Ключові слова: походження Львова; ХІІ ст.; давньоруський кафедральний собор; союз з Візантією.
В останнє десятиліття відновилася дискусія про найдавніший період в історії Львова. Проте, ця дискусія, як і в довоєнний та радянський часи, відбувається виключно в руслі: хто з двох князів - Данило Романович чи його син Лев Данилович, були засновниками нашого міста. Вважаємо таку постановку питання некоректною, оскільки тут вже заздалегідь звужені часові рамки і наперед задані персоналії. Мабуть, через це, а також через певну абсолютизацію львівськими істориками писемних джерел, археологи провідних наукових установ в цій дискусії участі не беруть.
Вивчення матеріалів на вищеозначену тему, як сьогодні видається, кожного неупередженого дослідника приводить до висновку, що не все так просто, як це нам нещодавно представив Л.Войтович «відводячи» т. зв. заснуванню Львова час «не раніше 1245 і не пізніше 1256 р.». Зараз чим раз більшає матеріалів, які заперечують цю тезу і змушують звернутися до істориків давніх часів, які першими зауважили більш давнє походження Львова, ніж це нам пропонують сьогодні вважати. Приміром, на нашу думку, зараз є усі підстави повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Д.Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно «…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом» Назва міста, на думку Д.Зубрицького, походить «…не від князя Льва, а від лева – царя звірів». Своїми міркуваннями у цьому напрямку Д.Зубрицький мимоволі підняв з небуття маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII ст. Андреаса Целлярія про те, що «…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більше укріпленим».
Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще «доЛевове» походження Львова?
По-перше, стала історіографічна традиція відносить побудову храма св.Йоана Хрестителя у Львові до 1236 р., тобто часу появи у Львові перших домініканських ченців, а, можливо й їх постійної стації. Також і у праці домініканця Ігнація Ходикевича «Про справи, які діялися у руській провінції ордену домініканців» йдеться про те, що Йоакинф Одровонж у 1233 р. керував у Львові будівництвом невеликого храму св..Йоана Хрестителя.
По-друге, незалежно від вищеназваних львівських домініканських письмових джерел інформацію про існування міста Львова ще в «доЛевовий» період подає малознаний донедавна фахівцям твір французького домініканця Мішеля Лє Кієна (1661-1733 рр.), який довгі роки був бібліотекарем домініканського монастиря Сен-Оноре в Парижі «Християнський Схід» («Oriens Christianus») і в якій автор подає історію, єпархіальний поділ та ієрархічну структуру всіх Східних Церков, в т.ч. Церкви Київської. Наприклад, перераховуючи єпископські кафедри, підпорядковані Київській митрополії, М.Лє Кієн називає тринадцять міст і серед них Львів, час заснування якого датує 1240 р.
По-третє, хоча у вищеназваних двох пунктах йшлося про існування/заснування Львова вже у 1230-х рр. і не пізніше 1240 р., однак на сьогоднішній день є поважні дані які вказують на ще більш ранній період заснування Львова. Мова, насамперед, йде про два джерела:
1 - Тверський літопис, у якому під 1241 р. записано, що під час походу хана Батия «на угры» його перестрів угорський король Бела біля «Солоной рекы», на якій стоять «грады велиньские: Изборско, Львов великий, Велинь». Хоча згадка нашого міста під цим доволі раннім роком й викликала певні сумніви в одного з колег, однак один з кращих дослідників даної тематики І. Паславський ретельно проаналізувавши й інші (в т.ч. західноєвропейські) писемні джерела, прийшов до висновку, що «…не можна цілком відкидати його (Тверського літопису - М.Б.) повідомлення, в тому числі й звістку про Львів» під 1241 р. До цього додамо, що, якщо вже станом на цей рік Львів був «великий», то, очевидно, мусіло пройти немало часу щоб він сягнув саме такого рівня, а отже початки його заснування «відсуваються» у ще глибші часи.
2 - у щойно опублікованому витягу з родоводу руських князів Святополк-Четвертинських, який був укладений Ф. і К. Жабіцькими (Луцьк, 1793) згадується про спорудження у Львові на кошти князя Святополка ІІ Ізяславича (1050-1113 рр.) руського кафедрального собору із забезпеченням його відповідними маєтностями (дослівно: «Dalszy ciąg potomstwa Michała Swiatopołka xiążecia Kiiowskiego… Jerzy syn trzeci, xiąże Swiatopołk w Kiiowie cerkwie fundował, wierchy złocić kazał, we Lwowie cerkiew dla katedry Ruskiej wystawił, y dobra ponadawał»). Причому, згадка про фундування давньоруського владичного храму у Львові в цьому документі йде одразу після згадки про соборну церкву св. Архистратига Михаїла, яку князь Святополк ІІ (в хрещенні – Михаїл) почав будувати 11 липня 1108 р. і від золотоверхих бань якої і весь кафедральний собор з монастирем почали іменувати Михайлівським Золотоверхим. Отже, якщо достовірною є згадка про золочіння бань згаданого собору в Києві, то не маємо підстав сумніватися і в правдивості повідомлення про будівництво у Львові, на кошти цього володаря, руського кафедрального храму. Зведення останнього розглядаємо як реалізацію певного плану на розроблення якого могла мати вплив дружина князя Святополка ІІ Ізяславича, яка була дочкою візантійського імператора Олексія І Комнина при дворі якого все було особливе ставлення до Галицької Русі, зокрема до її володарів (тривкі династично-родинні зв’язки). Нагадаємо також, що саме в ті роки, а саме 20 липня 1104 р. дочка звенигородського і перемишльського князя Володаря Ростиславича (який був правнуком Великого князя Київського Ярослава Мудрого) вийшла за сина візантійського імператора Олексія Комнина – Ісаака.
3 – на сьогоднішній день існують й інші матеріали, здобуті на території Львова, які дають підстави відсувати час заснування міста ще глибше. Мається на увазі відкриття в Кривчицях в основі фундаментів церкви св. Іллі Тесвитянина ранішої за часом мурованої споруди, найімовірніше – баптистерію, яка представляє собою в плані шестигранний поліконх. Якщо на початках ми схильні були співставляти нововиявлену в Кривчицях споруду з оборонною вежею в Столп’є (яка слугувала найправдоподібніше за монастир-резиденцію Великій княгині Романовій – Єфросинії-Анні), то з виявленням нових аналогій змінюємо свою думку. Підставою для такого рішення послужили цілком ідентичні - і в плані і в розмірах - шестигранні баптистерії, які в часі передують поширенню в Європі класичного типу півкруглих і круглих в плані ротонд. Такі близькі паралелі до шестигранного баптистерію (?) в Кривчицях знаходяться у Сирії (шестигранний баптистерій V-VI ст. в Деір Сета), у Франції (шестигранний баптистерій IV-V ст. в Порт Баіл), в Словенії (шестигранний баптистерій IV-V ст. в Задані). Посвята Кривчицького баптистерію на св. Пророка Іллю могла виникнути найвірогідніше в язичницькі часи на зразок «першої» на Русі церкви св. Іллі в Києві, яка також на ранніх етапах свого існування перебувала в нехристиянському оточенні. Знаменною в цьому плані є діяльність святого пророка Іллі, який знаний за свою боротьбу з язичницькими жерцями в плані відстоювання основ віри.
На даному етапі вивчення проблеми походження Львова видається доцільним вийти за межі переповідання і механістичного співставлення дат і імен Романовичів, а зайнятися з’ясуванням тої історичної ситуації, при якій – поки-що, гіпотетично – могло бути засноване наше місто. Отже:
1. З огляду на раптову й досі непояснену дослідниками появу (вперше на Русі!) для великокнязівської династії Рюриковичів (Романовичів) цілої низки «грецьких» імен таких як Данило, Іраклій, Лев, Соломія та ін. припускаємо, що поява усіх цих незвичних і чужих для місцевого давньоруського середовища імен була наслідком політики, яка тут запанувала після відновлення близько 1200 р. королем/князем Романом Мстиславичем союзу з Візантійською імперією (започаткований на поч. ХІІ ст. за часів князя Володаря Ростиславича або й раніше). Причому, це було не просто відновлення союзних (військових і династичних) зв’язків між Руссю і Візантією, а, як припускаємо, щось значно більше й істотніше. До таких припущень спонукає низка тогочасних писемних джерел, зокрема твердження історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) про те, що Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії. Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний. Але, не лише візантійські автори називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні і достовірні джерела на які до праці М.Войнара, а нещодавно і І.Паславського, мало зверталось уваги. Наприклад, німецький хроніст Адам Бременський пише, що Русь – це «перлина Константинопольського престолу і найкоштовніша окраса Греції». Інший тогочасний німецький історик Отто Фрайґенський повідомляє, що коли 1142 р. на Русі було вбито й пограбовано кількох німецьких міщан-колоністів, то король Конрад ІІІ звернувся до візантійського імператора , щоби той покарав русинів як своїх підданих». На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ - поч. ХІІІ ст. вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux). Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 р. галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара.
Своєрідним і чи не найпотужнішим «провідником» візантійських новацій при дворі короля/князя Романа Мстиславича могла бути його дружина Єфросинія-Анна, яка була донькою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела (помер 1204 р.) і яка стала матір’ю майбутнього короля/князя Данила Романовича. В тогочасних письмових джерелах Єфросинія-Анна згадується як «Велика княгиня Романова», а також підкреслюється, що вона по смерті мужа «…хотяща бо княжити сама» на Галицькій Русі. З її появою дехто з дослідників схильний пов’язувати появу в Галицько-Волинській державі таких надзвичайно цінних й усіма шанованих візантійських святинь як хрест імператора Мануїла Комнина з часточкою Істинного дерева Хреста Господнього, мощей св. Онуфрія та знаменитої константинопольської ікони Пресвятої Богородиці Одигітрії пензля св. євангелиста Луки (дві останніх святині перебували у Львові). Така набожність дружини короля/князя Романа пояснюється тим, що: 1 - в дитинстві Єфросинія була віддана до домашнього монастиря, який було облаштовано для неї особисто в імператорському палаці; 2 - близько 1219 р. княгиня Єфросинія-Анна була пострижена в монахині і через два роки прийняла схиму. За час свого служіння Богу і Руській державі «…її, незвичну, як для жінки, високу роль…можна порівняти хіба зі св.Ольгою».
Зважаючи на вищенаведене, можемо припустити, що з огляду на цілу низку об’єктивних обставин (тогочасна міжнародна ситуація, міждинастичні стосунки та ін.) заснування Львова могло відбутися не пізніше початку ХІІ ст. і могло бути пов’язане із реалізацією певних планів, які виношувала Візантійська імперія після укладення союзу з Галицькою державою князя Володимирка. Вибір для назви нашого міста саме цього неруського, а грецького імені – Лев, яке, безумовно, було чуже для місцевого давньоруського середовища, могло бути пов’язане не з хижим звіром та його якостями (як це прийнято вважати), а з християнською символікою, в якій саме лев є одним із символів Христа (пор.: «І один із старців сказав мені: не плач, ось лев від коліна Іудиного, корінь Давидів, переміг і може розкрити цю книгу і зняти сім печатей її». На ранньохристиянському сході зображення лева (льва Іуди) було священним символом могутності імператорської влади. Крім того, одним з першопочаткових намірів у будівництві Львова могла бути потреба династичного некрополя – місця упокоєння світських і духовних владик (яких тогочасні стольні гради Галич і Звенигород, не мали), оскільки відомо, що починаючи з ХІ ст. візантійські можновладці та їх сателіти відмовилися від захоронень за античними традиціями і перейшли до поховань в аркасоліях, розташовуючи їх у параклесіопах і на галереях храму. Тобто, на той час в Галицькій Русі визріла об’єктивна потреба для централізованого місця упокоєння і вшанування князів, княгинь та членів їхніх родин, а також вищих церковних достойників.
Другою обставиною назвати споруджуване місто саме «левиним містом» - Львовом, могла бути давня традиція прославлення імператора Льва Великого в лику ісповідників. З цим міг бути пов’язаний й інший мотив, помічений нещодавно відомим російським істориком О.Майоровим у візантійській іконографічній традиції, а саме: зв’язок св. Даниїла Стовпника (патрона короля/князя Данила Романовича) та св. Льва Великого. Цікаво, що Даниїл Стовпник (409-493 рр.) був духовним батьком та головним порадником василевса Льва І (457-474 рр.), що відбилося у парі імен батька і сина – Данила Романовича і Льва Даниловича.
Отож, загалом, так виглядає, що на сьогоднішній день не має якихось поважних заперечень щодо ймовірності існування Львова вже у ХІІ ст. Окрім вищезгаданої щойно опублікованої І.Мицьком згадки з родоводу руських князів Святополк-Четвертинських про будівництво у Львові князем Святополком ІІ Ізяславичем (1050-1113 рр.) кафедрального собору і забезпечення його маєтностями (див. вище), маємо й археологічні дані. Мається на увазі відкриття на Високому Замку у Львові кам’яної круглої наріжної вежі, збудованої за часів короля/князя Романа Мстиславича та чим раз зростаюча кількість археологічних матеріалів ХІ-ХІІ ст. з розкопок в центральній частині Львова, які мають виразно міський характер.
З огляду на вищенаведене припускаємо, що заснування Львова у ХІІ ст. могло бути суто русько-візантійським проектом з ціллю: 1 - пошануванню Господа в назві міста (лев є одним із символів Христа), тим більше з огляду на ймовірний намір розташувати у ньому династичний некрополь. Існуючі на той час дохристиянські за походженням назви інших княжих столиць – Галича і Звенигорода, не несли у собі християнського відзнакування; 2 – наблизити рівень, спосіб життя й упокоєння галицько-руських правителів до відповідних традицій візантійського імператорського дому.
Опубліковано 2015 р.
Дуже цікаво... Хотілось би продовження
ОтветитьУдалить