«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
У XIX ст. серед польської інтелектуальної еліти утвердився міф особливого прикордонного покликання Польщі: будучи щитом Європи, протистояти "азійському московському варварству". Українська інтелектуальна еліта того часу навпаки відстоювала досить антизахідні погляди. Міф протистояння "московським азіатам" утвердився у нас лише у XX ст. Тоді це було по-своєму резонним. Але сьогодні подібна риторика заслуговує на місце в музеї.
Говорити, що Україна захищає Європу від російської агресії, означає дурити самих себе. Україна – це аж ніяк не щит Європи. Це буферна зона, конфлікт якої з Росією породжує для Західної Європи зайві економічні негаразди.
Звісно, вдаваний консерватизм путінського режиму створив передумови для того, аби на Заході з Росії творили образ "Іншого". Одначе це просто політтехнологія – подібна до образу "Гейропи" у Росії. Ні перше, ні друге не усуває економічної вигоди, а також усвідомлення стратегічної ваги вісі, покликаної диктувати геополітичний порядок у всіх північній Євразії.
Ніхто в Кремлі не налаштований йти танковими колонами до Ла-Маншу. Там налаштовані продавати енергоносії. Подібним чином у Берліні та Парижі не налаштовані йти проти Росії "хрестовим походом" просто для того, аби там нарешті запровадили "одностатеві шлюби".
Досить антиросійські позиції характерні лише для англосаксів (які мають зацікавленість не допустити утвердження континентальної вісі) та частини держав Центрально-Східної Європи – Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії.
І все. Ні Франція, ні Німеччина, ні Італія не мають особливого інтересу протистояти Росії. Вони аж ніяк нас не зрадили. Вони просто нічого нам не винні. У них свої інтереси. Чим швидше українці це зрозуміють, тим краще.
Комментариев нет:
Отправить комментарий