Якщо вести мову про світогляд В.Винниченка, правильно буде говорити про певну еволюцію поглядів. Захоплення новими філософськими теоріями обумовлено, по суті, причинами невдоволеності: в нових філософських системах він намагався відшукати рішення своїх проблем. Маркс, Ніцше, Фрейд, Сартр — ось чиї теорії слугували орієнтирами для людини Винниченкової доби і формували так званий «горизонт» особистості. У світлі останніх досліджень всі вчення типу «ґранд-нарацій» про світ, людину, культуру, соціальне життя, з притаманною їм формою «філософії як теорії», можуть бути об’єднані номінацією Модерн (Р.Гвардіні, В.Лук’янець, О.Соболь). Така позиція дозволяє подати еволюцію поглядів українського мислителя у контексті модерністської філософії.
Так зокрема, якщо оцінити роль та місце марксизму у світоглядній орієнтації морального вибору В.Винниченка, можна зробити наступні висновки. По-перше, мислитель перейняв у своїй творчості тільки есхатологічно-утопійну частину марксизму (І.Лисяк-Рудницький). Адже комунізм для нього був, перш за все, засобом для реалізації його етичної і політичної мрії – «всебічного визволення», втіленням гармонії, що передбачала широкі можливості розвитку людини в її спрямуванні до щастя. По-друге, він певною мірою завершує марксистську теорію моралі — представляє «розробку» її соціально-практичної частини, трансформувавши марксизм у сферу морально-етичних проблем.
Далі, етичні погляди В.Винниченка можна зіставити (у порівняльному аспекті) з позиціями «філософії життя» Ніцше з метою визначити ступінь і значення її впливу на погляди українського письменника і, таким чином, на формування національного модерністичного світобачення в цілому.
Вчення німецького філософа відбилося на творчості В.Винниченка досить дивним чином: з одного боку, він не приймав цілу низку ідей Ніцше, і в першу чергу його презирливе ставлення до «маленького людського щастя» [4], а з іншого — власні позиції українського мислителя, нібито, перегукуються з певними положеннями філософії Ніцше, що, власне, викликало великий резонанс у тогочасному українському суспільстві і закріпило за першим славу «творця нових вартостей».
«Філософія життя» імпонувала українському письменнику, оскільки своєю вимогою «повернутися до самого себе» була узгоджена з його принципом «чесності з собою», хоча, «метод» В.Винниченка, на наш погляд, виявляв більшу етичну цінність — розглядався не як власне принцип, а безпосередньо залежав від моральності людини і, отже, міг бути або самим моральним, або найаморальнішим. Тому український письменник так і не наважився подати свої взірці «вищих людей», ймовірно, інтуїтивно відчувши, що «формальна» загальнолюдська мораль насправді є тією «оболонкою», що привертає усіх до єдиної людської основи.
І нарешті екзистенціально-гуманістичні традиції, наявні в творчості В.Винниченка, можна подати в їх модерністичній інтерпретації. Навіть поверховий погляд на екзистенціалізм — як на комплекс філософсько-антропологічних проблем, що вирішуються методами, властивими багатьом різноманітним філософським системам — дає підстави визначити В.Винничен¬ка як мислителя екзистенціального спрямування. Не перериваючи традиції української філософської культури, де одним з найголовніших питань було «як досягти щастя?», він, в той же час, порушив проблеми, які дозволяють помістити його мистецтво в один ряд з творчістю французьких екзистенціа¬лістів. Проблема щастя і гармонії одночасно вимагала розв’язання цілого комплексу проблем моральної філософії, що потребували екзистенціального осмислення і стосувалися свободи особисто¬сті, її відповідальності, вибору тощо [3, с.12-14].
Варто також відзначити, що у своїй філософії щастя В. Винниченко говорить про те, що людське пізнання обмежене і що існує багато явищ, «яких нам зовсім несила зрозуміти» [2, с. 142]. Він, як і Сократ, вважав, що людина повинна бути погоджена сама з собою, а тому одним з основних принципів його філософії є принцип «чесності з собою». Разом із тим він, як і Л. Фейєрбах, був переконаний, що людина не може бути щасливою вповні, якщо вона позбавлена Батьківщини, або на її рідній землі наявні якісь страждання і нещастя. Важливо, що В. Винниченко рішуче заперечує теорію утилітаризму (утилітаризм – ідеалістичне філософсько-етичне вчення, згідно з яким в основі людських вчинків лежить принцип вигоди [1, с. 701].
Отже, зміст загальної творчості В.Винниченка носить екзистенційно-антропологічний характер і спрямований на філософські пошуки та осмислення проблеми людини. Як наслідок, він розглядав основні проблем та суперечності людського буття з позицій філософії екзистенціалізму, що, своєю чергою, дає можливість використати розроблене ним філософсько-етичне вчення для усвідомлення складних і суперечливих процесів, які відбуваються в сучасному світі, й місця в ньому особистості. Поряд із цим, важливо відмітити, що подальший аналіз української духовної спадщини саме пiд таким кутом зору дозволить отримати більш повне та дещо нове висвiтлення мiсця української фiлософiї в загальноєвропейському культурному процесi.
1. Великий тлумачний словник української мови : Близько 40 000 слів / [упоряд. Т.В. Ковальова ; худож.-оформ. Б. П. Бублик]. – Х. : Фоліо, 2005. – 767 с.
2. Винниченко В. Конкордизм. Система будування щастя: Етико-філософський трактат / Володимир Кирилович Винниченко. – К. : Укр. письменник, 2011. – 335 с.
3. Гусак Н.І. Щастя в етичній концепції «конкордизму» Володомира Винниченка: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філос. наук. – К., 1999. – 19 с.
4. Дрыжакова О.А. Добро і зло у творі Ніцше «Людське, занадто людське». – Режим доступа до джерела: http://www.skrijali.ru/Nietzsche_page/N-Menschliches.htm
Комментариев нет:
Отправить комментарий