«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Одним із стовпів пануючої в наш час політології є ідея розділення влад. Сформульована ще в працях Джона Локка, а потім доведена до рівня узагальнення в працях Шарля Луї Монтес’кє, теорія розділення влад стала основою не тільки цілого комплексу політичних наук, а й отримала реальне втілення в практиці сучасних держав. Ця теорія в наші дні є цілком привабливим політичним ідеалом, з яким вимушені рахуватися не тільки вченні, а й політичні діячі та організації.
Між іншим, у Православній Церкві існує політична теорія та практика, в якій мова теж йде щодо розділення влад, але за зовсім іншими критеріями.
З точку зору сучасної політології, головна мета розділення влад, з присутньою для кожної з них сферою та компетенцією, — обмеження зловживання владою й тим самим – забезпечення політичної свободи особистості й невтручання в її права зі сторони держави. Таким чином, вважається, що розділення влад створює також умови для стабільного соціального порядку, сприяє оптимізації прийняття державних рішень.
У Православ’ї ж принцип розділення влад отримав назву принцип симфонії. Тут основними владами визнаються влада світська (держава) та влада духовна (Церква).
Людина належить двом світам: світу матеріальному та світу духовному. Церква ніколи не заперечувала цього природнього світу. Слова Христа «кесарю – кесареве, Богові – боже» є наочним доказом цього.
Звичайно, цей світ після гріхопадіння, є світом падшим, недосконалим, й таким «який у злі лежить». Але це ствердження є не просто емпіричною данністю, це є, в першу чергу, постановкою завдання. Світ, як і людина, потребує преображення (принцип теозісу), який може бути здійсненний людиною за допомогою Бога. Тому духовне не просто вище матеріального, але й духовне ще і направляє матеріальне.
Принцип симфонії був юридично закріплений за імператора Юстиніана. В його VІ Новеллі говориться: «Два найвеличніших Божих дари дані людям Всевишньою благодаттю – священство та державна влада: перше має опікуватися речами божественними, друге і має керувати справами людськими. Але обидва вони походять з одного й того ж початку і спільно влаштовують людське життя».
За цим принципом Церква та держава утворюють один складний та нероздільний організм, де держава розуміється як матерія чи тіло, а Церква – як форма чи душа. Кожна з них складає самостійне ціле та знаходиться в живому та тісному спілкуванні з іншим, доповнюючи її в тих або інших напрямках діяльності, надаючи допомогу та вплив. При чому держава створює умови для життя, розвитку та захисту Церкви. Церква ж у свою чергу освячує державні установи та форми суспільного життя, сприяє державі у виконанні свого призначення у житті в формі християнської любові.
В своїх управлінських функціях імператор та патріарх є співрівними. Це правило юридично закріплюється в церковному вінчанні імператора на владу, та в інтронізації державою патріарха. Цим самим проявляється взаємне проникнення світських та духовних влад.
Таким чином, ми бачимо два підходи до стримуючого начала проти зловживань влади та направлення її ресурсів, яким є моральний принцип. Але сьогоднішня модель управління визнає питання моралі за особисту справу. В симфонії влад поведінка політиків та державних службовців оцінюється не тільки за практичної ефективності, в першу чергу за моральними критеріями.
Але й подібна діархічна модель не обмежує Церкву тільки моральними оцінками. Церква для державного управління як обмежувальна сила при прийнятті владою рішень, а з іншого як спонукальна, що направляє людей на здійснення добрих справ. Навіть права людини розглядаються в перспективі кінцевої мети людського життя.
Ми не можемо на сьогодні визначити форму держави, але можна точно сказати, що мова йде про ще досі чітко не зафіксований синтетичний феномен майбутньої влади.
У повному розумінні цього слова — про втілення «містичного» Тіла Господнього в площині народоустрою України.
__________________________________
*Катехон (ο κατέχων — утримуючий) богословсько-політологічне розуміння про владу, як утримуючу силу проти приходу антихриста. Походження терміну належить св. апостолу Павлу в 2 Посланні до Солунян, де говориться, що не прийде кінець світу, поки буде «забраний з середовища утримуючий» (2 Сол. 2:7)
Комментариев нет:
Отправить комментарий