30 грудня 1930 - день відкриття з’їзду. У кожного в руках інструмент, кожен вдягнений у святкову вишиванку. З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий …». Уявіть, вся зала (зібрались майстри найвищої проби) натхненно співає! Делегатів (337 осіб) тримали в залі до вечора, потім, під суворим наглядом, вивели в двір, щільно уклали в вантажівки і накрили брезентом.
Вже за годину всі делегати були в залізничних вагонах для тварин.
Їх привезли до околиць станції Козача Лопань, вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикували незрячих кобзарів і лірників, також їхніх малолітніх поводирів, в одну шеренгу.
Загін особливого відділу НКВС почав розстріл. Коли все було скінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд. У грудні 1933 на пленумі Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти «класово-ворожими».
Влада зобов'язала музичні фабрики виробляти гармошки, баяни і балалайки навіть не сотнями, а мільйонами. До цькування кобзарів підключають і радянських письменників - Юрій Смолич писав: «Кобза таїть в собі повну небезпеку, бо надто міцно пов'язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорізької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів».
Ця трагедія, як її називають, «харківська трагедія», завдала непоправного удару українському кобзарству. Вже ніколи більше не ходили і не ходять кобзарі по селах України, не співають своїх славнозвісних дум та історичних пісень, і збереглися їхні пісні тільки завдяки етнографам-професіоналам, які з голосу ще живих кобзарів записали їх тексти і музику, і звучать вони тепер тільки зі сцени у виконанні професійних співаків.
Комментариев нет:
Отправить комментарий