Лорд Джордж Ноэл Гордон Байрон: Прометей
1
Титан! На наш земной удел,
На нашу скорбную юдоль,
На человеческую боль
Ты без презрения глядел;
Но что в награду получил?
Страданье, напряженье сил
Да коршуна, что без конца
Терзает печень гордеца,
Скалу, цепей печальный звук,
Удушливое бремя мук
Да стон, что в сердце погребен,
Тобой подавленный, затих,
Чтобы о горестях твоих
Богам не смог поведать он.
2
Титан! Ты знал, что значит бой
Отваги с мукой… ты силен,
Ты пытками не устрашен,
Но скован яростной судьбой.
Всесильный Рок — глухой тиран,
Вселенской злобой обуян,
Творя на радость небесам
То, что разрушить может сам,
Тебя от смерти отрешил,
Бессмертья даром наделил.
Ты принял горький дар, как честь,
И Громовержец от тебя
Добиться лишь угрозы смог;
Так был наказан гордый бог!
Свои страданья возлюбя,
Ты не хотел ему прочесть
Его судьбу — но приговор
Открыл ему твой гордый взор.
И он постиг твое безмолвье,
И задрожали стрелы молний…
3
Ты добр — в том твой небесный грех
Иль преступленье: ты хотел
Несчастьям положить предел,
Чтоб разум осчастливил всех!
Разрушил Рок твои мечты,
Но в том, что не смирился ты, —
Пример для всех людских сердец;
В том, чем была твоя свобода,
Сокрыт величья образец
Для человеческого рода!
Ты символ силы, полубог,
Ты озарил для смертных путь, —
Жизнь человека — светлый ток,
Бегущий, отметая путь,
Отчасти может человек
Своих часов предвидеть бег:
Бесцельное существованье,
Сопротивленье, прозябанье…
Но не изменится душа,
Бессмертной твердостью дыша,
И чувство, что умеет вдруг
В глубинах самых горьких мук
Себе награду обретать,
Торжествовать и презирать,
И Смерть в Победу обращать.
Перевод В. Луговского
Прометей (переклад з Джорджа Гордона Байрона)
В твоїх ясних очах, титане,
За долю смертних вболівання,
Ти зрозумів без гордування
Сумну їх дійсність безталанну.
Яка ж була за жалість втіха?
Напружене страждання тихе,
Хижак, ланцюг,– як вирок долі,
У серці вічні муки болю.
Ти приховав свої гризоти.
Задуха з присмаком скорботи
Лише в самотності огорне,
Щоб не почуло грізне небо
Зітхання слабкості від тебе,
Ти у мовчанні непоборний.
Титане! Здатний ти збороти
Страждання силою натури.
Тебе не вб’ють страшні тортури.
І невблаганний неба дотик
Й нечувана жорстокість Долі –
Дієві Ненависті ролі,
Яка створила для забави
Все те, що знищує лукаво.
Життя невпинне – вічна кара.
Безсмертя жалюгідним даром
Тебе зле небо наділило,
Але повернуту погрозу
Угледів Громовержець лютий,
Коли він захотів почути
Про власну долю всі прогнози.
Ти промовчав, титане смілий,
Твій вирок – ув очах глибоких,
І Зевса страх пройняв жорстокий,
Спізніле каяття безсиле,
Аж блискавки в руках тремтіли.
Ти добрим був, і в тім твій злочин –
Так само, як боги, чинити.
Ти людям допоміг зміцнитись,
Щоб їхній розум став пророчим,
Прийшов кінець поневірянням.
Терплячу силу у мовчанні,
Твій дух, що опирався путам,
Земля і Небеса всевладні
Були не в змозі похитнути,
І дивовижним, нерозгаданим,
Величним символом несхибним
Ти став для всіх, підвладних смерті, –
Як ти, вони богоподібні,
Як витоки струмка, уперті.
Частково люди також можуть
Зламати часу загорожу:
Нещасть відчути неминучість,
Їм протидіяти рішуче,
Здолати біди духом власним,
Який породжує незгасне,
Шляхетне почуття свободи,
Що навіть в муках і тривогах
Шукає вищу нагороду
І смерть безжальну має змогу
Перетворити в перемогу.
Переклад Олена Балера (1974)
George Gordon Byron
Prometheus
TITAN! to whose immortal eyes
The sufferings of mortality,
Seen in their sad reality,
Were not as things that gods despise;
What was thy pity’s recompense?
A silent suffering, and intense;
The rock, the vulture, and the chain,
All that the proud can feel of pain,
The agony they do not show,
The suffocating sense of woe,
Which speaks but in its loneliness,
And then is jealous lest the sky
Should have a listener, nor will sigh
Until its voice is echoless.
Titan! to thee the strife was given
Between the suffering and the will,
Which torture where they cannot kill;
And the inexorable Heaven,
And the deaf tyranny of Fate,
The ruling principle of Hate,
Which for its pleasure doth create
The things it may annihilate,
Refus’d thee even the boon to die:
The wretched gift Eternity
Was thine – and thou hast borne it well.
All that the Thunderer wrung from thee
Was but the menace which flung back
On him the torments of thy rack;
The fate thou didst so well foresee,
But would not to appease him tell;
And in thy Silence was his Sentence,
And in his Soul a vain repentance,
And evil dread so ill dissembled,
That in his hand the lightnings trembled.
Thy Godlike crime was to be kind,
To render with thy precepts less
The sum of human wretchedness,
And strengthen Man with his own mind;
But baffled as thou wert from high,
Still in thy patient energy,
In the endurance, and repulse
Of thine impenetrable Spirit,
Which Earth and Heaven could not convulse,
A mighty lesson we inherit:
Thou art a symbol and a sign
To Mortals of their fate and force;
Like thee, Man is in part divine,
A troubled stream from a pure source;
And Man in portions can foresee
His own funereal destiny;
His wretchedness, and his resistance,
And his sad unallied existence:
To which his Spirit may oppose
Itself – and equal to all woes,
And a firm will, and a deep sense,
Which even in torture can descry
Its own concenter’d recompense,
Triumphant where it dares defy,
And making Death a Victory.
Комментариев нет:
Отправить комментарий