Викладаємо вступну статтю українською:
ВИНАХІДНИК НАЦІОКРАТИЧНОЇ ТЕОРІЇ,
ПІОНЕР НАЦІОКРАТИЧНОЇ ПРАКТИКИ
Теоретичний здобуток Миколи Сціборського довгий час знаходився поза межами уваги не тільки широких мас, а навіть спеціалістів. На те були причини виключно історичного характеру. Сціборський належав до фракції, що програла в міжфракційній боротьбі всередині націоналістичної організації, яка програла у міжнаціональному протистоянні. Тож не тільки на окупованій більшовиками Батьківщині, але навіть у емігрантських колах чи підпільних середовищах він довгий лишався просто невідомим. Між тим Націократія - теоретичний конструкт, розроблений цим українським підполковником, є не просто епохальною віхою в історії українського націоналізму, це – абсолютно незаслужено забутий державотворчий концепт світового рівня. Сціборським були не тільки критично (але при цьому абсолютно справедливо) оцінені існуючі на той час суспільно-політичні концепції – демократія, соціалізм, комунізм, фашизм та диктатура, але й показана конструктивна альтернатива їм. І саме цією альтернативою були закладені ідейні підвалини потужного розвитку націоналістичного руху в сучасній нам з вами Україні, а в майбутньому, сподіваюся, і у всій Європі.
***
Микола Орестович Сціборський народився 28 березня 1898 року в українській шляхетській родині. У 1915 році прямо зі шкільної лави добровольцем пішов на фронт. Імператорській армії критично не вистачало молодших офіцерів, тож здібного добровольця-дворянина майже одразу відправили до школи прапорщиків, яку він успішно закінчив 1 січня 1916 року. Фронти 1-ї світової війни молодий офіцер пройшов у лавах гренадерського полку. За 2 роки війни Сціборський двічі був поранений, отримав 4 орденські нагороди, серед яких і Георгіївський хрест – нагороду для нижчих чинів, що присвоювалася виключно за особисту хоробрість, проявлену у боях з ворогом. У листопаді 1917 року під час німецької газової атаки Сціборський (вже у званні поручика) отримує серйозні ураження. Зі шпиталю його виписують інвалідом, констатуючи 50% втрату працездатності.
Між тим, в імперії вже повним ходом вирували революційні події. Не зважаючи на інвалідність, у найтяжчий для країни час (у січні 1918 року, коли більшовики ведуть наступ на Київ) Сціборський зголошується до війська новоутвореної Української Народної Республіки (УНР). Провальні військові (а по суті антивійськові) реформи, що провадив соціалістичний уряд, призвели до фактичної втрати боєздатності українським військом. Соціалісти-урядовці раніше готові були порозумітися з ідейно близькими їм російськими більшовиками, ніж з націонал-традиційно налаштованими українськими військовими. Природно, що за таких умов російськими більшовиками відносно легко був зайнятий Київ. Соціалісти з українського уряду настільки сильно відштовхували будь-яких спеціалістів, що молодим і недосвідченим українським офіцерам доводилося обіймати в новоутвореній республіці керівні посади досить високого рівня. Так, 20-річний Микола Сціборський став радником військового міністра УНР Олександра Жуковського.
Навесні 1918 року українці спільно з військами Почвірного союзу (Другим Німецьким Райхом, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією) визволяють Батьківщину від більшовицької окупації. Уряд УНР отримав реальну можливість розбудувати національну державність, але замість цього він знову повертається до соціалістичних експериментів. Поручик Сціборський, який виконує обов’язки вартового офіцера на засіданнях Кабінету Міністрів, так описує поточну ситуацію тих днів: «Наш провід попав до рук кабінетних демократичних і соціалістичних доктринерів, «вселюдських гуманістів» так далеких од реальної роботи й кривавої борні життя…». Соціалістичний курс вже вдруге довів власну нежиттєздатність. Тож, Микола Сціборський був серед тих, хто щиро вітав державний переворот в Україні і прихід до влади генерала Павла Скоропадського, нащадка давнього українського гетьманського роду. В країні фактично було проголошено режим військової диктатури. Такий крок був єдино вірним в умовах, що склалися. Національні сили вітали переворот, адже режимом Скоропадського було проголошено відновлення гетьманства - традиційної козацької форми правління. В історіографії цей період лишився під назвою «Другий Гетьманат».
За підтримки Другого Німецького Райху Другий Український Гетьманат почав процес розбудови національної держави. Микола Сціборський обійняв посаду Козелецького повітового коменданта Чернігівської губернії. Повітовий комендант займався питаннями військового управління, наглядом за військовими вантажами на своїй території, за військовими підрозділами, які демобілізуються або лише формуються, мав підтримувати цивільні органи в охороні громадського порядку, боротися з проявами анархії тощо. Молодий, 21-річний повітовий комендант з головою поринає у адміністративну роботу, здобуває просто безцінний управлінський досвід, отримує розуміння роботи державного механізму та суспільних процесів на низовому рівні. Сціборський успішно справлявся зі своїми обов’язками, адже на нього покладалася серйозна відповідальність. Чернігівщина і Козелецький повіт зокрема прикривав столицю з Північного Сходу, з того самого напряму, по якому ще півроку тому більшовики вели наступ на Київ. Тож, відсутність порядку тут фактично відкривала б шлях до столиці для російсько-більшовицьких окупантів.
Але далеко не всі державні службовці гетьманського режиму були настільки національно свідомі як Козелецький повітовий комендант. Гетьманат породив реакцію на соціалістичні експеременти, але ця реакція нажаль не завжди була адекватна і конструктивна. Влаштований соціалістами бойкот державних установ призвів до того, що колишня царська номенклатура, свого часу ними усунена, була поновлена гетьманським режимом. А в очах російських імперських чиновників, поставлених Скоропадським в авангарді держапарату Другого Гетьманату, українські державники були такими ж ворогами як і соціалісти. До того ж австро-німецькі війська з союзників поступово перетворилися в окупантів. Всі ці фактори призвели до протигетьманського повстання, що протягом листопада-грудня 1918 року ліквідувало режим Скоропадського й відновило УНР.
Микола Сціборський особистої участі у повстанні не приймав, але погодився піти на службу до УНР, адже над країною знову нависла загроза більшовицької окупації. Він поновився в Дієвій Армії УНР у званні сотника на посаду ад'ютанта командира кавалерійського полку. 24-річним він отримав звання підполковника. Брав участь в останньому наступі Дієвої Армії УНР в вересні-листопаді 1920 року, після провалу якого разом зі своїм полком був інтернований новими союзниками УНР – поляками. Але й в цих умовах Сціборський не гаяв часу, а поступив на річні курси Генштабу Армії УНР, які успішно закінчив в червні 1924 року. Але й на цьому він вирішив не зупинятися. Після звільнення він виїхав в Чехословаччину, де в місті Подєбради українськими військовими емігрантами для своїх товаришів по службі було відкрито Українську Господарську Академію. Сціборський закінчив її економічно-кооперативний факультет, отримавши диплом інженера-економіста.
В середовищі Української Господарської Академії вирували націонал-реваншиські настрої. Викладачами і студентами тут були українські ветерани, які хоч так і не здобули свою національну державу, але не змирилися з поразкою. Академія мала виховати для майбутньої України нові управлінські кадри. Тут обговорювалися передові ідеї і творилися нові концепції. Саме у середовищі українських студентів-ветеранів почали творитися ідеологічні організації націоналістів. Так, 12 листопада 1925 року в Празі постала Легія Українських Націоналістів, у якій органічно об’єдналися українські гетьманці-монархісти, республіканці-самостійники та прихильники українського фашизму. Саме в цій організації була народжена ідеологія організованого націоналізму, і введені до масового вжитку самі терміни «Націоналізм» та «Націоналіст». Лідером цієї організації було обрано Миколу Сціборського.
Але Легія не була єдиною українською націоналістичною організацією. В студентському середовищі в Галичині діяв Союз Української Націоналістичної молоді, а серед студентів-емігрантів працювала Група Української Національної Молоді. Як в Галичині, так і на еміграції діяла також масова націоналістична терористична мережа – Українська Військова Організація. З 1927 року розпочався процес зближення всіх націоналістичних середовищ, який завершився у 1929 році утворенням єдиної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Микола Сціборський був одним з ініціаторів і головних рушіїв цього об’єднавчого процесу. В ОУН він став організаційним референтом і заступником Провідника – уславленого полковника Євгена Коновальця. На цій посаді Микола Орестович відповідав за утворення і координацію роботи організаційних осередків та внутрішню політику, він фактично був творцем організаційної мережі ОУН. Крім того, Сціборський розпочав випуск організаційного друкованого органу - журналу «Розбудова Нації», який став рупором Українського Націоналізму в світі. Так, Микола Орестович став ще й провідним ідеологом ОУН. Свій адміністративний досвід та ідеологічний багаж Сціборським було узагальненено у вигляді єдиної книги, що вийшла друком у 1935 році в Парижі під назвою «Націократія». Зміст цієї книги став основою постанов ІІ-го Великого Збору ОУН, що устійнив ідеологію Організації. У 1940 році на основі тієї ж «Націократії» Сціборським був написаний Конституційний проект Української держави. Творити цю нову державу Сціборський був готовий не тільки в теорії, але й на практиці. Саме тому Микола Орестович став одним з очільників похідних груп ОУН, які вирушили в Україну з початком ІІ світової війни. Похідні групи мали творити на місцях українську адміністрацію. Паралельно, розуміючи потребу у власній військовій силі, Сціборський почав переговори з українським національним партизанським формуванням «Поліська Січ», забезпечивши цю військову формацію якісним офіцерським складом з числа націоналістів-мельниківців. В майбутньому «Поліська Січ» стала однією зі складових Української Повстанської Армії (УПА), що продовжуватиме боротьбу проти радянської влади і після закінчення війни. Останні боївки УПА були ліквідовані радянськими спецслужбами лише у 1960-х роках.
Але нажаль на цей час ОУН вже не існувала як єдина організація. Після вбивства у 1938 році радянськими агентами Провідника ОУН полковника Коновальця в Організації відбувся розкол. Молоде покоління націоналістів-бандерівців, яке впродовж 1930х несло весь тягар підпільної революційної боротьби в Україні, не змогло знайти спільної мови з ветеранами руху-мельниківцями, які боролися в підпіллі у 1920х, а в наступному десятилітті розбудовували мережу на еміграції. Розкол був не ідеологічним розбратом, а виключно конфліктом поколінь і особистостей. Вбивство Коновальця не тільки фактичне обезголовило Організацію, не тільки викликало розкол в ній, але й унеможливило налагодження українськими націоналістами відносин з німцями, які в той час шукали союзників серед антирадянських рухів. В результаті членству ОУН у 1940х роках довелося вести боротьбу на кілька фронтів.
Радянські спецслужби давно і цілеспрямовано працювали на поглиблення розколу серед українців. Спровокувавши вбивством полковника Коновальця розкол в ОУН, вони поглибили його, вбивши також і підполковника Сціборського. 30 серпня 1941 року, перебуваючи вже в Україні, на чолі похідних груп ОУН, Микола Орестович загинув внаслідок радянського теракту. Більшовики зробили все, щоб убивство Сціборського виглядало для мельниківців (одним з лідерів яких був автор «Націократії») виглядало як справа рук бандерівців. Інформація про радянських замовників вбивства Миколи Орестовича була підтверджена лише з початком відкриття архівів більшовицьких спецслужб у 1990х роках. Таким чином загибель головного ідеолога ОУН, що свого часу доклав немало зусиль для об’єднання українського націоналістичного руху, завдяки більшовикам стала однією з причин поглиблення розбрату між фракціями колись єдиної Організації. Загибель Миколи Орестовича серйозно вдарила і по фракції мельниківців загалом. Разом з ним в теракті загинув і Омелян Сеник, людина, що перебрала на себе організаційну референтуру ОУН, коли Сціборський почав займатися референтурою ідеологічною. Не в останньому випадку й через це мельниківці згодом програють міжфракційне протистояння бандерівцям. Іронія долі простежується навіть в місці загибелі головного ідеолога ОУН. Сціборський провів більшу частину життя за кордоном, а пішов з нього на Батьківщині, у Житомирі, тому ж місті, де він колись з’явився на цей світ…
***
1930-ті роки були часом розквіту європейських правих рухів та ідеологій – італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, іспанський націонал-синдикалізм (ідеологія фалангістів), бельгійський рексизм, хорватський усташизм, румунська легіонерська ідеологія та багато інших. Практично кожна нація Європи творила властиву тільки для неї програму національного розвитку, зробила спробу знайти свій унікальний шлях в цьому світі вічної боротьби. Український націоналізм також пройшов процес становлення в ідеологічному плані, збудувавши власну концепцію. Вона ґрунтувалася на національній солідарності, авторитаризмі, елітаризмі, державному синдикалізмі, багатоукладній економіці та широкому місцевому самоврядуванні. Опублікувавши «Націократію», Микола Сціборський не тільки витворив власний національний концепт, він піддав об’єктивній та конструктивній критиці справа провідні світові суспільно-політичні концепції того часу - фашизм і націонал-соціалізм. Причому зробив це у 1935 році, задовго до запровадженої після ІІ Світової війни денацифікаційної тенденції «обов’язкового для пристойних громадян засудження цих явищ». Український аналог з’явився на 30 років раніше видрукованої у 1964 році книги Юліуса Еволи «Фашизм: критика справа».
Сціборський критикував фашизм за те, що він намагається заключити різноманіття суспільного життя в жорсткі рамки державного апарату, замість того, щоб створити такі умови, за яких суспільство розвивалося б у природному напрямку, без тотального державного контролю та постійних втручань держави. На відміну від фашистів Сціборський відстоював ідею місцевого самоврядування замість жорсткого централізму, що не дає суспільству можливість розвиватися природним чином. Але ця теза стосувалося лише низового управлінського рівня. Що ж до вищих керівних органів, то тут націократичний принцип відстоює позицію чіткої функціональної спрямованості управлінських структур. Крім того, Націократія піддає сумніву постулат «Доктрини фашизму» про те, що держава творить націю, а не навпаки. Тривалий період знаходження українців в складі Російської та Австро-Угорської імперій довів, що не зважаючи на бездержавність нація зможе лишитися нацією і сама сформувати державу. Тож, у своїй критиці фашистськоо етатизму Микола Сціборський, беззаперечно доводив на історичному досвіді власної нації, що саме кровно-духовна національна спільнота є першоджерелом державності, а не навпаки.
Український підполковник розкритикував фашизм і за його недовіру до самодіяльних можливостей нації. Тут доречним знов-таки є український приклад, але вже не 1930х, а з зими 2013/2014 років, коли саме національна самоорганізація українців на Майдані здобула перемогу над державним механізмом, що безпідставно носив назву «Україна». Зведення усіх проявів національного організму до інституту держави породжує тільки шкідливу механізацію, яка лише стримуватиме темпи розвитку державної нації, обмежуючи природний потяг до самовираження, яке далеко не завжди є ворожим для здоров’я нації чи величі держави.
Націонал-соціалізм (який в тексті «Націократії» легко пізнати під загальним терміном «диктатура») Микола Орестович критикував за неспроможність його до оновлення. Він об’єктивно підмітив, що націонал-соціалістичне політичне вчення не передбачає загальної концепції щодо зміни еліти всередині держави. Тенденція до консервування еліти може призвести в майбутньому лише до спроб утримати посадові крісла прошарком старіючих функціонерів. «Націократія» Сціборського майже ідентична у висновках по цьому питанню з капітаном румунської Залізної гвардії Корнеліу Зеля Кодряну: основним обов’язком еліти є не тільки спрямування загальнонаціонального розвитку, але й забезпечення собі належної зміни.
Можливо саме тому, не зважаючи на певну «забутість» (текст було опубліковано вдруге лише в 1990х), «Націократія» Миколи Сціборського стала ключовим ідеологічним твором для українських націоналістів ХХІ століття. В пострадянській Україні цей твір став основою програмних документів ряду націоналістичних організацій. Зокрема на «Націократію» спиралася й програма Організації «Патріот України», очолюваної з 2005 року Андрієм Білецьким, під командуванням якого ця Організація стала основою для постреволюційного Азовського руху. Це природно, адже Націократія пропонує універсальні і актуальні для сьогодення концепти для побудови ефективної національної держави.
Сучасна українська республіка та й інші держави Європи, як це і передрікав Микола Сціборський, прямують до державного колапсу через демократичні політичні системи в купі з капіталістичною економікою. Єдиним, що може вберегти європейські нації від долі бути похованими під руїнами колишніх національних держав є їх реконструкція за націократичним зразком, детально описаним у творі Миколи Орестовича Сціборського, який ви зараз тримаєте у власних руках.
Микола Кравченко
м. Київ, 2018 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий