Прозаїк, поет Олександр (Олесь) Павлович Бердник (27 грудня 1926 -- 18 березня 2003) з Херсонищини, тепер - Миколаївщини, наполегливо йшов до реалізації своєї мети — формування Української Духовної Республіки, яку здійснив 1989 р. Перед цим були випробовування Другою світовою війною, радянськими концтаборами (1950-1954; 1979-1984), участю в роботі Української Гельсінської Групи, проєктами Альтернативної революції, про які ніхто з інтелектуалів й політиків не хотів чути. Моделі гармонійного світоладу, в якому б утверджувалися принципи «друго-центризму», а не еґоїзму, людини-співтворця Універсуму спочатку розроблялися в його раціонально-фантастичній прозі, близькій до історичного роману з притаманною йому пригодницькою або авантюрною фабулою, в художніх концепціях альтернативної історії, яку ще називають криптоісторією, в літературних пошуках досконалого соціуму. Пріоритети надавалися філософській й моральній проблематиці, а не психіці персонажів, ніби зображених «поза часом і простором», як називалася дебютна книжка прозаїка. Однак наратив структурувався з певною мірою життєвої достовірності, як і в творах Ж. Верна, Г. Велза, В. Владка, О. Бєляєва, якими письменник захоплювався і з якими змагався. В обстоюванні світової гармонії і свободи, в пошуках Істини він поєднував образні системи з ведичними, ведантичними, античними, християнськими концепціями, з міркуваннями ренесансних, постренесанстних та новітніх мислителів.
Зупинюся лише на кількох творах О. Бердника з його великої прозової спадщини, зокрема на тих, де він вдавався до демістифікації тоталітарних режимів. У романі-застереженні «Зоряний корсар» на прикладі космічної системи Ара, схожої на гігантську в’язницю, проглядається алюзія на почварний СРСР, а сьогодні -- путінську московію. Твір виявляє властивості антиутопії. Роман складається з трьох книг («Чорний папірус», «Зоряний корсар», «Чудодійний келих»), поділених на окремі частини, має складну композицію з химерно переплетеними сюжетними лініями, сконцентрованими на дії створеного із субатомної речовини універсального інформатора, названого Чорним Папірусом, який сприяє пізнанню довкілля, людському взаєморозумінню, усвідомленню багатовимірності й «невимірності» всесвіту. Він оповідає Сергію Горениці — керівнику Інституту Буття про космічні польоти людей, керованих любов’ю, спроможних перетворювати роботів (на кшталт Універсального Робота) на повноцінних душевних істот, про планету квітів, здатних мислити й пересуватися в просторі. Основні події розгортаються довкола космократорів на чолі з Горикоренем. Прилетівши на Землю, вони прагнуть, на противагу координатору системи Аріману, врятувати землян від аранських експериментів, задля яких було придумано нижчий тримірний світ, тобто цю ж Землю. Проти деспотизму всеможного Кареоса повстає романтизований Горіор, відомий як Зоряний Корсар, який готує бунтарів на астероїді Свободи, разом з подругою Гледіс освоює простір ноосфери. Історія цього пасіонарія стала відомою завдяки космослідчому Григору-Меркурію. В романі першорядне значення відведено проблемам вселенського суспільству. Тому персонажі надто соціологізовані, любовні стосунки, як-от Галі-Громовиці й Григора-Меркурія, Богдана і Лесі, Ісварі й Ур змальовані схематично.
Наратив з картинами реального Києва 70-х років ХХ ст., життям криміналіста Григора Бови, медсестри Галі Курінної здійснює приховану прогностичну функцію раціональної фантастики. Важливу роль в сюжетотворенні виконують інтуїтивні осяяння, котрі змушують події й епізоди розгортатися всупереч логічно вмотивовананим алгоритмам в нелінійному часі, здатному ущільнюватися, прискорюватися (видіння Сергія Горениці під впливом інформації чорного Папірусу), перетікати навспак, коли йдеться про ретроспекцію космократорів на Землі, витворювати фантастичний хронотоп. Роман насичений особливою семантикою, як і символічні імена персонажів, наділені як позитивним змістом переважно українського сенсу (Горикорінь, Громовиця, Чайка, Владисвіт, Тигриця, Сократ, Юліана), так і негативним, наприклад Аріман, котрий, викликаючи асоціації з лиховісним героєм зороастрійського міфа, стає емблемою тоталітаризму, узаконеного «Хартією Єдності», власне деспотичним контролем над особистістю. Координаційний центр Ара на підставі квазі-документа наділявся необмеженим правом карати будь-якого ослушника, зневіреного в панівній системі, замикати його «на дуже довгий час в індивідуальну гравітаційну шкаралупу». За таким принципом у Радянському Союзі діяли КГБ й сумнозвісна психіатрія. Між конструктивною й деструктивною силами неможливе примирення, «принцип рівноваги». Зоряний Корсар, послідовний в утвердженні світлотвірних екзистенцій, своєю вдачею й переконаннями нагадував дисидентів, до яких належав О. Бердник. Комуністичний режим заборонив перекладений 26-ма мовами роман (1976), як й інші твори письменника на підставі наказу Головного управління охорони державних таємниць у друку при Раді Міністрів СРСР з приміткою № 31.
Роман-утопія «Діти Безмежжя» й антиутопійне оповіданні «Дві безодні» О. Бердника обстоюють ідею утвердження й розбудови справедливого соціуму. Перший твір схожий на метафору дерева, що розкриває космічну панораму. Розповідь сягає сонячних глибин, обертається довкола вищих онтологічних форм, поринає в надра земного життя, висвітлює безліч рівновеликих світів, акцентує думку про випробування людини часом. В ритмізованому «Слові до читача», яким відкривається роман, висловлено в емоційній формі заклик сміливо освоювати космічне Безмежжя. Він складається з трьох композиційно не поєднаних частин, скріплених настановою «пізнай Всесвіт через любов». Сучасне перетікає у вірогідне недалеке (межа ХХ — ХХІ ст.) й віддалене майбуття, в якому людина зображена в рожевих фарбах: вона «надзвичайно добра, співчутлива, послідовно розумна та справедлива» (Світлана Олійник). Утопія стосується не так ідеального соціуму, як сподіваного гармонійного буття. Перша частина роману розкриває перипетії польоту Івана Заграви й Марії Райдуги до планети Му в зоряній системі Тау Кита, населеної волохатими триокими щоа. Космічні мандрівники, потрапивши в катастрофу, налагоджують з ними контакти, долаючи внутрішній спротив аборигенів, намагаються їх зрозуміти, навчають їх елементів цивілізації, У другій частині йдеться про парапсихологів Буревія й Ріону, здатних, передаючи думки на відстань, летіти до сонця. Вихованці Вищої Школи Космічних проблем в третій частині роману успішно випробовують себе на крижаному Ганімеді, знайомляться з безсмертною Білою Зіркою.
Роман вже на початку виповнений напругою інтелектуальних дискусій про позаземні цивілізації, які бентежать академіка Гримайла й професора біології Сума. Їх міркування підтверджені контактами космонавтів з інопланетянами. Як личить фантастичному жанру, у творі присутні різні науково-технічні засоби. Персонажі Заграва, Корінь, Таня Райдуга долають час завдяки машині часу, здатною зчитувати колишні, теперішні й майбутні події, котрі складають основу тих чи тих сюжетних ліній, «інкрустованих» вставними новелами (розповіді Горлиці та Білої Зірки, знайдені на Місяці нотатки Асурамія про загибель материка Лемурії через деморалізацію лемурян, закомплексованих на війнах і грошах). Позбавлений тілесної оболонки персонаж Полум’яне Серце, схожий на Прометея й Сина Божого (О. Кіхно), здатний творити особливі світи, зважився зректися своїх маґічних властивостей й безсмертя, аби допомогти убогим прозріти. Схожий шлях обирає романтизований альтруїст Орі-о. Його ім’я, асоційоване з міфічним вродливим мисливцем Оріоном та однойменним сузір’ям, можна прочитати як А-мор, власне анти-смерть, зважаючи на романське слово mor, тобто смерть. Невдячні земляни піддають своїх визволителів тортурам. Біла Зірка в героїчному чині інопланетян вбачає шлях внутрішнього вдосконалення, рушає вслід за Полум’яним Серцем, на місяці зустрічає Ясноцвіта. Їх стосунки осяяні високою любов’ю. Наділені благородними рисами Буревій, Ріона, Багрян та ін., досліджуючи «зоряну домівку», шукають (крім скептика Ананія Шума й частково невіри американця Нойза) гармонії в макро- й мікрокосмі, як Іван Заграва й Марія Райдуга на Меркурії, коли «рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця». Для О. Бердника проблема «філософії серця» стала на стільки важливою, що він не лише трактував її в дусі П. Юркевича, відводячи розуму не провідну роль, порівнюючи його з кібермашиною, натомість у серці вбачав «сонце організму», обґрунтував у романі детермінованість діяльності Інституту Енергії Серця. Небезпідставно Суону — керівнику цього закладу пульсація Мегасистеми нагадує «грандіозну пульсацію Серця», в якому присутній «прообраз Космосу».
Оповідання-антиутопія «Дні безодні» також стосується соціального буття, проте не охопленого світлими міленарними візіями, а тривожними передчуттями вірогідної війни. Змальовуючи підводний світ, освоєний групою вчених, які сподівалися уникнути жахливої катастрофи, О. Бердник розкрив мотиви такого, на перший погляд, виправданого вчинку. Але втікачі та їх діти, позбавлені сонця, звиклі до парникового животіння, не зберегли себе повноцінними людьми. Перейнята ностальгією за втраченим зоряним небом, Зоря зважується протистояти безликому натовпу, для якого «світ без моральних проблем виявляється світом без особистості». Оповідання, наділене виразними неоромантичними рисами, має застережливі акценти. Війни ще не відбулося, тому запобігливі дії охоплених фобією вчених абсурдні між двома безоднями: одна з них штучна, підводна, друга — втрата майбутнього.
Поліжанровий роман «Вогнесміх», написаний в ув’язненні, контрастований реаліям тоталітарного суспільства, означений філософськими роздумами над суттю людського життя в космічному часопросторі. Щоденники, листи, вірші, публікації в періодичних виданнях, бесіди, сновидіння представлені в колажній структурі. Твір ускладнений вставними новелами про Космоандра, Джордано Бруно, Русалію, про постать вищої істоти Радісного або Заквітчаного. Фрагменти обривають й водночас доповнюють основну сюжетну лінію, присвячену змалюванню долі родини Гуків. Герої — вольові особистості усвідомлюють проблемні ситуації. Сліпий від народження Космоандр, мов античний Тіресій, внутрішнім зором прозирає довкілля як цілісне, що не властиво зрячим, схильним розкладати його на окремі елементи. Після генургічної операції, котра стосувалася корекції генетичної інформації, персонаж побачив світ, як інші люди, але подрібненим «на краплі», тому почувається ошуканим, шукає шлях до Зоряної Домівки, де панує злагода. Спадкоємниця маґів дівчина-лікар Русалія з українською й індіанською кров’ю в жилах спілкується з природою, як з живою істотою, зокрема із Зелен-Дивом (дубом), рятує поета-самогубця, досліджує таємниці людського єства, вслухається в природу, зіставляє природничі знання з легендами, поглиблює досвід прадіда, народного мудреця Василя Сміяна і діда, волхва Радька, який знайомить її з Радісним, ідеальною людино-квіткою (Фітогомо). Героїня знаходить ліки від поширеної в туземців Папуа смертельної недуги куру, коли хворий гине від непогамовного гомеричного реготу. На підставі її методу лікування подібного подібним пацієнт одужує при щирому сміхові доброзичливих друзів. Справжній, радісний сміх, просякнутий «радістю Сонця», на переконання Василя Сміяна, має світотвірну функцію.
Роман, перейнятий вітальною пристрастю, має стильові ознаки інтелектуального жанру. Відкритий діалог між літературною практикою й міфологією зумовлює смислові трансформації, що спостерігаються при переході від міфічного тексту до романного. Письменник апелював до архетипних інтертекстів давньої Індії, Єгипту, Шумеру, пра-України, заселяв наративний простір образами Ізіди, Озіріса, Вішну, Фаетона, Геї, Ярила, Лади, змія Васуки, реабілітованого Дива як «Духа Зоряного Обширу», позбавленого ознак страху і смерті, русалками, рахманами та ін., ускладнював розповідь гіпотезою про існування в сонячній системі двох світил — Геліоса (Світовида, Дажбога, Сур’ї) й Люцифера (Озіріса, Ра, Раха), причетних, як і Лада, до зародження життя на Землі, до появи титанів. Одне з них сколапсувало, призвівши до космічної катастрофи, інше перетворилося на жовтого карлика (Сонце-Ярило), ледве не спопеливши Землю. Блакитна планета, наділена розмаїтою сакральною символікою Великої Матері, діви, домівки, колиски, характерним для українського світоуявлення образом берегині Дерева життя, яка, запавши в чорну діру, опинилися в просторі суворих реалій виживання, втрати безсмертя.
Крім космогонічних інтертекстів в романі перетлумачено антропологічний міф походження людини від квітки. Прозаїк вбачав в такій версії глибокий сенс, тому наділяв людино-квітку інтелектом, виводив на вищий щабель розвитку «як фототропний організм, що не потребує для життя нічого, окрім сонячних променів» (Світлана Олійник). Вона в давнину, наповнена мудрістю розсудливої жінки-титана Метіди, самозреченням Ероса, ніжністю Аврори, вільно пересувалася в просторі, завбачила появу досконалої істоти Фітогомо. Сліди аніматизму (віра в загальну, позаособову одухотвореність природи) увиразнюють фантастичні метаморфози, призначені долати перепони абсолютизованого розуму, який свого часу ув’язнив грецьких титанів й давньоіндійських асурів. Можливо, тут проглядається алюзія на Мінотавра, породженого Міносом-Манасом, тобто раціоналізованим логосом.
Гуманістична антропогонія О Бердника спиралася на переконання, що людина, «обмежена власною свідомістю», таки «потенційно здатна на надприродні речі» (Світлана Олійник). Не заперечуючи логоцентричну традицію, він послідовно зіставляв міфічні образи з науковими фактами, прописував фантастичні явища і предмети як реально достовірні на кшталт пристрою для моделювання майбутнього (Резерв), наводив уявно документальні матеріали зі сторінок преси, приклади читання думок на відстані.
Комментариев нет:
Отправить комментарий