Трипільські селища розташовувались на великих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька общинних споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані садиби. Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150 м2). Конструкція їх була дуже складною: підлога викладалася на дерев’яному помості з глиняних обпалених вальків і зверху замазувалась глиною. Стіни споруджувались на дерев’яному каркасі-плетінці і теж обмазувались глиною, двосхилий дах перекривався солом’яними або очеретяними сніпками. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередині могла бути одна, дві або й три кімнати. В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар-жертовник. Вівтар мав вигляд невеликого хрестоподібного в плані глиняного підвищення, розписаного різнобарвними фарбами, де стояв культовий посуд та глиняні жіночі фігурки. Біля печі, під стінами та на полицях-мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Зовні стіни житла розмальовувались вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Розмальовувались карнизи вікон та дверей, стіни всередині. Житло трипільської культури нагадує українську сільську хату ХІХ ст. В такому житлі мешкала одна сім’я. На Уманщині, в середній течії Південного Бугу, а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено величезні поселення площею до 400 га, які налічували понад 200 жител, розташованих концентричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двоповерховими. Це були на той час найбільші в Європі, а, можливо й в світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей.
Археологи виявили у трипільців унікальний в історії культури звичай – періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалося це раз у покоління, приблизно через кожні 50 років, коли виснажувались навколишні поля. Освоївши нові ґрунти і збудувавши неподалік нове селище, люди упорядковували старе і спалювали його. Очевидно, цей звичай був пов’язаний із якимись релігійними уявленнями та суспільними законами.
Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також садівництвом (їм відомі яблука, груши, абрикоси) та виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками – досить ефективними знаряддями, рідше застосовували рало. Троє людей з допомогою мотик могли обробити за годину ділянку площею 150-200 м2. Збирали врожай серпами з крем’яним лезом. Його продуктивність була лише в 1,5 рази менша, аніж сучасного серпа. Зерно перетирали на муку на кам’яних зернотерках. До речі, аналогічні зернотерки застосовувались з часом у Шумері, а також в часи ІІІ династії у Єгипті (XXVIII ст. до н. е.). трипільці вирощували велику рогату худобу, свиней, вівець, мали коней. Як тяглова сила використовувались бики – їх запрягали у візки, можливо сани, орали ними поля. Не втратили свого значення полювання та рибальство. В Дністрі ловили рибу, зокрема сомів довжиною до двох метрів. У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти.
Трипільці майстрували й використовували різноманітні знаряддя з кременю (ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів), каменю (сокири, булави), кістки й рогу (мотики, проколки, шила, голки). Значно менше було в той час мідних речей; відомо, що трипільці користувалися мідними шилами, рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Сировина для мідних виробів та частина самих виробів привозилась із Балкано-Карпатського міднорудного басейну. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування та зварювання міді.
Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво. На денцях багатьох трипільських посудин є відбитки тканин двох видів: тонкого полотна та грубо тканого, очевидно, вовняного рядна.
У трипільських племен дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Виготовлення посуду було вже справою фахівців, а керамічне виробництво – спеціалізованою галуззю общинного ремесла. Посуд випалювався у спеціальних гончарних печах. Такі печі, а також спеціалізовані поселення гончарів, виявлені археологами у Наддністрянщині. Місцеві гончари досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг (очевидно ще не ротаційний), і виготовляли величезну кількість різноманітного посуду витончених форм. Посуд поділявся на кухонний, більш делікатний столовий та культовий. Це гігантські півтораметрові горщики для зберігання збіжжя та інших продуктів, менші горщики, амфори, миски, вази, кухлі, антропоморфні та зооморфні фігурки, амулети. Більшість такого тонкостінного, міцного, аж «дзвінкого» посуду розписана чорною, червоною, білою мінеральними фарбами. Орнамент складний і різноманітний, в основі його є спіралі і волюти, геометричні фігури, зображення тварин та людей. Трипільських малярів, а це були, очевидно, окремі майстри-спеціалісти, можна вважати засновниками українського народного мистецтва. Багато провідних мотивів трипільського орнаменту, зокрема, подвійні спіралі, що нагадують латинську літеру S, спіральний меандр довкола посудин, схематичні зображення рослин і тварин, різноманітні хрести в колі – збереглися в українських народних вишивках, килимах, писанках, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Багатство форм, якість посуду та ого розпису зробили трипільську кераміку яскравим мистецьким феноменом енеолітичної доби, засвідчили високу талановитість і потяг до краси стародавніх жителів України. Орієнтація трипільського посуду є ілюстрацією фольклору, космогонії та міфології перших землеробів та скотарів. Наприклад, спіральний меандр – «безконечник» є символом безупинного руху, самого життя, стилізовані зображення змія-дракона символізували чоловіче начало. Орнаментальні сюжети та композиції мають магічний зміст і пов’язані з культом родючості, що завжди визначався складною обрядовістю. Так само з культом богині родючості, Великою Матір’ю всього сущого пов’язані численні знахідки глиняних жіночих фігурок. Виявлені у фігурках зерна пшениці підтверджують їх зв’язок з землеробськими культами, а. окрім того, такі фігурки були ще й амулетами – оберегами домашнього вогнища і достатку. Серед сотень жіночих скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка нахилила голову над грудною дитиною на руках. Ця трипільська мадонна є найкращим зображенням материнства з європейського правіку.
Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, що споруджувались у центрі поселень на майдані й були родоплемінними культовими центрами. В таких храмах відбувалися свята, пов’язані з культами природи, зберігався спеціальний посуд та інші ритуальні предмети. Інколи в храмах або поряд з ними, на майданах поселень знаходять особливі жертовні поховання людей, що здійснювались з метою збільшення родючості землі, збереження домашнього достатку, захисту від злих сил. Жерці, очевидно, відігравали важливу роль у трипільському суспільстві. Вони керували релігійним життям, вміли вираховувати календарні строки, пов’язані із аграрними роботами, знали цілющі властивості трав і лікували людей, зберігали давні традиції і закони, були віщунами і провидцями. Одним словом, жерці були «інтелігенцією» стародавнього світу, носіями особливих знань, досвіду поколінь. Подібні жертовні, але дитячі, поховання виявлені і в житлах під вогнищами.
Більшість померлих трипільці ховали за обрядом тілопокладання (інгумації) на невеликих ґрунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки. Менш поширеною була кремація – спалення тіла й захоронення решток у глиняних урнах. На півдні, у пониззі Дністра пізньотрипільські племена «усатівської» групи споруджували кургани, структура їх насипів, ровів і кромлехів є втіленням символіки сонця та місяця. В курганах знаходилися богаті поховання, що належали, очевидно, племінній аристократії і супроводжувались людськими жертвоприношеннями. Серед цих поховань є поховання озброєних чоловіків, загиблих в бою (багато потрощених черепів). Вояки мали густо розфарбовані червоною вохрою голови, обличчя й тіла (бойове розфарбування ще за життя або ритуальна косметика). Їх тіла перед похованням щільно обгортали в полотняні савани і тому червона фарба й досі зберіглася на кістках. Існування такого звичаю підтверджують і трипільські антропоморфні фігурки із розписаними фарбою головами. Вважають, що лад трипільського суспільства, яке існувало в оточенні ворогів на степовому півдні вже був близьким до військової демократії: в них виникли військові загони, їх поселення і навіть могильники були пристосовані до оборони від ворога. Очевидно, що стосунки цієї групи трипільців із племенами степу супроводжувались жорстокими сутичками.
Археологи та палеоантропологи встановили, що носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі. Це були невисокі люди з гарно профільованими рисами обличчя.
Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські на той час протоміста – їхніми столицями. В основі суспільного устрою трипільців лежали матріархальні племена, а згодом – і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів становило плем’я, група племен утворювала міжплемінні об’єднання, що мали свої етнографічні особливості. Найбільш високого культурного рівня розвитку досягли трипільські племена, котрі жили на Покутті, Наддністрянщині, Буковині – на теренах, де виникла і звідки поширилась трипільська культура. Ці ж племена найдовше зберегли і розвинули її традиційні елементи.Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи й прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли Північну та Північно-східну Україну.
Трипільська культура – це виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, житлобудівництва і містобудівництва, ремесла, перших металевих виробів з міді, високохудожніх творів мистецтва і складних ідеологічних уявлень. Наші далекі предки ще в IV тис. до н. е. володіли культурою, що мало в чому поступалася раннім цивілізаціям V-IV тис. до н. е. на Стародавньому Сході. «Не забуваймо, – Мала Азія, Крит, Східне Середземномор’я, Сирія, Палестина, а далі й Месопотамія, Середня Азія аж до Китаю входили у цей великий калейдоскоп хліборобських племен, кожне зі своїми особливостями, однак і з однаковим осілим способом життя та з Великою Матір’ю на чолі, з отими жіночими статуетками, такими численними на цьому велетенському хліборобському просторі. І наше Трипілля входить у цей масив, як його найдальша периферія. Хай вас не лякає слово «периферія». Може це й добре. Бо тоді, як у Месопотамії, у державах-містах вже звели людську гідність до рабства, з’явилися невільники, гроші, податки, влада, насильство, примус грубої сили, – у Трипіллі нічого такого не було. Свідчать про це самі поселення, оті веселі круглі селища на невисоких узгір’ях, розташовані поблизу невеликих рік. Людність могла тисячоліттями розвиватися, не боючись, що налетить хижак та пожене в неволю, на продаж, як скотину. Могла прикрашати своє житло, удосконалювати мистецькі смаки і всякі умілості, розвивати та настоювати свої вірування та світоуявлення без втручання влади в життя населення», – пише Докія Гуменна, українська письменниця, яка у своїй творчості приділяла велику увагу студіям з археології та стародавньої історії України.
До речі, з трипільською культурою, з проблемою її виникнення пов’язана досить фантастична гіпотеза, за якою трипільці спричинилися до виникнення пізньоенеолітичної культури Яншао в північно-західному Китаї. Справді, кераміка цієї культури – її форми, характерний мальований орнамент, поліровані кам’яні знаряддя знаходять найближчі аналогії лише у трипільській культурі. Привнесена трипільцями ідея мальованого посуду і спірального орнаменту через Китай поширилась в індії та Японії, і навіть за океаном – в Центральній Америці. Звичайно, щоб довести можливість такого трансконтинентального шляху з України через Азію до Америки потрібні дуже серйозні дослідження.
«Хліборобство, скотарство, топографія селищ, спосіб будови жител, розпис хат і печей, виразні й визначні господарчі й народно-мистецькі спільноспадкові традиції – розмірковує над тим, що в’яже нас з трипіллям Віктор Петров – український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог; доктор історичних та філологічних наук. – Від трипільських часів і до наших часів протягом 5 тисяч років існує на Україні хліборобство, й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. В тих самих кліматичних і ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висіть зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях».
«І ось цей самий «Триполізм», відчуття причетності до хліборобської технології, яка створила базу європейської матеріальної культури, – властивий нашому народу», – вважають укладачі сучасного Культурно-історичного порталу «Спадщина предків»: «Зараз на землі є приблизно 75 мільйонів українців. З них на своїй історичній Батьківщині живе менше половини. А з решти – 40 мільйонів українців, що живуть за межами України, 90% розселені не «по всій землі», як багато хто думає, а в чітко локалізованих ареалах північної і південної півкуль. Подивіться: північна півкуля – це Кубань, південь Воронезької області, степовий Алтай, чорноземні степи Приамур'я, південь Канади, північ США. Південна півкуля – це Аргентина, північ Австралії, частина Південної Африки. Це ж райони кращих степових чорноземів і помірного клімату, тобто кращих на всій Землі умов для хліборобства. Отже, в самій Україні – майже третя частина кращих чорноземів світу, та ще в інших, названих, районах – майже дві третини. Таким чином, цілком спонтанно українці заселили і освоїли практично весь хліборобський «пояс» обох півкуль Землі з найкращим для зернового господарства кліматом. Чи ж випадково? Ні. Планомірно? Теж ні. Слід гадати, що й самі українці цього не усвідомлюють. Це спрацьовує український архетип, підсвідомість, що йде від славної Оратанії, вогнища трипільської культури, значення якої для людства ще належно не оцінено. Цей «Триполізм», ця пам’ять, цей інтелект – інстинкт землероба-годувальника – в душі українця. Його не могла витравити ніяка міська культура. Український Триполізм – явище ментальне. «Відчуття Трипілля» – це підсвідоме відчуття своєї Аратти, цього хліборобського «Раю» – в крові українців, у їхніх мріях і думах...»
Комментариев нет:
Отправить комментарий