Наша, так люба не всім однаково, країна догідно нагадує дволикого Януса. А відтак і сакральності, містерій в ній не бракує, всього, крім лише римської величі. Не таємниця, що великою мірою українська держава постала двадцять років тому на компромісі західників і східняків, так званих крил Чорновола і Кушнарьова. Звісно, що в других, в ті доленосні дні, варіантів не залишитись на узбіччі нового процесу було небагато. Дехто відверто не гребував епітетами, називаючи такий симбіоз ніяк інакше як націоналістично-комуністичним коїтусом, а дехто навпаки – абсолютним духом нової, соборної і унітарної держави. Його дітище ми споглядаємо зараз у повній красі. Згадані В’ячеслав Чорновіл та Євген Кушнарьов, реальні і номінальні лідери тих перших таборів формування державності, урівноважені першим президентом Кравчуком, вже покійні, і їх команди вже покійні з їхніми ідеологіями, що розлетілися на шматки уламків, які так уміло (а як на мене то геть бездарно) підібрала, а зараз наліво-направо, залежно від «широти-довготи» розміщення корита, маніпулює сьогоднішня еліта.
Не секрет ні для кого й те, що перш ніж дійти до умовної точки Х, ну або відрізка, хто як вважає, народження і становлення держави проходило під кутом зору двох принципово відмінних між собою світоглядних систем. Перші, ті, що від Львова, бачили своїм пріоритетом культуру, економіці надавали другорядного значення, роль доповнювача. Представники Харкова і східної України віддавали перевагу економічному чиннику і «мультикультурному розшаруванню», з неприхованим ухилом до близької їм, ісконно незабутої Москви. Вважається, що патріоти відбивали інтереси села, як і в соціально-економічномій, так і – особливо – культурній парадигмі, а патриоты міста, не нехтуючи стовбуром культури, «не забутої Москви». Та що то було за місто і що то було за село ?
Місто законсервованого пролетаріату ? сталінського барокко і хрущовського бруталізму ? місто «пушкинских» «ге» і «шо» ? сільоткі і «Ласкавого Мая» ? Та що змінилося відтоді ? …Хіба що Разін і Шатунов музично занепали, а на їх олімп зійшли «Чай вдавайом» і «Фабріка». Ну так, звичайно, «хмарочосна» урбанізація не забарилася, продуцентів- рітейлерів-конс’юмерів сільоткі побільшало, звісно, вагомий показник і ще вагоміше зауваження. А що ж наше ріднесеньке «село» ? Воно теж помітно якось непомітно урбанізувалося, «докризові» забудовники зі шкури лізли і нерідко в відверто не свої шкури залізали, аби їхні брати і сестри вже не забудовувалися тільки на селі. Криза мине, фінансово-економічна, вщухне, як вітер. Інші побратими ганять тих стоклятих забудовників і махають, хто благальним, хто попереджальним, всесильним словом честі перед нахмурено одутлими пиками суб’єктів підприємницької діяльності, звертають їхню увагу на «високодуховні потреби нації». Ті у відповідь велично такають, організовано вдягають вишиванки в день Злуки чи «Акту» і вряди-годи кидають, як у свинячу копилку, копійку на новий пам’ятник Тарасу, Івану, або Степанові і скромно, тишком-нишком прохають, щоб і їх принагідно згадали незлим-тихим.
Особисто я рівномірно не відношу себе ні до противників ринкової, ні до селянської.., переконаний, що в умовах калі-юги всі радикальні альтернативи, дзвінко і беззаперечно покликані докорінно поліпшити світ, де б вони не провадилися і ким, є нічим іншим як закамуфльованим проектом Даджаля чи його приходу, в моєму єстві присутні складові і того і іншого ( і навіть іноді третього, зізнаюсь, — десь так в час новорічних телевізійних суєт, в основному). В селі є справді щось неземне, щось, що, парадоксальним чином, ще тримає землю в цілому, особливо в селі Карпатському (прикарпатському-закарпатському). Мабуть, це живильна і завше животрепетна (а в недалекому майбутньому, вдамся трохи, з вашого дозволу, до футурології, аж надто всюди) містика землі, до якої селянин прикутий всім своїм ДНК, архетипом, Ідом, Его і Супер-Его, всім «на купу». Воістину жодні міські мури, жоден сіті-лайт і гіпермаркет не спроможні пройняти тою нездоланною знадобою грунту, тільки якщо громадянин міста не перший громадянин міста – Каїн. Цього висновку дійти можна навіть без (це не рекомендація) Коцюбинського, Довженка, Пашковського і цілої когорти тих, кого обрамлено національними класиками, модерністами і неомодерністами, — німці Гердер і Шпенглер, кожен в свій спосіб, це також зазначали (щойно наочний приклад меншовартості?).
Нема дивини стосовно села – ми нація, подобається це комусь чи ні, сповна селянська. Та як відомо, ртуттю не лише лікують, але і вбивають. Типовому селянинові (містичним чином ?) вкрай непросто в небі бачити, в яке він вдивляється часто і до якого апелює часто, розгледіти щось істотно інше, окрім як віддзеркалення землі, на якій він стоїть і так її любо-палко леліє. Навіть якщо небо і виникає, явно і чітко, в його очній метафізиці таким собі семиярусним чи навіть десятиярусним пристанищем Вищих Істот, Пірамідою Буття, то чомусь він все рівно має схильність заземлювати себе і всіх – там, в Небесному Майбутньому. Але це, напевне, загальнолюдська гравітація, лишень проявляється вона в кожному живому організмі у відповідності до його структури. А нація – це організм, хоч і не завжди структура. Це добре, що він, селянин, дивиться і вгору, а не лишень під ноги, це, якщо глянути дещо з іншого боку, а головне глянути у порівнянні, не зле, що «те, що внизу, те і нагорі». В «герметиста-трисмегиста» принаймні з’являються, не такі й примарні, шанси на утечу від Вічного Повторення чи Гієни вогненної, лиш би не герметизував він все з такою макрокосмічністю, — мікрокосм у ньому ще не трансцендентував до бажаного і так уявлюваного ним виміру.
Ну а як бути з міським сходом ? З агро більш-менш все зрозуміло, як з індустріальним началом державності нашої соборної-унітарної ? Там теж люди сплавлені не з металів заводських, там теж існують, памімо прочіго, якби сказали трохи західніше і центральніше, високодуховні пожитки з їх споживачами. Там все є, і славетна козацька степова земля теж. Єдине чого там, співаємо стару пісню і до болю щемко-солодку, не вистачає і нескоро буде… – або навряд чи буде взагалі коли-небудь – так це Вічного Повернення, бодай на один раз і бодай –не дай, Боже, — не нараз.
Дволикий Янус запанував не віднедавна, дволикий Янус стеріг свій час, щоб зійти на арену давно, в минулі і позаминулі віки, і винити когось вибірково в даному випадку не слід, як і возвеличувати за намагання стяти голову одній його подобі – мабуть варто було здійснювати повільну знеболюючу ампутацію. Ціна спроб невдалих ампутацій – як кращий варіант (для кого як) операційна ампутація чи оперативне гільйотинування прямо протилежної голови, або відмирання обох відразу (для кого як…). Сценарій добровільного доконаного роздвоєння… — так не хочеться брати зброю в руки, так хочеться книгу в руки і… Так хочеться і не хочеться мріяти. Так небезпечно !
Уже, скоріш за все, несуттєво, хто був і хто все ще залишається чоловічною стороною двоєдності Януса , а хто жіночною; хто вхід, хто вихід; в кого скіпетр, в кого ключ, і в кого ключ золотий, а в кого срібний. Врешті решт, хто початок, хто кінець, — хоча для більшості свідомих громадян це очевидно. Гряде час, він вже на порозі, а, можливо, вже й за порогом, всередині, коли здійсниться пророковане нехитрими віщунами з’єднання обох голів Януса, довгождане зрощення. Наслідком такої злуки буде синхронна (ось вона об’єднавча зрима і незрима умова !) корозія ключів благородних металів і благородного скіпетра, а на додачу вирівнювання лицевої подоби Януса, без найдрібніших розбіжностей тільки знову зовні. Невідомо, чи мова-розмова монолітного Януса буде «ге-шо-пушкінская», чи «ге-шо-гоголівська», не виключено, що «ге-шуй-китайська або ге-шах-арабська» – навіть не в тому суть, а суть, напевне, у тому, що навіть перманентно наш провінційний місцевий Янус, не той, з діда-прадіда, римський, набуде на своєму мікрорівні (як варіант, для кого як…, макро ?) всіх ознак справді римського, хоч і, самозрозуміло, — знов таки колоніального. Можливо, вже набув, того і іншого ? Може це його нове-старе органічне роздвоєння, а не ніяке стирання? Стовідсотково — одне: все імперське рано чи пізно згниває або зрівнюється з землею – іноді, на превеликий жаль. І тільки символи її шукають нового втілення, нових форм. Але то вже друга історія. Чи та ж ?..
Одначе, еманація істинно Священної Імперії, Небесної, не спрофанованої соліпсизмами і ресентиментами, гордістю, тупістю, зненавистю і ворожістю, віриться, здатна на якийсь час зійти, немов ті зугарні зернини із притчі Спасителя, за умови, що це залежатиме від кожного, як і усвідомлення кожного, що має існувати споконвічна правдива ієрархія – а це справа не кожного.
І наостанок хотів би ще раз зачепити топос «селянськості/міщанства». На Сході споконвіку теж вирував селянський дух, можливо навіть більш автохтонний, ніж на Заході. На Заході теж вирувало, хто не знав чи сумнівався, місто, заселене національними і багатонаціональними прошарками, опікуване і доглянуте європейською знаттю, архітекторами, скульптурами, митцями і містиками. Кочівля більш прикметна і притаманна духу міста, одначе кочівник, або мисливець, це індивід, на жаль, який не вміє мислити стратегічно і думки його ширяють довкола максимум завтрашнього-післязавтрашнього – ніхто не гарантує, що звір буде стовідсотково впольований. Звідси і цілий список бід: вижити за всяку ціну, щоденність, суєтність сьогоднішнього на противагу плановому, довготривалому, а то й, без перебільшення, вічному, повільному, терплячому селянському: «земля завжди породить, дасть, нагодує, повінь і посуха не вічні, Бог помилує ».
Іноді видається, що наш народ, левова його частка принаймні, щось таки знає…, коли такий пасивний, піддатливий сервілізму, неповороткий і споглядальний – він безпробудний оптиміст, він ірраціональний планувальник і стратег. І як би він лише вмів навчити якось ненав’язливо і дещо «нерадикально альтернативно» своєї прозорливості тих, хто позиціонує себе як городяни і ідентифікує винятково з містом. Може тоді і справді Янус розпадеться, нікчемне «я» відлине від грандіозного «Нус», а на його місці сформується істинно велике «Я» з визнанням, що Нус все-таки вище за нього. Та боюсь, це може бути радикальна альтернатива – надто якось неорганічно все це в роздвоєній країні і в роздвоєному світі загалом. You-ll see.
м. Івано-Франківськ
Комментариев нет:
Отправить комментарий