Ключові слова: комунікація, комунікативна традиція, народна пісня, неправда, обман.
The article deals with such categories as lie, deception, malarkey and their ethnocultural and communicative peculiarities in the Ukrainian discourse. The attention is paid to the Ukrainian folk song, the spectrum of variable-based usage of these categories which explicate Ukrainian language world view is analysed.
Key words: communication, communicative tradition, folk song, lie, deception.
Лінгвокультурологія та комунікативна лінгвістика впродовж останніх десятиліть обрамились та виокремились у самостійні напрями сучасної гуманітарної науки. Очевидним є те, що в наш час на завершальній стадії знаходиться процес формування власних методології, наукової парадигми. Ці напрямки формувались тривалий час – з середини ХХ ст. Наріжними каменями лінгвокультурології та комунікативної лінгвістики стали психолінгвістика, культурологія, неориторика, соціолінгвістика та інші напрямки, які передували виникненню новітніх скерувань і стали базовими у формуванні терміно-понятійного апарату. Знаковими для зазначених напрямків також були поява у 70– 90-ті рр. таких сфер наукових пошуків як мовна картина світу, мовна особистість, етнопсихолінгвістика, конгнітивна лінгвістика, (концептологія), розвідки у галузі ментальних, світоглядних, релігійних, аксіологічних систем теж стали площадками, на яких фрагментарно формувалась цілісна модель зазначених наукових галузей. Тут доречно буде згадати праці основоположників нової наукової парадигми – це А. Грамші, Дж. Остін, В. Шкловський, Г. Шпет, В. Пропп, М. Бахтін, Ч. Морріс, П. Грайс, Ц. Тодоров, П. Єршов, М. Фуко, К. Леві-Стросс, У. Еко, Р. Барт, Р. Якобсон, Ю. Лотман, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ю. Караулов, Ю. Степанов, Г. Почепцов, Ф. Бацевич та ін. [20, с. 332].
Новітні гуманітарні напрями значною мірою є синтетичними й охоплюють цикли не лише лінгвістичних дисциплін, а й семіологію, культурологію, лінгвістику тексту, психологію, соціологію, структурну антропологію та багато інших. Прогресивна західна наука долучає до гуманітарних дисциплін і археологію, генетику; математичні, статистичні та ін. методи досліджень [40; с. 7] і в результаті виводить зазначену галузь знань на якісно інший рівень опису [20; с. 233].
Одним із сегментів цього інформаційного спектру знань є прагматика (прагматологія), прагмалінгвістика. Власне, прагматика є однією зі складових, яка значною мірою визначає та детермінує природу мовного знака, соціокультурного чи ін. чинника [29; с. 31]; [200; с. 389–390]. Якщо перенести фокус досліджень у площину лінгвокультурних, соціокультурних та метально-сценарійних структур, то проблеми мовної картини світу, мовно-ментальної моделі етнокультурних реалій набувають інших, більш чітких контурів. А також кожен досліджуваний сегмент стає більш інформаційно несучим та ізометрично висвітлює не лише досліджуваний сегмент, а й культурну модель загалом. У цьому контексті слід наголосити на тому, що будь-яка структура, яка є експлікатором і носієм етнокультурних феноменів, у стані розкрити культуру як систему (це стосується традицій, галузі етнографії і не тільки) [9; с. 4]; [12; с. 25]; [18; с. 133].
У стосунку до української народної пісні, то аксіомою є те, що у ній сконденсовані та голографічно прописані аксіологічні, світоглядно-ментальні, етнопсихологічні, мовнокартинні та інші чинники, і завданням дослідника є лише декодувати, розгорнути та висвітлити у повній проекції одну із граней (окремий пазл) і дати системно-структурну інтерпретацію.
Цікавими, на наш розсуд, є відображення в українській народній пісні (тут говоримо також частково і про авторську пісню, яка стилістично, структурно-поетично наближена до народної) експлікації окремих категорій, які можуть розглядатись як окремі когнітивні структури та дають ключ до розуміння як окремого сегмента, так і цілісної структури. На матеріалі української народної пісні може розглядатися комплекс таких категорій (який відобразився у словниках концептів) або окрема категорія з подальшою системною інтерпретацією.
На наш розсуд, заслуговують на окрему інтерпретацію такі ментально-аксіологічні та культурно-світоглядні категорії як неправда, обман, брехня (тут розглядаємо також фальш, фарисейство, дурити, обводити навколо пальця, надувати, дурачити, омана, ошукувати, махлювати, вводити в оману, створювати ілюзії, наштовхувати на хибний шлях, облуда, вигадка, витівка, фантазія, лжебайки розповідати, побрехеньки, вимисел, розпускати чутки, розпускати (розводити) плітки, оббріхувати, пересуди, поголос, брехати у вічі, позичити очі у Сірка – брехати у вічі, фіглярство, нещирість, заливати, прибріхувати, демагогія, популізм, лицемірство та ін.).
Неправда (брехня) у свою чергу можуть бути: безсумнівна, безсоромна, очевидна, беззаперечна, безсовісна, жахлива, жорстока, нагла, огидна, солодка, повна, прихована та неприхована, несправедлива, вбивча, нічим не прикрита, брехати як собака та ін. Лексико-семантичне поле з семантичним ядром неправда включає у себе значний обсяг варіантів, словосполучень та пропеїстичних фігур (тут діалектних, сленгових та жаргонних лексем та висловів). Таким чином, можна стверджувати, що в українській мовокультурі сформувався окремий семіозис, в епіцентрі якого представлена понятійна структура – «говорити неправду». Власне, щодо статусу цієї категорії, ролі та місця у цілісній мовно-культурній системі, концептуальній чи мовній картинах світу, її функціональних, морально-етичних, комунікативних, етнопсихологічних та ін. характеристик, то звернемо увагу на інтерпретацію цієї категорії у морально-етичній площині.
Незначний обсяг лексикографічних та енциклопедичних джерел, в яких розглядається понятійний апарат етики, відносить неправду до категорії «зла». Неправда, обман, брехня позначаються морально-етичними та етикетними маркерами як «відхід від норми», «вчинок, вартий осуду з точки зору соціальних норм», «порушення соціальних стандартів»; «особа низьких морально-етичних якостей…, відсутність гідності» та ін. Хоча у низці семантичних ознак також міститься така категорія як «обман лікарський (лікаря)», який по суті своїй відповідає категорії плацебо (змусити повірити). Крім низки семантичних ознак (ідентифікаторів «мигаючих орієнтирів» – термін проф. Ж. Соколовської), зазначимо, що неправда, обман, брехня (лицемірство, фарисейство) виводяться в окрему категорію у Святому Письмі і засуджуються як один із гріхів, а правда, чесність, щирість, чистота душевна і є одним із канонів християнської віри – «не свідчити ложно». У цій низці, звичайно, ми не розглядаємо психічні вади чи клінічні форми, які тлумачаться у рамках психіатричних категорій – міфоманія, синдром Мюнхаузена, синдром Корсакова, парамнезія, криптомнезія та ін.
Неправда, обман, брехня (тут і нижче) розглядаються як «те, що не відповідає правді, неправда; неправдиві слова, вчинки, дії; невідповідність істині, чого немає насправді; хибне сприйняття дійсності…» [8, с. 63, 642].
Обман, брехня, неправда у своїй класичній інтерпретації розглядаються як форми маніпуляції (форми комунікативної поведінки): маніпулювання кількістю інформації; маніпуляція якістю інформації; повідомлення двозначної, нечіткої інформації; умовчання, приховування інформації (правди); спотворення – навмисне повідомлення зміненої, деформованої інформації; імітація особистої некомпетентності, непоінформованості (нічого не бачив, нічого не чув); повідомлення інформації з метою самореклами, самоочищення та міфологізації свого минулого (інколи майбутнього – безпідставні, ірреальні плани; обіцянки того, що є неможливим до виконання або що не входить у плани реалізації обіцяного).
В українській етнокомунікативній традиції допускаються різні варіанти обману, брехні, неправди, а також ширшого спектра зазначених вище категорій. Про їхню актуальність та повноцінне функціонування у мовно-культурній та вербально-комунікативній системах свідчить представленість лексичних одиниць у лексичному масиві української мови, синонімічний континуум, гроно відповідних дефініцій, а також значна парадигма сполучуваності та варіативності у текстово-комунікативному просторі.
Однією з поширених, широковживаних форм, яку досить складно долучити до зазначеного лексико-семантичного поля, є жарт. Жарт в українській комунікативній традиції – це «сказане чи зроблене для розваги, сміху; дотепна витівка», тобто те, що не містить «відповідальності за сказане, «легка» форма комунікації; «невимушена комунікація задля комунікації», «жарт, що не містить програм до дії». Жарт часто функціонує в українському фольклорному дискурсі для створення чи підтримки позитивної комунікативної атмосфери. Варто зазначити, що в українському етнокультурному просторі сформувався цілий жанр «жартівливої пісні» (якою не вичерпується українська сміхокультура, оскільки ще є такі жанри як анекдот, гумореска, бувальщина (з елементами гумору) та ін.).
…Правду люди кажуть,
Що я тебе не хочу,
Бо я такими козаками
Житечко молочу…
Безперечно, що останні два рядки не відбивають об’єктивної реальності, а радше є комунікативною фігурою (з точки зору комунікації) з елементами порівняння та з метою впливу на співрозмовника (тут: перебільшенням, обманом, жартом).
…Я ж тебе, серденько, не зведу,
Пожартую трішечки та й піду!
Жартувала дівчина до зорі,
Поки стало виднесенько надворі…
У цьому тексті «жарт» позиціонується як «вільна», «легка» розмова без вказівки на обман чи брехню.
У рядках
…Ой не буду відчинять,
Бо ти будеш, серденько, жартувать…
жарт – це ще, очевидно, окрема дія, яка не є правдою, не містить серйозних намірів і не накладає відповідальності за сказане та вчинене, що не влаштовує одного з комунікантів (дівчину, яка відповідає на пропозицію хлопця).
Інколи жарт може бути образливим для одного з комунікантів (містити пейорацію)
…Ой не жартуй, козаче-соколю,
Наді мною сиротою…
Неправда, обман в українському дискурсі, як зазначалось вище, вибудовує цілу шкалу, де, з одного боку, може бути поміщена така форма як «жарт», а інша, полярна позиція цієї спектральної шкали – це обман з драматичним фіналом, інколи навіть суїцидальним.
У зв’язку з цим наступним сегментом зазначеної шкали може бути обман, жарт з ознаками протистояння (опозиції, замаскованого конфлікту). Так, у тексті
…Ти казала в понеділок –
Підем разом по барвінок,
Я прийшов – тебе нема,
Підманула, підвела…
представлений обман як форма втечі чи уникнення небажаної зустрічі. Але традиція виконання цієї пісні передбачає діалогічну формулу –
…Я ж тебе підманула,
Я ж тебе підвела…
де флексія жіночого роду вказує адресата та адресанта, і очевидним є те, що дівчина визнає свій обман, більше того, цей обман тлумачиться як певна звитяга, домінування дівчини у цих стосунках і що об’єктом маніпуляції є молодий хлопець, що вона (співрозмовниця) охоче визнає. За традицією багатьох народів світу (зокрема в арабському світі) такий обман був би розтлумачений як значний аморальний вчинок, але, як бачимо, українська комунікативна культура допускає такі форми обману, які de-facto не принижують гідності нікого з комунікантів, але застерігають від ймовірного, тобто містять елемент повчання та настанови.
Більш драматичним є сюжет пісні «Їхали козаки…», де обман є грубою та вульгарною формою комунікативної поведінки (у стосунку до дівчини, ще й своєї співвітчизниці):
Підманули Галю –
Забрали з собою…
…Прив’язали Галю
До дуба косами…
Цей текст з компонентом обман, брехня є своєрідною притчею-повчанням про необхідність послуху і виконання батьківських настанов.
У стосунках між молодими людьми обман є інструментом, яким досить інтенсивно послуговуються комуніканти. Більше того, за попередніми спостереженнями та статистичними підрахунками, обман дівчиною, жінкою в українському пісенно-текстовому просторі представлений більш інтенсивно, ніж обман з боку хлопця, чоловіка. Інколи дівчина щиро зізнається у своїй безвідповідальній поведінці:
…Мислиш, дурний хлопче,
Що я тебе люблю!
А я тебе, дурний хлопче,
Словами голублю…
Інколи обман криється в обіцянках, присяганнях і є формою гіперболізації почуттів, прагнень… Є радше формою надмірної емоційності та щирості мовців:
…Козаченько клявся-обіцявся
Вічно любити…
…Кохатиму, любитиму тебе, Марусино,
До самої могили…
Хоча відомо, що почуття кохання (закоханості) є короткотривалим і типовим для юного чи молодого віку.
Обман часто у пісенному дискурсі подається як банальна, сценарійно визнана норма комунікації:
…Проснеться матінка моя,
Буде питать, де була я.
А ти їй дай такий отвіт,
Яка чудова майська ніч…
Підмовляння сказати неправду своїй матері чи обман близьких, рідних чи цілого соціуму досить часто вплітаються у комунікативну канву. Але обман як один із сегментів комунікативного сценарію може випливати із комунікативної поведінки козаків, воїнів, представників циганського етносу, батьків, свекрухи та ін.
…На двері воду лляла, щоби не скрипіли,
Щоби не скрипіли, щоб мати не чула,
А вона все чула і мене не сварила,
Бо сама така була…
Неправда, обман часто у комунікативно-сценарійних структурах є необхідністю з метою втаємничення та збереження інформації від руйнівного втручання навколишнього світу:
…Ти відкрий подрузі двері,
Але серця їй свого не відкривай…
…Не кажи своїй подрузі,
Хто тобі корали зоряні приніс…
Зазвичай для молодої пари (закоханих) навколишній світ – соціум – перетворюється в агресивне середовище, яке антагоністично налаштоване проти тісних взаємин молодих людей. Тому потреба утаємничити свої стосунки, замаскувати та не оприлюднювати їх є очевидною потребою. Та втаємничення і не розголошування теж є однією з форм обману (тобто імітація відсутності стосунків):
Любив дівчину півтора року,
Доки не дізнали вороги збоку.
Стосунки мали можливість існувати доти, доки не втратили свою конфіденційність, – оприлюднення, розголос призвели до втрати цих взаємних, очевидно, пізніше і почуттів. Часто оприлюднення стосунків є небажаним навіть у колі близьких людей, оскільки ці стосунки є порушенням окремих табу, заборон та приписів, які існують не лише у соціумі, а й навіть у родинному колі:
…Ми з тобою, миленький,
Кохаймося стиха,
Любімося, кохаймося,
Щоб мати не знала!..
Найменша сестра,
Бодай не зросла,
Сідельце сховала…
Неправда, обман – це та модель поведінки, якої комунікант очікує постійно з боку іншого співрозмовника. Тому в комунікативних структурах часто присутні структури з компонентом «сказати правду», «признатись щиро», «відкрити серце» та ін.
…Добрий вечір, дівчино, куди йдеш?
Скажи мені правдоньку, де живеш!..
…Чи то ж би я розуму не мала,
Щоб я тобі правдоньку казала…
Почути «правду» (без обману) часто просять одне в одного молоді люди, які переживають почуття закоханості. Досить часто у текстовому просторі зустрічаються слова, звороти з апеляцією до щирості, відвертості, чесності, що свідчить про наявність, гіпотетичність чи високу ймовірність обману у такій тонкій та вишуканій матерії як інтимні почуття.
…Чи ти мене любиш,
Ой чи ти смієшся –
До другої ходиш
Та й не признаєшся…
…Ой як упускала, за руку стискала,
Правдоньки питала…
…Ти присягався передо мною
Буть моїм мужем, а я – жоною…
Правда, казати правду є високою чеснотою, яка не лише маркує комунікативну поведінку мовця, а й є конституентом поведінки як такої. Твердість, надійність та непохитність сказаного слова є не надто високими, а тому співрозмовники часто намагаються пересвідчитись, впевнитись у щирості слів та чи не будуть ці слова порушені. Тому український пісенно-фольклорний масив насичений різного типу зворотами, словосполученнями з компонентом «пошук правди», «уникнення брехні», прохання «щиро зізнатися» у своїх намірах:
…Як же мені козаченьку
Правди не казати:
Він пригорне, поцілує
Та й стане питати…»
…Ой скажи, скажи, серце дівчино,
Що в тебе на мислі…
…Голуб на черешні, голубка на вишні,
Скажи, дівчино, що маєш на мислі…
Неправда, обман часто у життєво-комунікаційних сценаріях переплітаються зі зрадою, невірністю. Зрада у таких випадках є однією із форм обману – недотримання слова, обіцянки, присяги.
…Світив місяць, світив ясний
Та й зайшов за хмари,
А я, бідна, гірко плачу,
Зрадив мене милий…
…Він хотів мене, калину,
Посадить в своїм саду –
Не довіз і в полі кинув,
Думав, що я пропаду…
До категорії обману можна віднести і забування, безвідповідальне ставлення до пам’яті. Прохання пам’ятати, не забувати, зберегти у свідомості (пам’яті) тісно вплелося у канву українських народно-пісенних текстів. Втрата пам’яті (етнокультурна форма амнезії) – спонтанна чи природна – є однією із форм відповідальності за сказане слово… Слово, яке б мало давати гарантію сказаному та вчинкам, девальвує, переживає своєрідну інфляцію і, як наслідок, час стирає з пам’яті минуле (сказані слова, дані обіцянки, вчинки, стосунки, які мали місце в минулому).
…Ой умру я, мила,
Як ти будеш жива –
Чи згадаєш, мила,
Де моя могила…
…Половина саду цвіте,
Половина в’яне.
Перше ходив,
Вірно любив,
Тепер не загляне.
Ще однією формою обману, брехні, неправди є зрада (перелюб) або бажання його, прагнення (після вінчання, обіцянок, присягання) за умов навіть, коли він є неможливим, а є лише бажанням, інтелектуальним вчинком, то слід тлумачити як неправду, брехню.
…Ой рада б я виходити
І з тобою говорити:
Лежить нелюб на правій руці
Так боюся розбудити…
…Віддала мене моя матінка
За діда старого,
Казала мені любити його
Так, як молодого.
Любила-м го рік,
Любила-м го два,
На третій не схотіла…
Отже, узагальнюючи, можна зробити висновки, що українське монокультурне середовище володіє значним ресурсом неправди, брехні, обману, які у народнопісенній культурі (як і в етнокультурні загалом) стали легітимізованими і співіснують з іншими комунікативно-прагматичними структурами. Неправда, обман (та ін.) структури формують систему комунікативних субсценаріїв та органічно вплітаються в культурно-ментальне полотно, маніфестують єдність цих структур. Власне, вищезгадані категорії не слід розцінювати як рису, яка принижує гідність цілого етносу, а радше є настановою та повчанням з метою застерегти від можливих помилок. З іншого боку, таке легке та дещо безвідповідальне ставлення до слова свідчить про часткову нівеляцію етичних (морально-етичних та морально-етикетних) компонентів та канонів вербалізованого слова; про те, що інтерпретація слова як вчинку в українському дискурсі повинна здійснюватись зі значними поправками та смисловими коректурами, оскільки між реальністю слова та реальністю соціально-поведінкових схем має місце суттєва різниця. Формат мовленого слова та реальна дійсність, яка маніфестується словом, не знаходяться у гармонійних та тотожних взаємозв’язках. Саме цей дисонанс, невідповідність значною мірою характеризує український мовно-культурний простір.
The article deals with such categories as lie, deception, malarkey and their ethno-cultural and communicative peculiarities in the Ukrainian discourse. The attention is paid to the Ukrainian folk song, the spectrum of variable-based usage of these categories which explicate Ukrainian language world view is analysed.
Key words: communication, communicative tradition, folk song, lie, deception.
Література
1. Апресян Ю. Д. Перформативы в грамматике и в словаре / Ю. Д. Апресян // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. – М., 1986. – № 3. – С. 208–223.
2. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека / Н. Д. Арутюнова. – М. : Языки русской культуры, 1999. – 896 с.
3. Барт Р. Избранные работы / Р. Барт. – М. : Прогресс, 1989. – 616 с.
4. Бацевич Ф. С. Нариси з лінгвістичної прагматики / Ф. С. Бацевич. – Львів : ПАІС, 2010. – 336 с.
5. Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації / Ф. С. Бацевич. – К. : Довіра, 2007. – 205 с.
6. Берн Э. Игры, в которые играют люди… / Э. Берн. – М. : Прогресс, 1988. – 399 с.
7. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание / А. Вежбицкая. – М. : Русские словари, 1997. – 411 с.
8. Великий тлумачний словник української мови / Великий тлумачний словник. – К. : Ірпінь, Перун, 2004. – 1426 с.
9. Воробьев В. В. Лингвокультурология / В. В. Воробьев. – М. : РУДН, 2008. – 336 с.
10. Гачев Г. Д. Ментальности народов мира / Г. Д. Гачев. – М. : Алгоритм, Эксмо, 2008. – 544 с.
11. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию / В. фон Гумбольдт. – М. : Прогресс, 2000. – 400 с.
12. Гумилев Л. Н. Этносфера: история людей и история природы / Л. Н. Гумилев. – М. : Экопрос, 1993. – 544 с.
13. Дмитренко М. Фольклор і менталітет / М. Дмитренко // Наука і суспільство. – 2014. – № 56. – С. 2–9.
14. Єрушевич Г. Д., Мельник Я. Г. Логіка та етика / Г. Д. Єрушевич. Досвід тематичного упорядкування словників. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2016. – 120 с.
15. Закувала зозуленька. Українська народна поетична творчість / Закувала зозуленька. – К. : Веселка, 1998. – 510 с.
16. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. – М. : Наука, 1987. – 264 с.
17. Кононенко В. І. Українська лінгвокультурологія / В. І. Кононенко. – К. : Вища школа, 2009. – 328 с.
18. Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов / О. А. Корнилов. – М. : Изд-во КДУ, 2011. – 350 с.
19. Лесюк М. П. Еротизм в українському пісенному фольклорі: лінгвістичний аспект / М. П. Лесюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 244 с.
20. Лингвистический энциклопедический словарь / Лингвистический словарь. – М. : Сов. энциклопедия, 1990. – 685 с.
21. Мельник Я. Г. Пролегомени до українського дискурсу / Я. Г. Мельник. – Івано-Франківськ : Вид-во ПНУ ім. В. Стефаника, 2012. – 260 с.
22. Мельник Я. Г. Субъективность как языковая категория / Я. Г. Мельник. – Івано-Франковск : Плай, 1997. – 128 с.
23. Наумов В. В. Лингвистическая идентификация личности / В. В. Наумов. – М. : ЛИБРОКОМ, 2014. – 240 с.
24. Носенко Э. Л. Эмоциональное состояние и речь / Э. Л. Носенко. – К. : Вища школа, 1981. – 195 с.
25. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации / Г. Г. Почепцов. – К. : Ваклер, 2001. – 656 с.
26. Рождественский Ю. В. Словар терминов / Ю. В. Рождественский. Мораль. Нравственность. Этика. – М. : Наука, Флинта, 2003. – 88 с.
27. Роль человеческого фактора в языке / Язык и картина мира. – М. : Наука, 1988. – 216 с.
28. Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля, 2010. – 844 с.
29. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля, 2008. – 712 с.
30. Стариченок В. Д. Большой лингвистический словарь / В. Д. Стариченок. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2008. – 811 с.
31. Степанов Ю. С. Семиотика (сб. переводов под ред. Ю. С. Степанова / Ю. С. Степанов. – М. : Радуга, 1983. – 640 с.
32. Стернин И. А. Лексическое значение слова в речи / И. А. Стернин. – Воронеж : Изд-во Воронежского ун-та, 1985. – 172 с.
33. Толстой Н. И. Язык и народная культура / Н. И. Толстой. – М. : ИНДРИК, 1995. – 512 с.
34. Українська мова. Енциклопедія / Українська мова. – К. : Українська енциклопедія, 2004.
35. Українська народна творчість / Українська нар. творчість. – К. : Вид-во АН УРСР, 1963. – 672 с.
36. Українські народні пісні. Коляди, щедрівки / Українські народні пісні. – Харків : Фоліо, 2003. – 249 с.
37. Шкіцька І. Ю. Маніпулятивні тактики позитиву. Лінгвістичний аспект / І. Ю. Шкіцька. – К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. – 440 с.
38. Этика. Энциклопедический словарь / Этика. Под ред. Р. Г. Апресяна, А. А. Гусейнова. – М. : Гардарики, 2001. – 671 с.
39. Этнопсихолингвистика / Отв. ред. Ю. А. Сорокин. – М. : Наука, 1988. – 192 с.
40. Язык и наука конца ХХ века / Язык и наука. Под ред. Ю. С. Степанова. – М. : Рос. гос. гуманит. ун-т, 1995. – 432 с.
41. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / В. Янів. – К. : Знання, 2006. – 341 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий