Гіперборей стояв на краєчку скелі. З височини він безвідривно і незмигно зорив вниз на море. В його очах море віддзеркалювалося величчю вічної стихії беззмінності, супокійної і бурхливої поперемінно і водночас. Його очі зараз віддзеркалювалися у незворушних хвилях перебутою величчю Істоти, втомленої до нестями життям. До надчутливих вух гіперборея долинали нестихаючі звуки влаштованого його блаженним народом гульбища на честь прибуття батька Аполлона, котрий востаннє тут перетинав Рифеї дев’ятнадцять літ тому. Могутній в цю хвилину голос Абаріса, незбагненною магічністю тієї стріли, на якій він бравурно пиряв повітрям, чутно було звідусіль. Екстатичні гами жінок і чоловіків, немовби ще дужче сповнювали квітучу природу благодатної землі, що не знала ні холоду, ні голоду, невичерпною життєдайністю. А гіперборей, тихий відступник, на краєчку скелі все стояв і невідступно дивився униз на море. Він розумів мову моря достеменно, він знав тисячі сакральних слів і фраз, здатних розбудити і підкорити всі земні і навіть деякі планетні археї і метаелементи, не лише воду, тут, проте зараз воно – море – холодне і мовчазне, несхоже на себе, всі дари Матері перебували в німотному суворому зговорі, так немов здобуті знання ним, його сучасниками і предками просохли, знікчемніли водномить. Уже давно він не знав себе, так йому видавалось. « Чому існує вічність без зв’язку із Вічним, і чому щастя затихло у змагальному процесі із задоволенням ? Чому перше програло ? Чому, вперше ? Вперше ?..» — звертався гіберборей до себе і стихіалів навкруги і відповіді не знаходив. Море йому відповіло тільки тоді, коли він зістрибнув зі скелі – він вже не почув його ствердної відповіді.
Гіперборей не загинув, гіперборей вижив, його врятував всюдисущий Аполлон.
Гіперборей йому не віддячив, нічим – він забув мову Аполлона і мову своїх…не врятованих предків. Він перемістився в те саме буття, лишень в інший вимір, іншу віху його царства. А тому він не запитував себе, наскільки сходинок нижче чи вище його закинуло , він запитував себе своєю мовою: « Чому я не можу існувати вічно, чому я не здатен ? Чому все плинне, короткочасне, і мої задоволення, і моє не здобуте щастя чи втрачене щастя ?..». Старіючий сивий гіперборей, в дорогому темно-сірому костюмі з однотонною краваткою, у манері схожої барви запитував у металевих каркасів даху фешенебельної багатоповерхівки і у моря людців, невгамовного глухого мурашника, на споді, і відповіді не знаходив.
Море йому відповіло б… Воно знало все…
Політ долі, долі, розтягувала лише думка – не про пройдешнє життя гіперборея, а про прийдешнє: куди і звідкіля він стрибатиме наступного разу ?
м. Івано-Франківськ
Німб Втікача.
Вже тридцята п’ята , мабуть, людина стрілася йому, голова якої окреслена німбом –і жодної душі без нього ! Вражало не так те, що він виявляв, а те, що ореол, неймовірно парадоксальним чином, – був темним, подекуди навіть геть чорненим. Неважливо, чи то траплялося юна школярка, чи перестаркуватий пенсіонер, – всі з виразно темними німбами довкола голів, навіть діти і ті були непозбавлені цього дивного надприродного явища. Окрім того, вражав факт світіння німбів, – нехарактерне малозрозуміле сяйво, в декого лише більш поясненний і тьмяніший лиск чорності, наче пещений рясними сонячними променями метал, – вражав так, що позбавляв спромоги одвести очі від люду, чи бодай стулити роззявленого рота. Перехожі, вочевидь, не мали тієї спромоги, що він, спостерігати ці дивні метаморфози (висновується на основі їх абсолютної поведінкової буденності), а тому лише неприязно позирали на нього, коли він втрачав міру своєї цікавості і шокованості. Думка, чи бува він не з’їхав з глузду, звичайно, навідувала його не шумкою ходою в цю мить, як і про те, що ця ява, ніщо інше, як сновидіння, тобто псевдо-реальність, якась «не майська» майя . Але він знав, що не спить, він знав, що не вживав ніяких психоделіків, більше того –він, здається, був свідомий того, що то перцепція не одного чуття, а всіх шістьох заразом. Саме так, шістьох, а не п’ятьох. Врешті він досить швидко звик до нової візії, нових іпостасей людей, буквально за якихось півгодини ходи, однак резонансний ефект новизни не полишав його вповні. Сонце нещадно палило, а тому він присів спочити побіля фонтану. Потроху увага переміщувалася з німбів людських на прозаїчніші предмети, так він відчував ждане приземлення, воно якісно заспокоювало, навертало, коли очі опущені долі. Майже поряд, теж на бортику, сиділа, і теж тамувала спеку, доволі симпатична за багатьма показниками дівчина. Судячи з усього, вона не була проти, аби він заговорив з нею, і він вже норовив в її бік язиком поворухнути, як тут же угледів яскраво-темний німб, прямо-причетний до її голови, і це з’явисько вмить швидко остудило його запал. Він хутко встав і подався геть. Дорогою стрічалися його друзі і знайомі, з якими він, до слова, не дуже гречно поводився, через остобісілі чорні німби. Він не на жарт переживав за себе, чи не розвинулась в нього раптом якась німбофобія, позаяк хвороба, мабуть, недосліджена, а відтак невиліковна. І чи варто так боязко зневажати оцю наглядну паннімбію, кольору сутінків і кольору ночі, адже, як він вважав, на те і дано Творцем, що ми люди, а не боги, звідсіля і німби з абсолютно природними барвами життя, в когось світлішими, в когось темнішими – закон непорушної істини, так би мовити. Непокоїв лише факт відсутності в усіх людей, що він бачив, навіть блідо-світлого кольору… Цю на чверть зажуру на решту покірну даність, наче волею феї, очно спростував бородатий сивоголовий чолов’яга років п’ятдесяти, з затрапезною торбиною на плечах і посохом, на який майже не опирався. Його німб сяяв баченим досі тільки на іконах сяйвом, точніше уявленим, білизною найбілішого, сліпучого снігу. Це видовище поглинуло його, наче справжній транс. Несила було опиратися вимозі чкурнути за цим чолов’ягою і розпитати в нього, як таке може бути…і чому таке і не таке є, існує в житті ?.. Але мірою того як він прискорював ходу удогін за ним, чоловік все відчутніше віддалявся, при цьому йдучи тією ж розміреною, трохи вайлуватою ходою – це було дивом і водночас було закономірністю, яку він приймав – яку він вимушений був приймати – тільки тим відчуттям, що над п’ятим. Втім, несповна.
Навіть коли він рвонув бігом, то це нічого не дало, чоловік ні на крок не приблизився, ба навіть, складалося небезпідставне враження, віддалився на більшу різницю. Навздогінці за чолов’ягою, кілометр за кілометром, і відстань позаду пристойна, і попереду. Він дедалі частіше помишляв про таки сновиддя усього цього: він біжить чимдуж, а об’єкт чи суб’єкт діаметрально пропорційно дистанціюється, і всі потуги марні, а то й до всього смішні. Скільки разів він бачив цей сон. Але він був готовий власноруч відрізати рідного пальця, щоб засвідчити свою не ілюзорну правоту бодай щодо цього, – що то, дідько би його вхопив, не сучий сон з сучим сином, а суча реальність ! Так ! Більше за втому непродуктивного переслідувача охоплював тільки розпач. Цілковите адсорбування фрустрацією, що плавно і логічно перекочувало в відкриту прострацію. Вічно ця гонка не могла тривати, і він вирішив трохи перевести дух, благо невловимий чоловік, як він міг ледь досягати зором, теж зупинився. Начебто була чудова нагода щодуху гайнути саме зараз, поки жевріє найвдаліший момент, проте то був час для іншого моменту, наскільки вдалого ?.. – пронизливого (принизливого ?). У вітрині магазину віддзеркалювався його лик, оточений найчорнішим, – такого йому ще не випадало побачити на власні очі – німбом, найбільш моторошним ореолом, і це відкриття вразило його до тотального фізичного одеревіння. Волею-неволею йому якось вдалося відвести зір від свого віддзеркалення, але надалі гнатися за своєю спроквола-стрімко-ходячою антитезою, сили не було. Про всяку діалектику з її синтезом, потрібно було сьогодні забути – це недосяжно для нього. Він, ледь ноги волочучи, поплентався додому. Цілу ніч не спав. Думав. Відчував. Саморефлексії діймали, але не доконали. Найтяжче вранці було зазирнути в дзеркало, нелюдською волею він це зробив. Потіхи не отримав, зате десь, мовби на днищі душі, зринуло щось на кшталт совісного обов’язку – продовжувати, продовжувати; продовжувати ловити чолов’ягу з сяйливим німбом. Неемпіричне відчуття вказувало на те, що той незнайомець сьогодні буде в той же час, в тому самому місці, варто лише бути і йому. Справді, все так сталося, як сказалося, і він знову рвонув за ним. Зрозуміло, не наздогнав, але вже менше засмутився. Так продовжувалося щодень, що тиждень, що місяць, щорік, коли вдаліше, коли менш вдало; він не згортав діяльності і він не гребував заглядати в дзеркало, як іноді було це нелегко. І хоча сивоволосий незнайомець з торбиною і посохом ніяк не давався впійми, одначе, плоди старань ловця зримо увінчували приємні метаморфози – німб світлішав. Нехай і з повагом, нехай йому до білизни невловного взірця було як від Юпітера до Меркурія аеропланом.., але то, все таки, було вже істотно щось.
Збіг ще якийсь час, вже добротний кілометраж виснажливого (але такого живильного) забігу залишився позаду, а попереду все той же недосяжний, хоча і відчутно наближений чолов’яга, з незмінною палицею і незрадливою торбиною , вміст якої маловідомий, однак, безпомильно, чогось так видається, наповнений. Одної глупої ночі він масштабно мізкував над тим, чи варто йому продовжувати цю гонитву. Результати були хоч і далекими від бездоганності, але беззаперечними – дзеркало, напроти якого він стояв, непідкупно визнавало це. Він подумав про чолов’ягу, недоступну парадигму сяйності; він подумав про те чого вже досяг у своїй бляклій сяйності, бляклій… але ж таки сяйності…; він подумав, чи не спинитися на досягнутому вже, тим самим, не більше і не менше, законсервувати наявний ореол блідої сяйності, але ж таки сяйності…; він подумав, що є що втрачати…але ж таки сяйності…, вперто шептало щось йому. Він вирішив… Він вирішив. Він вирішив, що…
м. Івано-Франківськ
Комментариев нет:
Отправить комментарий