Ярослав Мельник: Сценарії комунікативної поведінки в українському мовно-культурному просторі (на матеріалі української народної пісні)

У статті на матеріалі української народної пісні розглядаються сценарії, типи та моделі комунікативної поведінки. Вивчається та розширюється існуюча парадигма теорії комунікації, інвентаризуються та уточнюються окремі категорії. Також систематизуються та описуються типологія комунікативних структур у залежності від аксіологічних, психоментальних специфік, прагматики та ін.
Ключові слова: комунікація, комунікативна традиція, народна пісня, текст, картина світу.

Науково-технічний прогрес останніх століть загострив та вивів на поверхню проблему відставання гуманітарної сфери від науково-технічної. Попри надбання, які отримала цивілізація завдяки доробкам філософів, письменників, поетів, драматургів, теоретиками мистецтва, а також розвитку психології та інших гуманітарних напрямів, ХХ століття продемонструвало катастрофічну антитотожність технічної та гуманітарної сфер. Гуманітарні кризи у формі світових воєн, «культурних революцій» (за якими стояли ідеї культурних сачків), ідеологічні, релігійні, соціальні, расові, етнічні та інші протистояння, які часто набували форм відкритого антагонізму, зайвий раз підтвердили необхідність прориву у науково-методологічній сфері, яка охоплює весь гуманітарний цикл. Більше того, у зазначеній галузі не сформувалась та не окреслилась нова й адекватна наукова парадигма, яка у свою чергу віддзеркалювала б виклики ХХІ ст. Власне у клубку цих проблем на світову арену вийшли нові інформаційні та мас-медійні технології, інтернет-середовище та низка інших досягнень кінця ХХ ст., які радикально змінили інформаційно-психологічні портрети сучасної людини, але до яких вона ще не зовсім готова.
Саме ці процеси спонукали зародження та розвиток нових галузей знань та досліджень. Підтвердженням цього є формування у 50–70-х роках ХХ ст. нової гуманітарної парадигми, яка стала лише черговою спробою компенсації та заповнення лакун, які утворилися у гуманітарному просторі. Але, як відомо, людство ввійшло в нове тисячоліття, так і не позбувшись першопричин цих викликів. Це означає, що у ХХІ і, очевидно, у наступних століттях основними середовищами, в яких будуть відбуватись найінтенсивніші процеси формування ландшафту цивілізації, – це інформаційне, комунікативне, мас-медійне, лінгвокультурне, соціально-психологічне та інші. Про актуальність зазначеного кола питань говорять провідні мислителі сучасності та акцентують увагу на проблемах, які очікують людство у найближчій та подальшій перспективах.
Однією з таких галузей, яка виокремилась у самостійний напрямок сучасної гуманітарної науки, є комунікативна лінгвістика (комунікатологія) [19; с. 233].Саме комунікативна діяльність людини, комунікація як така з давніх часів привертала увагу філософів, мислителів, релігійних та інших діячів. Більшість трактатів, повчань, настанов, притч, есе епохи античності були присвячені слову, думці, мисленню, спілкуванню. Відомо, що сакральні тексти – Старий та Новий Завіти, Коран, повчання Конфуція чи давньоіндійських мислителів – в основі своїх рефлексій містили слово. Та якщо говорити про наукові доробки у цій галузі, то все ж у ХІХ ст. стався найсильніший поштовх у розвитку лінгвокомунікатології. І пов’язані ці процеси були насамперед з розвитком психології [15; с. 13].
Станом на сьогодні зазначена галузь знань оперує значним терміно-понятійним апаратом, а також низкою теорій та концепцій, які розглядають комунікацію, комунікативні технології під різними кутами зору [26; с. 263–264].
З огляду на сказане слід зазначити, що в окресах цих наукових сфер формується власна наукова парадигма, яка своєю чергою значною мірою корегує лінгвістику, соціологію, психологію, філософську антропологію, етику та інші галузі знань. Так, скажімо, лінгвістика другої половини ХХ ст., для якої пріоритетом були формально-логічні принципи та інтерпретації мовного знака, у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. все частіше апелює до функціональних, лінгвокультурних, психоментальних, соціолінгвістичних, лінгвоаксіологічних та інших складових, які значно розширюють інтерпретаційний горизонт мовної одиниці і доповнюють її розуміння та вводять ті субстанти, без яких слово чи будь-яка інша складова мовної системи є не функціональною, радше муміфікованою структурою, тобто без тих ознак, які впродовж тисячоліть номінувались як дух, душа, жива природа слова [10; с. 69]. Слід зазначити, що вперше до системного опису та саме такої інтерпретації мови підійшов В. фон Гумбольдт, праці якого слід вважати наріжними каменями сьогоднішньої не лише лінгвістики, а й культурології та багатьох інших гуманітарних галузей [25; с. 9].
Отже, лінгвістика початку ХХІ ст. істотно відрізняється від науки про мову середини ХХ ст. Станом на сьогодні в її епіцентрі знаходиться людина – користувач мовного знака – зі своїм світоглядом, соціально-психологічними, ментально-аксіологічними, прагматичними, мовно-культурними та іншими чинниками, де, власне, мова і мовлення розглядаються як визначальні маніфестатори людини – homo sapiens. (Слід зазначити, що саме ХХ–ХХІ ст. розширили та наповнили складник sapiens такими компонентами як lesos, kulturalis, spiritus, sociologis, ludens, loguens, moralis та ін.).
У зв’язку з цим фокус спостережень та ін. можемо перенести у площину комунікативних теорій та окреслити подальші тактики запропонованої розвідки.
Отже, комунікативна лінгвістика оперує власним інструментарієм, власними методологією та стандартами, понятійно-термінологічним масивом. І варто зазначити, що сьогодні укладена наукова парадигма вимальовує відносно цілісну та самодостатню теоретико-інформаційну модель. Тут доречно буде згадати напрацювання таких дослідників як А. Грамші, Дж. Остін, В. Шкловський, Г. Шпет, В. Пропп, М. Бахтін, Ч. Морріс, П. Грайс, Ц. Тодоров, П. Єршов, М. Фуко, К. Леві-Стросс, У. Еко, Р. Барт, Р. Якобсон, Ю. Лотман, А. Михальська, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Й. Гейзінга, Г. Почепцов та інші, завдяки яким лінгвокомунікатологія виокремилась у самостійний напрямок сучасної науки [26; с. 332]. Слід також зазначити, що в силу своєї специфіки, найперше – синтетичності, комунікативна лінгвістика (теорія комунікацій) охоплює різні сфери знань: семіологію, культурологію, соціологію, психологію, психіатрію, структурну антропологію та багато інших, що не заважає їй маніфестувати цілісність та внутрішньо системну узгодженість [26; с. 264].
Розглядаючи категорії зазначеної сфери знань, зауважимо, звернемось до термінологічного ряду, який тією чи іншою мірою маніфестує ключові терміно-поняття, функція яких полягає у тому, що вони складають структурну основу, а також дозволяють здійснювати типологізацію і класифікувати кожен окремий сегмент комунікативного сценарію та формувати окремі групи. Це, власне, дає можливість здійснити системний опис комунікативних сценаріїв (їх сегментів), моделей комунікативної поведінки [8; с. 7].
Сучасна комунікатологія (тут і суб’єктивна модальність, імплікатура) виділяє низку ключових терміно-понять, які у живому мовному середовищі розгортаються, реалізуються виокремлено або формують низку сегментів, які часто синтезуються і складають когерентну цілісність. До них належать такі як:
– перформатив (дія; висловлювання – еквівалент дії);
– імператив (наказ; прохання-наказ; вольовий вплив; беззастережне підпорядкування);
– прескриптив (обов’язків до виконання);
– волюнтатив (немотивована, неочікувана дія, реакція, висловлювання);
– прохібітив (заборона; відсутність дозволу);
– інструктив (навчати, повчати, настановляти);
– директив (спрямованість, спонукання до дії, пряме спонукання до дії);
– коментаратив (віщування, передбачення);
– квеситив (питати, запитувати зі спонуканням до дії);
– превентив (обов’язковий до виконання);
– оптатив (бажання, бажана воля, можливе);
– комісив (доручати, накладати на когось зобов’язання, обіцянка, намір);
– менасив (погроза, намір покарання співрозмовника певною дією);
– помісив (обіцянка);
– кон’юктив (можливий за певних обставин, окремий випадок);
– пермісив (дозвіл, відсутність заперечення);
– адміратив (здивування від неочікуваного);
– когортатив (спонукання на власну адресу, самоактивізація);
– дезидератив (бажання, вимога);
– пропозитив (пропонування, константна інформація);
– асертив (ствердження);
– рекомендатив (порада, побажання, рекомендація);
– реквестив (прохання);
– індикатив (констатація дії у стосунку до часових рамок);
– інвектив (лайка, чвари, уїдливі докори);
– юсив (спонукання до спільної дії, колегіальності у вирішенні чогось кількома або багатьма особами, спонукання, адресовані 3-й особі);
– сугестив (порада, рекомендація);
– експресив (вираження, експлікація емоційного стану);
– дезидератив (бажання, намір);
– репрезентатив (асертив) – (експлікація почуттів);
– констатив (інформація про наявність чогось як беззаперечного факту; констатив може мати ознаки об’єктивності та суб’єктивності);
– фатичний комунікативний сегмент (сегмент тексту, спрямований на встановлення та підтримку комунікації, спілкування) [19; с. 303], [26; с. 462].
Така типологія загалом охоплює весь спектр комунікативних моделей, в яких людина-мовець свої реалізує прагматико-аксіологічні, ментально-світоглядні та інші інтенції. Та при здійсненні проекції окресленого терміно-понятійного спектра на окремі мовно-культурні моделі світу, то очевидним стає те, що існує значна кількість розбіжностей, зміщень, невідповідностей, а також специфічних підструктур, які характеризують локальний мовно-культурний та комунікативний мікро простір, особливості якого у загальнопонятійному континуумі не відобразились. Слід зазначити і те, що у лінгвістиці ХХ ст. сформувалась теорія мовної картини світу, яка значною мірою є відповідником та репрезентує вищезазначену парадигму, але все ж теорія комунікації виходить за рамки етнокультурних та мовно-культурних моделей і актуалізує функціонально-динамічну, мовно-культурну стихії, в яких міститься ще чимала кількість інших складових [25; с. 15], [26; с. 300–301], [17; с. 4].
Звужуючи поле пошуків, зосередимось на українській мовній картині світу, комунікативних сценаріях, традиціях та інших специфіках. І в цьому контексті окреслимо систему та феномен української метамоделі світу.
Відомо, що лексичне значення слова, а також зміст та смисл словосполучення, фрази, висловлювання залежать від психоемоційних станів співрозмовників (мовця), комунікативно-рольових та соціально-рольових специфік, практичного досвіду, прагматичних, аксіологічних корелятів, світоглядних установок, ситуативно-контекстних складових, рівня мовної компетенції, семантико-семіотичної та лінгвокультурної особливості мови, якою послуговуються комунікати, рівня обізнаності, освіченості та специфіки культурно-світоглядної заінстальованості мовця, залежить від гендерних, вікових, соціальних та інших чинників [15; с. 30].
Якщо лексична семантика розглядає слово на рівні лексичного значення, то комунікативна лінгвістика (теорія комунікації), як відомо, вводить в поле дослідження інші сегменти, в залежності від яких слово може набувати інших відтінків значень (не лише конотативних), а інколи за змістом набувати антонімічних ознак. Власне, цей асортимент компонентів розглянемо нижче та спробуємо розширити й уточнити вже існуючу, усталену та науково окреслену палітру корелятів, від яких залежить як наповнюваність лексичної одиниці у комунікативному процесі, так і комунікативно-смислові конфігурації окремих сегментів, і комунікативної моделі загалом. Для з’ясування специфіки української мовно- (мовленнєво-)комунікативної моделі була обрана українська народна пісня, бо, власне, у ній логографічно скомпресувалась та вималювалась унікальна текстура комунікативних кодів та сценаріїв, прописався неповторний рельєф культурно-історичного досвіду, що врешті-решт дає ключ до розуміння української ментальності, української картини світу.
Беручи до уваги типологію волевиявлення та шкалу суб’єктивно-модальних підструктур, звернемо увагу на те, що однією з найбільш поширених форм психоемоційних станів та форм висловлювання, які у свою чергу кодифікують комунікативний акт, є діалогічне мовлення із сегментами емоційно-експресивних корекцій – волевиявлення, імператив, прохання, спонукання до дії з чіткою персоналізованою та розмитою адресаціями, з намаганням вплинути на навколишній світ чи конкретну ситуацію (конфліктна чи фатична комунікація) та багато ін. На тлі комунікації як такої досить поширеними у масиві українського фольклору є прохання, порада, пропозиція, вихваляння, настанови (програмування дії), застерігання, зізнання (у почуттях), клятви, докори (дорікання), погрози, обіцянки, рекомендації, комунікативне протистояння (конфлікт, інколи антагоністичний), пошук правди (істини), обман та ін.
Отже, розмова (комунікація – обмін чи передача комунікативно-інформаційних згустків), комунікація, спілкування як одна із форм екзистенційного буття (форм культури) в українській моделі світу набуває специфічних обрисів з окремими домінантами та рецесіями, з різною щільністю та інтенсивністю певних психоемоційних станів та переживань. Для більш чіткої типологізації розглянемо психокомунікативні моделі та виокремимо найбільш чіткі класифікаційні ознаки.
Поширеною формою є комунікація (розмова, спілкування), яка не містить високої психоемоційної валентності (тут: насиченості) – це розмова тиха, утаємничена, ненав’язлива, з елементами загравання, інтриги та ін. Типологічний ряд цієї розмови є одним із найширших в українській народній традиції, що, власне, і відбилося в українських народних піснях. У народнопісенних текстах знаходимо:
…А моя могила
Край синього моря,
Де була між нами
Тихая розмова…
«Тиха розмова», спілкування розподіляється та конкретизується за ознаками і найчастіше набуває форми діалогу. Діалогічне мовлення складає очевидну більшість в українському живомовному дискурсі. Але діалогічне мовлення в свою чергу наділене внутрішньою типологією – містить підвиди (більш вузьку типологізацію).
Так, скажімо, досить поширеним в українській пісенній культурі є діалог з навколишнім світом, з абстрактними явищами, персонажами або з міфологізованими об’єктами, які не наділені здатністю вести вербальний діалог.
– Ой вийди, місяцю,
Ти на нашу вулицю…

…Не стій, вербо, над водою,
Бистра вода під тобою…

Гаю, гаю, зелен-розмаю,
Любив дівчину, сам добре знаю…

– Купайло, Купайло!
Де ти зимувало?

– Ой коню мій, коню,
Чого не говориш,
До сирої землі
Головоньку клониш?

– Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому…

– Ступай, коню, ступай, коню,
З гори кам’яної…
Ой не шуми, луже,
Зелений байраче!..

– Хусточко моя
Червоная!
Тебе милий дав,
Бо мене сподобав…

Широко представлені безадресні запитання (звертання) з розмитою адресацією:

Ой вулиця широкая,
Чом трава зеленая?
– Як же мені бути,
Коли мене гуси збили…

Безадресні запитання чи комунікативні акти функціонально і типологічно є близькими до риторичних запитань. Інколи складно провести між ними диференційну лінію з урахуванням комунікативних функцій (з частковою само адресацією):

…Що мені робити, що маю діяти?
Породила та й забула
Моя рідна мати…

…Нащо ж мені така доля,
Нащо мені карі очі…

…Що мені робити,
Що маю діяти…

Адресація (інколи переадресація) комунікативного вектора часто здійснюється до конкретного предмета, об’єкта чи особи – батька, матері, сестри, сина, подруги, козака, дівчини, коханого, коханої… інколи з уживанням імені власного, наприклад:

– Ой молодая молодице,
Вийди до нас на вулицю…

…Марусино, серце, пожалій мене,
Візьми моє серце, дай мені своє.

…Стелися, барвінку, – буду поливати,
Вернися Іванку, – буду шанувати…

…Добрий вечір, дівчино, куди йдеш?
Скажи мені правдоньку, де живеш!..

Ой, дівчино, відчини,
Своє й моє серденько звесели…

Будь здорова, сусідонько,
Люба моя дівчинонько…

Не питайся, сину, де твоя дружина,
Бери топір в руки – рубай тополину…

– Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару…

На добраніч, дівчинонько,
Йди додому, спи…

Розпрягайте, хлопці, коні
Та й лягайте спочивать…

Відносно вужче представлений в українському фольклорі діалог між двома персонажами, які номінуються власними іменами:

Несе Галя воду,
Коромисло гнеться,
А за нею Йванко
Як барвінок в’ється:

– Галю моя, Галю,
Дай води напиться,
Ти така хороша,
Дай хоч подивиться…

…Ой Романе, Романочку,
Не лий воду на сорочку…

Досить диференційована та широко представлена у текстах шкала імперативних форм. Тут знаходимо пропозиції, наполегливу пораду, наказ, спонукання до дії, вплив на свідомість комуніканта відмовою, докори, рекомендації, заборони, вияв беззаперечної волі та ін. Так, скажімо, в текстах знаходимо форми пропозиції:

…Устань, устань, подоляночко,
Умий личко як та скляночка…

…Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже…

…Подай же, дівчино,
Подай же, милая,
На коня рученьку…

Діалоги часто містять персоніфіковані метафори, коли номінативно представлений один суб’єкт, який є репрезентантом іншого. Так, скажімо, у варіантах українських пісень знаходимо:

…Обізвався соловейко з гаю:
«А я ж теє відерце дістану
І з тобою на рушничок стану».

Беззаперечним є те, що образ соловейка персоніфікується й асоціативно вимальовується образ козака, хлопця, коханого. Правда, в іншому варіанті цього тексту знаходимо: «обізвався козак молоденький» та ін.
У тексті
Ой, смереко, чарівна моя смереко,
Чом ти так ростеш далеко,
Чарівна моя смереко…
смерека уособлює кохану дівчину.

Також український фольклор маніфестує достатньо широку типологію паралелізму, в який вплітаються комунікативні сегменти і роблять подієву частину тексту виразною та органічно цілісною.

Ой, хмелю ж мій, хмелю,
Хмелю зелененький,
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався?

Ой, сину ж мій, сину,
Сину молоденький,
Де ж ти, сину, нічку ночував
Що й не роззувався?..

Паралелізм у комунікативних структурах є експлікатором перш за все асоціативного потенціалу української мовної картини світу, а також демонструє художньо-образну традицію українського ментального простору.
В українській народній традиції одна із форм комунікативного контакту (діалогу) номінується як рада (радитись, порадитись, комусь радити), але ця форма комунікативного контакту представлена значно вужче, ніж імператив. Так, у текстах:

Тече річка невеличка
З вишневого саду…
Кличе козак дівчиноньку
Собі на пораду:
– Порадь мені, дівчинонько,
Що маю діяти…

Ой сидять, сидять,
Радоньку радять:
– Та й складімось, браття,
Та й по золотому…

Ой дівчино, дівчинонько, що ж маю робити,
Що ні тебе не забути, ні без тебе жити!

Останні рядки маніфестують прохання, поради у формі риторичного запитання, про що свідчить знак оклику на місці очікуваного знака запитання та інтонаційний малюнок.
Наступним елементом зазначеної типологічної шкали є комунікативна модель, в основі якої є спонукання до дії. Слід зазначити, що ця типологічна форма не завжди (чи не обов’язково) є імперативом, проханням чи іншою формою волевиявлення. Спонукання до дії (фізичної чи духовно-інтелектуальної) може у своїх рамках бути конкретизовано та інтерпретовано з більшою роздільністю, що виявляє своєрідні характеристики, які є типовими для українського етнокультурного (ментального) простору, комунікативно-психоемоційних структур. У тексті
«Не рубай калину,
Краще ти води їй принеси…» –
тут має місце опозиція, де одна дія відхиляється, не рекомендується, засуджується і висувається пропозиція – тут другий рядок. Часто таке спонукання до дії спрямовується у русло двосторонніх комунікативних контактів: признатись, розказати, пообіцяти, поговорити, послухати та ін.
Ой дівчино, куди йдеш?
Скажи мені правдоньку,
Де живеш…

Поговори зі мною, козаченьку,
Дай мені радоньку…

Послухай, мила, як той вітер виє…

Розкажи мені, розкажи,
Любиш ти чи ні…

На тлі фізичних (фізично-матеріальних) дій, поведінкових сценаріїв український фольклорний масив містить значний відсоток лексичних одиниць, комунікативних конструкцій, які апелюють до спонукання, до духовної дії: подумати, згадати, мріяти, замислитись, покохати, повірити та ін. Наприклад:
Наступним елементом мовно-комунікативної картини світу є елементи тексту, які є фоном чи констатацією факту (фрагментом об’єктивної дійсності), які у свою чергу доповнюють, розширюють, детермінують, пояснюють, розгортають комунікативний акт (комунікативні акти) як такий. Наприклад:

Туман яром, туман долиною,
За туманом нічого не видно,
Тільки видно дуба зеленого…

Така статична картина урухомлюється комунікативними візерунками, лініями, сюжетами, інколи конфліктами. Таке поєднання статики та динаміки створює моделі цілісності, повноти та діалектичної єдності. Підтвердженням цього є наступні рядки:

Тиша навкруги,
Сплять в росі луги.
Тільки ти і я,
І любов моя…

Або

Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько.
Спішу я до тебе,
Ти ж моє серденько…

Такі статичні епізоди лише на перший погляд є безкомунікативними, але при більш детальному розгляді текстових структур стає очевидною детермінативна природа цих сегментів тексту – визначає та обрамлює комунікативний акт.
Українська народнопісенна культура фіксує й інші регістри комунікацій, які репрезентують як загальні, так і унікальні за формою та змістом типи. Відносно поширеною формою комунікативних (наративних) структур є вихваляння (прославляти, славити, складати хвалу, пошану, возвеличувати). Такі вербально-комунікативні інтерпретації стосуються не лише фізичних, зовнішніх рис, а й духовних, моральних, інтелектуальних, комунікативних та ін. Інколи такі форми у комунікативних моделях виконують функції компліменту, фатичного конструкта чи іншого модератора, мета якого – вивести розмову у формат доброзичливості, позитиву, щирості та ін. Зустрічаються також тексти з елементами позитивної самоінтерпретації.

Ой ти, дівчино,
Гарна та пишна…

Ой ти, дівчино,
Ясная зоре…

Ой ти, козаченьку,
Сизокрилий орле…

Ой знесла, знесла
Тиха вода…
А я молода
Як ягода.

Чорна я си, чорна,
Як тая чорниця…

Вона ростом невеличка,
Ще й літами молода.
Руса коса до пояса,
В косі стрічка голуба.

Також широким спектром в українській комунікативній традиції представлені докори (у прямій чи імпліцитній формі), які наділені значною відтінковою гамою – від легких, кокетливих запитань до натяків, підказок, запитань з елементами інтриги, сумніву, зневіри, розчарування і т. п. Зустрічаються також варіанти самоадресації таких текстових сегментів з відповідними психоемоційними складовими.
Чом ти не прийшов,
Як місяць зійшов…

Бодай тебе, дівчинонько,
З твоєю радою –
Я до тебе з щирим серцем,
А ти з неправдою.

І сказала: «Козаче-гультяю,
Виведь мене з зеленого гаю»…

Чи я ж тобі та й не казала,
Як стояли під світлицею:
«Не їдь, не їдь у Крим по сіль,
Бо зостанеш молодицею»…

Ой ти, дівчино, словами блудиш –
Сама не знаєш, кого ти любиш!..

Моя матуся тебе знає,
Ти той козак, що все гуляє…

Живи, тату, тепер сам,
Як молоду жінку взяв…

Хлопче-молодче, який ти ледащо –
Задумав жениться, сам не знаєш, нащо!

В українському народнопісенному дискурсі представлені іронія, кепкування, самоіронія з метою впливу на співрозмовника, розвиток подій та ін.

Мислиш, дурний хлопче, що я тебе люблю,
А я тебе, дурний хлопче, словами голублю…

Не думай, козаче, що за носа воджу,
Я такими козаками паркани городжу…

– Галю, серденько моє,
Чи підеш ти за мене?
– Стидкий, бридкий, не люблю
І за тебе не піду.

Пісенно-текстові структури українського фольклору містять також комунікативні конструкти з елементами відкритої антипатії, відторгнення комуніканта, які часто мають форми різкого заперечення, деморалізації співрозмовника, комунікативного конфлікту, прокльонів.

Найменша сестра, бодай не зросла,
Сідельце сховала…

А щоб тобі не діждати
Під вінцем стояти…

Нехай їде, нехай їде,
Нехай не вернеться,
Не дасть йому Господь щастя,
Куди повернеться…

– Коли ж мишей боїшся,
На воротах повісся,
Ізгинь, пропади
І до мене не ходи…

Часто такі психокомунікативні моделі є композитними і у своїх структурах містять інші стани, переживання, відповідно і комунікативні сценарії та інтенції.

Як не велить батько
Мене, бідну, брати,
То їдь на Вкраїну
Багатшу шукати…

Також у текстах представлені погрози і застереження бути покараним.

Била мене мати з ночі,
Ще й казала: буде бити,
Щоб Романа не любити…

– Викупиш коня –
Люблю тебе,
Як не викупиш,
То вб’ю тебе!

– Не бий мене, мужу, не карай,
Бо покину діти,
Бо покину дрібні,
А сама поїду
За Дунай!

Бо лихую матір маю,
Буде бити – добре знаю.

Український мовно-культурний простір містить значний пласт лексичних одиниць, а також комунікативних форм та сценаріїв, які репрезентують лайку (сварку), комунікативний конфлікт.

А мене мати не сварила,
Бо сама такая була…

Хоч не лає, та бурчить,
А все ж вона не мовчить.

Не лий воду додолочку –
Лає мати щораночку…

Борзенько ішла,
Заросилася…
Вже я з своїм Василем
Посварилася…

Наступним досить масивним пластом в українському пісенному тексті залягає така форма комунікативної поведінки (з широкою варіативністю) як наклеп, поголос, спаплюжені почуття, стосунки, незаслужена ганьба, осуд (осуд як результат заздрощів чи інших комунікативно-прагматичних протистоянь, опозицій). Зазвичай такі комунікативні формули та сценарії у самому тексті засуджуються, інтерпретуються як негативне явище, але попри це вони наділені достатньо сильною константною властивістю та перманентністю. Типова ознака перелічених мовно-культурних та комунікативно-сценарійних варіантів – це відсутність прямого монологу чи діалогу, а виведення його за рамки окодосяжності. Комунікативні акти переносяться у площину латентних комунікативних форм, які ніби і не існують, але попри це їх роль та місце у соціально-комунікативній системі є очевидними. Також варто заакцентувати увагу на поліструктурності цих складових. Також констатуються текстами українських народних пісень сублімативні форми – побутова комунікація, атмосфера доброзичливості чи доброчинності інколи може бути відволікаючим, фактурним тлом, під яким маскується високо валентна негація.

…Любилися, кохалися,
Та й не побралися,
Тільки наші воріженьки
Та й навтішалися…

Любив дівчину півтора року,
Доки не дізнали вороги збоку.
А як дізнали – розщебетали…
Бодай же вони щастя не знали!..

Ой уставай, козаченьку, та тікай,
Та на мене славоньки не пускай!

…Судіть, судіть, воріженьки,
Судила б вас трясця!
А моєму миленькому
Пошли, Боже, щастя…

…Кажуть люди, сама знаю,
Що ти мене не любив…

…Ой тим же він ой, та й не горнеться,
А що слави боїться…

…Ох і рад би я, серце, к тобі прибувати
Так лютії воріженьки…

…Сусіди близькі – вороги тяжкі,
Пийте-гуляйте, а де двоє ходять,
Не розлучайте…

…До тебе ходити,
Як тебе любити?
Ти іще молода,
Я іще молодий,
Будем ся ганьбити…

…Брешіть, брешіть, воріженьки,
Набрешетесь лиха,
А ми з тобою, миленький,
Кохаймося стиха…

…Як ми любилися, як ми кохалися,
Слави й поговору набиралися…

Типовим для таких комунікативно-сценарійних структур є те, що часто ключовим елементом виступають чітко окреслені не вороги-чужинці, а найближче оточення: «сусіди близькі – вороги тяжкі». У такий спосіб комунікативне середовище стає середовищем агресивним та антагоністично налаштованим щодо чужого щастя, кохання, стосунків закоханих.
В окрему типологічну групу виокремлюються обман, неправда, брехня, пошук правди, вимагання знати правду. Текстові структури маніфестують різноваріантні форми цих складових комунікативних актів та комунікативної поведінки – від невимушеної, легкої форми комунікативної гри, жартів до відвертого, свідомого, філігранно продуманого та зваженого, який у лексико-понятійному форматі подається як брехня.

– Ой, дівчино, куди йдеш?
Скажи мені правдоньку, де живеш…

…Підманули Галю,
Забрали з собою…

– Грицю, Грицю, роби хліб!
– Кахи-кахи, щось охрип…
– Грицю, Грицю, до Марусі!
– Зараз, зараз, уберуся!

…Проснеться матінка моя,
Буде питать, де була я.
А ти їй дай такий отвіт,
Яка чудова майська ніч…

…Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела,
Ти ж мене, молодого, з ума-розуму звела…

…А я тебе люблю і любити буду,
Але скажу правду: сватать не буду…

Бодай тебе, дівчинонько,
З твоєю радою:
Я до тебе з щирим серцем,
А ти з неправдою…

Інколи обман може набувати складних, соціально та психологічно напружених форм і приводити до суїцидальних розв’язок.

Ой лети, мій коню,
Степом та ярами,
Розбий мою тугу
В бою з ворогами.

Обманули, забрали
У мене дівчину,
Піду на війноньку
Та й там і загину…

Ой не буду, дівчинонько,
На твій посаг дивитись.
Краще піду в синє море,
В бистру річку топитись.

Обман у пісенних текстах зустрічається у відносно невимушеній комунікативній грі, яка не позбавлена маскарадності та театральності. У таких текстових епізодах зустрічаються варіанти, які не можна назвати обманом у повному розумінні, оскільки співрозмовники добровільно вступають у комунікативне протистояння і мають свідомість того, що це лише гра, комунікативне жонглювання, яке не може бути розтлумачене як комунікативно актуальний акт. До таких форм належать підмовляння, жарти, глузування та іронізація (легка форма).

…Козаченько конем грає,
Він дівчину підмовляє:
«Дайся, дівче, на підмову
Козакові молодому»…

…Та я ж тебе, серденько, не зведу,
Пожартую трішечки та й піду!..

Брак, відсутність чи втрата позитивно-комунікативної складової у реальній дійсності спричиняє журбу, зневіру, тугу, сум, жалі та скарги на долю.

…Гей, молода дівчинонько,
Чого плачеш, чого журишся?..

…Дівчинонька плаче:
«Куди їдеш, козаче?
Козаче-соколю,
Візьми мене із собою
На Вкраїну далеку!»

…Виплакала карі очі,
Край козака стоя…

…Ой жаль-жаль мені буде –
Візьмуть її люди!…

Дівчинонька плаче, бо нелюба бачить…

Закувала зозуленька
На хаті, на розі,
Заплакала дівчинонька
В сінях на порозі….

Ой глибокий колодязю,
Боюсь, щоб не впала.
Полюбила пройдисвіта
Та й навіки пропала…

Ой, горе, горе, що чужая країна,
Ой, іще гірше, що невірна дружина…

Ой до могили припала
І жалібненько розмовляла:
«Ой устань, ненько, пробудись,
На дитя своє подивись!»

Ці почуття та емоції, які репрезентуються комунікативно і складають окрему лінію оповіді (змалювання дійсності), інколи виокремлюються у чітко виражені тугу, сум, ностальгію за втраченим минулим, коханням, молодістю, красою, рідним краєм (частіше це мала батьківщина).

Чому так сумно,
Чому так нудно?
Любила милого –
Забути трудно…

Зелена ліщинонько,
Чом не гориш та все куришся?
Гей, молода та дівчинонько,
Чого плачеш, чого журишся?..

Ой не шуми, луже,
Зелений байраче…
Не плач, не журися,
Молодий козаче!

Ой журилася матінка мною,
Ой як вітер горою;
Віддала за нелюбого
Рано заміж молодою.

У текстовому просторі зазначені психоемоційні стани є не лише внутрішніми переживаннями, а радше складним процесом, у який вплетені різні вербально-комунікативні компоненти. Тобто сум, журба, плач чи інші переживання – це завжди складний комплекс комунікацій.
Не надто поширеною, але теж невід’ємною частиною емоцій, переживань, станів та їх комунікативних втілень є відсутність довіри, зневіра, розчарування, втрата та нереалізованість колишніх мрій, сподівань, безнадія.

Я собі гадала
Хлопця молодого,
А мене віддали
За діда старого.

Козаче, козаче, я тобі не вірю –
Зрубав ти калину на моїм подвір’ю.

Часто зневіра та інші переживання переплітаються з іншими почуттями, переживаннями та комунікативними сюжетами (структурами) – обманом, невиконаними обіцянками, розчаруванням, усвідомленням фаталізму, неминучості та ін.

…Він хотів мене, калину,
Посадить в своїм саду –
Не довіз і в полі кинув,
Думав, що я пропаду…

В українському пісенному дискурсі виділяються в окрему групу та функціонують різні форми заборон, обмежень, табу, відмов, які інколи набувають форми погроз чи іншої радикальної поведінки. Також зустрічаються спроби зламати всі табу та виступити в опозиції до всієї системи правил, норм та рекомендацій, якими керується соціокультурна система.

…Не позволю вдову брати:
Вдова вміє чарувати…

…Віддала мене
Моя матінка
За діда старого,
Казала мені
Любити його так.
Як молодого.
Любила-м го рік,
Любила-м го два,
На третій не схотіла…

…Через свою неньку,
Через рідні сестри
Не можу дівчину
До двору привести…

…Просив, просив відеречко –
Вона йому не дала…

У системі комунікативних моделей в українському дискурсі широким спектром представлені прохання та звертання з проханням надати певну послугу. Лише у межах прохання було виявлено більше двох десятків варіантів. Варіюються вони у залежності від компонентів, які його формують, інтенцій, імпліцитної інформації, контекстуальних складових та інших чинників.

– прохання-пропозиція:
…Козаченьку, мій соболю,
Візьми мене із собою,
Помандрую я з тобою…

– прохання-пропозиція як наслідок прийнятого рішення:
…Ой здорова будь, матусю,
Я приїхав по Ганнусю,
Хочу буть тобі ріднею,
Ти будь ненькою моєю!..

– прохання (заманювання, зваблення):
…Прийди, прийди, мій миленький,
Звечора до мене…

…Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай…

– прохання (надати, зробити) про послугу:
…Галю ж моя, Галю,
Дай води напиться…

– прохання про зустріч, спілкування:
…Вийди, вийди, чорноброва,
Я чекаю у діброві,
Поговорим, посміємось…

– прохання про послугу, яка буде віддячена іншою послугою:
…А хто теє відерце дістане,
Той зі мною на рушничок стане…

– прохання – вплив на вибір:
…Ой на гору козак воду носить,
Дівчинонька козаченька просить:
«Візьми мене із собою…».

– прохання про милість, жалість:
…Марусино, пожалій мене:
Візьми у мене моє серце –
Дай мені своє…

– прохання про милість (інколи з погрозами):
…Не бийся, муже, не карай,
Бо покину дрібні діти,
Сама піду за Дунай…

– прохання (звертання) як апріорі форма, яка не матиме результату, не може бути зреалізована:
…Ой верніться, літа мої молодії…

…Ой до могили припала
І жалібненько розмовляла:
«Ой устань, ненько, пробудись,
На своє дитя подивись…»

– прохання забути (забування, не повертатись ні в думках, ні у спілкуванні до того, що належить до минулого часу, до подій, які відійшли у минуле з плином часу); а також не забувати того, що стало об’єктивною реальністю:
…Ой дівчино, шумить гай,
Кого любиш – забувай, забувай…

…Ой умру, мила,
А ти будеш жива –
Не згадає мила,
Де моя могила…

– прохання зізнатись у щирості почуттів:
…Розкажи мені, любиш ти чи ні,

– прохання припинити комунікацію:
…Не шуми, вітре,
Не шуми, діброво,
Де ти, моя люба,
Милая розмово?..

– прохання про бажане:
…А якби я, козаченьку,
Твій голос зачула,
Вилетіла б з віконечка
Як сива зозуля…

– прохання сказати правду:
…Ой як випускала,
Правдоньки питала –
Чи ти мене любиш,
Ой чи ти смієшся,
До другої ходиш…

– прохання про пораду:
…Порадь мені, дівчинонько,
Що маю робити…

– прохання про прощення (пробачення, не тримати зла, не пам’ятати злого):
…Простіть мені, луги, простіть мені, зорі,
Простіть мені, милі очі, що приніс вам горе…

– прохання про послугу і відмова:
…Додому я просилася,
А він мене все не пускав…

– прохання відгадати загадку (вгадати думки, передбачити долю):
…Відгадай ми гаданочку,
Відгадаєш – моя будеш,
Не вгадаєш – чужа будеш.

А що росте без коріння?
А що сходить без насіння?
А що грає – голос має?
А що плаче – сліз не має?

Аналогічно до складної та ієрархізованої моделі прохань та розгалуженої варіативності в українському мовно-культурному середовищі широким спектром репрезентуються звертання, апеляції, адресації, комунікативні інтелектуальні, духовні посилання. У текстах українських народних пісень людина-мовець звертається, адресує комунікативний потік до всього оточуючого світу, до живої та неживої природи, до минулого та майбутнього, до об’єктів та суб’єктів як реально існуючого світу, так і абстрактних, міфологізованих об’єктів. Комунікативний простір мовця (людини) у контексті звертань, звернень, адресацій та апеляцій конгруентно покладається на світ людини і збігається з його контурами. Інакше кажучи, все, що так чи інакше наповнює та формує картину світу, може не лише бути предметом звертань чи об’єктом, на який спрямовується вектор комунікації, а й формувати симбіоз – цілісну модель, сітки комунікативних контактів, у якій кожен сегмент наділений низкою ознак та характеристик. Скажімо, у звертанні однієї особи до іншої містяться не лише контактно-комунікативні монади, а й прагматико-психологічні, соціокультурні, культурно-сценарійні та багато інших. Цей пласт комунікативних сценаріїв, контактно-поведінкових формул заслуговує на окремий розгляд в силу своєї розмаїтості, але виділимо за кількома ознаками. У тексті часто зустрічається звертання до батьків, до дітей, коханої людини, до сина чи доньки, до природи (вітру, сонця, зірок), ріки, дерева), до долі, Бога, світу, батьківщини, до своїх думок, емоцій, почуттів, власного Я, до мови, слова (сказаного та невимовленого). У системі звертань слово (мова, комунікація) виступає в ролі інструменту, з допомогою якого реалізовується сам комунікативний контакт, а також виступає в ролі об’єкта, до якого здійснюється апеляція. Практично в кожному поетичному тексті тією чи іншою мірою подається якийсь один, а частіше це конгломерат звертань, адресацій, векторних спрямувань духовних інтенцій.

…Козаче, козаче, за тобою
Дівчинонька плаче…

…Гуляй, гуляй, дівчинонько,
Я додому одведу…

…Хилітеся, густі лози,
Відкіль вітер віє…

…Зелений барвінку,
Стелися низенько…

…Не куй, не куй, зозуленько…

…Доле моя, доле, що маю робити?..

…Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому…

…Не дай мені, моя мати, ні снідати, ні обідати…

…Ой зійди, зійди,
Зіронько вечірняя…

…Розкажіть ми, чорні очі,
Чом ви заплакані…

…О Боже мій, Боже, що я наробила…
…Не вій, вітре, не вій, буйний…

…Брешіть, брешіть, воріженьки…

Як зазначалося вище, комунікативна модель як система є внутрішньо ієрархізована і, очевидно, має свої семантико-семіотичні домінанти – їх ще можемо назвати «сильними сегментами» комунікативної системи. Наприклад, з усіх комунікативних типів особливе місце посідають мова, мовлення, слово, веління, благословення батьків: зрада, обман, нечесне слово близької, дорогої та рідної людини. Хоч такі елементи в текстах української народної пісні представлені не надто інтенсивно (з точки зору статистичного опису), але культурологічна, комунікативна, соціально-психологічна, аксіологічна, семіотична (та ін.) вага цих комунікативних елементів є не порівняно більшою і їх валентність, культурно-семіотична актуальність є значно вищою за всі інші. Така картина є прямим експлікатором української моделі світу, її культурних традицій. Тому одне і те саме слово (словосполучення, комунікативна конструкція) в устах простої, пересічної людини не має тієї комунікативної емоційно-експресивної ваги, ілокутивної сили та перлокутивного ефекту, що в устах близької (рідної, коханої) людини, батьків та ін. Нерідко діти просять дозволу чи благословення у батьків. Відповідь батьків не завжди є позитивною. У цьому випадку молоде покоління може піти на порушення їхньої волі.

…Благослови мене, мамо,
Сиротину взяти…

…Не дозволю, сину,
Тобі вдову брати,
Бо вдова вміє чарувати…

…Порадь, дівчино,
Що мені казати,
Що не велить батько
Тебе, бідну, брати…

Інколи просить дозволу дружина у чоловіка, але досить рідко супруг просить дозволу у дружини, що свідчить про соціальну ієрархію у родинному колі та соціокультурній системі загалом.

…Пусти мене, старий муже,
На вулицю погулять…

Відносно часто таке комунікативне посилання з проханням легітимізації дії чи вчинків (інколи ці дії є інтелектуальними) у Бога (рідше в Ісуса Христа та Діви Марії). Нерідко це просто звертання чи вигук.

…Поможи ми, пане Боже,
Що собі гадала…

…О Боже мій, Боже,
Що я наробила:
А він жінку має,
А я полюбила…

Слід зважити на те, що в українській народній пісні, піснях про кохання, календарно-обрядових, весільних, купальських, колискових (чи інших) апеляція до Бога як до вищої сакральної сили, як до своєрідного духовно-світоглядного епіцентру представлена не надто інтенсивно. Інколи вища сакральна сутність тлумачиться дещо знівельовано – як постійна присутність, влада, але без неосяжної могутності:

…Нехай Бог його судить,
Нехай судять його люди…

…Не дасть йому Господь щастя,
Куди повернеться…

…Допоможи, Боже, на рушничок стати:
Тоді не розлучать ні батько, ні мати…

…А як узнали – розщебетали,
Бодай у Бога щастя не мали…

Ще одним комунікативним інструментом, специфічною за змістом структурою є настанови, накази, вказівки (які не підлягають апеляціям), інструктиви. Зазвичай вербально-комунікативна передача волі, інструктив є детермінуючими у визначенні сценаріїв подальшої поведінки. Часто адресат інструктивної інформації йде на її порушення.

…Віддала мене моя матінка
За діда старого,
Казала мені любити його
Так, як молодого…

…Не питайся, сину, де твоя дружина,
Бери топір в руки, рубай тополину…

…Тільки ти роби, як вчила мати:
Не обрізуй русої коси…

Обіцянки, присягання теж посідають певне місце у загальній комунікативній картині і їх роль у загальних сценарійно-поведінкових та комунікативних моделях є подібною до попередніх категорій. І, слід зазначити, що в текстах української народної пісні (у відповідності з жанровими особливостями) ці комунікативні структури порушуються, їх не дотримується мовець або вони є джерелом окремих соціальних деструкцій.

…Ти присягався передо мною
Буть моїм мужем, а я – жоною…

…Ой чув, ой чув я,
Як ти другому присягалася…

…А я теє відерце дістану
І з тобою на рушничок стану.

…Не пішла дівчина спати,
Стояла у саду,
Чув я, чув я, як присягалась
Іншому козаку…

Рецепція фонічної картини теж є достатньо актуальною в українському народно-пісенному дискурсі. Слухати, чути (слухати, чути серцем), сприймати звукову симфонію світу є невід’ємним елементом цілісної моделі світу та поведінкової характеристики персонажів, але ключовою у цій моделі, безперечно, є людина – слухати, чути, дослухатись, сприймати людину (співрозмовника). Хоча поряд з людиною у художньо-образній картині світу мовцем, комунікантом (той, хто говорить, і той, хто чує) виступає весь навколишній світ.
…Послухай, козаченьку,
Як серденько б’ється…

…В вишневім саду ночувала,
Різних пташок наслухала…

…У гай ходила слухати солов’я…

…Соловейку, рідний брате.
Виклич мені дівча з хати…

…Ти думаєш, дівчинонько,
Що в степу ночую,
А я твої голосочки
Щовечора чую…

Унікальною українську мовно-комунікативну модель робить те, що у зазначеному понятійному полі є така категорія як звеселяти – отримувати задоволення від спілкування, заповнювати психоемоційну нішу (ліквідація комунікативного голоду), обмінюватись інформацією, насичуватись вербальними контактами…

…Про сусідку заспіваймо,
Серце наше звеселяймо…

…Ой дівчино, відчини,
Своє-моє серденько звесели…

…І личеньком, і словом
Його чарувала…

…А дівчинонька вийшла,
Козаченька та й звеселила…

…З ким люблюся –
Не наговорюся,
З ким кохаюсь –
Не нарозмовляюсь.

Відносно не часто в пісенно-текстовій системі представлена щира розмова, відкрита та глибоко інтимна форма вербальної комунікації, яка за формою та змістом близька до катарсису, духовного очищення:

…Припливемо до зеленого лугу,
Розповім тобі я про свою тугу…

В окремих випадках розмова за формою та змістом є діаметрально протилежною – деструктивною, апатійною:

…Пришлю ти сестру – такую саму.
А я з сестрою цілу ніч стою –
Не та розмова, що із тобою.
Не та розмова, не тії слова…

У незначному обсязі в комунікативних сценаріях представлені віщування, передбачення майбутнього, розкриття правди методами гадання, ворожіння, а також інформацією, яка приходить у снах і від потойбічних сил. Інформація такого характеру наділена містичною силою, значним ілокутивним потенціалом:

…Мені ворожка здавен говорила,
Щоб не любила хлопця я,
Бо хлопець любить та й покине…

…До мене ворожка, до мене чорнява
Аж під віконце підійшла…
Дай мені, дівчино, праву рученьку –
Всю щиру правду розкажу…

…Нагадай ми, циганочко,
Козаченька чорнявого…

Такими передбаченнями, ясновидіннями в українському фольклорі зазвичай наділені представники циганської етнокультури, але віщуваннями та сакральними знаннями наділені також люди похилого віку, інколи інформація такого плану є інтуїтивним баченням, передчуттям, інформацією екзистенційного характеру:

…Чорна хмара наступає,
Дрібний дощик іде,
А з нашого коханнячка
Нічого не буде…

…Ой сину ж мій, сину,
Ти моя дитино,
Не женися на тій удовиці,
Бо щастя не буде…

У текстову тканину української народної пісні вплітається інформація про долю (фатум). Саме через цю категорію значна кількість персонажів тлумачать хід подій, навколишню реальність. Слід зазначити, що поняття «долі» в українському дискурсі є досить широким і охоплює значний діапазон категорій, які часто знаходяться на певній віддаленості від фатуму як ядерного поняття. Доля – це і містична енергія, яка існує поза межами людської волі та можливостей; це – випадок; це – неминучість, продиктована об’єктивною реальністю; це мотивація власної поведінки та власних помилок; це реалізація чиєїсь волі, бажання та ін.

…Доле моя, доле,
Що маю робити?..

…Така в неї доля –
Козака любити…

…Чом я у Бога
Долі не маю?..

…Будеш ти, небоже, долю проклинати,
Будеш кулаками сльози утирати.

…Ой не жди, не жди того козаченька,
Видно, твоя така доля…

Незначними вкрапленнями у текстах зустрічається спроба «випросити долю», вплинути на неї, відвести біду, інколи з елементами комунікативної (словесної) терапії, своєрідне домовляння з долею. Це зайвий раз ілюструє питому вагу такої категорії як «фатум», «доля» у концептуальній картині світу носія української етнокультурної свідомості та її більш вузької проекції – комунікативно-дискурсивного простору.
Не менш цікавим з точки зору мовно-комунікативної інтерпретації української моделі світу є така форма мисленнєво-вербальної поведінки – як намагання віртуальної втечі за межі реально існуючого простору та перенесення у світ ірреальний. Така своєрідна ілюзія може бути номінована як мрія, хоча лексична одиниця в українському фольклорному мовопросторі практично не зустрічається (якщо вона представлена у тексті пісні, то це радше є лексико-семантична коректура, яка датується ХХ ст.).

…А все ж через очі, коли б я їх мав,
За ті карі очі душу б я віддав…

…Полетіти б мені зозулиною
За далекі гори…

…Коли б мені човник,
Поплив би за море…

Оскільки лексико-семантична одиниця «мрія» відсутня в українському фольклорі ХVІІІ–ХІХ ст., то у тексті української народної пісні це поняття декларується синонімічним рядом: прагнути, хотіти, гадати (у значенні сподіватись, хотіти, мати намір) та ін.
Функції комунікації, спілкування, передачі інформації у пісенно-текстовому дискурсі виконують також інші явища, предмети. Навколишній світ розмовляє, промовляє, говорить, попереджає, сповіщає, інформує, натякає, нагадує, закликає – так чинить уся навколишня дійсність. Інакше кажучи, комунікативною здатністю наділений весь навколишній світ.

…Скрипка мені розказала,
Як сумує серце…

…Скрипка суму наробила –
Сльози покотились…

…Соловейку, рідний брате,
Виклич мені дівча з хати…

…Тобі буде зозуленька
Раненько кувати,
Мені буде соловейко
Правдоньку казати…

…Сидить собі, на скрипочку грає,
Струна струні стиха промовляє:
«Нема краю тихому Дунаю,
Нема впину вдовиному сину…»

На тлі достатньо значної гами комунікативних форм, сценаріїв, які репрезентуються мовленням, розмовою, спілкуванням, які відповідно можуть бути відкритими, кодифікованими, з відкритою чи замаскованою інтенцією, гармонійною чи дисгармонійною, довірливою чи агресивно-антагоністичною, внутрішньою чи адресованою навколишньому світові та багато ін.  існують такі форми як мовчання (умовчання), яке можна назвати нульовим сегментом комунікативного акту. Тобто відсутність тексту на місці його очікування, там, де він передбачений комунікативним сценарієм. Крім цього, варіанти фігур умовчання або часткового замовчування з точки зору семантики та семіотики є не менш інформаційно несучими та вагомими. Не можна сказати, що український народний пісенно-текстовий простір надмірно насичений такими формами, але вони теж викликають зацікавленість, бо саме ця категорія вбирає та імпліцитно містить (голографує) той великий спектр комунікативних форм та структур, що і вербально оформлені та комунікативно за репрезентовані.

…Чом до мене не виходиш,
Чому слова не промовиш?..

…Ой хоч чула, хоч не чула,
Не обзивалася:
Темна нічка-петрівочка –
Вийти боялася…

…Чому мовчить твоя скрипка,
Чому не співає?..

…Чому мовчиш, дівчинонько,
Та промов хоч слово…

Комунікативні культури (тут йдеться про європейський культурний простір) допускають різні варіанти гри слів – це такий візерунок гри форми та змісту, звукового оформлення, співзвучності та семантичної схожості, а інколи приспівні форми для внутрішньої ритмізації тексту (на зразок: на-на-на-на; ла-ла-ла-ла; гей-гей та ін.). Але зі структурно-семантичних позицій цікавими видаються форми, які містять семантичні (конотаційні) структури та підструктури. Така гра слів робить комунікативні структури яскравими, колоритними, привабливими, навіть інтригуючими. Якщо розглядати структуру українського пісенного тексту більш детально, то можна стверджувати, що більшість текстів так чи інакше, більшою чи меншою мірою містять гру чи елементи гри. Тут, очевидно, проявляються елементи української ігрової культури, які є органічним сегментом культурної традиції як такої.
Крім іншого, варто зазначити, що тексти української народної пісні щедро пересипані демінутивною лексикою, яка de-facto інсталюється в усі комунікативні епізоди та сценарії. Демінутивна лексика робить кожен із зазначених підвидів контурно прописаним, виразним та вишукано філігранним. Така лексика формує цілу колористичну гаму і моделює комунікативну культуру українського народу. При цьому зазначимо, що аугментативна (згрубіла) лексика у текстах практично відсутня. Цей факт підводить до цілої теорії, якою може бути інтерпретований український ментальний простір, українська мовна картина світу. Демінутивність у текстах зачіпає всі реалії, явища – усе, що є предметом зображення (це стосується світу матеріального та метафізичного).

…Ой немає козаченька –
Поїхав за Десну…

…Ой у полі три криниченьки…

…Скажи мені правдоньку…

…Закувала зозуленька
По хаті на розі…
…Зняла з тебе охотонька,
Козацька розмовонька…

…Не рвіть, дівки, барвіночку,
Не збудіть дитиночку…

…А я ж теє відерце дістану…

…Один веде за рученьку,
Другий веде за рукав…

…Що з нашого коханнячка
Нічого не буде, гей…

…Ой як випускала, правдоньки питала…

…Цілувала-милувала,
До серденька пригортала…

…Доле моя, доленько, що маю робити?..

Демінутивація зачепила і ту групу лексики, яка зазвичай наділена негативною експресією (вороги – воріженьки, війна – війнонька, чужина – чужинонька):

…Та на мене славоньки не пускай…
Тут «славонька» – погана слава, чутки, поголос, ганьба, які негативно характеризують дівчину.
…Судіть, судіть, воріженьки,
А я й не боюся…

…Гірка у неї доленька…

…Козаченьку любий,
Зрадонько моя…

У текстах українських народних пісень особливе місце посідає номінація (проблема номінації). У контексті української етнокультурної традиції номінування (називання) предмета, явища, процесу є складним симбіозом прагматичних, аксіологічних, світоглядних, соціально-психологічних та інших компонентів, серед яких етична складова є домінуючою. Інакше кажучи, у процесі номінації мовець бере на себе відповідальність за сказане, промовлене слово, воно стає кодексом честі, індикатором гідності мовця, слово стає вчинком. Усе соціокультурне середовище (яке стало предметом реалізації у тексті) чутливо реагує на слово, живе у слові і номінативна кадастрифікація слова ювелірно опрацьовується колективним розумом.

…Ти ж мене, козаченьку,
Милою називав…

…Скажи, що любиш,
Скажи, що віриш,
Що вірно чекати будеш…

…Розкажи мені, розкажи,
Любиш ти чи ні…

…Твоя мати говорила, моя мати чула,
Твоя мати говорила, що я волоцюга…

…Ой будь, дівчино, зі мною,
То будеш мені жоною…

…Ти присягався передо мною,
Будь моїм мужем, а я – жоною…

…Вона йому одказала –
Серденьком назвала…

…Чув я, чув я, як присягалась
Іншому козаку…

Спектр номінативних структур є достатньо розмаїтим – від лексеми-номену до текстового цілого, які категоризують та надають окремих характеристик предметам та явищам навколишньої дійсності.

Таким чином, можемо узагальнити: типологія суб’єктивної модальності, парадигма імперативу, яка не лише репрезентує морфологічні категорії української мови, а й, очевидно, маніфестує концептуальну та мовнокартинну моделі світу; комунікативні сценарії, які детально описані сучасною теорією комунікації та лінгвокультурологією, повною мірою відбиваються у текстовому масиві української народної пісні. Більше того, текстові структури містять значний обсяг ознак, властивостей, явищ, які виходять за рамки усталених парадигм. Ці ознаки деталізують та розширюють як загальну конструкцію (з точки зору цілісного та системного аналізу), так і рамки кожної з існуючих категорій. Спроба аналізу, яка здійснена, є намаганням інвентаризувати та з більшою точністю, роздільністю виокремити більшість груп та підгруп. Отримані результати дають право стверджувати, що українська мовокультура, комунікативна традиція, дискурс загалом є унікальним середовищем буття, «духу народу», є матрицею, в якій записана історична та культурна пам’ять, згорнуто представлена культурно-генетична модель. Ці формули прямо та опосередковано відбивають та фіксують історичний досвід та визначають місце української мовокультури у загальній індоєвропейській та світовій культурній реальності.

The article deals with the Ukrainian folk song on the basis of which various scenarios, types and models of the communicative conduct are analyzed. The existing paradigm of the theory of communication is studied and broadened, some categories are classified and clarified. The typology of the communicative structures depending on axiological, psychomental peculiarities, pragmatics is systemized and analyzed.
Key words: communication, communicative tradition, folk song, discourse, picture of the world.

Література
1. Апресян Ю. Д. Перформативы в грамматике и в словаре / Ю. Д. Апресян // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. – М., 1986. – № 3. – С. 208–223.
2. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека / Н. Д. Арутюнова. – М. : Языки русской культуры, 1999. – 896 с.
3. Барт Р. Избранные работы / Р. Барт. – М. : Прогресс, 1989. – 616 с.
4. Бацевич Ф. С. Нариси з лінгвістичної прагматики / Ф. С. Бацевич. – Львів : ПАІС, 2010. – 336 с.
5. Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації / Ф. С. Бацевич. – К. : Довіра, 2007. – 205 с.
6. Берн Э. Игры, в которые играют люди… / Э. Берн. – М. : Прогресс, 1988. – 399 с.
7. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание / А. Вежбицкая. – М. : Русские словари, 1997. – 411 с.
8. Воробьев В. В. Лингвокультурология / В. В. Воробьев. – М. : РУДН, 2008. – 336 с.
9. Гачев Г. Д. Ментальности народов мира / Г. Д. Гачев. – М. : Алгоритм, Эксмо, 2008. – 544 с.
10. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию / В. фон Гумбольдт. – М. : Прогресс, 2000. – 400 с.
11. Гумилев Л. Н. Этносфера: история людей и история природы / Л. Н. Гумилев. – М. : Экопрос, 1993. – 544 с.
12. Дмитренко М. Фольклор і менталітет / М. Дмитренко // Наука і суспільство. – 2014. – № 56. – С. 2–9.
13. Закувала зозуленька. Українська народна поетична творчість / Закувала зозуленька. – К. : Веселка, 1998. – 510 с.
14. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. – М. : Наука, 1987. – 264 с.
15. Кононенко В. І. Українська лінгвокультурологія / В. І. Кононенко. – К. : Вища школа, 2009. – 328 с.
16. Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов / О. А. Корнилов. – М. : Изд-во КДУ, 2011. – 350 с.
17. Лесюк М. П. Еротизм в українському пісенному фольклорі: лінгвістичний аспект / М. П. Лесюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 244 с.
18. Лингвистический энциклопедический словарь / Лингвистический словарь. – М. : Сов. энциклопедия, 1990. – 685 с.
19. Мельник Я. Г. Пролегомени до українського дискурсу / Я. Г. Мельник. – Івано-Франківськ : Вид-во ПНУ ім. В. Стефаника, 2012. – 260 с.
20. Мельник Я. Г. Субъективность как языковая категория / Я. Г. Мельник. – Івано-Франковск : Плай, 1997. – 128 с.
21. Наумов В. В. Лингвистическая идентификация личности / В. В. Наумов. – М. : ЛИБРОКОМ, 2014. – 240 с.
22. Носенко Э. Л. Эмоциональное состояние и речь / Э. Л. Носенко. – К. : Вища школа, 1981. – 195 с.
23. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации / Г. Г. Почепцов. – К. : Ваклер, 2001. – 656 с.
24. Роль человеческого фактора в языке / Язык и картина мира. – М. : Наука, 1988. – 216 с.
25. Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля, 2010. – 844 с.
26. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля, 2008. – 712 с.
27. Стариченок В. Д. Большой лингвистический словарь / В. Д. Стариченок. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2008. – 811 с.
28. Степанов Ю. С. Семиотика (сб. переводов под ред. Ю. С. Степанова / Ю. С. Степанов. – М. : Радуга, 1983. – 640 с.
29. Стернин И. А. Лексическое значение слова в речи / И. А. Стернин. – Воронеж : Изд-во Воронежского ун-та, 1985. – 172 с.
30. Толстой Н. И. Язык и народная культура / Н. И. Толстой. – М. : ИНДРИК, 1995. – 512 с.
31. Українська мова. Енциклопедія / Українська мова. – К. : Українська енциклопедія, 2004.
32. Українська народна творчість / Українська нар. творчість. – К. : Вид-во АН УРСР, 1963. – 672 с.
33. Українські народні пісні. Коляди, щедрівки / Українські народні пісні. – Харків : Фоліо, 2003. – 249 с.
34. Шкіцька І. Ю. Маніпулятивні тактики позитиву. Лінгвістичний аспект / І. Ю. Шкіцька. – К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. – 440 с.
35. Этнопсихолингвистика / Отв. ред. Ю. А. Сорокин. – М. : Наука, 1988. – 192 с.
36. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / В. Янів. – К. : Знання, 2006. – 341 с.