«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Якщо вести мову про світогляд В.Винниченка, правильно буде говорити про певну еволюцію поглядів. Захоплення новими філософськими теоріями обумовлено, по суті, причинами невдоволеності: в нових філософських системах він намагався відшукати рішення своїх проблем. Маркс, Ніцше, Фрейд, Сартр — ось чиї теорії слугували орієнтирами для людини Винниченкової доби і формували так званий «горизонт» особистості. У світлі останніх досліджень всі вчення типу «ґранд-нарацій» про світ, людину, культуру, соціальне життя, з притаманною їм формою «філософії як теорії», можуть бути об’єднані номінацією Модерн (Р.Гвардіні, В.Лук’янець, О.Соболь). Така позиція дозволяє подати еволюцію поглядів українського мислителя у контексті модерністської філософії.
Так зокрема, якщо оцінити роль та місце марксизму у світоглядній орієнтації морального вибору В.Винниченка, можна зробити наступні висновки. По-перше, мислитель перейняв у своїй творчості тільки есхатологічно-утопійну частину марксизму (І.Лисяк-Рудницький). Адже комунізм для нього був, перш за все, засобом для реалізації його етичної і політичної мрії – «всебічного визволення», втіленням гармонії, що передбачала широкі можливості розвитку людини в її спрямуванні до щастя. По-друге, він певною мірою завершує марксистську теорію моралі — представляє «розробку» її соціально-практичної частини, трансформувавши марксизм у сферу морально-етичних проблем.
Далі, етичні погляди В.Винниченка можна зіставити (у порівняльному аспекті) з позиціями «філософії життя» Ніцше з метою визначити ступінь і значення її впливу на погляди українського письменника і, таким чином, на формування національного модерністичного світобачення в цілому.
Вчення німецького філософа відбилося на творчості В.Винниченка досить дивним чином: з одного боку, він не приймав цілу низку ідей Ніцше, і в першу чергу його презирливе ставлення до «маленького людського щастя» [4], а з іншого — власні позиції українського мислителя, нібито, перегукуються з певними положеннями філософії Ніцше, що, власне, викликало великий резонанс у тогочасному українському суспільстві і закріпило за першим славу «творця нових вартостей».
«Філософія життя» імпонувала українському письменнику, оскільки своєю вимогою «повернутися до самого себе» була узгоджена з його принципом «чесності з собою», хоча, «метод» В.Винниченка, на наш погляд, виявляв більшу етичну цінність — розглядався не як власне принцип, а безпосередньо залежав від моральності людини і, отже, міг бути або самим моральним, або найаморальнішим. Тому український письменник так і не наважився подати свої взірці «вищих людей», ймовірно, інтуїтивно відчувши, що «формальна» загальнолюдська мораль насправді є тією «оболонкою», що привертає усіх до єдиної людської основи.
І нарешті екзистенціально-гуманістичні традиції, наявні в творчості В.Винниченка, можна подати в їх модерністичній інтерпретації. Навіть поверховий погляд на екзистенціалізм — як на комплекс філософсько-антропологічних проблем, що вирішуються методами, властивими багатьом різноманітним філософським системам — дає підстави визначити В.Винничен¬ка як мислителя екзистенціального спрямування. Не перериваючи традиції української філософської культури, де одним з найголовніших питань було «як досягти щастя?», він, в той же час, порушив проблеми, які дозволяють помістити його мистецтво в один ряд з творчістю французьких екзистенціа¬лістів. Проблема щастя і гармонії одночасно вимагала розв’язання цілого комплексу проблем моральної філософії, що потребували екзистенціального осмислення і стосувалися свободи особисто¬сті, її відповідальності, вибору тощо [3, с.12-14].
Варто також відзначити, що у своїй філософії щастя В. Винниченко говорить про те, що людське пізнання обмежене і що існує багато явищ, «яких нам зовсім несила зрозуміти» [2, с. 142]. Він, як і Сократ, вважав, що людина повинна бути погоджена сама з собою, а тому одним з основних принципів його філософії є принцип «чесності з собою». Разом із тим він, як і Л. Фейєрбах, був переконаний, що людина не може бути щасливою вповні, якщо вона позбавлена Батьківщини, або на її рідній землі наявні якісь страждання і нещастя. Важливо, що В. Винниченко рішуче заперечує теорію утилітаризму (утилітаризм – ідеалістичне філософсько-етичне вчення, згідно з яким в основі людських вчинків лежить принцип вигоди [1, с. 701].
Отже, зміст загальної творчості В.Винниченка носить екзистенційно-антропологічний характер і спрямований на філософські пошуки та осмислення проблеми людини. Як наслідок, він розглядав основні проблем та суперечності людського буття з позицій філософії екзистенціалізму, що, своєю чергою, дає можливість використати розроблене ним філософсько-етичне вчення для усвідомлення складних і суперечливих процесів, які відбуваються в сучасному світі, й місця в ньому особистості. Поряд із цим, важливо відмітити, що подальший аналіз української духовної спадщини саме пiд таким кутом зору дозволить отримати більш повне та дещо нове висвiтлення мiсця української фiлософiї в загальноєвропейському культурному процесi.
1. Великий тлумачний словник української мови : Близько 40 000 слів / [упоряд. Т.В. Ковальова ; худож.-оформ. Б. П. Бублик]. – Х. : Фоліо, 2005. – 767 с.
2. Винниченко В. Конкордизм. Система будування щастя: Етико-філософський трактат / Володимир Кирилович Винниченко. – К. : Укр. письменник, 2011. – 335 с.
3. Гусак Н.І. Щастя в етичній концепції «конкордизму» Володомира Винниченка: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філос. наук. – К., 1999. – 19 с.
4. Дрыжакова О.А. Добро і зло у творі Ніцше «Людське, занадто людське». – Режим доступа до джерела: http://www.skrijali.ru/Nietzsche_page/N-Menschliches.htm
Комментариев нет:
Отправить комментарий