Элери Битикчи: Манас и идеология

В стране манкуртов, и манасчи манкурт.

По приблизительной оценке в стране от 10 до 50 тысяч человек, которые так или иначе претендуют на связь с космосом, с Манасом, с духами земли и предков, считают себя ясновидцами, целителями, на короткой ноге с Богом или вечностью. Существует до 500 платных мазаров, где у шайыков можно от 10 сомов купить земную благодать. Небесная благодать стоит немного дороже.
Существуют сотни мечетей и церквей, где священнослужители работают во имя Бога и оказывают услуги по, как они говорят, Им же утвержденному тарифу.
Телевизор разваливается от людей, получивших небесное откровение по истории киргизов, утверждающих о богоизбранности нации, и которые в знак подтверждения своей правоты ссылаются на авторитет русских и европейских историков, которые подделывали историю, так как историю пишут победители. Каждую неделю появляются люди, получившие информацию из глубин космоса и, возможно, даже напрямую от Самого, утверждающие, что киргизы являются арийцами, несмотря на то, что глубины космоса отлично знают, что арийская теория — это историческая фальсификация, раскрученная учеными некогда расистской Европы и фашистской Германии (в настоящее время Европа, за исключением России, отказалась от приписывания всего и вся арийцам). Неслучайно что они бегут в телевизор, ведь там сидит «пророк тенгрианцев» — [бывший] коррупционер. Подобное тянется к подобному.
Когда-то у киргизов считалось, что человек, имеющий контакт с сакральными силами, обречен на пожизненное страдание, его дар зачастую похож на проклятие, потому как очень трудно человеческим разумом понять разум вселенский…

Дмитрий Резниченко: Радикальная филология (к недавнему дню украинской письменности и языка)

Я – русскоязычный в быту, к тому же полукровка, с восточной Украины. Что не мешает мне поддерживать дружеские отношения с самыми махровыми бандеровцами, — теми самыми, которые «ненавидят всё русское», и готовы запрещать, ущемлять и лишать исконных прав. Почему они спокойно жмут мне руку и не порываются покрошить на борщ?
Потому что языковой вопрос в Украине – политическая позиция.

Я не отрицаю права страны на собственных героев, отвечаю тем же языком, на котором ко мне обращаются – такой малости за глаза хватает, чтобы снять все конфликты. Более того, у меня есть друзья, которые украинским не вполне владеют, и чтобы не выглядеть смешными, говорят на русском в самых «укрофашистских» компаниях — и ничего, представьте себе, никаких претензий. Достаточно просто не залупаться.

По сути, на водоразделе «в» или «на» стоит отношение к независимой Украине как факту. Если человек мямлит что-то типа «по правилам русского языка правильно писать на…», это означает, что у человека всего-навсего кишка тонка заявить прямо: Да, я против независимой Украины, «ненавижу и стремлюсь уничтожить» ©.

Руслан Делятинський, о. Назарій Бедрій: Єпископ Іван Прашко (1914 – 2001) — апостольський екзарх українців-католиків Австралії, Океанії та Нової Зеландії (1958-1982 рр.)

Історія Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ) в незалежній Україні стала об’єктом прискіпливої уваги вітчизняних істориків, релігієзнавців, богословів, які докладають чимало зусиль для відтворення об’єктивної картини розвитку УГКЦ від Берестейської унії до сьогодення. Внаслідок цього опубліковано узагальнюючі дослідження з історії УГКЦ, авторами яких були, зокрема, А.Васьків[1], о. С.Кияк[2], о. Г.Лужницький[3], В.Марчук[4], о. І.Мончак[5], єп. С.Мудрий[6], В.Пащенко[7], єп. А.Сапеляк[8]. Серед великого розмаїття спеціальтних досліджень привертають нашу увагу ті, в яких розглядалися проблеми розвитку організаційної структури УГКЦ, історії її окремих єпархій, діяльності ієрархів, авторами яких, зокрема, були вітчизняні дослідники І.Андрухів[9], В.Бадяк[10], М.Гайковський[11], Б.Головин[12], о. Б.Ґудзяк[13], о. М.Димид[14], О.Єгрешій[15], о. О.Каськів[16], о. І.Луцький[17], О.Лисенко[18], О.Недавня[19], І.Пилипів[20], І.Я.Скочиляс[21], І.Б.Скочиляс[22], Н.Стоколос[23], Я.Стоцький[24], О.Турій[25], І.Химка[26] та багато інших. Аналізуючи цей спектр наукових досліджень, можна відзначити загальну позитивну тенденцію – всебічна увага до різних аспектів розвитку УГКЦ в Україні. Тим часом, мусимо зауважити, вітчизняні дослідники ще мало уваги приділяють розвитку організаційних структур та релігійного життя українців-католиків поза межами батьківщини – в українській діаспорі, де на сьогодні УГКЦ об’єднує, за офіційними даними Патріаршої курії, понад 1,5 млн. віруючих греко-католиків у країнах Європи, Північної і Південної Америки та Австралії[27].

Валентин Лагетко: «… Сміх цей зродили сльози»: феномен М.В. Гоголя

Гоголезнавство на сьогодні є досить вагомою частиною загального літературознавства. Феномен М.В. Гоголя разом з тим і сьогодні досліджують і будуть досліджувати. І це добре. Але не добре, що почастішали “торги” з приводу Миколи Васильовича – чий це письменник? Хоча усім своїм способом буття, своєю творчістю, своїм заповітом (“Авторська сповідь”) Гоголь проголосив: “я русский человек”. Здавалося б, це ж найпростіше для зрозуміння; для письменника його знаряддям праці є мова (“душа народу”, за висловом М. Рильського), якою він послуговується в побуті та пише свої твори.
Та не все так просто з цього боку, знову чуємо: “…у чому ж справжня причина, що український геній став російським письменником?” (всі підкреслення наші, – В.Л.). У колоніальному становищі нації, мови, в моно центричності імперії, чи відторгнення генія зумовлене також і специфікою питомого реципієнта? В такому разі, чим детермінована ця специфіка?” [1].
Спробуємо подивитися на “специфіку реципієнта” по-новому, відомо, що освіта в Російській імперії була російськоцентричною. Гоголь навчався в Ніжинському ліцеї (гімназії, інституті вищих наук), що заснований князем Безбородьком, який в уряді Катерини П був канцлером (про таких, як він, Пушкін у вірші “Моя родословная”(1830) писав: “… князья … из хохлов”), для дітей збіднілого дворянства, таким був і Гоголь, який навчався на казенний кошт.
Після закінчення навчання (червень 1828 р.) він разом з О.С. Данилевським (другом гімназійних літ) у грудні 1828 р. вирушив до Петербурга. Чому? Бо Петербург, столиця, там Пушкін. Те, що Гоголь, навчаючись в Ніжині, захоплювався поезією Пушкіна теж знаємо. В листі до батька (вересень-жовтень 1824 р.) Гоголь писав: “Ви писали про одну нову баладу і про Пушкіна поему “Онєгіна”; то прошу вас, чи не можна мені їх надіслати? Чи нема у вас яких віршів?; то і ті надішліть” [2]. А ось інше свідчення. Г.П. Данилевський, свого часу відомий романіст, пише: “Пристрасний поклонник (сучасною мовою фан. – В.Л.) усього високого та витонченого, Гоголь на шкільній лаві ретельно переписував для себе на найкращому папері, з малюнками власного виготовлення, поеми, що друкувалися на той час, “Цигани”, “Полтава”, “Брати-розбійники” та розділи з “Євгенія Онєгіна” [3].

Ярослав Гнатюк: «Український джміль» як цивілізаційний парадокс та опис траєкторії його аномального польоту

Відомий факт, що відповідно до законів аеродинаміки джміль не мав би літати, однак він літає. Це парадокс джмеля. Так само відповідно до інтерпретативних моделей цивіліології як теорії цивілізацій Україна не мала би існувати, однак вона існує. Це парадокс «українського джмеля» [1, c. 9].

Його характер можна описати у такий спосіб: Україна – окраїна цивілізацій – західної та православної. Саме тому українське суспільство розламане між ними. Кожен з його уламків ідентифікує себе із певною регіональною цивілізацією: Західна Україна із західною цивілізацією та її центром – Західною Європою, Східна Україна із православною цивілізацією та Росією як її центром. Але ідентифікація з центром – Західною Європою чи Росією послаблюється ідентифікацією із переферією – Західною або Східною Україною, її побутом і традиціями. Така подвійна і різновекторна ідентифікація й спричинена нею опозиція між цивілізаційною інтеграцією і регіональним сепаратизмом з одного боку та територіальним патріотизмом і національно-державною консолідацією з іншого забезпечує відносоно стабільне існування України. Ця стабільність підсилюється енергетикою обох цивілізацій – західної і православної. Власне вона й утримує в політичній єдності й територіальній цілісності Україну як самоорагнізовану систему. Нею певною мірою пояснюється парадоксальний характер «українського джмеля».

Олег Гуцуляк: Лицарі святого Бьолля, або «Мандрований град» в сучасному українському літературному процесі

“Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”)   відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”) [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля  (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”.

Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря-визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи  лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи  лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик, який і стінами Кремля та Хотина заволодів і свою Дульцінею проміняв на тютюн та люльку… Наполеона Бонапарта теж підіймали на глум за похід у Єгипет (акт замилування традицією хрестових походів). Але наслідком його став Розетський камінь та дешифрування давньоєгипетських ієрогліфів…

Олег Гірник, священник: Греко-католицизм як субкультура: перспективи «Теології Визволення» чи апокаліпсис «Rадикальної Gотики»?

Лімінальність як феномен греко-католицизму

Унікальність українського греко-католицизму полягає в тому, що він на церковному рівні сприймається маргінальним у відношенні одразу до двох центрів імперської могутності: Риму і Москви. Для представників Римо-католицької церкви, греко-католики є «неповноцінними католиками»; для представників православія, уніяти – «неповноцінні православні». «Потеряли Православие, не стали католиками», так прокоментував «трагедію уніятства» американський православний богослов Александр Шмеман (Дневники, 1973-1983).

Український греко-католицизм – це Церква аутсайдерів католицизму і православія одночасно. За умови стабільності релігійних центрів, до церкви-аутсайдера ставляться як до невдахи: на неї не зважають, сприймають як ракову пухлину на тілі міжцерковного екуменічного діалогу, котру необхідно видалити. «Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв в 1970-х роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і Народу, що залишились у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні арґументи, які ми перекладали Папі Павлу VI, не брано до уваги.

Єпископ УГКЦ Софрон Мудрий ЧСВВ: Це буде знак побіди Христа над атеїзмом

Минулого року в Івано-Франківській Теологічній Академії відбулися урочисті заходи на відзначення декількох ювілейних дат: 125-ліття заснування Івано-Франківської (Станиславівської) єпархії УГКЦ, 20-ліття виходу з підпілля духовної семінарії та 10-ліття заснування Теологічної академії. Ці ювілеї стали доброю нагодою для виходу книги «Івано-Франківська Теологічна Академія УГКЦ: традиції та становлення». Уже в процесі підготовки до друку книги в авторів виникла ідея доповнити її шляхом публікації актуальних інтерв’ю з «першими особами» цього закладу богословської освіти УГКЦ.

Пропонуємо вашій увазі розмову з ректором Івано-Франківської Теологічної Академії єпископом-емеритом Івано-Франківської єпархії УГКЦ  Софроном Мудрим ЧСВВ.

— Владико Софроне, у 1994 році Ви були призначені ректором Теологічно-Катехитичного Духовного Інституту. До того моменту Ви були ректором Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі. Який конкретний досвід з Риму Ви змогли використати тут?
— Я дякую Божому Провидінню та ординарієві Івано-Франківська Софронові Дмитерку, що він появився в Римі, де я перебував майже 40 років. В той час у 70-річному віці відпускали мене на пенсію до Америки, а він просить протоархимандрита і мене, щоби конче приїхав в Україну і допоміг зорганізувати катехитично-теологічний інститут. Я дуже радо сприйняв цю пропозицію.
Катехитично-теологічний інститут на той час – то була така scholа аmbolаntаe, або «ходяча школа», бо не було приміщень, зате багато студентів – близько 800. Вони мали класи по різних інституціях і готелях. Ректором інституту був владика Іриней Білик, якому я став тоді до помочі. Він мав призначення їхати до Риму на поглиблення богословських студій, тому я перейняв цілий провід.

Союз Скифских Республик: Манифест Новых Скифов

принят на учредительной конференции Скифского Движения 7 ноября 2011 года в Петрограде, “Гранд Отель Эсмеральд”

Смерть и отчуждение

Сегодня для существования народов в рамках единого Содружества или единой России очень мало практических оснований. Многие российские обыватели мечтают избавиться от граждан бывших братских республик, депортировать их, «куда Макар телят не гонял», многие грезят о «Великой русской стене» между Россией и Кавказом, видят в каждом дворнике-инородце врага, боятся мусульманских праздников или мечтают поскорее уехать из этой страны.
Многие граждане бывших советских республик желают сбросить с себя русских, «много лет сидящих на шее», влиться в мировое сообщество, где господствует международное право, а не Русская империя, где правит гуманизм и растут доллары на деревьях.
Внятные экономические обоснования для объединения тоже отсутствуют. Быть вместе с Россией не почётно, это «вместе» измеряется ценами на газ и миграционными картами, отражёнными в глазных зрачках чиновников и полицейских.
Значит кончилось Евразийство? И народы Содружества никогда не будут жить вместе в одной стране на своей земле по своим законам?

Нурлан Амрекулов: Коммунизм евразийских кочевников

Тихо войдя в Таможенный союз, Степь опять полезла под «Медведя», опасаясь соседнего «Дракона». Остаткам  символического суверенитета и «многовекторности» пришел конец, как и открытости Степи всем ветрам. Мы  опять – за железным (таможенным) занавесом. Такова первая реакция на факт вхождения Казахстана в  Таможенный союз – первую ступень единого государства трех постсоветских стран.
Исторически, в рамках глобально-проектного мышления мы пожинаем финал реализации секретной директивы  Алена Даллеса, программы идейного разложения СССР изнутри. После девальвации «совковых» ценностей  (равенства, коллективизма и т.д.) и идейной капитуляции номенклатурной верхушки СССР мы оказались жертвой  Западного глобального проекта, его периферией, «под-проектной зоной». Глупой жертвой, которая профукала  шанс остаться самостоятельной державой из-за алчности и близорукости номенклатуры.

У разбитого корыта

Чтобы всласть «пожить как на Западе», номенклатура «кинула» свой народ, предала великие ценности свободы  и равноправия и развалила государство, чтобы «прихватизировать» его остатки по частям. Если бы ей дали  возможность честно обогащаться (как топ-менеджерам современных ТНК), если бы реализовался проект  позднего Сталина (превращения замкнутой корпорации СССР в народное акционерное государство), то СССР  ныне уверенно вышел бы в мировые лидеры-гегемоны, опередив Китай. Ибо он, даже несмотря на то, что почти  задарма пахал на США и весь западный мир, все же вышел из скрытой борьбы социализма и капитализма  явным победителем. А тюрки по численности стали бы вторым ведущим народом в рамках СССР, эволюционно  решая свои национальные проблемы. Даже заматерелым антисталинистам и либералам сегодня ясно, что крах  СССР – плод предательства ее верхушки. Это предательство и алчное шкурничество далее клонировалось на  мелких уровнях «суверенных» республик (исключения – «совковая» Белоруссия, Туркмения с Узбекистаном,  несмотря на азиатские недостатки последних).

Юлия Латынина: Греки, персы, национализм и ксенофобия

… Это такие не аргументы в дискуссии – это аргументы в повседневности. И те аргументы, которые нам вдруг начинают приводить типа «Национализм дозволен только среди малых народов». Я с удивлением прочла у коллеги Михаила Берга на сайте Ёж.ру вот такой вот тезис, что национализм, типа, дозволен только среди малых народов, вот, например, греки против персов имели право объединиться на национальной почве. Надо сказать, я просто сильно посмеялась, потому что трудно было привести более неудачный пример. Потому что греческое общество отличалось исключительной ксенофобией, причем в силу демократического устройства. Потому что вся история вражды Персии и Греции известна нам со слов греков. Персия не была деспотическим государством в стиле Саддама Хусейна, это было, скорее, феодальное государство с воинственной аристократией и самоуправляемыми в том числе греческими городами.

Мар’ян Мудрий: Ще раз про «європейськість» підавстрійської Галичини

Найскладнішою частиною осмислення минулого є встановлення його зв’язку із сучасністю. Це – ключ, без якого ні минулому, ні теперішньому, ні навіть майбутньому не можна приписати жодного сенсу. На жаль, сучасний образ історії підавстрійської Галичини є результатом кількох ностальгійних традицій – польської, української, єврейської. Він наскрізь позбавлений зв’язку із сучасністю.

Попри національні різниці, у цьому образі можна знайти спільну рису – Галичина уявляється ареною останньої битви Добра і Зла, які визначають мало не долю всього світу та людської цивілізації.

«Не дурім себе з відстані споминів»

Не хочу думати, що ця ностальгія – єдиний зв’язок між давно минулою підавстрійською і сучасною (українською, пострадянською) Галичиною. І чи був справді той галицький рай? «…Це Князівство Балаку не було лише якоюсь Аркадією, сповненою вічного щастя і чару. Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові», – так з тридцятилітньої відстані писав про Галичину (щоправда, уже міжвоєнну) в мемуарній оповіді «Атлантида» польський письменник і журналіст Анджей Хцюк, виходець із Дрогобича, який 1939 року залишив рідне місто і мав змогу повертатися до нього тільки у спогадах. Анджей Хцюк належав до кола паризької «Культури» і був одним з небагатьох східногалицьких поляків, хто намагався (хоча й не завжди успішно) не піддатися ілюзії втраченого раю.

Священник Георгий Чистяков: Философские и психологические основы фанатизма

Произнося слово «фанатизм», нужно иметь в виду, что была не только  Варфоломеевская ночь, не только убийство Грибоедова разъяренными персами,  но было и 11 сентября 2001 года. То есть фанатизм — это не только далекое  прошлое, но и то, с чем мы сталкиваемся сегодня. Это все разбросанные по  российским городам синангоги, где либо били окна, либо устраивали пожары или  взрывы. Подобной участи не избежали и многие протестантские храмы. Это и  история в Татарстане, где мусульмане воспротивились строительству  православного храма. Это и рассылки в США по Интернету адресов врачей,  делающих аборты, чтобы потом этих врачей убивали.
С проявлением фанатизма можно столкнуться практически во всех религиях.  Возникает вопрос, что такое фанатизм. Представители различных конфессий  часто стараются подчеркнуть, что фанатизм — это нечто особенное, не имеющее  отношения к религии. Верится с трудом, поскольку история религии во все века  была связана с историей фанатизма. Вольтер говорил о фанатизме как об  извращенном ребенке религии, и, скорее всего, на этом определении стоит  остановиться. Хотя можно, воспользовавшись образом Шварца, сказать, что  фанатизм — это тень религии. Может быть, фанатизм — это плод манипулирования  сознанием масс в тех или иных политических целях. Например, в Средние века  Ян Гус, которого сжигали на костре, увидел в фанатизме окружавшей его толпы  плод манипулирования ее сознанием. Заметив старушку, подбрасывающую  хворост в его костер, он воскликнул: «Святая простота!» — имея в виду, что  старушка думала, будто делает нечто хорошее.

Александр Филоненко: Богословие общения и евхаристическая антропология

А. С. Филоненко – теолог, преподаватель Высшего института религиозных наук св.  Фомы Аквинского в Киеве, кандидат философских наук Харьковского  национального университета – в своем докладе говорит об антропологии,  раскрывающейся в контексте богословия общения. Такая антропология, согласно  автору, в своем ядре является евхаристической, основанной на работе  благодарения. Александр Семенович также выделяет в традиции русского  православного богословия ХХ века линию евхаристического богословия  общения, дополнительную к софиологии и неопатристике.

Богословие общения и его антропологическое раскрытие

В православном богословии ХХ века все ярче проступает линия богословия  общения, в которой богословие развивается не из опыта богопознания, но из  богообщения. Для него исходной точкой является событие встречи человека с  Богом, из которого рождается богообщение, служащее основанием для всякой  встречи и общения людей друг с другом и с творением. Основанием для описания  самого богообщения служит догмат о Cвятой Троице, раскрываемый через  интуицию общения. Так, у св. Василия Великого: «В Божием несложном естестве  единение — в общении (койнония) Божества» [1, 300]. А у митрополита  Пергамского Иоанна Зизиуласа, представившего наиболее развитую форму  богословия общения в двух трудах «Being as Communion» (1985) и «Communion  and Otherness» (2006), находим: «Бытие Бога соотносительно: невозможно  говорить о бытии Бога вне понятия общения»[2, 11], или иначе: «Вне общения у  божественной сущности, «Бога вообще», нет онтологического содержания, нет  реального бытия» [2,11]. Из интуиции общения следует личностная онтология,  лежащая в основании и христологии, и пневматологии, и экклеcиологии.

Бернардо Антонини: Об экуменическом воспитании

Бернардо Антонини, доктор богословия, декан Колледжа католической теологии  им. св. Фомы Аквинского

Современное общество характеризуется разнообразием в национальном,  культурном и религиозном отношениях. В связи с этим возникают вопросы: как в  этих условиях воспитывать у людей способность к взаимопониманию? Какой  вклад может внести в это экуменизм?

Введение

В церковных кругах всего мира, особенно во время различных встреч и  конференций в России, в средствах массовой информации постоянно  поднимается проблема экуменизма, в частности, отношений между  православными и католиками. Часто во время встреч возносится молитва к Богу  о церковном единстве, взаимопонимании и духе любви между различными  конфессиями в России. Во время недели молитв за единство христиан в 1994 году  (18 -24 января) присутствовало много католиков, православных и представителей  других христианских конфессий. В различных симпозиумах по проблемам  культуры, организуемых Колледжем католической теологии им. св. Фомы  Аквинского, докладчиками обычно являются представители различных  конфессий: католической, православной и других. В России экуменизм  представляет собой не идеологию, не миф или утопию, но означает совместные  усилия и дела с целью достижения единства христианских Церквей.