«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
На пластинці відтворено обряд побратимства, відомий за оповідями давньогрецького історика Геродота: «До великої посудини вливають вина і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Коли це роблять – промовляють молитву, а потім п’ють із чаші».
Давньогрецький письменник Лукіан (ІІ ст. до н.е.) зі слів скіфа Токсаріса записав таку бувальщину:
Жили двоє друзів – Дандаміс і Амізок. Зростали разом, а як стали молодими мужніми воїнами склали клятву побратимства. Невдовзі по тому на їх табір зненацька напали зі сходу вороги-сармати. Була коротка січа: сармати, використовуючи чисельну перевагу, перемогли. Забрали багатьох скіфів у полон. Серед них Амізока. Дандаміс, дізнавшись про це, кинувся у річку, що відділяла від ворожого табора, і поплив до протилежного берега. Сармати кинулися до нього зі зброєю, але Дандаміс вигукнув: «Зарін!» (золото, викуп). Його одразу відвели до сарматського царя. Цар запитав юнака, що він має і що готовий віддати за життя свого друга. Дандаміс відповів, що нічого крім життя, у нього немає, але готовий він віддати його за життя побратима. Жорстокий цар засміявся: «Життя? Життя не треба, але якщо хочеш звільнити побратима, віддай частину того, що пропонуєш – свої очі». Назад Дандаміс повертався з порожніми орбітами, тримаючись за побратима, а на його вустах блукала легка щаслива посмішка.
Це вразило царя. Замислився він і сказав своїм підлеглим: «Таких людей можна полонити, напавши зненацька, але якою буде результат битви з ними?» І наказав своєму війську відступити.
Комментариев нет:
Отправить комментарий