Я – скіф. Я – звір. Я – воїн Аргімпаси.
Син Дия Ночі. Внук – Змії-на-пів.
Я – крок богів арійських свинопасів,
Канчук рабам і тятиви я – спів.
Я – дух, я – цар, я – лицар Бористену.
Німого переляку ворогів
Причина – я. Вступив, мов у стремено,
В історію. І в ярий бою гнів.
Я – муж, я – жах, я – жрець вогню на сході.
Дорога в Герри і легенда ер.
Я – сон забутих внуками мелодій.
Курган – мій сторож, мов Троян – Цербер.
* * *
На сході – Сварга. Зорі і вогонь –
На заході. Боги – ще бенкетують.
І свято щастя чотирьох долонь
Триває ще. І кінь забув про збрую.
Ще наша ніч. І нашим буде день.
І нашим вік назвуть ім’ям, Наталю!..
На пашу вийшов Золотий Олень,
Шукає грек – мудрець свою сандалю…
* * *
Коли народжувався Київ,
тополі досягали неба
і злився регіт хижих дивів
понад золою сивих требищ.
Коли народжувався Київ,
слов’янка повивала пісню
і домовик вплітав у гриву
стрічки блакитних вод та іскор.
Коли народжувався Київ,
ратай молився до Дажьбога
і отрок вирушав у виїзд
до Тустані Шляху касогів.
Коли народжувався Київ
в холодній Скіфії поган,
не знала горда Візантія,
що схизму збережуть в полян…
* * *
Мій предок — скіф, огуз чи печеніг,
відважний лицар Степу і Порогів,
молитву він творив Вогню Доріг,
і був Гир-Ат у нього прудконогий.
Він знав свій рід у сорок поколінь
у глиб віків. В табун загнав сучасність.
І Сорок Дів на небі в безгомінь
ночей йому засяяли атласнім.
Любив одну. Вона в його шатрі
і господиня, і вітала танцем.
І відпускала тільки на зорі…
Нащадки нарекли його поганцем.
Комментариев нет:
Отправить комментарий