• Микола Миколайович Аркас страший, син адмірала, композитор;
• Микола Миколайович Аркас молодший, син композитора, кавалерист;
• Микола Миколайович Аркас третій, американець.
А починати все одно треба з Андреаса. Його названо на честь сина Юпітера і Каллісто, царя Аркадії. Боги вшанували Аркаса, перетворивши на ведмедя, а його матір – ведмедицю. Тобто, ви вже здогадалися, - Велика й Мала ведмедиці – це Аркаси. Гарно бути греком – пів неба рідні. У 1794 році Аркаси разом з ще малим Захарією Аркасом на руках втекли з Туреччини, з Салонік, до Російської імперії, і після багатьох пригод оселилися в Миколаєві. Андреас, до того моряк, відкрив овочеву крамничку. Однак, невдовзі отримав дворянство й став викладати грецьку мову та історію в отому Чорноморському штурманському училищі, про яке я вже писав. Училище переїхало «з Херсона в Миколаїв» фізично залишаючись на місці. Просто заснували Миколаїв, і виявилося, що цей маєток вже відноситься до нього.
Не треба добре знати греків, щоб не здивуватися, що обидва його хлопці, Захарія й Микола, закінчили те штурманське училище, в яке ще й можна було потрапити тільки по блату – існувала ціла черга кандидатів у курсанти і платне навчання поряд з бюджетним за 96 руб. 50 коп. на рік. Отже віддавши обох хлопців за казенний кошт, Андреас Аркас зекономив за три роки 579 рублів. Немала сума.
Втім, хлопці її відвоювали, потрапивши гардемаринами на російсько-турецьку війну 1828-1829 року, яка точилася переважно біля берегів Болгарії, а ще один випускник миколаївського Штурманського училища – капітан-лейтенант Казарський, литвин – на невеличкому 18-гарматному бригу прийняв бій з двома турецькими лінійними кораблями, вдало зманеврував, щоб турки в диму почали стріляти один по одному, і втік. Це була епічна перемога. Айвазовський присвятив їй цілих дві картини. Казарського потім отруїли, коли він почав боротися з флотськими хабарниками-інтендантами, і поставили йому пам'ятник в Севастополі з написом - «Потомству в прімєр». Що можна прочитати двояко: і як спонукання до героїзму, і як пораду не заїдатися з інтендантами. Але хай там як, обидва ці вчинки свідчать, що морально-патріотичні якості в Штурманському училищі прокачували гарно.
Захарію Аркасу пощастило більше, він потрапив в ескадру контр-адмірала Скаловського, чернігівця, командира 3-ї флотської бригади, що отримав золоту шаблю за героїзм при облозі Анапи на Кавказі й оборони Созополя в Болгарії. Аркаса не труїли і не цькували: він вийшов у відставку за станом здоров'я та завідував Севастопольським карантином, який проходили усі судна, що прийшли з-за кордону. Щоб не завезли чуму чи холеру. Так собі задоволення. За наказом адмірала Грейга Захарія організував першу офіцерську бібліотеку в Севастополі. Яку під час Кримської війни вивіз в Миколаїв. З книжками в нього справи склалися краще, ніж в Айвазовського.
Пристрасний археолог, він ще й засновник першого Херсонеського музею. Написав низку статей з історії Чорноморського флоту та війни з турками. Тобто оті подробиці про бриг «Меркурій», щодо офіцерської ради, яка одноголосно підтримала виступ мічмана, й пістолета, покладеного на якірний шпиль, з якого останній живий офіцер мав вистрілити в пороховий погріб, ввів у науковий обіг саме Захарій Аркас. От що значить – тато вчитель історії й класичних мов. Геродот. Є, до речі, в Захарії Аркаса і про даньогрецьку історію – «Порівняльна таблиця еллінських поселень по Евксінському Понті». Ну й таке інше. Це щоб у вас не виникло жодних питань, чому в сім'ї адмірала Миколи Аркаса завівся син, що написав першу історію України – він брав приклад з дядька, флотського генерал-лейтенанта. Були й такі несподівані звання.
Треба написати ще, чому Миколай Миколайович старший написав історію саме України, а не Ольвії, чи Херсонеса, чи Пантикапея, як належало б греку, – його мати Софія Петрівна походила з давнього козацького роду Богдановичів. Її батька Петра Богдановича 1793 року перевели на Чорноморський флот з посади бунчукового товариша Полтавського полку. В Чорноморськім флоті він зайняв посаду обер-штер-крігс комісара, якщо це вам про щось каже. Еквівалентом в Табелі о рангах був дійсний статський радник, або контр-адмірал.
Це багато що пояснює в кар'єрі Миколая Андрійовича і в пристрасті його сина Миколая Миколайовича старшого до української народної одежі, української музики, української історії та миколаївської «Просвіти», яку він і заснував. Тобто це не вельможний грек одружився на простій українській дівчині, що колупала пальцем піч, це українська адміралівна поклала око на палкого грецького мічмана, чи коли вони там познайомилися. Зять контр-адмірала теж мав стати контр-адміралом, це адміральський закон, що зрештою і сталося. Навіть перпеплюнув – став повним адміралом.
Але насправді це все нав'язливі стереотипи про адміралів, усе було ще цікавіше. Про це не пишуть в енциклопедіях. І нічого, що ми, власне, переказуємо миколаївські плітки 200-літньої давнини. Це ж як треба любити персонажа локальної історії, щоб двісті років про нього пліткувати. Насправді у Миколи Андрійовича було б небагато шансів охмурити адміралівну, бо вона була вже засватана якимось дуже чи то чиновним, чи то родовитим флотським офіцером, очевидно переведеним з Балтики, з Петербурга, і все вже йшло до весілля. Але на турецькій війні офіцера поранили… ну, в область тазу. А злі язики кажуть, що він підчепив якусь чоловічу хворобу в портовому борделі на Середземному морі – одним словом, дітей в нього вже не могло бути. Софія Петрівна в сльози, аж тут Микола Андрійович, разрешітє прєдставіться - втішив. Виходьте, мовляв, за мене, в мене турок не влучив. І цей нещасний, але благородний офіцер втішився, що Софії Петрівні не треба йти в монастир, й став сприяти кар'єрі мічмана, чи вже лейтенанта Аркаса. Ну й батько Богданович правильно розсудив, розрадив доню: щоб стати адміральшою треба виходити за лейтенанта. Діло наживне.
Хай там як, без пліток, з вислужного списку Миколи Андрійовича ми знаємо, що в 1846 році його перевели командувати пароплавом «Бессарабія», який возив з Миколаєва в Одесу та Севастополь командувача флотом адмірала Лазарєва. Того, що першовідкривач Антарктиди. Нехай буде так. Ми тут зібралися не дискутувати, хто насправді відкрив Антарктиду.
До цього ж лейтенантом Аркасом переважно затикали якісь дірки на мапі світу. У 1844 році, він, наприклад, мусів вести з Петербурга в Астрахань (по Неві, Ладозькому озеру, Витерзі, Маріїнському каналу, Волзі) на 12 суднах і 5 баржах 3 розібрані пароплави – «Кура», «Таркі», «Ленкорань» - зібрати їх докупи вже на Каспії і заснувати таким чином Каспійську пароплавну флотилію. Потім був відряджений в Англію наглядати за побудовою парового фрегата «Владимир», привести його на Чорне море й у 1849-52 ходити на ньому по Чорному морю й Адріатиці.
Отож, Софія Петрівна вийшла заміж за скромного лейтенанта, не встигла й озирнутися й народити йому Миколая Миколайовича старшого у 1852 році, а він вже капітан 2 рангу і його переводять на Балтику. І не просто на Балтику, а на пароплав, на якому возять по морю самого царя Миколу І з цілою ескадрою парових яхт з Петергофа в Кронштадт. Або й на Аландський архіпелаг під Швецією чи на острів Гогланд. Один незграбний рух, один зайвий анекдот в кают-компанії – і ти вже флігель-ад'ютант і член комітета з будівництва пароплавів (це князь великий Константин вже удружив, не інакше).
Вже капітаном І рангу він повернувся в Одесу й замутив Російське Об'єднання Пароплавства і Торгівлі (РОПіТ) і виявив, що в Миколаєві його любий 4-річний син Миколай Миколайович старший гасає по вулиці без штанів у вишиванці і брилі, розмовляє з його підлеглими матросами тільки українською, й дуже зворушливо підспівує «ще й трошечки з ним постояла», коли Софія Петрівна з сестрою Любою Карабчевською пробують на кухні вишневу наливку.
- Софіє Петрівно, нам треба серйозно поговорити, - суворо казав у таких випадках Микола Андрійович наодинці. Але серйозно з нею ще ні разу не вийшло.
Але справжні складнощі почалися, коли панич підріс і почав вередувати й мажорничати. Відмовився вчитися в Морському кадетському корпусі в Петербурзі, мати його несподівано підтримала, прилаштувала в Училище правознавства. Це було найпрестижніше училище імперії, де навіть курсанти носили мундири з пижиковим комірцем. Так-так, «чижик-пижик, гдє ти бил» – це якраз дражнилка про учнів цього училища. Але Микола Миколайович старший і тут звар'ятував. Не захотів жити в Петербурзі взагалі – мокро, мовляв, і холодно, заберіть хоча б в Одесу. І став учитися на механіко-математичному факультеті Одеського університету. Треба подивитися, чи вистачило на стіні з меморіальними дошками на вулиці Пастера місця для Миколи Аркаса.
Хай там як, в Одесі грецьку й російську мови викладав йому Петро Ніщинський – випускник Афінського університету, збирач українських народних пісень, оперний композитор, написав музичну картину «Вечорниці» для п'єси Шевченка «Назар Стодоля», входив до кола спілкування Марка Кропивницького, чий театр гастролював у Одесі частіше, ніж в Єлисаветграді. Отож навіть пристойного механіка з математиком з Миколая Миколайовича старшого не вийшло – задурили хлопцю голову музикою й театрами.
Навіть підчепив оту небезпечну київську моду на хлопську одежину, став «хлопоманом» - згадав дитинство і влітку ходив у брилі й вишиванці, а взимку в свитці й смушковій шапці. Тут Валуєвський циркуляр, Емський указ, українську мову заборонено – а в командувача Чорноморським флотом, засновника РОПіТу синок в шароварах і вишиванці по Дерибасівській розсікає, по театрах бігає. Вже інші адмірали скоса на Миколу Андрійовича споглядають. Броненосець «Новгород» збудував у Миколаєві – це добре. А на сюртук синочку грошей, значить не вистачило. Забрав його у Миколаїв і прилаштував чиновником у Адміралтейство, щоб знав. Так, до смерті батька в 1881 в чиновниках і проходив. Дослужився до статського радника - генерал-майор на військові гроші.
Але й тут в батьки і діти гру затіяв. Батько Аркас броненосці на суднозаводі закладає, а синочок з усієї України кобзарів у гості запрошує, пісні їхні на ноти записує. Батько в особняку командувача флотом на вулиці Адміральській бали влаштовує, щоб молоді офіцери з капітанськими дочками знайомилися й плодилися, а синочок – вечорниці в помісті Христофорівка, всіх дівок місцевих перемацав, а кого й не тільки перемацав.
До речі, перед тим особняком у Миколаєві, як шість істуканів з острова Пасхи, стирчать голови шести адміралів: Ушакова, Лазарєва, Беллінсгаузена, Нахімова, Корнілова, Бутакова. Половина з них у Миколаєві й не жила, так, хіба нагоняя від командувача флотом тут отримувала. Зараз в тому особняку Музей суднобудування і флоту, а пам'ятника адміралу Аркасу перед ним і нема. У Аркасів, мовляв, у Миколаєві свій будинок є. І взагалі, Микола Андрійович Аркас ще за життя став почесним громадянином міста.
Отож, батьки і діти продовжувалися, як адміральський пінг-понг. Батько мінну лабораторію на Стрілці засновує, а син аматорський театр. Батько залізницю в місто проводить, а син пише оперу «Катерина». Батько комерційний банк організовує, а син пише «Історію України-Русі» (раніше Грушевського!). Батько - реальне училище й мореходні класи, а син – товариство «Просвіта» й Товариство аматорів природи. (А ви думали Миколаївський зоопарк на порожньому місці виник? Та де там.) Батько заводить нічліжний будинок, а син газету «Рада». Може я що й забув, миколаївці доповнять. А таки забув – Аркас-батько організував ще Міську думу з 72 гласними й першу приватну судноверф, а син – земську школу в селі Христофорівка.
З 1876 року Микола Миколайович старший був одружений на Ользі Іванівні Шишкиній, доньці капітана 2 рангу, в них народилися діти Ксенія, Петро і Миколай Миколайович молодший. Що цікаво, щодо своїх власних дітей, Микола Миколаєвич старший був таким само самодуром й сатрапом, що не терпить заперечень, як його шановний тато щодо нього самого. Заборонив доньці Ксенії шлюб з народним учителем Самойленком з тої земської школи, що вони заснували, батьком її дитини – сина Миколи. Мовляв, буде страшний мезальянс. І всиновив онука. В результаті в нього в сім'ї було два сини Миколаї Миколайовичі – молодший і третій.
Молодший так само тікав з Морського кадетського корпусу й закінчив кавалерійське училище. Був старшиною Дієвої армії УНР, а мріяв бути актором. Під час визвольних змагань прославився тим, що взяв у полон і роззброїв загін денікінців у 400 шабель з гарматами і кулеметами, в той час як його «полк» складався з 40 вершників й ще 40 майже беззбройних махновців, які перейшли на бік УНР щойно вчора. Але Миколай Миколайович молодший був на таких понтах, що денікінець здався і коли махновці кинулися до складеної зброї і він зрозумів, що здався беззбройним, застрелився. Миколай Миколайович молодший поховав його з воїнськими почестями.
А ще він був комендантом мосту через Дністер, і утримував його доти, доки вся українська армія не відступила по ньому в Румунію і була там інтернована. В міжвоєнний час осів у Закарпатті, в Ужгороді. Був актором і режисером Руського театру. Мрія адміральського онука про український театр збулася. Помер він у Хусті, в Карпатській Україні в короткий період її кількамісячного існування, в 1938 році. Тож мрія про Україну збулася теж.
Микола Миколайович третій також воював за УНР, був піхотинцем. В 1919 році разом зі своїм полком емігрував до Туреччини, переїхав зі Стамбула в Прагу. Закінчив Український вільний університет, здобув ступінь доктора філософії, вивчив старогрецьку та новогрецьку, античну літературу й історію. Зробив перший повний переклад «Іліади» українською. Уклав українсько-чеський словник. В 1949 році переїхав до Франції, а в 1958 році – до Америки. Де одружився з чорношкірою жінкою. І тепер миколаївські краєзнавці підписані на фейсбук сторінку його темношкірого нащадка зі США і дивуються несповідимості путів господніх. Ну хто б подумав, що для того, щоб зробити російський флот броненосним, а Миколаїв українським, йому знадобляться чотири греки з однаковим іменем і прізвищем.
Комментариев нет:
Отправить комментарий