Здебільшого при слові “народ” уява синтезує людську постать. Комуністичні пропагандисти звідкись знали про це, тому замовляли у художників плакати з зображенням “народу” у вигляді здоровенного дядька у робочій блузі з суворим виразом обличчя, простацькою зачіскою та виробничим знаряддям у мускулястій руці. Дядька доповнювала “мати-батьківщина” – не менш сувора тітка з вимогливим поглядом.
Чому це саме так? Є різні пояснення. Медіатехнологи впевнені, що йдеться про так звані архетипи – образи колективної уяви, що сформувалися в наших предків за давніх часів. Відповідно плакатні постаті радянської доби, на їхню думку, є хоча й далекими, проте прямими нащадками язичницьких ідолів – верховного племінного (солярно-військового) божества та богині-матері.
Пройшли десятиліття, карусель подій і вражень пришвидшила оберти, але закони візуалізації суспільних понять не змінилися ні на йоту. У грудні минулого року кільком сотням українців запропонували без попереднього обдумування описати “народ”. Понад половина з них уявила чоловіка доволі зрілого віку та велетенського зросту. Дехто з учасників експерименту спорядив його козацькими вусами, оселедцем і свиткою, інші одягнули “народ” у костюм або спецівку. Майже ніхто не уявив “народ” жінкою, навіть самі жінки. І в жодного з візуалізаторів не виникло образу народу-підлітка. А дарма.
Історія останніх трьох десятиліть натякає нам на те, що та уявна спільнота, яку ми звикли позиціювати як “народ України”, колективно рефлектує далеко не так, як мав би реагувати на виклики і проблеми отой могутній зрілий дядько з оселедцем у піджаку-спецівці. “Народ” доволі мляво реагує на критичні загрози своїй самобутності, особливо на культурно-освітньому та інформаційному полях.
“Народ” легко й радісно ведеться на ситуативні подразники на кшталт “мєнти наших побили”. “Народ” всіма своїми колективними фібрами ненавидить багатих та успішних лише за те, що ті багаті та успішні. “Народ” обирає у владу не відповідальних професіоналів, а людей, яким вдалося емоційно його вразити – естрадників, крикливих і плаксивих харизматів, козаків-гаврилюків та просто хуліганів.
За всіма ознаками ми маємо справу не з колективним зрілим дядьком (суворою тіткою), а з колективним п’ятнадцятирічним вуличним підлітком (дворовою пацанкою). У цього колективного підлітка, як і в підлітка звичайного, поточні емоції домінують над розумом, бажання негайного драйву заступає бачення перспектив, а інтенції тверезого розрахунку зазвичай зводяться до хатнього куркульства та дитячого жлобства (не дам іграшки!).
Колективний підліток хоче халяви, видовищ, подорожей, тусовкової поваги. Підліток не хоче напружуватися і слухати вчителів; прагне, щоби все було так, як у дешевих фільмах: поганих мають посадити (а ще краще – стратити), а свої мають отримати валізу з грошима та сісти за кермо крутої тачки (варіант: щасливо одружитися). До того ж все це, умовно позиціоноване як “справедливість”, має відбутися без довгих послідовних зусиль, а через якесь диво, або ж за сценарієм хепенінгу.
Якщо хепенінгу не виходить, а диво десь затримується, підліток впадає в нерви, смертельно ображається і хейтить тих, кого призначає винним. Ну а кого саме призначити винним, йому підказують “друзі народу”, які сидять у зомбоящику.
Нині в Україні розгортається порівняно свіжа кампанія “призначення винних”. Колективний підліток знову ображений та розлючений. Мало того, що змушують носити маски й мити з милом руки, не дають зависати у кабаках, ще й підвищують платню за комуналку. “Друзі народу”, зрозуміло, не забарюються з підказкою: винне “зовнішнє управління”. Тема не нова, затоптана, але нині (певно, не без зовнішньої директиви) її перетворюють – вже перетворили – на пропагандистський мейнстрим.
Знаючи, що мають справу з колективним підлітком, “друзі народу” роблять відповідний акцент: “А хто ж вони, ті поганці, які не дають нам вільно і самобутньо колупатися в носі?” І показують пальцем на Америку, де фріки раптом залізли до Капітолія.
Доросла людина лише б посміялася. Адже дорослим людям відомо, що американська демократія стоїть зовсім не на недоторканності кабінету Пелосі, а тим більше не на праві ексцентричних мудаків мати безперешкодний доступ до інтернет-аудиторії. Можна, звичайно ж, дискутувати про фундаментальні і не дуже засади демократії та про доцільність тих чи інших механізмів її захисту. Проте дорослим людям зрозуміло, що розбиті двері урядової будівлі ще не означають настання у США диктатури.
Підлітки натомість мислять емоційними картинками. Рогатий блазень у коридорах американського парламенту вражає їхню уяву. Можна скільки завгодно доводити підліткові, що мальований шаман жодним чином не похитнув приклеєними рогами державну владу США. Що американські політичні еліти й далі єдині у принципових питаннях. Підліток однаково не зрозуміє. Він махне рукою і скаже: “Та капець тій Америці. Не їм нас вчити”. Підліткам байдуже до складного. Вони бачать лише роги, а ще чують “друзів”. А ті на каналі кажуть, що роги мають значення.
Колективному підлітку здається, що він дорослий. Що він і є отой зрілий і грізний дядько з оселедцем та вусами, який здобув повагу і має шаблю. Він вважає, що не потребує ні експертних оцінок, ані кураторської підтримки ззовні. Хоча поряд із землями колективного підлітка лежить лігво небезпечного хижака. Хоча той колективний підліток виявляється геть безпорадним, коли купка знахабнілих кастових суддів крутить перед його носом здоровенну дулю.
Зрозуміло, що повна самостійність краща за всі форми залежності. Але це теорія, а ми – у реальному світі, де майже всі живуть делегованим буттям – час такий. На справжню, а не декларовану самостійність спроможні лише деякі глобальні центри сили, що здатні забезпечити себе всім необхідним, зокрема і ядерними засобами стримання.
Ще з 90-х років в Україні розглядалися різні моделі нашого геополітичного позиціювання. Хтось пропонував вдовольнитися роллю “хитрого сателіта” Росії. Комусь ввижався “золотий міст” між Європою та Азією. Інші прагнули до ЄС. Дійсність, як завжди, виявилася синтезом нереалізованих можливостей. Проте й нічого фатального досі не відбулося. Майбутнє України поки що формується на її ґрунтах, а не на нарадах спонсорів.
Але колективному підлітку все це складно уявити. Він і далі блукає у туманах ресентименту, злоститься на зовнішніх контролерів та підспівує внутрішнім злодіям, які витягують з його кишень залишки ресурсів. Він усе ще не зрозумів, що справжні атрибути суверенітету не продаються у соціальних магазинах.
Можливо, колись колективний підліток подорослішає. І зрозуміє, що його стратегічний вибір обмежений не якимось “зовнішнім управлінням” з боку старих демократій, а географічним положенням, історією та дефіцитом часу. Що диво вже відбулося, халява стрімко закінчується, а на повагу ще треба заробити. Можливо, тоді йому буде веселіше економити на горілці й не так боляче дивитися на оберти газового лічильника.
Комментариев нет:
Отправить комментарий