивного опору»[viii]. Звідси можна зробити висновок, що ієрархія і значна частина духовенства вважали неприйнятними збройні методи досягнення національного ідеалу – створення Української держави. Це підтверджують й опубліковані документи, що відображають позицію митрополита А.Шептицького, єпископа Г.Хомишина, окремих священиків[ix]. Втім, А.Боляновський на підставі численних джерел доводить, що, зокрема, митрополит А.Шептицький підтримав ідею створення української армії, зародком якої повинна була стати дивізія «Галичина»[x]. Виникає питання: чи не існувало суперечності між позицією митрополита А.Шептицького, висловленого, наприклад, у посланні «Не убий», та підтримкою набору до дивізії «Галичина»? Втім, не вдаючись до морально-богословського аналізу цієї проблеми, мусимо наперед зауважити, що в даному випадку ієрархія та духовенство УГКЦ керувались й національними мотивами – перспективою відновлення Української держави.
Власне тому в даній статті, аналізуючи відомі факти та акцентуючи на окремих джерелах, спробуємо також узагальнити проблему відношення ієрархії та духовенства УГКЦ до ідеї Української державності в період німецької окупації.
Вже на початку радянсько-німецької війни ОУН виступила з ініціативою відновлення Української держави, проголошеної Актом 30 червня 1941 р. Практично з перших днів відновлену Українську державу підтримали ієрархія й духовенство УГКЦ, закликаючи дотримуватись християнських принципів[xi]. Митрополит А.Шептицький ініціював створення Української Національної Ради, а також безуспішно намагався полагодити внутрішній конфлікт в ОУН для уникнення «домашньої війни»[xii]. Однак «радикальна лінія» ОУН(Б) не тільки суперечила «поміркованій» позиції ієрарха, але й «підсилювала» репресії німецького режиму. Мусимо зауважити, що арешти провідного активу ОУН(Б), проведені гестапо у серпні – вересні 1941 р., в лютому 1942 р., врешті, обернулися проти мирного населення[xiii].
Тим часом, «християнсько-консервативна» позиція представників Церкви, на нашу думку, дозволила пізніше визначити «лінію співпраці» з німецькою окупаційною адміністрацією у формі УЦК – УОК. Підкреслимо, що така співпраця відділів (делегатур) УОК з німецькою цивільною адміністрацією дистрикту не може вважатися проявом колабораціонізму, оскільки передбачала насамперед захист інтересів «українського громадянства перед державними чинниками»[xiv]. Звичайно, під впливом деяких факторів (наприклад, заяви першого губернатора дистрикту Ляша (до лютого 1942 рр.)[xv], відозв ліквідованих українських обласних управ[xvi], інформації про страти арештованих органами НКВС[xvii], самостійницької пропаганди[xviii]) в суспільній свідомості набувала поширення ідея, що після закінчення війни, в якій українці повинні виступити союзниками Німеччини, Українська державність як стратегічна ціль буде обов’язково реалізована[xix]. Втім, необхідно підкреслити, серед «консерваторів» не бракувало тверезих оцінок. Так, голова УКК д-р К.Паньківський наголошував, що «німці… були черговим окупантом, і так як із попередніми, чи то… австрійці, чи росіяни 1914 – 1917 років, чи поляки…, чи большевики у 1939 – 1941 рр., – ми як нація мусіли жити»[xx]. Окремі співробітники відділів УЦК в знак протесту проти репресій німецької адміністрації чинили пасивний опір: наприклад, голова УОК в Коломиї о. О.Русин у листопаді 1942 р. «зрезигнував» з посади[xxi].
Власне, УЦК розглядався як єдина, легітимна з точки зору окупаційної адміністрації, українська установа, яка могла хоча б якось захистити інтереси українців. З цією метою 1 березня 1942 р. проведено реорганізацію керівництва українськими комітетами: створено два головних відділи УЦК – у Кракові та Львові, які поширили свої повноваження в межах Генерал-губернаторства[xxii]. УГКЦ підтримала «позитивну працю» УЦК. В одному із послань митрополит А.Шептицький так визначив основні, «консервативно-християнські» за характером, принципи відносин із новим режимом: «завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищали межі від зовнішніх ворогів»[xxiii]. Духовенство також поділяло ідею такої «християнсько-консервативної праці»: із 68 комітетів районних і повітових делегатур УЦК у Галичині 29 очолювали священики[xxiv]. Наприклад, о Олександр Русин був головою УОК в Коломиї,о. Володимир Микитюк – заступником голови УОК в Станіславові; повітові делегатури УОК очолювали о. Володимир Пилипець – в Делятині, о. Йосиф Праць – в Снятині, о. Роман Добрянський – в Заліщиках, о. Василь Мельник – в Бучачі, о. Р.Бахталовський – в Яблонові[xxv]. Працю в структурних ланках УЦК згадані священики розглядали як прямий душпастирський та суспільний обов’язок – дбати про своїх співгромадян у скрутний воєнний час.
Серед частини духовенства, особливо тієї, що працювала в структурах УЦК, якийсь час існувало переконання в необхідності лояльного ставлення до німецької цивільної адміністрації з метою уникнення репресивних заходів, які застосовувалися у випадку антинімецької політичної агітації чи саботажу господарських робіт[xxvi]. Лояльності священиків сприяла також невизначеність політичної лінії в середовищі ОУН, адже «одні люди з організації співпрацювали з адміністрацією, принаймні з українськими залишками, а другі вели пропаганду проти неї»[xxvii]. Врешті, християнсько-консервативний світогляд духовенства, підкріплений настановами ієрархії у відомих посланнях, наче диктував священикам певну лінію поведінки: до кінця війни, яка може завершитися поразкою Німеччини, необхідно поступово скріплювати власні національні сили й уникати репресій окупаційної влади. Не заперечуючи авторитету й популярності в українському суспільстві ОУН, навіть поділеної на дві фракції – під проводом А.Мельника та С.Бандери, більшість духовенства, напевно, вважала структуру УЦК компромісним варіантом для об’єднання національних сил українців. Так, на думку о. В.Микитюка, саме українські комітети «твердою працею, наповненням нашого національного життя змістом зуміли дати те, чого від нас вимагає добро нації»[xxviii]. Очевидно, тут проглядається розрахунок на можливість формування кадрів адміністрації для майбутньої Української держави*, але поступово – не радикальним, а консервативним шляхом – домагатися зміцнення українських позицій у цивільній адміністрації*.
Зрештою, в середовищі проводу та структур УЦК помітним ставало прагнення об’єднати навколо Комітету інші українські політичні, господарські та культурно-просвітницькі організації. Очевидно, без якихось особистих амбіцій, але з деякою претензійністю представники УЦК прагнули досягнути порозуміння з політичними силами. У зв’язку з цим на початку січня 1943 р. УЦК видав окрему відозву, в якій підкреслював, що в «переломові хвилини нашої історії» через покладені на нього завдання «наш Комітет мусить мати авторитет серед громадянства, коли від нього вимагаємо правильної праці, яка має бути корисна для цілого народу», тому «всякі критики», на думку провідників УЦК, діють «на шкоду цілого народу»[xxix]. Але досягнути компромісу не вдалося: ОУН(Б) продовжувала формування збройних загонів Руху Опору – Української Повстанської армії (УПА).
Власне, в цей час й актуалізується ідея створення дивізії «Галичина», висловлена двома, до певної міри незалежними один від одного, головними ініціаторами – губернатором дистрикту Галичина О.Вехтером та провідником УЦК В.Кубійовичем, які переслідували різні цілі. Так, губернатор О.Вехтер, амбіційно розраховуючи створити власну модель східноєвропейської політики й закріпити «особливий статус» дистрикту Галчина, висунув ідею створення з українців краю окремої стрілецької дивізії, що мало б сприяти налагодженню співпраці домінуючого українського населення із німецькою адміністрацією[xxx]. Тим часом, 8 березня 1943 р., незалежно від О.Вехтера, голова УЦК В.Кубійович написав листа до генерал-губернатора Г.Франка «з проханням вжити заходів у справі створення добровольчої української збройної формації на території Генеральної Губернії, яка разом з німцями воювала б проти большевиків»[xxxi]. Невдовзі губернатор дистрикту просив К.Паньківського та В.Кубійовича про «запевнення успіху» у справі створення дивізії, і провідник УЦК розпочав відповідні переговори як з німецькими чинниками, так і з українськими політиками, комбатантами та ієрархами УГКЦ[xxxii].
Спершу провідник УЦК звернувся до митрополита А.Шептицького, авторитетне слово якого повинно було стати вагомим аргументом у підтримці організації дивізії. Під час розмови, як згадував пізніше В.Кубійович, митрополит А.Шептицький сказав: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії»[xxxiii]. Цей вислів митрополита УГКЦ[xxxiv], що став пізніше відомим не тільки серед співробітників підрозділів УЦК, але й серед широкої української громадськості[xxxv], переконав В.Кубійовича в необхідності організації дивізії.
Слід звернути увагу на сумніви щодо автентичності безпосереднього авторства вказаної цитати митрополитові А.Шептицькому, висловлені пізніше заступником голови УКК у Львові М.Демковичем-Добрянським[xxxvi]. Його аргументи щодо авторства цитати Д.Палієва виглядають більш переконливими, якщо враховувати декілька моментів. По-перше, справу дивізії «Галичина» ще в березні 1943 р., тобто задовго до офіційного проголошення її утворення 28 квітня, пропагував серед українців у Львові відомий полковник А.Бізанц, завдяки чому ідея дивізії вийшла за рамки «довірочної», таємно обговорюваної у вузьких колах, теми*. Очевидно, її обговорення могло викликати навіть згадану думку, адже чимало учасників дискусії насамперед проводили паралелі із виникненням легіону УСС в складі австрійської армії періоду Першої світової війни. По-друге, сам митрополит А.Шептицький, безперечно, визнавав потребу створення української армії, однак, слід підкреслити, був поміркований у висловлюваннях політичного характеру. Для прикладу, слід згадати його пастирський лист від 10 серпня 1943 р. із застереженнями української молоді від політичного тероризму «може навіть в добрих намірах, але з жахливими наслідками для народу». Архієрей усіх закликав: «Життя і добра ближнього стережіть в ім’я християнської любові ближнього і християнської цивілізації, в ім’я того християнського суспільного ладу, який ми бажали б бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській державі»[xxxvii]. В умовах війни, яка вже «наближається до кінця», – наполягав він, – необхідно зберігати «всюди суспільний порядок». Отже, створення української дивізії митрополит А.Шептицький розглядав крізь призму забезпечення суспільного порядку в краї та перспективу відновлення після війни Української держави. Звичайно, митрополит враховував реалії воєнного часу, зокрема й можливість створення української дивізії, а водночас прагнув застерегти свій народ від «нерозважних кроків, які могли б, а навіть мусіли б стягнути на наш нарід великі шкоди»[xxxviii].
Характерно, що в одній із приватних бесід у травні 1943 р. митрополит А.Шептицький заявив, що, на його думку, «створення української армії є необхідністю». «Якщо німці, – додав він, – і далі будуть зазнавати поразок й наступить час анархії та хаосу, то ми будемо дуже раді мати у своєму розпорядженні національну армію, що буде підтримувати порядок та класти край будь-яким безчинствам»[xxxix]. Власне, аргумент забезпечення суспільного порядку українською дивізією в умовах анархії наприкінці війни був для митрополита УГКЦ найбільш переконливим в обґрунтуванні підтримки ідеї створення дивізії. Принагідно зауважимо, що в згаданому пастирському листі архієрей акцентує увагу вірних саме на дотриманні християнських заповідей та суспільного порядку, особливо «у хвилинах замішання й анархії»[xl]. Очевидно, А.Шептицький припускав, що до завершення війни українська армія, складена із кількох дивізій, буде зосереджуватися в навчальних таборах, а згодом забезпечить відновлення Української державності.
Повернемось до питання: чи не було тут певної суперечності в позиції ієрарха? Для відповіді треба повернутись до аналізу соціально-етичної концепції А.Шептицького, в якій відсутні якісь «подвійні стандарти»: з одного боку, засуджуючи гріх «чоловіковбивства», митрополит застерігав українців від партійних суперечок та політичних убивств, а з іншого – закликав їх «не противитись ніякому справедливому наказові влади», адже насамперед її вважав відповідальною за збереження суспільного порядку. Аргумент брата митрополита, Станіслава Шептицького, що «добровольці такої армії не будуть добровольцями у прямому розумінні цього слова», очевидно, дозволяв покладати політичну відповідальність за створення дивізії головним чином на німецьку адміністрацію. Характерно, що пізніше, у серпні 1944 р., митрополит в одній із приватних розмов знову заявив, що виправдовує «мельниківців та людей, які перебувають в дивізії СС-Галичина», адже «наміри їх були добрі»[xli]. Отже, на нашу думку, позиція митрополита А.Шептицького в питанні підтримки створення дивізії була однозначною: дивізія, яка стане зародком української армії, є необхідністю в умовах воєнного часу для відновлення та забезпечення «того християнського суспільного ладу, який ми бажали б бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській державі»[xlii]. Тут водночас чітко розмежовано і враховано політичну необхідність воєнного часу та морально-етичні аспекти.
Зрозуміло, що ієрархи УГКЦ, як зазначає о. П.Кам’янський, опинились у найбільш складному становищі, адже як українські політичні сили, так і німецька адміністрація прагнули вплинути на їхню позицію[xliii]. Втім, підкреслимо, митрополит А.Шептицький мав власне розуміння концепції дивізії: по-перше, в умовах війни, що може завершитися перемогою «комуністів», яка «хоч неправдоподібна, а все ж можлива»[xliv], українська дивізія, відновить «суспільний порядок»; по-друге, лише така дивізія, яка створена «офіційно, за вказівкою німецької влади»[xlv] (хоча й окупаційної, проте легітимної з точки зору міжнародного права), після закінчення війни може претендувати на офіційний статус й стати зародком української національної армії; по-третє, особовий склад української дивізії нестиме відповідальність не так за «злочинні вказівки німецької влади», як за «наміри» щодо захисту власної батьківщини перед черговим окупантом*. Така позиція була дуже подібною (але не цілком тотожною) до концепції дивізії, яку пропагували УЦК та ОУН(М), а водночас більш чітко вираженою, порівняно із розбіжностями щодо концепції дивізії в середовищі ОУН(Б)[xlvi]. Погоджуємося із думкою А.Боляновського, що митрополит УГКЦ «навряд чи симпатизував запропонованому командуванням військ СС у Берліні її регіональному характерові», йому «натомість, імпонувала ідея створення української армії на основі кількох дивізій, укомплектованих з українців і озброєних німецьким командуванням»[xlvii]. Отже, важливе значення мав також аргумент «офіційного, легітимного» створення дивізії «Галичина», яка, на відміну від інших формувань «зброї СС», на вимогу УЦК* і за згодою німецької адміністрації отримувала українських греко-католицьких капеланів[xlviii]. У зверненні губернатора О.Вехтера від 28 квітня 1943 р. передбачалося, що «релігійне піклування добровольцями спочиватиме в руках українських духовників»[xlix].
Вже в середині – наприкінці квітня 1943 р. митрополит А.Шептицький, імовірно, порозумівся із єпископами та духовенством щодо підтримки набору до дивізії[l]. Водночас ієрархи намагаються підкреслити відносно нейтральну позицію в організованих з нагоди офіційного проголошення створення дивізії урочистостях 28 квітня 1943 р. Характерно, що урочисті Богослужіння з цієї нагоди й у Львові, у храмі святого Юра, і в Станиславові, у храмі Воскресіння Христового, проводили, як правило, не правлячі ієрархи – відповідно митрополит А.Шептицький (очевидно, через поганий стан здоров’я) та єпископ Г.Хомишин (мабуть, з тієї ж причини), а єпископи-помічники – Й.Сліпий та І.Лятишевський в асисті священиків[li]. Показово, що урочисте Архієрейське Богослужіння з нагоди утворення дивізії єпископ-помічник Іван Лятишевський в асисті 6-х священиків відправив не 30 квітня, коли з ініціативи УОК влаштовано свято за участю заступника голови УОК о. В.Микитюка[lii], а 2 травня 1943 р., тобто в Томину неділю, першу неділю після Великодніх свят[liii]. Крім того, єпископ Г.Хомишин лише після наполегливої розмови з окружним старостою Альбрехтом підписав укладену референтом Консисторії о. М.Гірняком відозву до духовенства із закликом провести агітацію щодо набору до дивізії «Галичина» у своїх парафіях, однак особисто не агітував і заборонив священикам вступати до дивізії[liv].
Тим часом митрополит А.Шептицький, за свідченнями сина львівського рабина К.Левіна відмовився благословити дивізію, що загострило відносини з німецькою владою[lv]. Можемо припустити, що він відмовився видати «офіційного» пастирського листа, який би засвідчував «акт архієрейського благословення» для дивізії зброї СС «Галичина», чим підкреслив незгоду із порушеннями німецькою владою домовленостей, досягнутих у квітні 1943 р. із представниками УЦК*. Зазначимо, що пастирського листа, на зразок послання від 1 липня 1941 р. з нагоди проголошення Української держави[lvi], зрозуміло, тепер, у квітні 1943 р., митрополит не міг видати. В той час А.Шептицький, як пізніше влучно зауважив заступник голови УКК у Львові М.Демкович-Добрянський, добре «усвідомлював, що означає архієрейський акт благословення»[lvii]. Німецька адміністрація, переслідуючи власні політичні цілі, прагнула домогтися офіційної підтримки митрополитом А.Шептицьким створення дивізії. Але ієрарх зумів зберегти своєрідний нейтралітет: у приватних розмовах з діячами УЦК він підтримав ідею «української армії», але офіційно не видав жодного пастирського листа чи звернення зі схваленням (а тим більше з актом «архієрейського благословення») «державного акту проголошення створення дивізії» З цього приводу у травні 1944 р. шеф правління губернатора дистрикту Галичина К.Нойман в одному із звітів зауважив, що А.Шептицький, який від Першої світової війни активно не підтримував жоден з владних режимів у регіоні, зберіг нейтралітет також щодо адміністрації райху, тому «не може характеризуватися ні як ворожий до німців, ні як дружній до німців»[lviii].
Торкаючись питання про «благословення дивізії», мусимо відзначити, що відмінні, навіть діаметрально протилежні, свідчення сучасників створюють враження або «суперечливої позиції ієрарха», або ж «неправдоподібності» когось із сучасників. Однак, на нашу думку, ця начебто очевидна суперечність може бути розв’язана через аналіз змістовного навантаження (семіотичний аналіз*) самого виразу «архієрейське благословення». Так, відповідно до канону 867 Кодексу канонів Східних Церков (ККСЦ) від 1991 р., що є чинним і для УГКЦ, виразно зазначається, що «через посвячення і благословення, що є священними знаками на подобу тайн, завдяки молінню Церкви позначаються й осягаються наслідки, особливо духовні…», цим актом також «освячуються різні обставини життя». Власне, привілей посвячення і благословення церков належить виключно єпископові, і лише в окремих випадках може делегуватися від єпископа до священика[lix]. Відповідно, акт архієрейського благословення «різних обставин життя» означатиме насамперед духовне освячення, а тим самим й публічне схвалення з боку церковної влади, наприклад, якогось вчинку або дії. Тим часом акт благословення окремих осіб (наприклад, подружжя) має дещо відмінне значення: схвалення та заохочення їхніх добрих намірів. Таким чином, у нашому випадку – створення дивізії «Галичина» – на цій підставі, очевидно, можемо розмежувати акт архієрейського благословення для самої дивізії, яка була створена державою і включена до складу «зброї СС», та стосовно осіб, а саме – ініціаторів створення української армії, також самих добровольців та їхніх родин, наміри яких «були добрими»*. Власне, в такому значенні можемо трактувати повідомлення часописів «Львівські вісті» та «Станиславівське слово» й пізніші мемуарні свідчення майора Є.Побігущого про благословення А.Шептицьким представників Військової Управи дивізії на аудієнції у травні та липні 1943 р.[lx].
Послідовно дотримуючись власної концепції дивізії, глава УГКЦ використав можливість організації духовної опіки добровольців через призначення вже у травні 1943 р. 10 греко-католицьких священиків дивізійними капеланами[lxi]. Серед них були о. д-р Василь Лаба, колишній капелан УГА, професор Львівської Богословської академії, віце-ректор Львівської духовної семінарії, який став головним капеланом дивізії та референтом душпастирства Військової Управи дивізії; о. Роман Лободич, теж колишній капелан УГА, крилошанин Митрополчої Капітули, та інші. Акт призначення капеланів, напевно, мав засвідчити не стільки підтримку заходів німецької адміністрації щодо формування дивізії, як насамперед духовну опіку ієрарха над добровольцями та продовження власної «політичної лінії» щодо дивізії як зародку української армії. З цією метою, імовірно, митрополит хотів призначити окремим польовим єпископом дивізії єпископа Івана Бучка, який на той час знаходився у Римі і прагнув повернутися до Галичини[lxii]. Цей дивізійний єпископ, наприклад, у відповідний момент міг би прийняти присягу вояків дивізії на вірність Україні, а тим самим вивести її з-під німецького командування.
Таку тенденцію в діях митрополита вбачав і шеф німецької поліції безпеки і СД обергруппенфюрар СС Е.Кальтенбруннер, який в листі до райхсфюрера СС Г.Гіммлера від 28 червня 1943 р. писав, що греко-католицькі капелани можуть стати «знаряддям митрополита А.Шептицького в дивізії»[lxiii]. Однак в офіційному листі з особистого штабу Г.Гіммлера від 16 липня 1943 р. зазначалося: «райхсфюрер СС дозволив на вступ священиків. Найкраще буде, коли обергруппенфюрер СС Бергер викличе митрополита і повідомить йому, що допоки священики матимуть добрий вплив на військо, вони залишаться. Якщо вони діятимуть інакше, ми їх усунемо, а провину за це перекинемо на митрополита. На думку райхсфюрера СС, вступ священиків до стрілецької дивізії СС «Галичина» справить позитивне враження»[lxiv]. Таким чином, вищі німецькі чини прагнули нейтралізувати можливий «національний» вплив митрополита та греко-католицьких капеланів на вояків та офіцерів дивізії шляхом політичного тиску на главу УГКЦ.
На 26 липня 1943 р. шеф особистого штабу райхсфюрера Бергер призначив митрополитові А.Шептицькому зустріч у Берліні, але останній не міг виїхати через частковий параліч, тому надіслав особистого представника – о. д-ра В.Лабу. Очевидно, під час бесіди референтові душпастирства Військової Управи дивізії «Галичина» наголошено на позиції райхсфюрера СС, який «жодним чином не погоджується на менший експеримент в напрямку національної України чи для подібних прагнень»[lxv].
Німецька адміністрація дистрикту, у свою чергу, прагнула оперативно нейтралізувати будь-які заяви греко-католицьких капеланів, які б пропагували ідею дивізії як зародку української національної армії. Так, 28 квітня 1943 р., після урочистого Богослужіння у храмі святого Юра, яке відправив єпископ Йосиф Сліпий в асисті крилошан Митрополичої Капітули о. д-ра Г.Костельника і о. Р.Лободича[lxvi], проповідь виголосив о. В.Лаба. Проповідник підкреслив: «Чому ми маємо радіти в цей так важкий воєнний час? Бо… дістаємо змогу створити стрілецьку дивізію. А це воскресення Української Галицької Армії, це навязання до нашої військової традиції… Це єдиний засіб здобути волю… До цього нас кличе Бог так, як колись кликав хрестоносців боротися за визволення Святої Землі…»[lxvii]. Проповідь о. В.Лаби, за вказівкою губернатора, записали на 4 платівки й переслали до Берліну, де 13 липня їх передано шефові ССГА, а 22 липня – шефові особистого штабу Гіммлера. Характеризуючи її, Бергер наголосив: «У промові є деякі небезпечні мовні звороти; але ми «вирвемо зуба»!». Після прослуховування Гіммлером проповіді о. В.Лаби з німецьким перекладом були повернені Вехтеру; при цьому дивізія була названа як «колишня українська» в сенсі того, що такого окреслення на той час вже не було в її назві[lxviii].
Значну підтримку формуванню дивізії «Галичина» надало духовенство УГКЦ в цілому краї. З цього приводу шеф правління губернатора дистрикту Галичина К.Нойман 31 травня 1944 р. писав уповноваженому МЗС Німеччини при генерал-губернаторові Шумбургу: «З приводу створення українського з’єднання СС священицтво усієї церковної провінції закликало до добровільного зголошення до нього»[lxix].При цьому очевидним є, що більшість священиків сприйняли факт створення дивізії як зародку майбутньої української армії, проводячи аналогії із формуванням 1914 р. легіону УСС, що став основою УГА. З цього приводу член Митрополичої Капітули о. д-р Г.Костельник пізніше згадував, що «часто-густо на запитання, що означають літери СС, вербувальники відповідали, що це традиційна назва – січові стрільці»[lxx]. Власне, свідома прив’язка до традицій УГА відображала насамперед сподівання щодо створення на основі дивізії в недалекому майбутньому української національної армії. Показовим є факт: 29 квітня 1943 р. на урочистому святі в Кам’янці-Струмиловій о. І.Цегельський передав у руки представництва Військової Управи дивізії прапор організації „Сокіл”, на якому на вірність Україні присягали вояки УГА у 1918 – 1919 рр.[lxxi]. Із закликом зголошуватися до дивізії на зборах 2 травня 1943 р. у Делятині виступив колишній старшина УГА, голова місцевої делегатури УОК о. В.Пилипець[lxxii]. Закликав молодь у своїй проповіді під час Богослужіння перед повітовою нарадою в справі набору до дивізії 23 травня 1943 р. також Долинський декан і референт суспільної опіки УОК о. М.Чорнега[lxxiii].
Чимало священиків прагнули подати особистий приклад для молоді. Так, під час набору добровольців 14 травня 1943 р. в громаді Пнів Надвірнянського повіту до дивізії виявляли бажання вступати не тільки селяни та учителі, але й навіть священики[lxxiv]. У Золочівському повіті лише протягом 8 травня до повітового центру з с. Утішкова прибуло відразу 40 добровольців на чолі зі сільським парохом Беєм[lxxv]. У Болехові 24 травня 1943 р. під час військово-медичного набору добровольців зголосився о. Б.Соколовський із Гошева, але йому відмовили «тільки тому, що Ексц. Митрополит Андрей Шептицький уже визначив відповідне число полевих духівників для Дивізії»[lxxvi]. Також виявили бажання піти до дивізії 23 абітурієнти Малої Духовної семінарії у Львові[lxxvii], серед яких були Скасків з Рогатинщини, М.Демчишин зі Львова та інші[lxxviii]. З власної ініціативи декілька священиків (парох Космирина Бучацького деканату о. Р.Косович, парох Дрищева Єзупільського деканату о. І.Дубчевський і парох Глибочка Скальського деканату о. Р.Головатий) спершу записалися до дивізії, а потім поставили єпископа Г.Хомишина перед фактом, але ієрарх письмово заборонив їм, і вони погодилися залишитися на своїх парафіях[lxxix]. Лише одному священикові, пароху Скоморох Бучацького деканату, о. І.Галібею єпископ Г.Хомишин дозволив стати капеланом дивізії, але той невдовзі повернувся на свою парафію[lxxx]. Деколи батьки-священики віддавали до дивізії навіть двох своїх синів – як, наприклад, член Митрополичої Капітули о. д-р Г.Костельник, парох Грімно Комарнівського повіту о. Я.Пасічинський[lxxxi], парох Чорнокінців Чортківського району о. Г.Хомчук[lxxxii] та багато інших.
Необхідно зауважити, що основним мотивом підтримки духовенством набору до дивізії була ідея відновлення Української держави. З цього приводу заступник голови УОК в Станіславові о. В.Микитюк на зборах 9 травня 1943 р. за участю окружного старости Альбрехта та представників УОК і Військової Управи дивізії у своєму виступі виразно підкреслив, що «в сьогоднішній війні йде між іншим про буття чи небуття української нації і тому до Дивізії повинен голоситися кожний, хто може носити зброю»[lxxxiii]. В Коломиї 23 травня 1943 р. відбулося «свято зброї»* з нагоди набору до дивізії, яке розпочалося зранку урочистою Службою Божою і завершилося походом 27 сотень добровольців з округу[lxxxiv]. Таким чином, можемо підтвердити раніше висловлену нами тезу, що «підтримка духовенством УГКЦ формування дивізії «Галичина» базувалася, по-перше, на політичних розрахунках УЦК і ОУН(м) щодо створення «зародку української армії», а по-друге, формування дивізії державною (окупаційною, але легітимною) владою було своєрідним гарантом визнання іншим державами»[lxxxv].
Разом з тим, спрацював й інший фактор – реальна загроза відновлення радянського режиму в Галичині, яку духовенство УГКЦ сприймало особливо боляче. Мабуть, тому духовенство активно відгукнулося на звернення УЦК «В роковини з дня масакри» від 27 червня 1943 р. з проханням відправити панахиди з нагоди вшанування пам’яті жертв репресій[lxxxvi]. Так, перед Зеленими святами, 3 і 4 липня 1943 р. УОК в Станіславові влаштував «церковне свято поминок за поляглих у боях Героїв за краще майбутнє народу», під час якого на міському цвинтарі місцеве духовенство відправило панахиду «на стрілецьких гробах та на гробах большевицьких жертв»[lxxxvii]. Такі ж панахиди відправили о. Одинський в Жаб’ї та о. Могильняк в Городі Косівського деканату[lxxxviii]. У Львові 4 липня 1943 р. «урочисті панахиди за жертвами більшовицького терору» відправили полевий духівник дивізії «Галичина» о. В.Лаба та крилошанин Львівської митрополичої капітули о. Л.Куницький в асисті 10 священиків[lxxxix]. Згадані заходи, на нашу думку, мали підтекст пасивної форми протесту проти встановлення радянської влади в Галичині, чим підкреслювалося, що активною формою може бути лише збройна боротьба в лавах дивізії проти «більшовизму».
Відзначена тенденція особливо простежується в усіх наступних публічних виступах духовенства УГКЦ, зокрема під час урочистостей з нагоди від’їзду добровольців дивізії до навчальних таборів у липні та жовтні 1943 р. Так, 11 липня 1943 р. в Станіславові після польової Архієрейської Служби Божої, яку відправив єпископ-помічник І.Лятишевський в асисті о. В.Лаби зі Львова та ректора духовної семінарії о. А.Бойчука, промовив о. В.Микитюк, який запевнив, що «будем працювати однодушно з німецьким проводом в тому переконанні, що тут йде про життя або смерть, в тій певності, що ця боротьба скінчиться перемогою над спільним ворогом…»[xc]. Вже 18 липня 1943 р. у Львові з тієї ж нагоди Богослужіння відправили єпископ-помічник Микита Будка, крилошанин о. В.Лаба і о. С.Сапрун. Головний капелан дивізії виголосив промову такого змісту: «йдете в похід не тільки за Батьківщину, але й за віру, за Христа, за Христову моральність, за свободу совісти, за культуру людства. Йдете боротися проти орди, що шляхом татарви суне на наші землі…»[xci]. У Надвірній 21 жовтня 1943 р. з нагоди прощання з добровольцями парох Надвірної о. Цюпик «відправив молебен та довершив благословення добровольців»[xcii]. У Станіславові 22 жовтня 1943 р. у своєму виступі з цієї ж нагоди о. В.Микитюк «прощав добровольців, вказуючи на їхнє велике завдання супроти народу та на потребу творити збройну силу…»[xciii]. Отже, частина духовенства УГКЦ розглядала створення дивізії «Галичина» як вимушену необхідність співпраці з окупаційною владою виключно задля відвернення «загрози більшовизму». Водночас постійні акценти згаданих священиків у своїх публічних виступах на створенні дивізії як української збройної формації не дозволяють сумніватися в їхній щирій переконаності щодо можливості відновлення Української держави в найближчій перспективі.
Водночас необхідно згадати й про іншу тенденцію: попри значну активність під час набору, зокрема на Тернопільщині, Коломийщині та Косівщині[xciv], спостерігалися й відмови вступати до дивізії. Так, Станиславівський окружний староста Альбрехт на сесії волосних старшин 22 листопада 1943 р. в Делятині говорив про те, що українська молодь «зійшла на бездоріжжя», створюючи «боївки», тоді як можна ще вступати до дивізії «Галичина»[xcv]. Наразі важко ствердити, наскільки тоді духовенство підтримувало тенденцію переходу до підпілля УПА. Зрештою, після тривалих дискусій Провід ОУН(Б) восени 1943 р. прийняв компромісне рішення: продовжити офіційно критикувати концепцію військової частини «Галичина», але припинити бойкот набору добровольців[xcvi]. Очевидно, серед духовенства УГКЦ були відомі суперечності в середовищі ОУН(Б) щодо дивізії. Про це свідчить, зокрема, такий факт: у жовтні 1943 р. парох Більче Золотого Скальського деканату о. С.Гребенюк у виступі в читальні заявив: „Навіщо нам ховатися в лісі із заржавілими гвинтівками. Що ми цим собі завоюємо. Краще йти в лави СС і разом з німцями будемо бити спільного ворога – більшовизм. Німці нам дадуть добру зброю…”[xcvii]. Тим часом інший священик УГКЦ – о. І.Гриньох – на той час входив до складу Крайового Проводу ОУН(Б) на ЗУЗ[xcviii], і навіть став співавтором відкритого листа на адресу губернатора О.Вехтера від 1 жовтня 1943 р.[xcix]. Однак, такі поодинокі факти ще не свідчать про якісь глибші суперечності між духовенством у відношенні до дивізії „Галичина” та формувань УПА. Натомість, підкреслимо, значна частина духовенства УГКЦ протягом травня – жовтня 1943 р. підтримувала формування дивізії «Галичина» як української формації. Однак активізація репресій з боку гестапо з 10 жовтня 1943 р. кардинально змінила відношення духовенства до німецького режиму.
Достатньо доброю запорукою збереження національних традицій серед вояків дивізії стала діяльність капеланів. Рішення про включення їх до штату дивізії остаточно було прийняте, напевно, десь перед згаданою зустріччю Бергера із о. В.Лабою 26 липня 1943 р. Повернувшись із Берліну, референт душпастирства Військової Управи особисто повідомив митрополита, що усіх капеланів у дивізії має бути 12, а їхній вишкіл відбудеться від 20 серпня до 3 жовтня 1943 р. у навчальному таборі в Зенгаймі, що містився в Ельзасі[c]. За поданням головного капелана дивізії «Галичина» о. В.Лаби за період між 26 липня й 20 серпня 1943 р. митрополит А.Шептицький призначив дивізійними капеланами 12 священиків, які канонічно належали до Львівської архиєпархії УГКЦ. Капленами дивізії стали: о. Іван-Всеволод Дурбак, колишній капелан куреню імені Є.Коновальця , завідатель в Лучинцях; о. Емануїл Кордуба, завідатель у Містках на Самбірщині; о. Василь-Всеволод Лещишин, Чину Святого Теодора; о. Роман Лободич, крилошанин Митрополичої Капітули; о. Юрій Ванчицький, завідатель у Середопільцях; о. Ісидор Нагаєвський, завідатель у Білявцях; о. Данило Ковалюк, катехит з м. Сколе; о. Северин Сапрун, завідатель у Львові; о. Михайло Левенець, священик з Львівщини; о. Осип Карпінський; о. Йосиф Кладочний; о. Іван Голойда. Пізніше до них як капелан приєднався о. Богдан Левицький[ci], а в січні 1944 р. капеланами були також о. Євген Лабинський, о. Юліян Микитин, о. Омелян Шупалт ЧСВВ[cii]. Крім того, на прохання Військової Управи дивізії, у серпні 1943 р. Варшавський архієпископ Польської православної Церкви Палладій, призначив православного духівника о. О.Новицького[ciii]. Очевидно, офіційне затвердження німецьким командуванням згаданих священиків «польовими духівниками Галицької добровольчої дивізії» відбулося 6 листопада 1943 р.[civ], тобто після завершення військового вишколу.
Слід зазначити, що з перших днів вишколу капелани дивізії добросовісно виконували свої обов’язки: проповідували, відправляли Богослужіння, проводили бесіди із вояками. В цей час о. В.Лаба розпочав роботу над підготовкою до друку спеціального молитовника для вояків дивізії, а о. М.Левенець склав вказівки для польових духовників дивізії[cv]. Дивізійні капелани підтримували регулярне листування із митрополитом А.Шептицьким.
Насамкінець згадаємо, що у січні – лютому 1944 р. дивізія «Галичина» була сформована: в її складі було чотири полки, до штабів яких призначено згаданих капеланів. Однак діяльність капеланів дивізії заслуговує на окреме дослідження.
Таким чином, ставлення духовенства УГКЦ до дивізії «Галичина» визначалося насамперед політичним розрахунками щодо можливості сформування на її основі української національної армії, яка в умовах завершення війни сприятиме відновлення суспільного порядку й відновить Українську державність. Такої концепції розуміння дивізії дотримувався митрополит А.Шептицький, єпископи Й.Сліпий та М.Будка, Г.Хомишин та І.Лятишевський, а також значна частина духовенства.
Водночас, зроблені висновки не є остаточними. Попри те, залишаються відкритими для дослідження маловивчені аспекти проблеми. Так, важливо, на нашу думку, було б показати «рівень» підтримки духовенством УГКЦ набору до дивізії по окремих регіонах, зокрема по округах і повітах дистрикту, по єпархіях та деканатах, детальніше з’ясувати, хто із колишніх капеланів УГА став капеланом дивізії «Галичина». На особливу увагу, як вже зазначалось, заслуговує сам інститут капеланів у дивізії «Галичина», зокрема їх діяльність у військово-вишкільних таборах у серпні – жовтні 1943 р., на радянському-німецькому фронті в лютому – липні 1944 р. та в британському полоні у Ріміні у 1944 – 1945 рр. Зауважимо, що є декілька досліджень діаспорних істориків, однак на сьогодні історія капеланства в дивізії потребує переосмислення, зокрема, у зв’язку із практичними потребами створення та діяльності інституту капеланів у Збройних Силах України.
RuslanDelyatynsky
To the issue of attitude of the Greek-Catholic clergy to the “Halychyna” division (1943-1945)
Basing on the analysis of published archival sources, press and memories, the author attempts to answer the following question: which factors made a part of the Ukrainian Greek-Catholic church support the enrollment to the “Halychyna” division?
Key words: Greek-Catholic church, metropolitan, bishops, the clergy, the “Halychyna” division, chaplains.
Ключові слова: Греко-Католицька Церква, митрополит, єпископи, духовенство, дивізія „Галичина”, військові капелани.
[i] Конституція України. – Ст.11.
* варто згадати, наприклад, Указ Президента України В.Ющенка «Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення» від 14.10.2006 р. Див.: http: // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/lawsmain.cgi?nreg=879%2F2006.
[ii] див., наприклад: Україна крізь віки: в 15-ти томах. – Т.12: М.В.Коваль. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – С.126-127, 146-147, 157; Ткаченко С.Н. Повстанческая армия: Тактика борьбы. – Минск – Москва: Харвест – АСТ, 2000. – С.298.
[iii] Верига В. Дорогами Другої світової війни: Дивізія «Галичина». – Торонто, 1998. – 345 с.; його ж. За рідний край, за нарід свій, або Хто такі дивізійними? – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. – 288 с.; Побігущий-Рен Є. Мозаїка моїх споминів. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – 188 с.; Українська дивізія «Галичина»: Іст.-публіцист. зб. / Ред.-упоряд. М.Слабошпицький. – К. – Торонто: ТзОВ «Негоціант-Плюс» – Братство кол. вояків 1-ої УД УНА – УВКР – редакція газети «Вісті з України», 1994. – 164 с.; 2-е вид. – К.: Ярославів Вал, 2007. – 232 с.
* деякі історики стверджують суперечливість проблеми (див., наприклад: Пилипів І. Українська Греко-Католицька Церква в період німецької окупації (1941-1944 рр.) // Галичина. – Івано-Франківськ, 2002. – Ч.8. – С.110), а деякі – наполягають на виробленні більш виваженої оцінки (див.: Вол Б., Сурмач О. Зарубіжна історіографія діяльності УГКЦ в роки німецької окупації (1941-1944 рр.) // Історія релігій в Україні: Праці XI-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 року). – Львів, 2001. – Кн.1. – С.152-158).
[iv] Боляновський А. Дивізія «Галичина»: історія. – Львів, 2000. – 528 с.; його ж. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939 – 1945). – Львів, 2003. – 686 с.
[v] Дерейко І. Українські допоміжні воєнізовані формування німецької армії і поліції в генеральній окрузі Київ у 1941 – 1943 рр. // Архіви окупації 1941 – 1944. – К., 2006. – Т.1. – С.796-804.
[vi] Шайкан В. Ідеологічне підґрунтя колабораціонізму в Україні в роки фашистської окупації // Архіви окупації 1941 – 1944. – К., 2006. – Т.1. – С.849-853; Перелік дисертацій, які були затверджені ВАК України у січні – червні 2007 р.: 07.00.01. – Історія України. Докторські дисертації: Шайкан В.О. Колабораціонізм на території Рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в роки Другої світової війни // Укр. іст. журнал. – 2008. – №2. – С.217-218.
[vii] Боляновський А. Дивізія… – С.394.
[viii] див.: Гуркіна С. Митрополит Андрей (Шептицький) у період німецької окупації Галичини: найновіша історіографія питання (1989-2000 роки) // Ковчег. – Львів, 2001. – Ч.3. – С.563-565.
[ix] Див., наприклад, документи №192, 206, 211, 229, 234, 244, опубліковані в зб.: Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Церква і Церковна єдність. Документи і матеріали (1899-1944). – Т.II: Церква і cуспільне питання. Кн.2: Листування. – Львів: Місіонер, 1999. – С.925-926, 950-953, 960-961, 982-986, 990-994, 1007-1008.
[x] Боляновський А. Дивізія… – С.69-71.
[xi] Пастирські листи Князів Церкви у велику хвилину // Самостійна Україна. – 1941. – 9 липня. – Ч.2. – С.2; Григорій Хомишин Божою Милостію і Апостольського Престола благословенням Станиславівський Епископ Всечесному Духовенству й Вірним Станиславівської Дієцезії мир і архиєрейське благословення. … Дано при Катедральнім Храмі Воскресення Господа Нашого Ісуса Христа в Станиславові в день Свята Царя Христа 24. жовтня н.ст. 1941 р. – С.2-3.
[xii] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.2. – Львів, 1999. – С.925; Сурмач О.І. Греко-католицька церква в період німецького окупаційного режиму в Україні (1941-1944 рр.): Спеціальність 07.00.01. – історія України. Автореферат дис. на здоб. наук. ст. канд. іст. наук. – Львів, 2001. – С.14.
[xiii] див., наприклад: Яшан В. Під брунатним чоботом: Німецька окупація Станиславівщини в Другій світовій війні (1941-1944). – Торонто, 1989. – С.71-72, 75, 77-87; Мірчук П. УПА. 1942-1952: Док. і матер. – Львів, 1991. – С.18.
[xiv] Паньківський К. Роки німецької окупації (1941 – 1944). – Ню-Йорк, 1965. – С.14, 25-26; Українська Національна Рада у Львові. Окружний Український Комітет у Станіславові // Воля Покуття. – 1941. – 19 жовтня. – Ч.23. – С.3.
[xv] Так, під час візиту 14 серпня 1941 р. до Станіславова губернатор дистрикту Ляш заявив про «спеціальне зацікавлення українським народом з боку Фірера Адольфа Гітлера», який пізніше має нібито «вирішити позитивно змагання всього українського народу до об’єднання в одному суцілому національно-державному організмі» (див.: Станіславів вітає Губернатора Д-ра Ляша // Українське слово. – 1941. – 17 серпня. – Ч.12. – С.1-2).
[xvi] Наприклад, голова Станіславської Обласної Управи у відозві 15 серпня 1941 р. підкреслював, що із створенням дистрикту «нову організацію адміністрації не належить уважати за рівнозначну з остаточним вирішенням нашого політичного майбутнього…, мабуть, воєнні та господарські причини вирішили створення дистрикту Галичина, з влученням його до Генерал-Губернаторства, проте ж всі ми твердо віримо, що українська справа буде все ж таки вирішена для нас позитивно та корисно» (див.: Українці Станіславської Області. Станіславів, 15 серпня 1941. Обласна Управа // Українське слово. – 1941. – 28 серпня. – Ч.16. – С.1).
[xvii] Див., наприклад: Як шаліло НКВД у Станіславові, Золочеві і Чорткові // Воля Покуття. – 1941. – 10 серпня. – Ч.10-11. – С.3; Мучеництво українського духовенства // Самостійна Україна. – 1941. – 10 липня. – Ч.3. – С.2; Шанують память героїв (Надвірна) // Українське слово. – 1941. – 31 липня. – Ч.5. – С.3.
[xviii] Так, 31 серпня 1941 р. в Коломиї та Станіславові за участю греко-католицького духовенства, представників українських організацій, офіцерів німецької та угорської армії відбулося «свято української зброї», присвячене 22-ій річниці здобуття Києва об’єднаною армією УНР і ЗУНР, що символізувало тактичний союз з Німеччиною (див.: Е.З. Свято української зброї // Воля Покуття. – 1941. – 7 вересня. – Ч.17. – С.3; Яшан В. Під брунатним чоботом… – С.66-68).
[xix] Так, журналіст «Українського слова» І.Смолинський стверджував, що «з покінченням війни… Адольф Гітлер і нашу країну – дистрикт Галичину влучить до Великої України, щоб ми, нарешті, зажили державним вільним життям в дружбі з націями, що в ім’я вселюдських загальних ідеалів визволили Україну від варварської большевицької навали» (див.: По нашім окрузі: Хриплин. Іван Смолиський // Українське слово. – 1941. – 28 серпня. – Ч.16. – С.3-4).
[xx] Паньківський К. Роки німецької окупації… – С.6-7.
[xxi] Див.: Паньківський К. Роки німецької окупації… – С.305-307; Коломия і Коломийщина: Збірник споминів і статей про недавне минуле. – Філадельфія: Вид-во Ком. коломиян, 1988. – С.397-398, 466, 467; З діяльности УОК в Коломиї // Станиславівське слово. – 1942. – 22 листопада. – Ч.16. – С.6; Новорічне свято в Коломиї // Воля Покуття. – 1942. – 18 січня. – Ч.2. – С.3.
[xxii] Український Краєвий Комітет – єдина українська організація в Галичині // Воля Покуття. – 1942. – 7 січня. – Ч.1. – С.5; Координація нашого організованого життя в ГГ. Краків – Львів, дня 27 лютого 1942. Др. Володимир Кубійовчи, Провідник УЦК. Др. Кость Паньківський, заступник Провідника УЦК // Українське слово. – 1942. – 11 березня. – Ч.29. – С.3.
[xxiii] цит. за: Паньківський К. Роки німецької окупації… – С.32.
[xxiv] Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи радянських органів державної безпеки. – К., 2006. – Т.1. – С.206; Сурмач О.І. Греко-католицька церква… Автореферат… – С.8-9, 14, 15.
[xxv] Паньківський К. Роки німецької окупації… – С.305, 307, 308; На твердому та ясному шляху: Рік праці УОК в Станиславові // Станиславівське слово. – 1942. – 27 грудня. – Ч.21. – С.6; З діяльности УОК в Коломиї // Станиславівське слово. – 1942. – 22 листопада. – Ч.16. – С.6; Хроніка: Селянська національна солідарність // Українське слово. – 1941. – 14 грудня. – Ч.34. – С.4; В місті Стефаника і Черемшини. А.Ш.Д. // Станиславівське слово. – 1942. – 13 грудня. – Ч.19. – С.6; Праця Делєгатури УОК в Снятині // Станиславівське слово. – 1943. – 21 лютого. – Ч.8. – С.6; З діяльности делєгатури УОК в Яблонові. Ур. // Станиславівське слово. – 1943. – 28 лютого. – Ч.9. – С.6.
[xxvi] Праці в селі є дуже багато. Сільські інтелігенти, не дрімайте! // Станиславівське слово. – 1943. – 4 квітня. – Ч.14. – С.7; Дзвін на тривогу! Священики та вчителі подайте руку немічним! В.Б. // Станиславівське слово. – 1943. – 14 березня. – Ч.11. – С.2.
[xxvii] Яшан В. Під брунатним чоботом… – С.75.
[xxviii] На твердому та ясному шляху: Рік праці УОК в Станиславові // Станиславівське слово. – 1942. – 27 грудня. – Ч.21. – С.6.
* А.Боляновський наголошує: «На думку лідерів УЦК, кадри адміністративних службовців, сформовані під егідою німецької влади, у майбутньому могли стати кістяком управлінських структур Української держави…» (див.: Боляновський А. Дивізія… – С.24).
* Так, В.Кубійович, пізніше викладаючи аргументи щодо підтримки українцями ідеї дивізії, писав так: «Завдяки створенню Дивізії автоматично лагіднів би політичний режим у Генералььній Губернії, а тим самим здержувалася б українська субстанція. Рівночасно, шляхом дрібних поступок, а не шляхом підписання договорів, можна було б скріпити українські позиції, зайняти нові становища в адміністрації краю, добути нові осяги на полі господарства і культури» (Кубійович В. Початки української дивізії «Галичина» // Українська дивізія «Галичина»: Іст.-публіцист. зб. – С.21).
[xxix] За пошану для проводу. УЦК // Станиславівське слово. – 1943. – 3 січня. – Ч.22. – С.2.
[xxx] Боляновський А. Дивізія… – С.24, 27. Див. також: Кубійович В. Початки української дивізії… – С.16-17; Паньківський К. Військові справи дивізії «Галичина» // Українська дивізія «Галичина»: Іст.-публіцист. зб. – С.32-33; Шанковський Л. УПА і Дивізія // Українська дивізія «Галичина»: Іст.-публіцист. зб. – С.70-71; Колісник Р. Військова Управа «Галичина» // Українська дивізія «Галичина»: Іст.-публіцист. зб. – С.96-97.
[xxxi] Кубійович В. Початки української дивізії… – С.16.
[xxxii] Паньківський К. Військові справи дивізії… – С.33-35; Колісник Р. Військова Управа «Галичина»… – С.98.
[xxxiii] Кубійович В. Кубійович В. Початки української дивізії… – С.22.
[xxxiv] Їх прямо, без особливого критичного розгляду, цитують і сучасний український дослідник А.Боляновський, покликаючи на спогади В.Кубійовича (див.: Боляновський А. Дивізія… – С.68), і діаспорний дослідник Р.Колісник (див.: Колісник Р. Військова Управа «Галичина»… – С. – С.99).
[xxxv] Характерно, що згаданий вислів наводить й один із сотників дивізії та учасників битви під Бродами М.Малецький (див.: «У моїй долі вирішальну роль відіграв митрополит Андрей Шептицький». (М.Малецький) // Українська дивізія «Галичина»: Іст.-публіцист. зб. – С.225).
[xxxvi] Так, заступник голови УКК у Львові М.Демкович-Добрянський пізніше стверджував: «Дмитро Паліїв, який один із перших зголосився до української дивізії, сформулював думку: немає такої ціни, якої ми не мали б заплатити, щоб мати власну збройну силу. Ця думка загально прийнялась і її повторювали в різних варіантах і за різних обставин. Найбільш активно поширював її Дмитро Паліїв. І він заплатив за неї найвищу ціну: загинув у невияснених обставинах під Бродами. Схиляю голову в пошані перед його світлою пам’яттю. Проф. Кубійович приписав авторство Палієвої думки митрополитові Шептицькому. Завжди правдолюбивий у своїх публічних заявах, Кубійович тут помилився. Правильніше записав д-р Паньківський: «Митрополит висловився позитивно про справи дивізії»…» (див.: Демкович-Добрянський М. Митрополит Шептицький і «Дивізія Галичина» // Патріярхат. – 1999. – Ч.7-8. – С.10).
* З цього приводу В.Кубійович згадував: «З кінцем березня і в перших днях квітня, коли Вехтер ще не почав переводити офіційні розмови з українцями, його співробітник – полковник Бізанц широко розповідав по Львові про творення українського війська, починав розмови з поодинокими комбатантами і просто вербував вже людей до неіснуючої української формації…» (Кубійович В. Початки української дивізії… – С.17). Так само К.Паньківський, згадуючи про вже офіційну, але таємну розмову з О.Вехтером у справі дивізії, зазначив: «Я не був заскочений словами Вехтера, бо Бізанц згадував вже раніше про ці заходи…» (Паньківський К. Військові справи дивізії… – С.33-34).
[xxxvii] Послання Їх Ексцеленції Митрополита Кир Андрея до Духовенства і Вірних // Станиславівське слово. – 1943. – 15 серпня. – Ч.33. – С.2, 4; Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Документи і матеріали (1899-1944). – Т.II: Церква і cуспільне питання. Кн.1: Пастирське вчення і служіння. – Львів: Місіонер, 1999. – С.537, 539.
[xxxviii] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.1. – Львів, 1999. – С.539.
[xxxix] Цит. за: Боляновський А. Дивізія… – С.70.
[xl] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.1. – Львів, 1999. – С.539.
[xli] Цит. за: Боляновський А. Дивізія… – С.70.
[xlii] Послання Їх Ексцеленції Митрополита Кир Андрея до Духовенства і Вірних // Станиславівське слово. – 1943. – 15 серпня. – Ч.33. – С.2, 4; Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.1. – Львів, 1999. – С.537, 539.
[xliii] Андрухів І.О., о. Кам’янський П.Є. Історія релігійного життя в Галичині та на Прикарпатті: Історико-правовий аналіз. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – С.142.
[xliv] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.1. – Львів, 1999. – С.539.
[xlv] Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.646-647.
* Імовірно, саме тому пізніше, на допиті в слідчому ізоляторі НКДБ 9 травня 1945 р., митрополит Йосиф Сліпий категорично заявляв: «митрополит Андрей Шептицький, особисто я і більшість духовенства греко-католицької церкви були проти створення дивізії «СС-Галичина», це так було насправді, оскільки ми бачили, що німці затіяну ними війну програють…» (див.: Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.646). Тим самим, на нашу думку, Й.Сліпий прагнув чітко розмежувати різні концепції дивізії – німецьку та українську, зрозуміло, щоб підкреслити, що відповідальність за її створення покладається на німецьку владу.
[xlvi] Див.: Яшан В. Під брунатним чоботом… – С.88; Паньківський К. Військові справи дивізії… – С.35. Детальніше про еволюцію відношення ОУН(Б) та ОУН(М) щодо ідеї дивізії див.: Боляновський А. Дивізія… – С.101-108.
[xlvii] Боляновський А. Дивізія… – С.69.
* Описуючи хід переговорів у квітні 1943 р. з губернатором О.Вехетром, заступник голови УЦК К.Паньківський пізніше записав: «Ми поставили німцям по військовій лінії вимоги: …2) творення дивізії в рамках вермахту, бо частини зброї СС не мали духовної опіки над вояцтвом. Нашою категоричною вимогою sine qua non була якраз духовна опіка. Крім цього, pro domo sua, ми знали, що ім’я СС не втішалося доброю славою навіть серед німців…». Втім із усіх вимог лише три були дотримані, зокрема у справі духовної опіки було вирішено наступним чином: «для нас зламали основний припис СС і наша дивізія, єдина в числі різнонаціональних дивізій СС дістала духовників» (див.: Паньківський К. Військові справи дивізії… – С.37).
[xlviii] Кубійович В. Початки української дивізії… – С.22.
[xlix] Промова Губернатора д-ра Вехтера: До боєздатної молоді Галичини! // Станиславівське слово. – 1943. – 2 травня. – Ч.18. – С.1-2.
[l] Боляновський А. Дивізія… – С.68.
[li] Див.: СС-Стрілецька Дивізія Галичина: У храмі св. Юра // Станиславівське слово. – 1943. – 2 травня. – Ч.18. – С.2; Торжественне Богослуження // Станиславівське слово. – 1943. – 9 травня. – Ч.19. – С.6.
[lii] Зібрання громадянства // Станиславівське слово. – 1943. – 9 травня. – Ч.19. – С.6.
[liii] Торжественне Богослуження // Станиславівське слово. – 1943. – 9 травня. – Ч.19. – С.6.
[liv] Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.581-582.
[lv] Цит. за: Гуркіна С. Митрополит… – С.560.
* Про це побічно свідчить заступник голови УКК М.Демкович-Добрянський: «…Митрополит Шептицький був не тільки душ пастирем, але й громадським діячем, політично виробленим, досвідченим, дуже відповідальним за свої громадські виступи. Він усвідомлював, що означає архієрейський акт благословення. Так врешті вийшло, що – незважаючи на усилені наполягання з української сторони, щоб «Дивізія Галичина» була незалежною формацією на боці німців проти Сталіна, губернатор Вехтер відповів: «У Берліні вирішили, що вона має бути включена в систему «SS» – так, як усі інші чужинецькі дивізії. Або її взагалі не буде». А він не має змоги це змінити. І вона дістала черговий номер «14-та гренадерська»… Наша була єдина, що мала католицьких священиків–капеланів. Дивувались фінляндці та японці: «Як ви зуміли досягти цього». У той час, коли творилась «Дивізія Галичина», ніхто не говорив, що митрополит Шептицький благословив її. І десятки років після того ніхто не говорив. Бо такого акту взагалі не було. Але усе і завжди з Богом. У цьому дусі, напередодні вимаршу перших частин, у Львові на площі біля Стрийського парку мала місце урочиста Літургія. Відслужив її головний Капелан Дивізії, о. мітрат Василь Лаба» (Демкович-Добрянський М. Митрополит Шептицький і «Дивізія Галичина»… – С.10).
[lvi] Див.: Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II. Кн.1. – Львів, 1999. – С.516-517.
[lvii] Демкович-Добрянський М. Митрополит Шептицький і «Дивізія Галичина»… – С.10.
[lviii] Боляновський А. Дивізія… – С.71-72.
* семіотичний аналіз – аналіз системи культурних значень. Історик мусить взяти до уваги: а) значеннєву розбіжність між способом мислення і поведінковими стереотипами, що можуть ховатися за певним висловом чи твердженням, б) систему символіко-культурних значень, властиву певному часові та певній спільноті. На практичному рівні – це ви членування присутніх у джерелі «натяків» – сповнених символічного змісту дій чи фраз; згадок про предмети, що мали втрачене нині культурне навантаження; специфіки побутових ритуалів чи манери спілкування; акцентів схвалення/осуду тощо (див.: Яковенко Н. Вступ до історії. – К.: Критика, 2007. – С.241).
[lix] Кодекс канонів Східних Церков проголошений Іваном Павлом ІІ / Авториз. переклад Й.Кобів; Канонічна комісія: о. Протоарх. І.Патрило, о. С.Мудрий, о. К.Корчагін і о. Т.Галицький. – Львів: Вид-во ОО. Василіян, 1995. – Кан.867, 871 §2. – С.231; Поспішіл Д. Східне Католицьке Церковне право. – Львів: Свічадо, 1997. – С.458.
* Так, наприклад, у листі на адресу добровольців дивізії від 25 лютого 1944 р. митрополит А.Шептицький, зокрема, писав: «…Нехай Бог дасть Вам усім віднести з того вишколу багато хісна, а ніякої втрати на душі, ні на тілі. Дякую Вам особливим способом за Вашу так добру пам’ять. Нехай Вам Бог благословить за добре серце (підкреслення моє. – РІД.)» (цит. за: Боляновський А. Дивізія… – С.125).
[lx] Станиславівське слово. – 1943. – 2 травня. – Ч.18. – С.1-2; 1 серпня. – Ч.31. – С.4; Львівські вісті. – 10 липня 1943. – Ч.153 (573). – С.1; 14 липня 1943. – Ч.166 (576). – С.2; Полк. Євген Побігущий-Рен. Мозаїка моїх споминів… – С.131-132.
[lxi] Див.: Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.210, 646. Порівн.: о. Гриньох І. Спогади Патріярха Йосифа: Вул. Короленка, 33 – Київ // Патріярхат. – 1993. – Ч.3. – С.14.
[lxii] Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.623.
[lxiii] Див.: Боляновський А. Дивізія… – С.44.
[lxiv] Цит. за: Там само.
[lxv] Див.: Там само. – С.45.
[lxvi] СС-Стрілецька Дивізія Галичина: У храмі св. Юра // Станиславівське слово. – 1943. – 2 травня. – Ч.18. – С.2.
[lxvii] СС-Стрілецька Дивізія Галичина: Проповідь о. д-ра Лаби; Військова Управа // Станиславівське слово. – 1943. – 2 травня. – Ч.18. – С.2-3.
[lxviii] Див.: Боляновський А. Дивізія… – С.44-45.
[lxix] Там само. – С.72.
[lxx] Даниленко Т Дорогою ганьби і зради. Історична хроніка. – К.: наукова думка, 1972. – С.214.
[lxxi] Боляновський А. Дивізія… – С.73.
[lxxii] Народні збори у Надвірнянщині // Станиславівське слово. – 1943. – 9 травня. – Ч.19. – С.6.
[lxxiii] Нарада с праві набору добровольців // Станиславівське слово. – 1943. – 6 червня. – Ч.23. – С.6.
[lxxiv] Набір добровольців проходить успішно дальше // Станиславівське слово. – 1943. – 6 червня. – Ч.23. – С.6.
[lxxv] Див.: Боляновський А. Дивізія… – С.82-83.
[lxxvi] Військово-лікарський перегляд Добровольців // Станиславівське слово. – 1943. – 6 червня. – Ч.23. – С.6.
[lxxvii] Добричев В. У тіні святого Юра. – Львів: Каменяр, 1970. – С.156.
[lxxviii] Див.: Боляновський А. Дивізія… – С.71.
[lxxix] Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.582, 621.
[lxxx] Станиславівське слово. – 1943. – 6 червня. – Ч.23. – С.6; Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.619.
[lxxxi] Боляновський А. Дивізія… – С.77.
[lxxxii] Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.223, 351.
[lxxxiii] Маніфестація в Станиславові з нагоди набору добровольців // Станиславівське слово. – 1943. – 23 травня. – Ч.21. – С.6.
* Характерно, що подібне «свято зброї» в Коломиї відбулося 31 серпня 1941 р., символічно з нагоди 22-ої річниці здобуття Києва об’єднаною армією УНР і ЗУНР, щоб таким чином продемонструвати перед німецькою адміністрацією самостійницькі прагнення та здатність до збройної боротьби з “більшовицьким режимом” українців, які з тактичних міркувань визнають німецьку армію союзницькою (див.: Делятинський Р.І. Участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії у формуванні української адміністрації (липень – серпень 1941 р.) // Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму: Матеріали ІІІ міжнародної наукової конференції, Івано-Франківськ, 17 – 18 листопада 2007 р. / Науковий редактор О.Сич. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007. – С.217-218).
[lxxxiv] Велике свято зброї з участю Губернатора Д-ра Вехтера в Коломиї // Станиславівське слово. – 1943. – 30 травня. – Ч.22. – С.6.
[lxxxv] Пилипів І., Делятинський Р. До питання про греко-католицьких капеланів в Українській Повстанській Армії (1942 – 1946 рр.) // Галичина: Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Вип.14: 100 років від дня народження Романа Шухевича. – Івано-Франківськ: Плай, 2008. – С.305.
[lxxxvi] В роковини дня масакри: До всіх Українських Освітніх Товариств Галичини і Надсяння. Український Центральний Комітет // Станиславівське слово. – 1943. – 27 червня. – Ч.26. – С.4.
[lxxxvii] Поклін Героям: Зелено святочні торжества могил у Станиславові // Станиславівське слово. – 1943. – 4 липня. – Ч.27. – С.6.
[lxxxviii] Панахида за замученими большевиками в Жаб’ю Ільці // Станиславівське слово. – 1943. – 25 липня. – Ч.30. – С.6; Посвячення могил в Городі // Станиславівське слово. – 1943. – 25 липня. – Ч.30. – С.6.
[lxxxix] Величава панахида за жертви большевицького терору // Станиславівське слово. – 1943. – 11 липня. – Ч.28. – С.2.
[xc] Ми готові до боротьби: Величаве свято СС. Стрілецької Дивізії Галичина у Станиславові // Станиславівське слово. – 1943. – 18 липня. – Ч.29. – С.6; Величаве свято добровольців. Перші добровольці поїхали // Станиславівське слово. – 1943. – 1 серпня. – Ч.31. – С.6; За Батьківщину. Станіславів прощає своїх добровольців // Станиславівське слово. – 1943. – 1 серпня. – Ч.31. – С.6; порівняй: Марчук В.В. Церква, духовність, нація: УГКЦ в суспільному житті України ХХ ст. – Івано-Франківськ: Плай, 2004. – С.214.
[xci] Величава маніфестація Львова з нагоди від’їзду перших добровольців СС. Стрілецької Дивізії Галичина // Станиславівське слово. – 1943. – 25 липня. – Ч.30. – С.1-2.
[xcii] Надвірна прощає своїх добровольців // Станиславівське слово. – 1943. – 14 листопада. – Ч.46. – С.6.
[xciii] Станиславівщина прощає своїх стрільців: Добровольці СС Стрілецької Дивізії Галичина на вишкіл // Станиславівське слово. – 1943. – 28 листопада. – Ч.48. – С.6.
[xciv] У військові ряди: Великий наплив добровольців // Станиславівське слово. – 1943. – 30 травня. – Ч.22. – С.2; 320 добровольців з одного села // Станиславівське слово. – 1943. – 30 травня. – Ч.22. – С.6.
[xcv] Яшан В. Під брунатним чоботом… – С.111.
[xcvi] Боляновський А. Дивізія «Галичина»: історія. – С.105-106.
[xcvii] Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – С.224.
[xcviii] Див.: о. Гриньох І. Ще раз у справі українського військового духівництва // Патріярхат. – 1992. – Ч.2. – С.22-25.
[xcix] Боляновський А. Дивізія… – С.106.
[c] Там само. – С.45.
[ci] Там само. – С.121.
[cii] Представники наших добровольців у губернатора д-ра Вехтера й полк. Бізанца // Станиславівське слово. – 1944. – 2 січня. – Ч.1. – С.2.
[ciii] Православний польовий духовник для Галицької СС Стрілецької Дивізії // Станиславівське слово. – 1943. – 29 серпня. – Ч.35. – С.8.
[civ] Боляновський А. Дивізія… – С.122.
[cv] Там само.
Статтю попередньо опубліковано:
Пилипів І., Делятинський Р. До питання про ставлення греко-католицького духовенства до дивізії «Галичина» (1943-1945 рр.) // Галичина: Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. До 100-річчя від дня народження Степана Бандери / Відп. ред. О. В. Марущенко. — Івано-Франківськ: Ін-т історії та політології, 2009. — Ч. 15-16. — С. 373-388.
Комментариев нет:
Отправить комментарий