«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Клуб об’єднав щойно звільнених з радянських тюрем і таборів українських політв’язнів з покоління шістдесятників, молодше покоління політичних в’язнів та розбурхану віяннями перебудови і гласності київську громадськість, серед якої особливо активними були київські студенти.
Провідну роль в Клубі відігравали Євген Сверстюк, Сергій Набока (голова ради), Олесь Шевченко, Ольга Гейко-Матусевич, Віталій Шевченко, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька та ін.
На засіданнях УКК обговорювалися замовчувані та сфальшовані в радянський час питання української історії та культури, писалися відкриті листи до української та центральної влади СРСР з вимогами демократичних перетворень в країні, відновлення діяльності УАПЦ та УГКЦ, були проведені перші несанкціоновані владою мітинги та вуличні акції.
Діяльність УКК висвітлювалася на сторінках відновленого В’ячеславом Чорноволом часопису «Український вісник».
Восени 1988-го рада УКК ухвалив рішення увійти повним складом до Української Гельсінської Спілки (УГС).
Комментариев нет:
Отправить комментарий