«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Спеціяльно звертає увагу Коль на житлові умови та побут, вказуючи, що українці „жиють у чисто утриманих хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тиждня їх миють, як це роблять Голяндці, але ще що два тиждні їх білять. Тому їх хати виглядають білі неначе свіжовибілене полотно».
В іншому місці пише про хати коло Одеси: „Я був дуже мило заскочений внутрішнім уладженням назовні так мало обіцюючої хати. Лише жити в цій чепурненькій світлиці. На дворі було дуже горячо, а тут мило та холодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита травою, а на стінах зілля — все було чисте та чепурне. Я це можу, щодо цього, нахвалити українців, якщо рівняти їх з поляками та москалями».
Кажучи, що по українських містах багато квітників по дворах, додає: „В неділю йдуть дівчата в ці городи, рвуть величаві квіти і заквітчуються неначе князівни. Ба навіть ці українські стрункі дівчата так дуже люблять квіти, що в будні при роботі заквітчуються й тоді подобають на жрекині фльори. А, що вони люблять співати, то переживається по цих селах таке, що рідко деінде стрінеться. Жінки, завінчані, за найтяжчою працею, безустанку співають, мов соловьї. І тяжко живо переказати читачеві лише словами цю повну життя картину».
Комментариев нет:
Отправить комментарий