Олег Гуцуляк: Україна – це «земля священних пагорбів-могил»

Знаний український топоніміст запропонував версію, що назва «Україна» походить від санскритського ukhraiĭa «пагорб», «курган» [Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви. – К. : Наук.думка, 1967. – С.112].

І дійсно, санскритські словники подають: ucchraya, укхрайя «гора, холм, курган»; «вертикаль; вверх; висота»; «сходження, схід»; ucchrayana-, укхрайяна- «raising erecting»; ucchrayin-, укхрайін- «high, raised lofty»; ucchreya-, укхрейя- «high, lofty»; дієслово ucchri «стояти прямо, підійматися»; sam-ucchraya, сам-укхрайя «зростаючий; той, що здіймається; той, хто підвищується; той, хто зростає; той, хто в стані екзальтації; ріст; висота»; той же індоєвропейський корінь — у старогрецькому слові akros «верхній, крайній», від якого походить назва Акрополь).

Тобто Україна – це «земля священних пагорбів-могил» (< араб. «махалла» – «поселення»). Як відомо, право на землю-могили предків не могло бути порушене навіть відчудженням землі (у європейському праві – «одалітет»), бо якості осіб переносилися на землю і вона теж вважалася благородною, вільною: поховані у ній воїни, заслуги яких були головними у їєрархічній шкалі заслуг, «впливали», «допомагали» живим (надсилали родючість, примножували сили захисту) [Бессонова С.С. Скифские погребальные комплексы как источник для реконструкции идеологических представлений // Обряды и верования древнего населения Украины: Сб.науч.тр. – К. : Наук.думка, 1990. – С.25-26.].

Наприклад, місце поховань єгипетських фараонів – «піраміда» (від перс. pyr «вогонь») – вважалося символом родючого грунту-пагорба з виникаючим («зростаючим») на ньому богом-деміургом. Ієрогліф на позначення двох понять – і «пагорба творення», і «явлення у славі» – зображався як нависла над горизонтом дуга пагорба, увінчаного двома спрямованими вверх променями, тобто символізував зворотнє злиття з сонцем фараона, народженого з тіла бога сонця Ра.


Як зазначає О. Пріцак щодо звичаю у степовиків-тюрків, для яких скіфи стали субстратом, володіння священними могилами та місцями прилучало засновника будь-якої нової федерації племен і кланів до «благодаті» (харизми), надаючої його владі силу легітимності: «… оскільки тільки приналежні до панівного роду могли розглядатися як господарі, то скликуваний на священному місці, біля укріплення, курултай, в якому приймали участь старійшини племен, що увійшли в цю федерацію, вибирав за старим звичаєм кандидата в степові царі. Вибраний приймав звичайно за пропозицією шамана царський титул. Цей титул виражав претензію на світове панування. Окрім титулу правителя встановлювалася назва для нової держави чи федерації» [Pritsak O. Stammensamen und Titulaturen der Altaischen Volker // Ural-Altaische Jahrbucher. – 1954. – Bd. 24, H.1-2. – S.51].

Візантійський історик Феофілакт Симокатта розповідає, що у варварів над Дністром існує гора, що зветься золотою (hrysos horos), тому, що «… на ній у достатку родять плоди, крім того вона багата дикими звірами і в’ючною худобою». Це свідчення можна співставити з легендою про те, що в давньому придністровському Галичі на Крилоській горі знаходився «Золотий Тік» – символ харизми галицького князя (пор.: дв.-інд. tagas «золото», teigasa «метал», дв.-ірл. tigh, teach «дім»). Начебто, коли монголо-татари напали на Русь, цей «Золотий Тік» сховався під землею, але з’явиться на поверхні одночасно з появою променистого вершника-витязя на білому коні [Пушик С. Золотий Тік. – Ужгород : Карпати, 1971. – С.75]. Літописна легенда про те, що тільки «сидіння на Галичиній могилі» дає право (харизму) на володарювання у місті може бути співставлена з кельтським мотивом т.зв. «тронного пагорба» (валл. gorsedd; має ще значення «двір», «зібрання»; ірл. sossad «ложе», «пагорб», «укріплення», «відкритий простір» ~ укр. «сидіти»), що височів посередині кладовища (тобто оточений предками; пор.: Arturs Seat «Трон Артура», пагорб біля Едінбурга). Племінні королі (вожді) в Ірландії називалися «королями вершин» (ri benn), а назва верховної столиці Ірландії Тари (Темри) походить від temair «пагорб» (пор. із селищем Темерівці біля Галича).

Власне земля могил предків, Спандармат, Мати-Сира Земля виступає гарантом харизми князя, який стає для підданих розраджувачем, «князем-сонцем», бо чинить як сонце: здійснює експансію у варарський світ – «половецьке поле» (у «Слові о полку Ігоревім» Володимира Осьмомислича), на відміну від свого власного соціального «поля», що розуміється як цілісний образ, гештальт – «Полем же жившемъ особъ и володъющемъ, и роды своими иже и до сеє братьъ бяху поляне. И живяху каждо съ своимъ родомъ. И на своихъ мъстъхъ» (Літопис за Лаврентівським списком, 1377 р.). Варварський світ ототожнюється з космічним Хаосом, проникаючи в який Сонце збирає і обертає до себе все суще, гармонізуючи його (розширюючи «Руську землю»).