Успішно закінчивши Віленський єзуїтський колегіум, Пилип Орлик вступив до Києво-Могилянської колегії (академією тоді цей навчальний заклад ще не став). Вчився юнак дуже добре, був найкращим спудеєм на своєму курсі, прекрасно володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами. Не дивно, що ним постійно опікувався професор філософії Степан Яворський, який вважав цього учня чи не найздібнішим з усіх і сподівався П. Орлика згодом побачити викладачем цього тоді вже надзвичайно престижного навчального закладу, власне, бачив його своїм духовним спадкоємцем. Саме завдяки протекції Яворського, Пилип Орлик став кафедральним писарем (1698 – 1700 рр.) Київської митрополії. Так почалася його блискуча кар’єра.
Високий рівень освіти, закладений Віленським єзуїтським та Київським колегіумах, забезпечив П. Орлику швидке просування щаблями кар’єрного росту: вже у 1700 р. П. Орлик стає писарем Генеральної військової канцелярії, а в 1706 р. посідає місце генерального писаря. Знайомство з гетьманом І. Мазепою дало П. Орлику дуже багато. І. Мазепа помітив його ще відтоді, як юний Пилип Орлик склав надзвичайно гарного панегірика на честь цього гетьмана (1695 р.). Як відомо, Іван Мазепа сам захоплювався літературною творчістю, навіть написав кілька літературних шедеврів, які дійшли до наших часів, а тому сприйняв поетичний дар свого канцеляриста з великою прихильністю й вирішив, що цього хлопця надалі треба мати на увазі. Тож незабаром Пилип Орлик уже входив до найближчого кола однодумців Івана Мазепи, навіть належав до числа його повірених («конфідентів») і виконував обов’язки особистого секретаря гетьмана. Саме П. Орлика гетьман І. Мазепа відправив до Москви як гінця і дипломата. Старий гетьман був твердо упевнений, що саме П. Орлик зуміє переконати оточення Петра І, що всі ті доноси, якими засипають царську канцелярію Кочубей, Іскра та інші Мазепині недоброзичливці, – усього лише підлий наклеп на гетьмана. Як вдалося П. Орликові справитися з таким непростим завданням, таємниця. Але для цього дійства непростого дійства треба було неабиякого дипломатичного хисту, адже аж до остаточного приєднання Мазепи до Карла XII Петро І та його оточення свято вірили, що Мазепа – їхній найвірніший союзник.
Ще надійніше І.Мазепа й П. Орлик зблизилися, коли гетьман погодився стати хрещеним батьком сина Пилипа – Григорія. Інститут кумівства в Україні був освячений і релігійними, і світськими традиціями. Як тільки постало питання про кандидатуру Генерального писаря, І. Мазепа призначив на цю високу посаду (1706 р.) Пилипа Орлика. До речі, саме через Орликові руки проходило таємне листування гетьмана І. Мазепи з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, чільними польськими магнатами-патріотами Ойчизни укоханої та опозиційно налаштованими до Петра І російськими можновладцями. Також П. Орлик виступав посередником (чи, краще сказати, зв'язковим) між гетьманом і княгинею Дольською.
Після Полтавської поразки із Мазепою і Карлом ХІІ П. Орлик змушений був емігрувати з України і разом із залишками козацьких та шведських військ і опинився в місті Бендери, оскільки не відсахнувся від гетьмана у тяжку його хвилину фатальної битви та її наслідків для України, й зберіг йому вірність І. Мазепі до кінця своїх днів. У обозі відступаючих військ перебували також сім'я генерального писаря.
Після поразки І. Мазепи під Полтавою і смерті старого гетьмана П. Орлик не домагався гетьманської булави. Він ладен був поступитися нею племінникові І. Мазепи – Андрію Войнаровському. Але Войнаровський відмовився від найвищого в Україні титулу, вважаючи, що бути гетьманом у вигнанні (екзилі) – нижче його гідності. Єдине, на що претендував А. Войнаровський, – це гетьманські скарби, які гетьманові Мазепі бодай частково все-таки пощастило вивезти з собою за межі України. Проте згідно уявлень П. Орлика, ці гроші мали піти на спільну українську справу, а не комусь особисто у власну кишеню, навіть якщо йшлося про близького Мазепиного родича. Військова старшина зробила вибір, і 5 квітня 1710 року на козацькій Раді, скликаній у Бендерах, гетьманом України було проголошено Пилипа Орлика. Отже, П. Орлик став правомочним наступником І. Мазепи. Між Пилипом Орликом та козацькою старшиною було укладено своєрідну важливу угоду стосовно зовнішньої і внутрішньої політики України, і цей договір відомий як перша в світі Конституція, документальна домовленість між гетьманом Пилипом Орликом, Військом Запорозьким і старшиною та козацтвом Гетьманщини, що визначала права і обов'язки усіх членів договору й укладена була також 5 квітня 1710 р., а називалася «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Конститу́ція Пилипа Орлика мала бути ратифікована шведським королем Карлом XII, якщо він переможе в Північній війні. Документ про це був прийнятий на зборах козацтва біля містечка Тягина (цей населений пункт знаходиться на території Молдови) 16 квітня 1710 року. Отже, П. Орлик всі державні справи вирішував демократично.
Повна назва Конституції Пилипа Орлика – «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені року від Різдва Христового 1710, Квітня 5, в Бендерах». Найбільш поширена назва цього документа – «Конституція» – походить від дослівного перекладу латинської назви терміну цього історичного документу, адже діловою мовою тоді вважалася латинь : «Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis» («Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького»).
На жаль, обрання гетьманом П. Орлика відбулися вже після того, як спеціальна комісія, що її створив король Швеції, визнала спадкоємцем майна Мазепи його рідного племінника А. Войнаровського. Отже, й державна справа України, і козаки як армія, і сам Пилип Орлик із родиною зосталися без жодних засобів до існування, а його керівна роль як очільника опинилася під питанням.Одначе це не завадило П. Орлику створити своєрідний уряд у вигнанні. Були призначені всі належні для гетьманського уряду чиновники: Генеральний писар, Генеральний суддя, Генеральний осавул... Нового гетьмана П. Орлика активно підтримав вірний соратник І. Мазепи – кошовий отаман Кость Гордієнко, який теж опинився в еміграції. До речі, в момент обрання гетьманом П. Орлика відбувся ще один дуже важливий політичний акт, значення якого не втратило своєї ваги й до наших днів. Козацька Рада схвалила написану особисто П. Орликом «Конституцію прав і свобод Запорозького Війська». Під «Військом» малися на увазі не тільки збройні сили Україна, а й територія Гетьманату Гетьманщини). Тобто 5 квітня 1710 року перед усім світом було проголошено першу в історії України, Конституцію держави, причому держави козацької, по суті – республіки.
Важливим для міжнародного розголосу став той факт, що король Швеції Карл XII, складаючи протекцію новоствореному урядові й парламенту своєї держави, публічно визнав і самого гетьманом України П. Орлика, і проголошену ним Конституцію. Таким чином офіційно було надано українському уряду в еміграції міжнародного визнання. Офіційна підтримка короля Швеції дала змогу П. Орликові негайно розпочати переговори і з представниками турецького султана, і з королем Франції, і з послом кримського хана Девлет-Гірея. Отже, у своєму прагненні звільнити Україну від російського панування далекоглядний П. Орлик за підтримки Карла XII вступив у союз із кримськими татарами та Османською імперією. 8 листопада 1710-го року Туреччина, підтримуючи гетьмана П. Орлика, оголосила війну Московії. 12 лютого цього року П. Орлик з небагато чисельним козацьким військом вирушив із Бендер, надіючись на підтримку шведів та турків, і перейшов умовно український кордон поблизу міста Рашкова. Гетьман розсилав листи-універсали, в яких закликав українське козацтво до повстання проти влади московського царя. Народ підтримав Орлика, і міста Правобережжя одне за одним переходили під владу гетьмана. На жаль, єдності між українцями не було, і проти полків Пилипа Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Григорія Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. У березні 1711 року об’єднані війська українців під командуванням П. Орлика підійшли до Білої Церкви, де знаходився московський гарнізон. Ні облога міста, ні жоден із штурмів, на жаль, не виявились успішними, бо гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і потужну артилерію. Прекрасний задум збройного визволення України закінчився трагічно, проте гетьман усе ще надіявся на краще.
Незаперечним успіхом дипломатії П. Орлика стало укладення в січні 1711 року українсько-татарського союзу, за умовами якого хан визнавав Україну незалежною державою і зобов'язувався не підписувати жодних договорів із Росією без згоди на те українського гетьмана. Тоді ж таки до Бахчисарая відряджено постійного представника гетьмана Орлика в Криму, фактично українського посла. Ще одна промовиста деталь: згідно з цим договором, донські козаки переходили в підпорядкування гетьмана України. Це тоді було цілком природним, адже за тих часів і українці, і татари сприймали донське козацтво як одне з відгалужень українського козацтва, вважаючи, що засновниками цих військових сил були все ж ті ж таки українські козаки.
Також гетьман П. Орлик намагався максимально використати поразку Петра І на ріці Прут, тому під час укладання турецько-російського договору (1711 рік) прагнув домогтися від уряду Великої Порти, аби в договорі було обумовлено, що Україну виведено з-під юрисдикції Росії, тобто таким чином забезпечено незалежність Україну. Коли ж це П. Орликові не вдалося, у грудні того ж таки 1711 року він відряджає до Стамбула поважну делегацію. Мета преговорів – збереження незалежної Української держави, забезпечення автономності, непідлеглості жодній із держав-сусідів козацького гнізда – Запорозької Січі. У 1712 р. П. Орлик звертається з відкритим маніфестом до європейських правителів, акцентуючи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі».
У березні 1712 року султан Туреччини видав Указ, згідно з яким П. Орлика визнано гетьманом Правобережної України. Але договором Великої Порти з Росією одночасно було визнано право Росії на Лівобережну Україну, й така двуличність Туреччини неабияк збентежило гетьмана П. Орлика. Він зрозумів, що султанові краще мати під боком розчленовану й слабку козацьку державу. Невдовзі в П. Орлика виник конфлікт і з кошовим Костем Гордієнком, який вважав, що гетьман не так, як слід, дбає про інтереси України, а особливо про запорожців, які, на думку кошового, й надалі зі своєю Запорозькою Січчю мали становити «державу в державі», не підлягаючи нікому, навіть гетьману України.
Мусимо нагадати, що набагато складнішими за всі інші виявилися стосунки П. Орлика з польським урядом, і насамперед із королем С. Лещинським. Постала давня проблема контролю над Правобережною Україною, оскільки цю територію поляки вважали своєю. Та все ж Орлик не втрачав надії залагодити і це питання українсько-польських відносин. Безпосереднім наслідком дипломатичних зусиль гетьмана стала спільна військова операція українців, шведів, поляків і татарів проти російських військ та їхніх польських союзників, що виступали проти короля С. Лещинського на підтримку Москви. Тож вірні гетьманові запорожці під командою К. Гордієнка й П. Орлика приєдналися до польських військ і незабаром увійшли в межі Правобережної України. Козаків було дуже мало. Поляків теж. Разом з ними рушила в похід і незначна частина шведів. Єдиною справді потужною була військова сила буджацьких татар, що діяла під орудою султана Мегмет-Гірея, сина кримського хана. На жаль, саме цей союзник виявився вкрай ненадійним.
Правда, на Правобережжі гетьмана Орлика вітали щиро як визволителя. Його військо почало швидко зростати завдяки українським добровольцям, які прекрасно усвідомлювали, що незалежність своєї Вітчизни треба боронити збройно. На час, коли Орлик постав перед мурами Білої Церкви, його військо налічувало вже понад 16 тисяч шабель. Та, як не раз уже бувало, у найвідповідальніший момент облоги, коли надійшла звістка, що на допомогу обложеним підходить російське військо, татари зрадили Орлика, почали грабувати мирне населення і тікати з награбованим додому, в Крим. Не підтримав походу і шведський корпус, що перебував у Померанії і мав через Польщу рушити в Україну. Як з'ясувалося згодом, він і не збирався приходити на допомогу, тож навіть не рушив зі свого місця дислокації . Та й українське козацтво не виправдало надій П. Орлика. Перейшов на службу до польського короля, а ще один полк, піший, повернувся в Україну Врешті, закінчилось усе тим, що полк Чалого, який налічував близько тисячі козаків, щоб вірою і правдою служити російському цареві.
1714 р. П.Орлик покидає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника — Карла ХІІ в 1718 р. — змушує гетьмана в екзилі шукати сприяння Україні в усеможних правителів інших держав. Останні роки свого життя український гетьман у вигнанні Пилип Орлик наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього польського короля Станіслава Лещинського і французького двору.
Перебуваючи то в Стокгольмі, то в Ганновері (Німеччина), то в Польщі, де Пилипові Орлику дуже допомагав барон фон Орлик (родич, з яким він несподівано познайомивсь у Вроцлаві), український гетьман у вигнанні намагався вдатися до всіх тільки можливих дипломатичних авантюр, щоб іще раз створити антиросійську коаліцію і в такий спосіб визволити Україну. Проте фортуна від нього відвернулась. 1721 року Швеція підписала мир з Росією. Польща ніколи й не була надійною союзницею і теж підпала під вплив Росії. А до всього іншого російська таємна служба розпочала справжнє полювання на гетьмана, намагаючись або його вбити, або схопити і переправити до Москви.
З огляду на свою безпеку та з дипломатичних міркувань гетьман мусив емігрувати з Польщі й знову опинився на території, підвладній Туреччині. Спочатку він прибув до Хотина, що був тоді турецькою фортецею, а згодом, за наказом усеможного на той час султана, перебрався аж до грецьких Салонік, що теж підлягали Великій Порті. Тут П. Орлик, по суті, опинивсь у своєрідному засланні, але політичну діяльність на користь Україне не занедбав. Приймав іноземних консулів і дипломатів, вів переписку з очільниками багатьох держав, тобто постійно листувався з європейськими володарями й таким чином прагнув укотре відродити зацікавленість «українською справою», якій присвятив усе своє життя. До діяльності батька активно прилучився і його син, Григорій Орлик, який спочатку виконував тільки роль посланця, а згодом Г. Орлика прийняв на дипломатичну службу король Франції.
Життя П.Орлика було також пов’язане із Галичиною. У своєму «Діаруші» цей гетьма в екзилі навіть робить запис, що намагаючись налагодити зв’язки з королем Польщі, у 1722 році він проїжджав через Галич і Станіславів. У Станіславові , теперішньому Івано-Франківську, майже 25 років проживала Орликова дружина й дочки, адже з собою в далекі поїздки й еміграцію гетьман брав лише сина Григорія, небезпідставно враховуючи всі ризики такого життя. У Івано-Франківську зараз є вулиця Пилипа Орлика й на ній у жовтні 2012 року було встановлено своєрідний пам’ятник-погруддя Пилипа Орлика (скульптор – Володимир Довбенюк).
Що важливо, на відміну від багатьох своїх попередників, гетьман Орлик із великим розумінням ставився до того, що державний діяч мусить залишити по собі якісь документи, твори, спогади. 1989 року в Гарвардському університеті в США з'явився друком «Діаруш» («Щоденник») Пилипа Орлика, якого гетьман вів упродовж 13 років (з 1720 по 1732 рік). Це надзвичайно цінний документ доби. Ще один свій тір твір — «Алкід російський» – П. Орлик присвятив Іванові Мазепі. Значний інтерес для нашого часу мають його праці – «Маніфест до європейських урядів» та знаменитий «Вивід прав України».
Комментариев нет:
Отправить комментарий