Підкоривши Грецію, цар Філіп II став готуватися до походу на Персію. Персія була величезною державою, та її послаблювала боротьба, яку вели за незалежність підкорені персами народи. Македоняни та греки сподівалися захопити там родючі землі та рабів, заволодіти казковими багатствами перських царів. Для збіднілих греків служба у війську Філіпа II була єдиним засобом прогодувати себе.
Проте здійснити похід на Схід Філіпу II не вдалося. Незабаром після перемоги при Херонеї відбулось свято з нагоди весілля царської дочки. Філіп II, оточений македонською знаттю, йшов у театр. Раптом один із придворних завдав йому удару кинджалом у спину. Варта зарубала вбивцю, і розкрити причину злочину не вдалося. Серед загального сум’яття та шуму македоняни прямо у театрі проголосили своїм царем двадцятирічного сина Філіпа II – Олександра. Це була енергійна, смілива, але жорстока і запальна людина. Олександр з дитинства любив військові ігри, мріяв про подвиги, славу, вважав своїм предком Ахілла. Він відрізнявся блискучими здібностями та здобув чудову освіту; його учителем був Арістотель.
Олександр звинуватив персів у тому, що вони підкупили вбивцю його батька. Він закликав македонян помститися за смерть Філіпа II, а греків – за спалені колись перським царем Ксерксом Афіни та зруйновані ним грецькі храми.
Завоювання Східного Середземномор’я
Олександр Македонський закінчив підготовку до походу, розпочату його батьком. У 334 році до н. е. греко-македонське військо на чолі з Олександром Македонським переправилося через протоку Геллеспонт і вторглося в Малу Азію.
Перша битва сталася на березі річки Гранік. Македонський цар завжди був попереду своїх воїнів. У розпал бою на Олександра кинувся перський воєначальник. Він завдав йому удару шаблею, зрубавши гребінь шолома, – вістря шаблі торкнулося волосся царя. Перс знову заніс шаблю, але тут наспів друг Олександра Кліт, який пронизав перса списом. У запеклій битві македоняни перемогли.
Ця перемога віддала до рук Олександра Малу Азію. Майже всі області підкорилися йому без бою: всюди влада персів була ненависною.
У місті Гордії Олександру показали старовинний візок. На її дишлі був заплутаний вузол. Говорили, що той, хто його розв’яже, буде володарем Азії. Багато хто намагався, але не зміг його розв’язати. Спробував і Олександр, але також невдало. Тоді він розрубав вузол мечем. Звідси йде вислів «розрубати гордієв вузол» – це означає рішуче покінчити з якимось заплутаним питанням.
Перський цар Дарій III досі ще не розумів, яка страшна загроза нависла над його царством. Він вважав Олександра юнаком, якого треба провчити. З великим військом Дарій III рушив назустріч Олександру. Обидва війська зустрілися у північно-східному кутку Середземномор’я, неподалік морського берега, у битві при місті Іссі. Дарій III не послухався воєначальників, які радили почекати, поки ворог не вийде з гірської ущелини. Він наказав увійти до тіснин, незручних для кінноти, але вигідних для дій нечисленних сил ворога. Олександр не дав оточити своє військо і виявив себе блискучим полководцем. Перси почали тікати. Дарій III поскакав, покинувши військо, матір, дружину та дочок.
Олександр не був визволителем країн Сходу від гнобителів-персів, а жорстоким завойовником і не терпів непокори. Він нещадно винищував або звертав у рабів усіх, хто чинив йому опір. Взявши після довгої облоги місто Тир, він наказав перебити 8 тисяч людей, а 30 тисяч – продати в рабство. Інші фінікійські міста визнали владу Олександра. Без бою він зайняв і Єгипет – єгипетські жерці оголосили його фараоном та богом. Олександр прийняв рішення жерців з прихильністю, йому вже було мало спорідненості з Ахіллом: підкорені народи повинні були повірити, що в їхні країни прийшов бог і йому треба беззастережно підкорятися.
Навіть у грецькі міста Олександр розіслав посланців із вимогою, щоб народні збори визнали його богом. У Греції глузливо поставилися до того, що людину можна проголосити богом, деякі греки взагалі в жодних богів не вірили. У Спарті народні збори прийняли знущальне рішення: «Якщо Олександр хоче бути богом, нехай буде ним».
Заволодівши Східним Середземномор’ям, багато македонян і греків визнали свої плани здійсненими. Вони не думали про продовження походу. Цар Дарій III надіслав листа до Олександра, в якому визнавав його права на завойовані землі, пропонував величезний викуп за полонених, а одну з дочок – в дружини македонському цареві. Дізнавшись про цю пропозицію, старий і досвідчений полководець Олександра Парменіон сказав: «Якби я був Олександром, я прийняв би ці умови». Почувши такі слова, Олександр вигукнув: «Клянусь Зевсом, я зробив би так само, якби я був Парменіоном! Але оскільки я Олександр, відповідь Дарію буде іншою: мені не потрібні півцарства, влада над світом – ось моя доля!»
Падіння Перського царства
У 331 до н. е. з Єгипту Олександр Македонський рушив із військами у Межиріччя. Дарій III зібрав безліч воїнів серед усіх народів, що ще залишилися під його владою. Війська супротивників зустрілися на широкій рівнині біля містечка Гавгамели, неподалік від річки Тигр.
Бій почався сутичками кінноти. Несподівано в атаку кинулися десятки перських бойових колісниць, до яких були прикріплені гострі коси. Але македонські стрілки перебили багатьох колісничних, а воїни швидко перегрупувалися і пропустили коней між своїми рядами.
Олександр із кіннотою пробився до центру перського війська, де стояв Дарій III. Грізно рушила вперед і фаланга, тіснячи персів. Охоплений страхом Дарій III знову втік. Центр і праве крило його війська також тікали.
У цей час Олександру донесли, що добірні загони персів тіснять ліве крило греко-македонського війська. На чолі кінноти Олександр обрушився на загони наступаючого противника. Після запеклої сутички втеча персів стала загальною. Переслідуючи супротивника, переможці захопили головні міста Перського царства – Вавилон, Сузи, Персеполь та Екбатани. Захоплена здобич була такою величезною, що для перевезення золота і коштовностей знадобилося кілька тисяч верблюдів. Цар Дарій III невдовзі був убитий своїми ж вельможами.
Здобути перемогу Олександру Македонському допомогли боягузтво і бездарність Дарія, III а також байдужість до долі Перського царства з боку народів, підкорених персами. Велике Перське царство виявилося велетнем на глиняних ногах. Воно впало від перших сильних ударів ворога.
Македонські воєначальники і воїни були в захваті – здобич перевершувала їх найпотаємніші очікування. Ніхто не сумнівався: похід закінчено. Але Олександра охопило шалене бажання завоювати весь світ. Він наказав виступати, і військо змушене було підкоритися.
Підкорення Середньої Азії
Хоча Перське царство розвалилось, але окремі його уламки продовжували чинити опір. Особливо завзято билися жителі Середньої Азії. Її степові простори Азії були зайняті численними племенами кочівників-скотарів, які, за розповідями греків, відрізнялися великою войовничістю та хоробрістю. Вся їхня зброя – стели, списи, мечі, сокири – виготовлялися не із заліза, а з міді та бронзи. Жінки мали велику свободу і навіть проводили на війні. У родючих річкових долинах населення займалося землеробством. Господарство велося великою родиною, до складу якої входили раби. Працею рабів було споруджено штучні водойми та канали, що мали велике значення для посушливих районів. Найбільшими землеробськими районами були Хорезм за нижньою течією річки Аму-Дар’ї та Согдіана, розташована за течією річки Зеравшан. Через Середню Азію пролягали каравані шляхи, що пов’язували прикаспійські країни зі Східною Азією. Розташовані цими шляхами міста вели значну торгівлю. Найбільшим із них було головне місто Согдіани – Мараканда (нинішній Самарканд).
Головними противниками Олександра на території Середньої Азії були тоді согди, предки нинішніх таджиків і узбеків, і кочові племена саків і массагетів, які надалі перекочували в південні степи Чорноморського узбережжя, тож певною мірою є нашими далекими предками.
Хоробре та волелюбне населення Середньої Азії вороже зустріло греко-македонських завойовників, однак воно не змогло утримати їх від вторгнення до своєї країни. У 329 році до н. е. Олександр переправився через річку Аму-Дар’ю та зайняв місто Мараканду. Звідси Олександр здійснив похід до верхів’їв річки Сир-Дар’я.
Поки греко-македонське військо на чолі з Олександром знаходилося на півночі, у тилу в нього спалахнуло повстання, яке швидко охопило всю країну. Населення, що повстало на чолі з вождем Спітаменом, винищило в містах македонські гарнізони. Тоді Олександр поспішно повернувся до Согдіани і піддав її страшному спустошенню. Однак, незважаючи на величезні втрати, населення продовжувало чинити опір. Спітамен із загонами вершників робив несподівані напади на македонців та тримав їх у стані постійної тривоги. Після довгої боротьби македонцям вдалося розбити Спітамена, після чого він пішов у степ разом із кочівниками, що були з ним у союзі. Останні, побоюючись помсти з боку македонців, убили Спітамена та надіслали його голову Олександру. Так загинув цей енергійний вождь согдійців. За три роки важкої війни Олександру вдалося підкорити лише невелику частину Середню Азію.
Слід зазначити, що «Спітамен» не просто іранське, а знамените іранське ім’я, уславлене не лише вождем опору греко-македонської агресії. Священна книга прихильників вчення пророка Заратустри «Авеста», в якій збереглися поезія та мудрість стародавніх мешканців Середньої Азії, починається словами: «Сказав Ахура Мазда Спітаміду Заратустрі». Отже, Спітам (у грецькому написанні «Спітамен») – ім’я пращура самого Заратустри. Та й усе, що відомо про Спітамена, вказує на його приналежність до вищої согдійської (іраномовної знаті): він супроводжував вельможу Бесса, який убив Дарія III, а потім видав цього Бесса Олександру. Згодом донька Спітамена Апама стала дружиною одного із полководців Олександра – Селевка Переможця.
Володар Азії
Олександр почав поводився як наступник перського царя: він одягав дорогоцінний одяг, вимагав, щоб полководці падали перед ним ниць, як це було прийнято у східних царствах; поводилися з ним як з богом. Він хотів, щоб воїни безперервно прославляли його, і лише його. Все це дратувало македонських воєначальників, але цар не зважав ні на кого.
Відтепер Олександр бачить змовників навіть у доброзичливцях, які не можуть байдуже перенести видовище принизливого схиляння «живому богу» і відмовляються брати у ньому участь. Страта слідує за стратою. Гинуть запідозрені в змові пажі та начальник кінноти Філота. Батька Філоти Парменіона зрадницьки вбивають без будь-якої вини з його боку, за принципом «батько за сина». Олександр дедалі більше віддаляється від своїх старих товаришів «гетайрів», стаючи володарем не тільки над переможеними народами, а й над ними.
У «змові пажів» був запідозрений історик і філософ Каллісфен (племінник Арістотеля), що прибув до Олександра з Еллади як повноважний представник еллінської культури, щоб дізнатися про культурні здобутки народів Стародавнього Сходу та залишити для потомства оповідання про подвиги переможців у невідомих країнах. За Каллісфеном стоїть сам Арістотель, який намагався виховати Олександра в любові до наук і поваги до еллінських чеснот, і, здавалося б, досяг у цьому успіху. Каллісфен бачить зовсім іншого Олександра, що мало чим нагадує того юнака, якого знали елліни. Каллісфен, який не схвалював рабського поклоніння Олександру, насмілювався заперечувати цареві і відкрито критикувати нові придворні порядки, в очах Олександра стає сіячом смути та духовним батьком змовників. Він теж був схоплений і невдовзі або помер у в’язниці від «вошивої хвороби» або був убитий за наказом царя.
Одного разу на бенкеті в Мараканді друг Олександра Кліт, який врятував йому життя, сказав цареві в обличчя те, що хвилювало багатьох: «Дарма ти приписуєш всі перемоги собі одному! Даремно змушуєш вільних македонян стати на коліна і цілувати край твого одягу! Соромся! Так прийнято в Персії, але не прийнято в Елладі та Македонії. Ти наш цар і полководець, але не бог!» Будучи п’яний, Олександр у гніві вихопив з рук охоронця спис і кинув його в Кліта – той упав, вражений на смерть. Після цього вчинку ніхто не наважувався говорити цареві правду.
Вторгнення в Індію
Зі Середньої Азії Олександр вторгся до Індії. Тут македонці розбили війська найбільшого царя долини Інда. Битва з ним дорого обійшлася македонянам, оскільки вони вперше зустрілися з бойовими слонами, яких в Індії застосовували у битвах. Слони утворили лінію, проміжки якої зайняли стрільці й воїни зі списами. Здалеку індійський стрій нагадував кріпосний мур з велетенськими вежами. І, що найстрашніше, цей мур рухався, готовий все рознести й розчавити на своєму шляху. Він кидав списи й стріли, ударів яких не міг витримати жоден щит. Перший ряд македонської фаланги був зметений, мов ураганом. Воїни другого і третього рядів почали озиратися, шукаючи куди тікати. Слони, добре навчені боротьбі з піхотою, виривали хоботами то одного, то другого воїна і передавали їх погоничам. Непереможна фаланга подалася.
Олександр кинув у бій загін бактрів. Вони були озброєні кривими мечами. Орудуючи ними, мов серпами, вони рубали хоботи у тварин, зранювали їм ноги. Біль перетворила слонів на розлючених звірів. Вони задкували, давили піхотинців, що йшли за ними. За пораненими слонами пішли й неушкоджені. Тварини, що раніше паслися стадами, звикли діяти разом. Війська Олександра зазнали великих втрат, але таки здобули перемогу.
Олександр вирішив захопити долину річки Ганга. Але сили його воїнів були підірвані довгим та важким походом, а індійці мужньо боролися із загарбниками. Тропічна природа Індії лякала незвичних до неї македонян та греків. Непрохідні ліси, отруйні змії, від укусу яких загинуло багато людей, тропічні грози та дощі – все це гнітюче діяло на воїнів. Військо відмовилося йти далі, і Олександр змушений був повернути назад. Він повів військо вниз за течією Інду, підпорядковуючи на шляху індійські міста, що відчайдушно чинили опір чужоземному завойовнику.
У гирлі річки Олександр поділив армію на три частини. Одні поплили на кораблях Індійським океаном до гирла Тигра та Євфрату. Інші поверталися старим шляхом – через Північну Індію та Середню Азію. Олександр з рештою війська рушив уздовж берега Індійського океану на захід. Дорогою армія Олександра опинилася в спекотних напівпустелях. Тисячі воїнів загинули від голоду, спраги, укусів отруйних змій, нетерпимої спеки. Для царя дістали трохи води. Олександр відмовився її пити і сказав: «Цієї води для мене одного багато, а для всіх воїнів мало». І вилив воду у пісок. Лише з великими втратами македонська армія дісталася нарешті до родючого Західного Ірану. Не менше страждань зазнали і воїни, відправлені на кораблях. Швидкому просуванню кораблів заважали зустрічні вітри. На кораблях вичерпалися продовольство та прісна вода, а на пустельних берегах, біля яких йшов флот, було неможливо їх поповнити. Багато воїнів загинуло, а тих, хто добрався живим до Перської затоки, неможливо було впізнати. Повернувшись у Межиріччя у 325 році до н. е., Олександр оголосив Вавилон своєю столицею.
Держава Олександра та її розпад
В результаті греко-македонських завоювань утворилася величезна держава, що тяглася від Балканського півострова до річки Інд. У всіх завойованих країнах Олександр засновував для зміцнення своєї влади міста та розміщував у них загони грецьких та македонських воїнів. Населення цих міст поповнювалося з допомогою греків – переселенців із Греції. Багато з цих міст було названо Олександріями.
Олександр почав готувати новий похід. Він будував новий флот і збирався об’їхати навколо Аравії та потім завоювати країни західної половини Середземного моря: Північну Африку, Італію, Іспанію. Але влітку 323 року до н. е. Олександр захворів та помер.
Незабаром після смерті Олександра його величезна держава, об’єднана лише військовою силою, розпалася. Почалися повстання населення підкорених країн Азії, спалахнули сварки і розбрат між македонськими воєначальниками. Воєначальники, розбившись на групи, почали воювати між собою, прагнучи опанувати спадщину Олександра. Це не вдалося повністю жодному з них. Лише деякі (Антигон, Птолемей, Селевк) захопили великі частини держави македонського завойовника і стали їх правителями. Держава Олександра розпалася на кілька царств. Головними з них були Македонське, Єгипетське та Сирійське. Народи Єгипту та Передньої Азії, звільнившись від гніту персів, потрапили під гніт греко-македонських завойовників.
Особистість Олександра в історико-культурній традиції
Історико-культурна традиція, що склалася протягом двох тисячоліть, незмінно оточувала образ Олександра Македонського всілякими легендами та ореолом надзвичайної величі та шляхетності, уособлювала в ньому тип прекрасного монарха, зразок чесноти, мужності та великодушності. Таке нестримне вихваляння жорстокого завойовника та винищувача народів отримало початок ще у тих щоденниках, які за його життя велись спеціальними секретарями; їх тримав у походах марнославний македонський цар. У подальший час у творах римських і грецьких істориків, починаючи з Плутарха, за бажанням римського імператора, який шукав «ідеальних монархів» у минулому, і далі Курцієм, Арріаном та іншими, Олександр вкрай ідеалізувався авторами як образ великодушного, гуманного вождя, мудрого правителя тощо. Ясно проступає бажання якомога вище звеличити ідею імператорського самодержавства, священного походження імператорської влади, чим обґрунтувати «законність» завоювання Римом інших земель і народів.
Ідеологам імперіалізму нового і новітнього часу, що прагнули виправдати сучасний неоколоніалізм посиланнями на історичні приклади, які б свідчили про нібито з давніх-давен вирішену цивілізуючу роль Європи на Сході та «велику місію білої людини» в Азії, Африці та інших колоніальних регіонах світу, Олександр імпонував як творець першої європейської колоніальної держави. В орієнтованих на ці ідеї наукових працях і літературних творах цей жорстокий завойовник виведений просвітителем «азіатських варварів», а його армія – «носієм світоча європейської культури»; непомірно перебільшується роль і значення походу Олександра в подальших долях народів Азії, принижується та затушовується боротьба завойованих народів із загарбниками за свою свободу. Так, наприклад, для німецького історика Йоганна Густава Дройзена єдиний головний позитивний герой епохи еллінізму – Олександр, натомість його противник Спітамен – це керівник «дикого повстання, до якого народи Середньої Азії приєдналися більше зі страху, ніж за добрим бажанням». Загибель Спітамена розцінюється І. Г. Дройзеном так: «смерть цього сміливого і підступного супротивника поклала край останнім побоюванням; в саду Сходу настав, нарешті, спокій якого він лише потребував, щоб, незважаючи на всі перенесені війни і потрясіння, скоро знову досягти свого колишнього квітучого стану». Говорячи про те, що Азія скоро знову досягла колишнього добробуту, І. Г. Дройзен недооцінює роль тих спустошливих руйнувань Олександра, від яких Азія не могла оговтатися багато десятиліть.
Зазначимо наступне. Батько Олександра, македонський цар Філіп ІІ, був вище за Олександра, бо це він створив сильну армію, об’єднав Македонію та Грецію, встановив нові форми військового ладу і цим підготував і визначив успіх походу Олександра на Схід. Не Олександру, а його непереможної армії, його бойовим товаришам грекам і македонцям, які пройшли півсвіту, належить слава великих перемог і завоювання Азії. Як державний діяч Олександр нічого не створив, усюди ніс лише одну руйнацію – він спалив Персеполь, зруйнував старі культури Тиру та Сідону, знищив цінності науки та культури переможених народів. Він залишав за собою зруйновані міста, спустошені області, цілі народи звертав у рабство, продавав їх, як робочу худобу, на ринках. Його «союз Європи та Азії» – це союз переможця та переможеного, раба і пана, заснований на силі переможця і тому приречений на руйнування разом із його смертю.
Комментариев нет:
Отправить комментарий