Володимир Єшкілєв: При брамі темних часів, або Про інституціональну культурну пам’ять

Людині властиво чіплятися за минуле. І не лише тому, що вона має щоденну потребу спиратися на спільний (громадський, суспільний, цивілізаційний) досвід. Одним із суттєвих складників людської природи є пам’ять як  постійне відтворення образів минулого. Культура й цивілізація складені з цих образів, наче з цеглинок. І людська спільнота не лише “використовує пам’ять” як інструмент життя, вона живе через пам’ять, живе пам’яттю. Життя людської спільноти на 90%, або й на 95% – чисте згадування.

Освіта, яка сама на 100% є згадуванням, заштампувала до наших уявлень про цивілізаційний та культурний поступ старий середньовічний шаблон, ідеологему про те, що все “нове” має органічно витікати зі “старого”. Знамените nanos gigantum humeris insidentes Бернара Шартрського – “ми подібні до карликів, які влаштувалися на плечах гігантів” – відмовляє в рації всьому, що не спирається на досвід попередників. Це відчуття власної “карликовості” в ХХ ст. зрослося з ресентиментним мисленням “повсталих мас” і з претензіями мільйонів “маленьких людей” на велику та унікальну значущість.

У карликів зростало невдоволення, проте вони не спішили злазити з плечей гігантів, будуючи різні варіанти “міфології пам’яті” та залучаючи померлих гігантів до своїх смішних ресентиментальних оповідок про “страждання талановитих людей”. Ішов час, революційну епоху змінила постмодерна “реакція”. Гігантів ставало все менше, критично мало. Карлики нахабніли.

І саме тепер нам випадає жити за такої доби, коли карлики вирішили, що плечі гігантів – не найкраща позиція. Карлики злізли з тих плечей і зраділи тому, що горизонт звузився. “Нас дурили! – підняли крик карлики. – Все простіше, ніж нам розповідали. Нас репресували, нас гнітили, нам брехали, що Земля кругла і крутиться навколо Сонця, хоча всі нормальні люди бачать, що це Сонце крутиться навколо пласкої Землі”. Покричавши, карлики усвідомили, що їм у світі вузького горизонту дуже комфортно. Що це їхній світ. Що в ньому вони не відчувають себе карликами. А якщо добре вип’ють і потягнуть косяка, то й море по коліно, наче правдивим гігантам.

А ще в карликів з’явилися гаджети, а в них – відповіді на всі питання. Тому карлики звільнили свої карликові голови від багажу знань. Багаж і до того не був важким, але викинули і його. Більшість карликів, знайшовши в собі внутрішнього кочовика (так модно), вирішила зайнятися потоками: великими, малими й зовсім дрібними. Бо, як каже карликова мудрість, де тече, там обов’язково капне. Але меншість зрозуміла, що біля потоків буде штовханина, і тому обрала шлях активізму.

“Світ гігантів був світом несправедливості, – сказала активна меншість. – І ця несправедливість неподолана. Треба звільнити світ від інституціональної пам’яті про гігантів. А якщо не вийде, то від інституціональної пам’яті взагалі. Навіщо нам та інституціональна пам’ять, якщо через браузер можна у два кліки знайти та скачати всі необхідні лайфхаки?”

Так і почався Гіпермодерн, епоха кочової тоталітарності та маніфестального (фронтального) ідіотизму.

Криза сучасності є передовсім кризою пересічного мислення, яке звільняється від інституціональної (культурної) пам’яті, як від зайвого багажу. Пересічне мислення тепер задовольняється тими куцими “пакетами пам’яті”, які необхідні для підтримання побуту, для єднання соціальної групи (зграї) та для висунення соціальних вимог. Пересічне мислення знову, як і 100 років тому (на світанку Модерну), працює в ритмі “лівого маршу”, відсікаючи складні й довгі речі нашого світу, актуалізуючи одномірні прагнення “вічно гнаних та упосліджених”.

Але Бог із ними, з вічно гнаними. Їхня картина світу пласка і скорботна. Їхня карма вузька та каналізована. Їхня доля передбачена. Вони знайдуть собі зручних месій, вишукуються в сірі колони й рушать до свого невигадливого “світлого майбутнього”. До різних варіантів того казкового світу, де до…я масла (тобто халява). Але, зрозуміло, вони потраплять не туди, а до нового концтабору, де замість наглядачів буде штучний інтелект, а замість барака – дистанційно контрольоване й дуже бюджетне “розумне житло”. І масла там буде – норма.

Повторюся: питання не про них. А про тих, хто й раніше не надто сподівався на плечі гігантів. Хто в той чи інший спосіб узяв на себе тягар підтримки та продовження інституціональної культурної пам’яті. Що їм робити?

Є три притомні позиції. Першу назвемо “позицією техніка”. Це коли спадкоємець – або носій, охоронець, зелот, як кому симпатичніше – стає оператором суспільного агрегату пам’яті: музею, колекції, віртуальної енциклопедії або бази даних, і намагається відрегулювати роботу агрегату так, щоби втрати даних або артефактів були мінімальними. Пройде кілька десятиліть темних часів, і все це знадобиться будівничим того нового світу, що постане на уламках Гіпермодерну. Ця позиція зручна тим, що “техніки” рідко наражаються на агресію з боку карликів. Їм не обов’язково демонструвати свої принципи, вони можуть легко прикидатися карликами, публічно розділяючи вірування та переконання пануючої зграї. З іншого боку, хазяї держав-концтаборів полюють на таких “техніків”, що добре ілюструє історія російського хранителя пам’яті про жертв Сандормоху Юрія Дмитрієва.

Другу позицію можемо назвати “позицією вчителя”. Це коли носій інституціональної культурної пам’яті, всупереч домінуючим настроям темних часів, готує невелику, більш або менш законспіровану (залежно від обставин) групу носіїв наступного покоління. Ця позиція, безперечно, більш ризикована. Навіть за теперішніх, доволі “вегетаріанських” часів вчити чомусь, що не збігається з одномірними уявленнями домінуючої зграї, вельми небезпечно. Автор цих рядків неодноразово мав змогу в цьому переконатися. Що й казати про ту добу, коли за нашими спинами закриється брама темночасся. З іншого боку, якраз від кількості тих, хто обрав “позицію вчителя”, залежатиме, як швидко відновиться інституційна пам’ять культури, коли ми доберемося до кінця тунелю. Або коли до того світла доберуться наші наступники.

Для третьої позиції можна придумати багато імен. Я назву її “позиція донора”. Вона для тих носіїв інституціональної пам’яті, які мають достатній фінансовий або владний ресурс, щоби підтримувати роботу “техніків” і “вчителів”.

Зрештою, у культурно-інтелектуальному підпіллі можуть бути й інші позиції, зумовлені специфікою регіону або особливостями режиму. Наприклад, позиції “жерців” або “партизан культури”. Усього не передбачити.

Головне, здається, у тому, що ми в Україні отримали понад три десятиліття відносної свободи між світом Модерну (СРСР) та темними часами, що насуваються й неминуче настануть. За ці роки, на жаль, не вдалося виробити українського Великого стилю. Хтось може сказати, що й не могло вдатися, бо Великий стиль виробляють культури імперського рівня. Не буду сперечатися, це питання дискусійне. Але, з іншого боку, попри засилля в Україні мистецької й культурної шпани, було створено кілька живих майданчиків, на яких зріс питомо український культурний урбанізм, якого практично не було до 1989 року.

Можливо, і того достатньо.

Комментариев нет:

Отправка комментария

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...