Крім прямої ролі великого помічника Живому, ліс виконує і спрадавна виконував роль, так би мовити, опосередковану , що, втім, за своїм значенням і своїми наслідками іноді навіть випереджає першу. Гриби, ягоди, тварини і інший харч, що слугував і досі слугує людині – це, скоріш за все, відноситься до першої ролі, не без певних важливих унаочнених уточнень. А ліс, місцевість, як сховок для різного роду реальних і напівіснуючих маргінальних персон, полярних і тотожних в очах соціуму, що кинули кожен свого часу якійсь частині цивілізаційного світу виклик, на кшталт Робіна Гуда, Олекси Довбуша, червоних кхмерів, прибалтійських войовників, так званих лісових братів, УПА ОУН(б) і тд. – це та друга роль, за яку, на жаль, своєї винагороди він не одержав і хтозна чи коли-небудь здобуде справді повноцінну медаль за багатовікову вислугу фактично задарма. І навіть не тому, що з ним – лісом – зараз поводяться виключно як із засобом для меркантильних нагромаджень, суто тимчасових потреб з невиправданими претензіями на вічність, ним нехтували, його визискували і ті, яким він «протегував», бо чи ведеться боротьба уламків цивілізації з її твердішою, ціліснішою і більшою частиною, чи двох, трьох частин у всій хисткій величі між собою, або взагалі «сама з собою» — це все, тією чи іншою мірою, відкладає прихисток у сховок від природи, — не для людини, а від людини, а відтак автоматично – від усякого іншого живого організму, рано чи пізно. Облудної долі не оминули навіть Руссо з Торо, хоч як і не намагалися. А втім, можливо, на це існують серйозні причини.
В таких літераторів, як Фолкнер та Фрост, ліс собою знаменує втілення надскладних людських пізнань та завдань. З лісом зв’язана ціла, споріднена і розгалужена географічно-історичними факторами, система міфологем та оповідей. Так для середньовічної культури Європи, крізь призму еллінізму, ліс набував алегорії первинного хаосу матерії, забарвлений зеленим – неспілим, недосконалим кольором, і уособлював неуникненні муки, через які мають пройти Трістан та Ізольда, щоб зрештою вийти на галявину чистоти, а вже з неї – пряма і дуже коротка дорога в інший ліс, що зветься Едем.
З того, що достеменно відомо, з лісом була пов’язана ще одна важлива культурна струнка – обряд ініціації, здебільше, окрім низки кельтських і германських племен на теренах сучасної Європи, в Африці, Південній Америці та Океанії. Його величності канва – дерева – вражали до благоговіння, як ото друїдів, їм поклонялися, їх обожнювали і їх боялися прогнівати бодай найменшим проступком, за який неухильно потрібно було відповісти кривавими жертвами, або який залагодити потрібно було кривавими жертвами. А вже Гільгамеш, герой майже однойменної Шумерської міфології (Шумер – безумовно цивілізація, ба більше, прийнято вважати, що чи не колиска цивілізацій) до лісу був менш поблажливим, він зі своєю пістрявою і колоритною свитою здійснив героїчний вояж до кедрового лісу, щоб заручитися особливою зброєю з тих кедрів, якою потім вбив, маючи на меті благородну справу, чудовисько Хуваву, охоронця цих кедрів, до речі.
Так розпочинається Історія, що триває й понині? Поза сумнівом, «Гільгамеш» був не першим, надто багато, чомусь я переконаний, було цивілізацій до нього, він чинив так як воліли, шепотом і криком, його боги. Вочевидь, вони мали свої плани щодо лісу та його подальшого облаштування. Нема дивини, адже в тому клятому лісі водилося не лише «кедрове» чудище Хуваву, там справіку панувала й інша демонщина, що загрожувала новому (?) світовому порядку. Там царювали духи лісу, своєрідні самодостатні медіатори між світом людей та світом богів, часто-густо й самі боги, відносно злі, відносно добрі і відносно нейтральні правителі лісів: Афсаті, Сільван, Баян Хонгаю, Бай Байанаю, Баба Яга, ельфи, гноми, піксі, Лєший тощо. Зрозуміло, що не всі разом і водночас, інакше б нічого живого не залишилось після їх «дружніх погоджень». Ці вдатні володарі лісових стихій тримали в покорі всіх тварин і рослин, останнім від того зле не було, навпаки, адже їм, чи силою богів, чи панів, було навіяно про невідворотний хаос і вимирання у випадку відходу від вищого регламенту, допоки не ступила в ліс нога людини, істоти не істотного, не докорінного, а все ж вагомо іншого порядку. Тоді духи забили на сполох, бо людини чимось нагадували подобу богів, хоч не відразу і не панічно стривожилися, вони зуміли вселити і їм, що саме вони, духи, володарі лісів, але на відміну від тварин та рослин втовкмачили цю просту істину людям навіюванням, що відтепер все, що діється в лісах підвладне і підзвітне – людині, позаяк відтепер вона стає володаркою, щоправда забули втаємничити, що насправді вони теж підконтрольні.., але не свідомо, так би мовити. І стали люди гномами, ельфами, на курячих ножках… і лєшими. Одні безпробудно обкрадали простолюдинів, зовні нічим не відмінних від них самих, інші – , як правило, з ознаками Лєшого – водили лісами наблуд і збивали на манівці, а їх менш сановиті лісові приспішники, щоб нещасні не видихнулись остаточно, знищили себе і інших в розпуці, радили за щораз міняти місцями черевики і одягатися внутрішньою стороною назовні. Траплялося, що й лєші і інші лісовладики не церемонилися з блукачами – жорстоко розправлялися, вбивали наповал. А скільки небезпеки ліс таїть, так би мовити, видимої ! Скільки там хижаків тиняється в голодні пори, які ніколи не припиняються.
Ліс це апріорі небезпека, згуба, наповнена хижими тварями і всілякою містичною, нез’ясовною нечистю. Знали селькупи чудово, коли говорили, що не де-небудь, а в лісі розміщений вхід в нижній світ. Щоб вижити в лісі, потрібно бути не просто звіром, треба бути суперзвіром, а щоб зажити…владичити, царствувати – то квота винятково духів. Простолюдинам – просто звірятам – нічого потикатися в ліси, якщо доля і має схильність іноді виключати страшну гибель в нетрищах, то стокляті лєші не випустять живими після довгих сутужних і марних блуканин, а якщо ти не один, то й поготів. Чим більше, тим згубніше. Відчайдухам-мандрівникам мало орієнтуватися за «мохом на північ», і де захід, де схід та південь, недостатньо й за наявності добротного компаса, а своєрідні мольфари можуть на ділі виявитися посполитими користолюбами. Їх просто мало вже залишилося – справжніх чарівників. Двонога істота в лісі серед звірюг і духів проблематично почуватиметься і зі зброєю в руках, і з пилкою…, холодною зброєю. Страх, явище імовірно викликане архетипами, колективним несвідомим, породжує заздалегідь в одного типу людей ненависть до лісу і бажання його поступово чи враз винищити, а в інших, власне чистого виду страх: безвілля, сум’яття і сумніви, тривогу та пасивність, інша сторона медалі якої – активність в напрямку «від».
Екс-президент Віктор Ющенко, вже в статусі «екс», якось зізнався в одній із телепередач, що в дитинстві його та його малолітніх односільчан частенько старші лякали лісом, детально розповідаючи про всі загрози, що він приховував за своєю показною непорушністю та маною свободи. А там їм, малолітнім, хтілося в той дрімучий чкурнути, в той вир свободи і таємниці, попри ляк та погрози, і ляк перед погрозами! Можна з певністю припустити, що не один малий Вітя піддався навіяному страхові перед безмежною владою лісу, земля наша, як мовилося вище, рясна на ліси, а там де їх таки обмаль чи зовсім зась бовваніють дерева, відірвані, вкрадені члени лісу, найбільш неорганічні і тривожні творіння поза контекстом прадавньої родини, що складається зі стовбура, гілок та висоти. І незримого цупкого коріння, самозрозуміло. І там, де «ліс» одиноко посіяний, ще дужче домінує страх перед ним, лісом, і до болю смішний він, той страх, виглядає зі сторони, через відчуття без відчуття, через страх перед тим, що ніколи ввіч не бачилося, а лише чулося не турбує від кого і коли. І як не дивно страх володіє ще одною цікавою властивістю: мірою його ескалації, тікати рве не з лісу, а в глиб лісу, або шукати інший ліс, менш густий і непролазний. Або навпаки – тайгу чи джунглі. В тайзі, до речі, за переказами тубільців, зосереджено, густо порослу кедрами, дільницю, що веде в самий центр нижнього світу. Правда, як вийти з кедрової зони, або – менш респектабельно – обійти її, то за вологою густістю чигає вхід у верхній світ, не без дерев звісно. Та чи дійсно десь природа витворила такий лісок, просторий і в той же час не рідкий ? Мабуть, таки десь є. Хочеться вірити. Дуже хочеться. І, щоб там Лєшого не було, в жодному разі. Ельфи хай будуть, серед них знайдуться і позитивні істотки, вони вселяють почуття присутності у казці, ну, або, – почуття близького чи далекого досягнення заповітної казки. Та в цього хотіння є сильний ворог – знов-таки незговірливий, клятий, ядучий страх. Страх і ненависть до «Гільгамеша», що оплакав свого товариша Енкіду, але не позбувся ідеї безсмертя, який невсипно твердить, що ліс доконче варто підпалити, що кожен свідомий потенційний підпалювач – а це кожен навіть не свідомий – повинен лютою ненавистю палати до кожного свідомого і несвідомого санітару лісу, і, що кожен свідомий-несвідомий зобов’язаний внести свою лепту в Велику Пожежу, що очистить світ від паразитів, звірів, поганих духів і людей.
Палімо і палімося, деякі дерева задимляться не одразу, очевидно, вони просто надто віддалені від лісу в своїй дуже і дуже вертикальній і стрункій самотності. Мусимо спалити і їх, — вертикалі насправді давно переформувалися в горизонталі, коріння вже не під землею, як має воно бути, а з-під землі і на землі – і це дуже нормальний стан речей, позаяк природа у своїй повноті циклічно передбачає і це – спалимо весь ліс, п’яний ліс на мерзлоті – холод вимагає вогню, а вогонь тільки більшого вогню. Спопелити, щоб Очистити і Очиститися, бо існує Першовогонь і Метавогонь. А, можливо, і священний ліс ???
м. Івано-Франківськ
Комментариев нет:
Отправить комментарий