Микола Бандрівський: Проблема ідентифікації старозавітного етнарха Ашкеназа у працях давньоєврейських таргумістів і ранніх раввинських коментаторів

Розглянуто проблему ототожнення скіфів з котримсь із етнархів, які згадані у старозавітній Таблиці Народів. Стверджено, що на сьогоднішній день в українській і зарубіжній скіфології, настійливо пропагується ідея центральноазіатського походження скіфів, що, буцімто, їх першопочатки слід виводити із районів Алтаю, Туви та Північного Казахстану і пов’язувати з середовищем, де в майбутньому виникли фіно-угорські чи тюркські народи. При цьому, погляди прибічників «центральноазіатської теорії» не лише не враховують, а часом свідомо ігнорують давні письмові джерела, в яких першопочатки скіфів і Скіфії локалізуються у зовсім іншому районі. Зроблено висновок, що т.зв. центральноазіатські «скіфи» (у традиційному розумінні цієї назви) не можуть мати стосунку до старозавітного етнарха Ашкеназа, який згаданий у Таблиці Народів. 
Ключові слова: скіфи, ішкуза, Ашкеназ, Таблиця Народів, давньоєврейські таргумісти, ранні раввинські коментатори, Еритрейське море, Михалківська група пам’яток

У сучасній скіфології можна відмітити, здавалось би, парадоксальне явище: в останні два-три десятиліття чимало українських і зарубіжних дослідників чим раз відважніше співставляють у своїх працях етнонім «скіфи» (елам. “iskura”, аккад. “iskudurru”) з іменем правнука старозавітного Ноя і старшим сином Гомера – Ашкеназом. Останній згаданий у біблійній Таблиці Народів (Кн. Буття, 10:3), створеній не пізніше Х-ІХ ст. до нар. Хр. Ще один раз – у вигляді словосполучення «Царства Ашкеназькі» ця назва зустрічається у св. Пророка Єремії (Єр. 51:27).
Однак, незважаючи на безсумнівну важливість аргументації (у правомірності такого співставлення) дослідники, зазвичай, не вдаються до роз’яснення своєї позиції в даному питанні (див. праці І.Д’яконова, І.Медведської, А.Алексеєва та ін.). Навіть, в Етнографічному покажчику до фундаментальної праці А.Доватура, Д.Каллістова і І.Шишової (1982) цілком відсутні покликання на назви «Ашкеназ» і «ішкуза». Останні майже повністю відсутні і в книзі І.Кукліної «Этногеография Скифии по античным источникам» (1985). Така ситуація виглядає досить дивною і, очевидно, мусить мати своє пояснення.
По-перше, сьогодні у світовій культурі під терміном Ашкеназ, зазвичай, розуміють: 1-назву Германії у середньовічній раввинській літературі; 2-гілку єврейського народу у Центральній Європі, яка уявлялась як місце розселення тут нащадків біблійного Ашкеназа. Наприклад, в Мідраше р.Берех’я пише, що «Ашкеназ, Ріфат і Тогарма суть Германія» в чому вбачають наслідування Талмуду (Йома, 10а; Єр.Мег.71б), де ім’я Гомера, батька Ашкеназа, передано через «Германія» і за співзвучністю може бути ототожнене з пізнішою Германією (Bereschith rabba, XXXVII, 1 – цит. за: Еврейская энциклопедия Брокгауза и Эфрона»). По-друге, згідно з тією ж Євр.Енц. Бр. Єф., Таргум до Книги Буття і І Книги Хронік, а також Талмуд (Йеруш. Мегил., І, 71б) та Мідраш (Beresch. Rab., XXXVII) ототожнюють Ашкеназа з «Азією» - римською провінцією (Asia propria або ж proconsularis), яка складалася лише з трьох областей – Лідійської, Фригійської і Карійської. Таргум Єрушалми в старозавтному Ашкеназі бачить одну з областей Асирії – Адіабену. Крім того, у середньовічних єврейських творах (наприклад, у Йосиппоні) а також у Євсевія ашкеназами названі тевтони, а такий один з найбільших галахичних авторитетів епохи гаонів і основоположник раввіністичної літератури як Саадія (892-942 рр.) розумів під ашкеназами слов’ян. Сучасні дослідники пов’язують з Ашкеназом ім’я фрігійського царя Асканія і, за Гомером, однойменну ріку між Фригією і Віфінією. І саме ашкеназами називався народ в Мезії і Фригії, який в подальшому переселився у Західну Вірменію (наприклад, вірменське ім’я Ашкен).
З вищенаведеного можна зробити висновок, що т.зв. центральноазіатські «скіфи» ( у традиційному розумінні цієї назви) не можуть мати стосунку до старозавітного етнарха Ашкеназа, який згаданий у Таблиці Народів. Відомості, які подані в останній, на жаль, явно недооцінені сучасними археологами.
А, між тим, як зазначає Р.Мейсон, Таблиця Народів «…у своїй оригінальній формі має дуже давній, дояхветичний оригінал, що відноситься до найранішої версії П’ятикнижжя (згідно з т. зв. елохістичної традиції - Е) або ж до пізніших редакцій цієї традиції в т. зв. Священницькому документі чи новом переглянутому виданні (Р). Останній сформував літературну основу П’ятикнижного викладу, де інтегровано поєднані елохістично-яхвестичні елементи (EJ) і частини єврейської Шефер Толедот (Книги Поколінь). Тобто, цей розділ є редакційною композицією трьох успішних спроб класифікації відомих народів світу і показ їх походження та взаємовідносин у формі генеалогічного дерева…Основний текст Таблиці Народів був, ймовірно, завершений до 1000 рр. до нар. Хр. і його зміст відображає єврейські географічні знання які, мабуть, існували у 1200-1000 рр. до нар. Хр. Ізраїльтяни безпосередньо не займалися зовнішньою торгівлею в досоломонові часи, але вони контактували з африканськими народами, перебуваючи в Єгипті перед Виходом і впродовж періоду Суддів і ранніх царів; вони торгували з фінікійцями, чия інтенсивна торгівля принесла їм репутацію першовідкривачів торгівлі і морських шляхів. Фінікійці ж у ті ранні часи поширювали свою торгівлю всюди у Східному Середземномор’ї, в Червоному морі і Аравійському півострові і на захід – до Північної Африки і Іспанії. Можливо, що вони досягли Британських островів і навіть Північного і Балтійського морів. Цей простір землі збігається з тим, що описаний в Таблиці Народів підтверджуючи думку, що, очевидно, географічні знання ізраїльтяни набули від фінікійців. Іншим показником іноземного, можливо, також фінікійського походження є незнання щодо самого Ізраїлю, який не згадується взагалі, та його епоніма – прародителя Ебера» [4, с.115-116].
Одним словом, проблема ототожнення скіфів з котримсь із народів, які згадані Таблиці, існує, і потребує обговорення та вирішення. На сьогоднішній день у скіфології, як відомо, настійливо пропагується ідея центральноазіатського походження скіфів, що, буцімто, їх першопочатки слід виводити із районів Алтаю, Туви та Північного Казахстану і пов’язувати з середовищем, де в майбутньому виникли фіно-угорські чи тюркські народи. «Восточное происхождение скифов, их миграция из районов Тувы ныне выдвигается на археологических и антропологических основаниях» - резюмував Л.Клейн, коментуючи статтю С.Куланди «Скифы: язык и этнос» (2015). При цьому, погляди прибічників «центральноазіатської теорії» не лише не враховують, а часом свідомо ігнорують давні письмові джерела, в яких першопочатки скіфів і Скіфії локалізуються у зовсім іншому районі.
Наприклад, І.Кукліна, аналізуючи повідомлення галікарнаського історика про витіснення скіфами кіммерійців, які проживали біля Південного моря (IV, 13), прийшла до висновку, що Південне море не може бути співставлене з північним узбережжям нашого Понту, а стосується Еритрейського моря під яким здебільшого розуміли Червоне море – Аравійську затоку в Індійському океані або ж Перську затоку (із шести разів, коли Геродот згадує Південне море, в п’яти з них мова йде про Еритрейське море [3, с.7—76]. До того ж і Страбон – основний авторитет античної географії, як і автори, на яких він покликається: Ератосфен, Деїмах, Мегасфен, розуміють під Південним морем саме Індійський океан з його Аравійською і Перською затоками [3, с.76]. Звідси випливає, що витіснення скіфами кіммерійців могло відбутися в одному з двох регіонів: біля Перської затоки або коло Червоного (Еритрейського) моря, яке розмежовує Азію від східного узбережжя Африки. Достовірної інформації стосовно скіфів і Перської затоки, як видається, не існує. А от про розміщення Скіфії (в якийсь період її історії) на сході чи північному сході Африки писемні давні писемні джерела, як би це не видавалося дивним, все ж повідомляють.
Наприклад, списки Тори у Вавилонському Талмуді, формування якого завершили у V ст. (і який включає певний матеріал, створений раніше написання Мішни) згадують Сабту і Сабтечу про які рав Йосиф, наслідуючи «Барайсу» писав, що «…Сабта і Сабтеча – ближня Скіфія і зовнішня Скіфія. Між ними відстань 1000 парасангів, їх периметр – 1000 парасангів» [4, с.51-52]. Під Сабтечею, яка згадується у Святому Письмі (Буття, 10:7; Хроніки,1:9) Йосиф Флавій розумів народ або країну, яка розташована на південний схід від Meroe під назвою Астоборас (Старожитності, І, 6:2). Схоже тлумачення подає й Таргум Йонатана локалізуючи Сабтечу між Червоним морем і Нілом вище Meroe. Новіші екзегети згідно з Евр.Енц.Бр.Ефр., схильні визначати розташування Сабти на північно-східній околиці Аравії або ж на її півдні. Крім того, Таргом Йонатана подає ім’я Сабтеча як Zingae, назву якого ототожнюють з територією на південь від мису Гвардафуя у Barbarica древніх. У Вавилонському Талмуді (Йома, 10а) назви Сабта і Сабтеха відносяться до «внутрішньої» і «зовнішньої» країни, яка, на думку А.Когутта, стосується назви провінції у Персії, а на думку А.Гаркаві Сабтеха – це перська назва Скіфії, відповідно Scythia intertor et Scythia exterior класичної літератри [4, с.51-52].
В даному контексті особливо цікаво, що у ранньохристиянській літературі, а також в Таргумах Старого Завіту і в трактатах Талмуду простежується поєднання назв Барбарія і Скіфія. Ці, а також середньовічні арабські і китайські письмові джерела розміщують Барбарію так само на східному узбережжі Африки. При цьому, деякі з палестинських Таргумів до Книги Буття 10:2-3 і до Книги Хронік 1:6 називають країну Тогарми Барбарією, причому сирійський текст «Печери Скарбів» (ІІІ-VI ст.) ототожнює барбаринців з нащадками Яфета. І, ще одне: принаймні одна середньовічна єврейська компіляція Пірке Машіах (можливо, походить з Йосиппону) також згадує Барбарія поміж синами Гомера, разом з Тогармою, Гермамією та іншими. Слід також відзначити, що асирійські джерела включають багато імен, фонетично схожих до Барбарія в країні Гашга в Північній Анатолії, в Курдистані і в Елбистані [4, с.53].
Розміщення однієї з «найдавніших Скіфій» на північному сході чи сході африканського континенту, знайшла своє відображення і в середньовічних писемних джерелах Північної Європи. Наприклад, у географічному трактаті «Опис Землі ІІ», який був створений не раніше середини ХІІІ ст. мовиться, що «…Африкою називається друга третина землі: в цій частині знаходиться Серкланд Великий, Скіфія, тобто сьогодні Велика Світьод, Пентаполіс, Тріполіс…». Дослідниця, не вдаючись у вияснення цього цікавого, під кожним поглядом, повідомлення лише константувала, що «…розміщення Серкланду, а тим більше Скіфії (вона ж – Велика Світьод) в Африканській треті більше не зустрічається географічних трактатах…Тут мало місце об’єднання різних і різночасових традицій, так, що укладач трактату перемістивши Серкланд в Африку механічно переніс сюди і пограничну з ним Скіфію» [5, с.86-88, 90]. Розгубленість К.Мельникової в цьому випадку не могла пройти непоміченою і Т.Джаксон засумнівалася правильності припущень К.Мельникової зауваживши при цьому, що «…мені здається, що наявність епітета Великий при топонімі Серкланд і поєднання двох названих топонімів у тексті «Опис Землі ІІ», не випадковий…». Однак, далі свою думку дослідниця не розвинула [2, с.36]. Зазвичай під назвою Серкланд Великий (Serkland it mikla) розуміють «землю Сарацин», тобто назви деяких областей північній Африці і Передній Азії [1, с.87].
На підставі вищенаведених свідчень можна припустити, що на сході африканського континенту і, найімовірніше, між Червоним (Еритрейським) морем і Нілом в певний період існувала Скіфія, поруч з якою писемні джерела називають Серіку (землю сарацинів) і Барбарію. 
Постає питання: коли і яким чином етнонім Скіфія був перенесений на території, розташовані північніше?
На данному етапі, для відповіді на це питання, можна висловити припущення, що, основуючись на свідченні Таблиці Народів скіфи (з яким б із старозавітних етнархів ми їх не ототожнювали) походили з верхів’їв Тигру і Західної Вірменії звідки, згідно з традицією, й відбувалось першочергове розселення народів. Вже на початковому періоді своєї історії скіфи у пошуках місць розселення могли розділитися на дві хвилі, з яких одна могла бути спрямована на захід Анатолії (пізніші землі Фригії, Лідії та ін.); друга – перейшовши Месопотамію, Сирію і Синайський півострів вийшла до берегів Еритрейського моря в одному з районів якого й осіла. Звідси й уявлення древніх про «дві» Скіфії – ближню і дальню. Якщо це припущення справедливе, то тоді ніщо, ніби-то, не заваджає вбачати у скіфах, які могли оселитися на заході Анатолії нащадків Ашкеназа, про розміщення яких саме в цих районах повідомляє частина писемних джерел. Під тиском фригійців, які близько Х ст. до нар. Хр. переселилися з Балкан в Анатолію, скіфи-ашкенази (?) могли перейти до своєї поруч розташованої прабатьківщини у Західній Вірменії і верхів’я Тигру. Тоді ж перейшовши Кавказ проникли на Поділля, де й осіли, започаткуваши тут – у трикутнику між Чорноліською, Висоцькою і Голіградською культурами, пам’ятки Михалківської групи. Можливо, сааме з приходом на подільські (і прилеглі до них) терени пов’язане раптове і майже одночасне зникнення і самої Голіградської культури, і пам’яток того східноподільського населення, яке залишило Гордіївський могильник, найпізніші поховання якого (четверта группа, згідно з класифікацією С.Березанської і В.Клочка, 1998) датуються власне Х ст. до нар. Хр. Поява на Поділлі, та на прилеглих з ним теренах, носіїв Західноподільської групи у другій половині VIII ст. до нар. Хр. (або ж у першій половині VII ст. до нар. Хр., як це уявлялося донедавна) могла означати прибуття на ці землі спорідненого, за походженням, населення, можливо, тих самих ішкуза асирійських і вавилонських канцелярій. Вторгнення чи переселення носіїв Західноподільської групи пам’яток могло відбуватися на вищезгадані терени, як припускаємо, навіть з досить віддалених земель таких як Мідія, Сирія чи Аравія. Однак, це питання потребує додаткового вивчення.

1.Джаксон Т. Русь в свете зарубежных источников.-т.V. Древнескандинавские источники.-М.,2009,-с.87;
2. Джаксон Т. Исландские королевские саги о Восточной Европе.-М., 2012.-с.36;
3.Куклина И.В. Этногеография Скифии по античным источникам.- Ленинград: Наука, 1985. – 204 c.;
4.Майсон Р. Свідчення стародавніх авторів про історію, географію та етнографію України. Тексти східних авторів. - Львів, 2004, 157с.;
5.Мельникова Е. Древнескандинавские географические сочинения: тексты, перевод, комментарий.-М., 1986.-с.86-88, 90

Опубліковано: Бандрівський М.С. Проблема ідентифікації старозавітного етнарха Ашкеназа у працях давньоєврейських таргумістів і ранніх християнських коментаторів //Історія релігій в Україні: актуальні питання.- Львів, 2019 - с.3-7