Руслан Делятинський: Участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії у формуванні української адміністрації (липень-серпень 1941 року)

Автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в західних областях України, пов’язаних із початком радянсько-німецької війни. На початку війни, у липні – серпні 1941 р., суспільно-політична ситуація складалася на користь формування української адміністрації, яка, однак, невдовзі виявилася тимчасовим явищем. Автор акцентує увагу на суспільно-політичних поглядах окремих представників греко-католицької ієрархії та духовенства Станиславівської єпархії, які підтримали Українську державу в червні – серпні 1941 р.

Актуальність проблеми полягає в тому, що Греко-Католицька Церква у Східній Галичині з другої половини XIX ст. активно включилася до українського національного руху, значною мірою впливаючи на формування національної ідеї та української державності у першій половині ХХ ст. Особлива роль у цих процесах належала греко-католицьким ієрархам. Наприклад, у 1848 р. Головну Руську Раду очолив єпископ Г.Яхимович[i]; митрополит А.Шептицький у 1914 р. навіть розробив свій проект відродження Української державності, у 1919 – 1923 рр. – активно підтримував ЗУНР, хоча 1925 р. мусив присягнути на вірність Польській державі на підставі статей Конкордату, а в липні 1941 р. видав пастирський лист з нагоди Акту проголошення Української держави[ii]. Своє бачення державотворчого процесу мав і Станиславівський єпископ Г.Хомишин[iii]. Суспільно-політичні погляди та діяльність греко-католицького духовенства зазнали значної еволюції протягом другої половини XIX – першої половини XX ст., коливаючись від австрофільства і москвофільства до активної культурно-просвітницької праці на ґрунті національної ідеології та створення католицьких консервативних партій (зокрема, КРНС, УКНП, УХО і т.п.), в цілому підтримуючи державотворчі процеси[iv]. Таким чином, ієрархія та духовенство Греко-Католицької Церкви на різних етапах історичного розвитку підтримували і впливали на український державотворчий процес. Однак, ця проблема не може трактуватися однозначно[v], оскільки у кожному конкретному випадку ієрархи та духовенство виявляли власне бачення національної ідеї та державного будівництва, часто відмінне від державницьких концепцій українських політичних партій.



Така відмінність проявилася й під час Другої світової війни, коли процес створення української адміністрації в липні 1941 р. завершився репресіями німецької окупаційної адміністрації щодо ініціаторів Акту відновлення Української держави від 30 червня 1941 р. На відміну від радикальної тактики ОУН (до того ж, поділеної на дві фракції), греко-католицькі ієрархи наполягали на дотриманні християнських принципів, закликали до подолання розколу задля національної єдності. Водночас характерне для раннього періоду окупації покликання на німецьку армію як союзницьку не можна вважати проявом колабораціонізму, хоча українські вітчизняні та діаспорні історики по-різному трактують цю проблему[vi]. Поділяємо думку А.Кравчука, який виділяє три етапи у відношенні митрополита А.Шептицького до німецької окупаційної влади, починаючи від традиційної лояльності та закінчуючи гострою критикою і пасивним громадянським непослухом[vii]. Отже, відношення ієрархів до будь-якого державно-політичного режиму (чи політичної партії) визначалося насамперед християнськими принципами лояльності до законної (з точки зору апостола Павла) влади та дотримання заповіді любові до ближнього.

Слід зауважити, що вітчизняними істориками ще недостатньо уваги приділено проблемі відношення до німецької окупаційної адміністрації греко-католицького духовенства, еволюції його суспільно-політичних поглядів у цей період[viii]. Нашою метою буде показати участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах у Східній Галичині в липні – серпні 1941 року.

В період німецької окупації 1941 – 1944 р. Станиславівська єпархія залишалася третьою за величиною у Галицькій греко-католицькій церковній провінції (складалася із 20 деканатів, налічувала 465 парафій, 886 церков, 68 монастирів, тут діяли 570 священиків[ix]). Вже за перші два тижні війни (22 червня – 9 липня) канонічна територія Станиславівської єпархії була окупована угорською, німецькою і частково румунською арміями[x]. В результаті до серпня 1941 р. у сфері угорської окупації опинилися більшість деканатів Станиславівської єпархії, адже німецькі війська окупували лише деканати в межах Тернопільської області. Угорські окупаційні війська завдали значної шкоди Греко-Католицькій Церкві. Так, угорське військо зайняло будинок Станиславівської духовної семінарії, і єпископ Г.Хомишин 6 серпня 1941 р. звернувся до папського нунція Ротти в Будапешті з проханням „поклопотати перед угорським військовим командуванням про звільнення семінарії від військового постою”[xi]. Однак зусилля Станиславівського єпископа виявилися безуспішними. Також внаслідок примусових реквізицій був пограбований парох Ланчина о. І.Лятишевський (однофамілець Станіславівського єпископа-помічника)[xii]. Лише в Коломийському деканаті о. Кабаровський, колишній польовий капелан в австро-угорській армії, добре володіючи угорською мовою, зумів переконати угорського полковника не влаштовувати екзекуції над місцевими селянами[xiii]. Таким чином, окупаційна влада, маючи на меті власні політичні інтереси, зовсім не зважали на потреби Греко-Католицької Церкви та українського народу.

Водночас помітною була й інша тенденція: в перші два місяці війни на звільненій від Червоної армії території завдяки пасивній позиції або толерантному ставленні нижчого командування окупаційних військ розпочалося активне запровадження української адміністрації, яке здійснювалося українською інтелігенцією на місцях відповідно до таємної інструкції ОУН(б) від травня 1941 р.[xiv]. Не залишалися пасивними у цьому процесі й греко-католицька ієрархія та духовенство. Однак їхня активна позиція підтримки Української держави обумовлювалася не стільки солідарністю із політичною лінією ОУН(б), скільки національно-патріотичними мотивами та християнською заповіддю любові до ближнього, а отже – свого народу.

Так, 30 червня 1941 р., перед тим, як збори представників українського громадянства Львова затвердили Акт відновлення Української держави та декрет про створення Українського Державного правління, Я.Стецько зустрівся з митрополитом А.Шептицьким, який благословив намір проголошення „Акту”[xv]. Очевидно, митрополит був добре поінформований про “диктаторські” методи ОУН(б) у формуванні українського уряду[xvi], однак, оскільки у той момент важливим була підтримка Церквою самої ідеї державності, вирішив не втручатися в суто “партійні” суперечки. Це була справді християнська та громадянська позиція церковного ієрарха.

Вже 1 липня 1941 р. митрополит А.Шептицький видав пастирський лист з нагоди проголошення Української Держави, в якому, віддаючи “належний послух встановленій владі”, закликав голову уряду Я.Стецька до “мудрого проводу”, який врахував би “потреби і добро всіх, замешкуючих Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народності і суспільної верстви належать”[xvii]. На думку А.Кравчука, митрополит розглядав „дотримання Божих законів та рівність перед цивільним законом” як необхідну умову послуху християн цивільній владі будь-якого державно-політичного режиму[xviii]. У пастирському листі від 5 липня 1941 р. А.Шептицький закликав „до вдячности для Бога, вірности для Його Церкви, послуху для Влади і усильної праці для добра Батьківщини”, забути „про які-небудь партійні роздори”, щоб повстала „Соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній державний організм, побудований жертвою життя одних, а муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других”[xix]. Заклик до національної єдності та “позитивної” праці, які повинні були засвідчити дотримання християнської заповіді любові до ближнього, став основною засадою діяльності Греко-Католицької Церкви в період окупації.

Ґрунтуючись на цих принципах, єпископ Г.Хомишин також підтримав проголошення з ініціативи ОУН(б) Української Держави, хоча його відносини з націоналістами у міжвоєнний період були досить складними (у 1932 р. на владику, імовірно, навіть готувався замах[xx]). Станиславівський владика, цілком діючи в дусі християнської віри, благословив Українську державу, підкреслюючи, що вона повинна бути “сперта на Божому законі” і забезпечити “щастя, добробут і спокійне життя всім громадянам Української землі без огляду на різниці віросповідні, національні і суспільні”[xxi].

Свою богословську оцінку українського державотворчого процесу він дав у проповіді після урочистої Архієрейської Служби Божої у катедрі 12 липня 1941 р.: „Христос через жертву дійшов до воскресіння, через терпіння до радості, вказуючи і людям, і народам такий шлях. І нам дав нести гірку чашу терпіння, щоби пізнали Бога між нами і ті, що відвернулись від Нього. Коли звертаємось до Бога, то й Він до нас звертається. Христос прийняв від нас тисячі жертв, терпінь і тортур людей, замучених озвірілими большевиками… Віримо, що з Христом-Богом збудуємо державу під проводом тих, яких до цього покликало Провидіння (підкреслення моє. – РД.). Тільки з сильною вірою в Бога нам це вдасться, бо „як Бог не збудує дому, то надармо трудяться будівничі”. Большевицька держава була цього знаменним прикладом. До будови держави треба єдності, а в збудованій державі справедливості…”[xxii].

Таким чином, Станиславівський єпископ залишився вірним своїм принципам: будівництво національної держави можливе тільки на основі дотримання християнських заповідей. Лише в такому сенсі можна трактувати пізніше зізнання єпископа Г.Хомишина в тому, що він привітав би проголошення Української держави незалежно від того, “ким би вона була створена”[xxiii]. Зрозуміло, що його благословення Українській державі не означало схвалення політичної лінії ОУН. Можна лише припустити, що Г.Хомишину імпонували, по-перше, включення у програмні засади ОУН демократичних свобод “переконання, віросповідання та совісті”[xxiv], виконання яких не було забезпечено, наприклад, у радянській моделі церковно-державних відносини[xxv]; а, по-друге, включення до складу Українського Державного Правління міністра народної освіти та релігійних справ Володимира Радзикевича[xxvi], очевидно, було „кроком назустріч” у співпраці з Греко-Католицькою Церквою. Звичайно, найважливішою умовою такої співпраці Церкви із ново-проголошеною Українською Державою Станиславівський єпископ вважав те, що остання має бути „сперта на Божому законі”, тобто держава повинна гарантувати вільний розвиток Церкви, дотримуватися основних християнських принципів у своїй політиці.

Водночас греко-католицькі ієрархи здійснювали практичні заходи для розбудови “державного організму”. Так, митрополит А.Шептицький ініціював створення 3 липня 1941 р. Української Національної Ради у Львові[xxvii], а невдовзі особисто намагався вплинути на полагодження внутрішнього конфлікту в ОУН задля уникнення „домашньої війни”[xxviii]. Однак спроби досягнути єдності в ОУН не увінчалися успіхом, адже, імовірно, попри значний авторитет митрополита, в самій ОУН існувала певна опозиція до його окремих ініціатив. Так, в одному звіті члена ОУН від 22 липня 1941 р. різко засуджено послання митрополита А.Шептицького „Про організацію парохії та громади” від 10 липня 1941 р.[xxix], яке, нібито, „викликало серед українського громадянства погане вражіння”, оскільки митрополит надавав духовенству повноваження організовувати українську адміністрацію всупереч ОУН, відбирати націоналізовані 1939 р. радянською владою земельні володіння і т.д. Звідси зроблено висновок, що „згадане послання не може не причинитися до зросту хаосу й замішання в Західних Областях”[xxx]. Проте, як відзначив заступник голови обласної управи у Станіславові В.Яшан, саме “відпоручники ОУН(б) часто втручалися до обсади урядів на місцях, по селах; траплялося, що в громаді урядував начальник, якого назначив український повітовий староста, а організація наставляла другого”, хоча визнав, що “на загал праця організації була корисна”[xxxi]. Таким чином, вже перші заходи по організації української адміністрації виявили суперечності між ОУН(б) та Греко-Католицькою Церквою щодо кадрового наповнення адміністрації та проблеми землеволодіння.

Це відповідало загальним тенденціям: по-перше, греко-католицьке духовенство вже давно втратило роль “політичного провідника” народу; по-друге, жорстка політична тактика ОУН(б) щодо підпорядкування собі інших колишніх українських політичних партій в Східній Галичині диктувала необхідність контролювання Організацією української адміністрації[xxxii]; по-третє, вирішення земельної проблеми, наприклад, в законі про земельну реформу в ЗУНР 1919 р., який суттєво обмежував церковне землеволодіння[xxxiii], політичний провід ОУН(б) вважав найбільш оптимальним. Крім того, відмінним було бачення ієрархами та проводом ОУН(б) найближчої перспективи розвитку Української держави: з одного боку – наголос на дотриманні християнських принципів, а з іншого – жорстка безкомпромісна боротьба зі своїми політичним опонентами “до переможного кінця”[xxxiv] задля реалізації власного політичного курсу. Так, Секретаріат ОУН(б) закликав усіх громадян Станиславівської області інформувати про тих українців, які співпрацювали з НКВС[xxxv], чим заохочував доноси та політичну боротьбу в українському суспільстві[xxxvi]. Крім того, ОУН планувала таємні “карні акції”, зокрема, щодо майже 450 українців у Станиславівський окрузі, до яких “мала свої застереження: той за Польщі перейшов на латинський обряд, той був надто червоний за більшовиків і т.п.”; однак до початку серпня лише декількох страчено, а інших врятовано внаслідок репресій гестапо щодо членів СБ ОУН[xxxvii].

Ієрархи та духовенство Станиславівської єпархії, керуючись християнськими принципами та власними національними переконаннями, включилися до державотворчого процесу. Зокрема, висловлюючи свою моральну підтримку українській адміністрації в Станіславові, єпископи Г.Хомишин та І.Лятишевський 13 липня 1941 р. взяли участь в організованій заходами Тимчасової управи міста святковій академії з нагоди проголошення Української держави[xxxviii]. З цієї ж нагоди греко-католицьке духовенство Станиславівської єпархії протягом цілого місяця липня 1941 р. провело урочисті Богослужіння та маніфестації, які, маючи масовий характер, не тільки стали проявом “національно-патріотичної” ейфорії, але й закріпили у суспільній свідомості державницьку ідею. Виголошені священиками з цього приводу проповіді відображали значною мірою їхні суспільно-політичні погляди та переконання.

Так, у Богородчанах 11 липня 1941 р. урочисте Богослужіння для 15 тис. місцевих селян відправили декан о. З.Кисілевський, о. Бачинський та о. Соболевський. У проповіді до зібраних о. В.Лотьків, зокрема, сказав: „Слава Тобі, Боже, що Ти по сотках літ неволі, по Полтаві, по Крутах, дозволив нам будувати свою незалежну Батьківщину!”[xxxix]. У Лисці Станиславівського деканату Богослужіння 13 липня 1941 р. провів також декан о. Дурделло в асисті чотирьох священиків, а потім було зачитано Акт 30 червня і пастирський лист митрополита Андрея Шептицького та прийнято присягу місцевих тимчасових комітетів[xl]. У Делієві Єзупільського деканату польову Службу Божу з нагоди проголошення самостійності України 27 липня відправив парох о Дерлиця в асисті двох священиків; сам о. Дерлиця як колишній старшина УГА виголосив проповідь на тему „Українська земля для Українців”[xli]. Особливою активністю відзначилося духовенство Коломийської округи: урочисті Літургії з відповідними проповідями про Українську державність провели 28 червня у Мишині парох о. Мацьків в асисті з о. Лісовським з Іспаса та о. Бахталовським зі Стопчатова[xlii], 6 липня у Воскресінцях – о. Юрик[xliii], 7 липня у Вербіжі Нижнім – о. Луговий в асисті о. Юрика з Воскресінець[xliv], 10 липня у Сопові – о. Іван Грабовецький[xlv], 13 липня у Молодятині – о. Сірецький[xlvi], 15 липня у Пилипах – о. Гоянюк[xlvii]. Подібні святкування організовано й у тих парафіях Станиславівської єпархії, які належали до Тернопільської області. Зокрема, у Золотопотіцькому районі „духовенство, радіючи спільно з народом в торжественних Богослужіннях дякувало Всевишньому за опіку над українським народом, за можливість зажити новим, дійсно вільним життям на своїй рідній землі”[xlviii]. Отже, завдяки активному прикладові духовенства Станиславівської єпархії проголошення Української держави “надзвичайно підбадьорило і оживило все українське населення”[xlix], заохотило його до “позитивної” праці.

На місцевому рівні греко-католицьке духовенство Станиславівської єпархії також було представлене в українській адміністрації. Так, наприклад, Коломийський декан о. Олександр Русин очолив „релігійний реферат” у Коломийській окружній управі[l], а Богородчаснький декан о. Зиновій Кисілевський – Тимчасову управу району[li]. Призначення їх на відповідні адміністративні посади, що обумовлювалися їхнім високим авторитетом серед української місцевої громадськості, здобутим за довгі роки суспільної праці, могло забезпечити вплив Церкви на суспільно-політичне життя в краю, гарантувало практичне втілення ідеї “позитивної” праці на місцевому рівні. Однак більш активної діяльності, крім організаційної, в українській адміністрації їм не вдалося розгорнути у зв’язку з ліквідацією у серпні 1941 р. німецькою владою будь-яких проявів української державності.

Однак, крім активної підтримки Української держави, греко-католицьке духовенство намагалося використати діяльність української адміністрації для забезпечення інтересів Церкви. Так, виконуючи настанови митрополита А.Шептицького із послання “Про організацію парохії та громади”*, в окремих районах священики намагалися повернути колишні ерекціональні (церковно-парафіяльні) землі, які вже перебували в користуванні у селян, що викликало невдоволення як місцевого населення, так й окремих представників української адміністрації[lii]. Хоча в більшості випадків духовенство знаходило компроміс із місцевими селянами, здаючи землю в оренду. В деяких випадках створювані для повернення націоналізованої землі селянські комітети очолювали церковні дяки[liii], позиція яких сприяла пошуку такого компромісу із парохами.

Вже в липні 1914 р. німецька військова адміністрація розпочала репресії щодо ініціаторів проголошення Акту 30 червня. У зв’язку з цим греко-католицька ієрархія та духовенство змушені були шукати адекватної реакції на зміну суспільно-політичної ситуації. Так, 22 липня 1941 р. митрополит А.Шептицький у листі до міністра закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропа підкреслював, що приєднання Східну Галичину до Генеральної губернії “поділає крайно шкідливо на інтереси українського народу та загалом на справедливе упорядкування відносин на Сході Європи”[liv]. Станиславівський єпископ Г.Хомишин запропонував митрополитові в найближчому часі скликати конференцію єпископів, щоб “порадитися над всіми біжучими справами”[lv]. Проте вже 1 серпня 1941 р. генерал-губернатор Г.Франк оголосив у Львові прокламацію про приєднання Галичини як окремого дистрикту до складу Генерал-Губернаторства, запевнивши, що „ця земля вперше зазнає свободи одиниці, свободи культурного розвитку і релігійного життя та вступить в нову епоху”[lvi]. Таким чином, Українська держава, проголошена 30 червня 1941 р., припинила своє формально-правове існування.

Вже 7 серпня 1941 р. у Станіславові за участю представників української адміністрації відбулася передача державної влади від угорської військової команди до німецької цивільної адміністрації[lvii]. Станиславівський окружний староста Альбрехт закликав “усіх надійних громадян міста і села” до співпраці з німецькою цивільною адміністрацією у відбудові краю[lviii]. Вже у вересні 1941 р. проведено адміністративну реформу, внаслідок якої канонічна територія Станиславівської єпархії опинилася частково чи повністю в межах п’яти округів (Городенка, Коломия, Чортків, Станіславів, Бережани)[lix]. Тим самим фактично було закріплено німецький окупаційний режим.

Однак завдяки вмілій пропагандистській акції німецьких чиновників значна частина українського суспільства продовжувала вірити у можливість відновлення Української держави. Так, єпископи Г.Хомишин та І.Лятишевський під час візиту губернатора дистрикту Ляша до Станіславова 14 серпня 1941 р. стали свідками його заяви про те, що Гітлер нібито має „вирішити позитивно змагання всього українського народу до об’єднання в одному суцілому національно-державному організмі”[lx]. Навіть Станіславська обласна управа у відозві 15 серпня 1941 р. підкреслювала, що „нову організацію адміністрації не належить уважати за рівнозначну з остаточним вирішенням нашого політичного майбутнього”, адже “всі ми твердо віримо, що українська справа буде все ж таки вирішена для нас позитивно та корисно”[lxi]. Подібні заяви були покликані виробити в суспільній свідомості ідею, що Українська державність є стратегічною ціллю, яка буде реалізована після закінчення світової війни за встановлення “нового порядку” в Європі, в якій зараз українці мають виступити союзниками Німеччини проти спільного ворога – „більшовицького” режиму.

Ця ідея набула значного поширення, зокрема, серед духовенства Станиславівської єпархії, котре, порівнюючи у той час радянську та німецьку моделі церковно-державних відносин, спершу віддавало перевагу останній, яка забезпечувала право на вільний вибір віросповідання, вільне викладання релігії в школах, найважливіші греко-католицькі релігійні свята оголошувала вихідними і т.д.[lxii]. Крім того, свою роль відіграв інший фактор: поширення інформації про репресії органів НКВС вкінці червня 1941 р., які зачепили й греко-католицьке духовенство[lxiii], сприяли витворенню в його свідомості образу німецької армії як „визволительки від більшовицького гноблення”. Під впливом цих двох факторів духовенство, не відмовляючись від державницької ідеї, погоджувалися на тактичний союз із німецькою адміністрацією, який розглядала першим етапом до встановлення нових суспільних відносин в цілій Європі після закінчення війни.

Саме тому протягом липня – серпня 1941 р. на канонічній території Станиславівської єпархії з ініціативи духовенства відбулася ціла серія урочистих Богослужінь та панахид, які, на думку деяких вітчизняних та зарубіжних дослідників (А.Кравчук, К.Беркгоф та ін.), можна назвати „щось на кшталт святкування краху радянської системи”[lxiv]. Характерно, що вже з середини липня й аж до жовтня 1941 р. духовенство Станиславівської єпархії підтримало ініційовані громадськістю „свята визволення від большевицьких варварів”, в рамках яких відправлялися урочисті Богослужіння з подякою „за даровану волю”, висипалися пам’ятні могили й організовувалися панахиди за „жертви більшовицького терору” чи „борців за волю України”[lxv]. Такі “релігійно-патріотичні” маніфестації, часто ініційовані членами ОУН чи активістами культурно-просвітницьких організацій, мали підкреслити сподівання духовенства на реалізацію в найближчій перспективі ідеї української державності. Слід зауважити, що священики, усвідомлюючи суперечності між реаліями війни та християнськими моральними цінностями, лише в окремих випадках наголошували на необхідності дотримання християнських принципів для побудови власної держави. Так, парох Чернієва Станиславівського деканату о. Савраш в одній проповіді наголошував: „Бог вислухав наших молитов тому, що нарід вірив, не тратив надії. Будуємо державну хату на вірі в Бога, а Бог нам допоможе (підкреслення моє. – РД.), нам це вказали ті, за яких заносимо молитви. Вказали нам дорогу: за Віру і за Націю, якою всі підуть”[lxvi]. Тим часом участь греко-католицьких священиків у “святі зброї”, організованого в Коломиї та Станіславові 31 серпня 1941 р. з нагоди 22-ої річниці здобуття Києва об’єднаною армією УНР і ЗУНР[lxvii], мала на меті продемонструвати перед німецькою адміністрацією самостійницькі прагнення та здатність до збройної боротьби з “більшовицьким режимом” українців, які з тактичних міркувань визнають німецьку армію союзницькою. Так, учасник цього свята, Коломийський декан і крилошанин Станиславівської капітули, о. Олександр Русин символічно наголошував у своєму виступі: „Нехай зникнуть всякі сумніви й зневіра. Ми можемо сміло йти назустріч сходячому сонцю Волі та заспівати не Ще не вмерла…, а Вже воскресла Україна…”[lxviii]. Підкреслюючи таким чином державницьку ідею, греко-католицьке духовенство намагалося закріпити її в суспільній свідомості. Тому значна частина українського суспільства була готова повірити, що після закінчення війни, нарешті, Галичина буде приєднана до “Великої України”, й українці зможуть “зажити державним вільним життям в дружбі з націями, що в ім’я вселюдських загальних ідеалів визволили Україну від варварської большевицької навали”[lxix].

В нових суспільно-політичних умовах греко-католицькі ієрархи намагалися визначити відповідні часові завдання Церкви та народу. Так, митрополит А.Шептицький, визнаючи „ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина…”, підкреслював, що „завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищали межі від зовнішніх ворогів”[lxx]. З його ініціативи на початку жовтня 1941 р. створено Український Крайовий комітет (УКК), який вважав своїм завданням „представництво українського громадянства перед державними чинниками, оборона його інтересів, організація українського громадянства в національній, суспільній, господарській і культурній ділянці”. Тоді ж у Станіславові організовано Український Окружний Комітет (УОК) на чолі з професором Миколою Лепким, до складу якого увійшов активний греко-католицький священик, катехит о. Володимир Микитюк, який став заступником голови та референтом суспільної опіки. Значною мірою завдяки праці цього священика УОК в Станіславові не тільки розбудував свою організаційну структуру (7 „рефератів”, 5 повітових комітетів і 3 делегатури), але й організував благодійну працю[lxxi]. Очевидно, єпископові Г.Хомишину імпонувала діяльність мережі українських комітетів, які стали практичним втіленням ідеї “позитивної праці”. Водночас Станиславівський владика закликав реалізувати цю ідею через практичне застосування християнських заповідей: „Ми мріємо про Україну, нею заняті наші гадки, наші бажання і устремління. Все те є гарне, однак перше дбаймо про небесну Україну т. є. про Божу державу, про Боже царство. Се приказ Христа Спасителя… Шукаймо Божого царства в нас самих, стараймося те Боже царство і його засади і права поширювати й примінювати в життю нашого народу. Тоді будьмо переконані, що Христос не забуде про нашу земну державу…”[lxxii].

Таким чином, греко-католицька ієрархія та духовенство Станиславівської єпархії активно підтримали проголошену 30 червня 1941 р. Українську державу. Зважаючи на певні тенденції, лише окремі священики взяли безпосередню участь в діяльності української адміністрації, тоді як більшість духовенства висловлювала свої національно-політичні переконання переважно через масові урочисті Богослужіння. Розвиваючи богословське бачення державотворчого процесу, Станиславівський єпископ наголошував на необхідності дотримання християнських принципів при побудові Української держави, особливо щоденному використанні заповіді любові до ближнього.

Перспективним у дослідження порушеної проблеми може бути виявлення і залучення нових опублікованих та “живих” спогадів учасників досліджуваних подій, які допомогли б глибше висвітлити суспільно-політичні погляди духовенства Станиславівської єпархії.

Ruslan Delyatynsky

Theparticipation of the Greek-Catholic clergy of the Stanislaviv eparchy in the formation of the Ukrainian administration ( July — August 1941)

The author analyses the participation of the Greek-Catholic clergy of the Stanislaviv eparchy in the social-political processes in the Western regions of Ukraine, connected with the start of the soviet-German war. At the beginning of the war, in July-August 1941, the social-political situation was developing in the favor of the Ukrainian administration formation, which, though, turned to be temporal. The author concentrates on the social-political viewpoints of some representatives of the Greek-Catholic clergy of the Stanislaviv eparch who supported the Ukrainian state in July-August 1941.

Ключові слова: Греко-Католицька Церква, єпархія, канонічна територія, єпископи – ординарій і помічник, пастирський лист, Капітул, Консисторія, деканати і декани, парохії, Акт проголошення Української держави, українська адміністрація, Український окружний комітет (УОК), німецька окупаційна адміністрація, дистрикт Галичина, генерал-губернаторство.

* Це послання було актуальним і для духовенства Станиславівської єпархії.

[i] Турій О. Греко-католицька церква та українська національна ідентичність у Галичині // Ковчег: Наук. зб. з церк. історії. – Ч.4: Еклезіяльні й національна ідентичність греко-католиків Центрально-Східної Європи. – Львів, 2003. – с.67-85.Турій О. Греко-католицька церква та українська національна ідентичність у Галичині // Ковчег. – Ч.4. – Львів, 2003. – с.67-85; Скалецький М. Політичне значення греко-католицької церкви для західноукраїнського суспільства ХІХ ст. // Історія релігій в Україні: Матеріали VIII Міжнародного круглого столу (Львів, 11-13 травня 1998 року). – Львів, 1998. – с.226-227; Химка І.П. Греко-Католицька Церква і національне відродження у Галичині (1772-1918) // Ковчег: Зб. статей з церк. історії. – Ч.1. – Львів, 1993. – С.73-107; Химка І. Релігія й національність в Україні другої половини XVIII – XX століть // Ковчег. – Ч.4. – Львів, 2003. – С.55-66.

[ii] Адамович С.В. Митрополит Андрей Шептицький і Союз визволення України // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.IV. – Івано-Франківськ, 2001. – с.38-43; Васьків А. Політологічні аспекти у творчій спадщині митрополита Андрея Шептицького // Історія релігій в Україні: Матеріали IX Міжнародної конференції 11-13 травня 1999 року. – Львів, 1999. – Кн.1 (А – М) – с.77-79; Гайковський М. Сучасне і майбутнє України: думки і візії митрополита Андрея Шептицького // Київська Церква. – 2000. – №1. – с.43-46; Гладка Г. Суспільно-політична діяльність Митрополита Андрея Шептицького // Вертикаль. – 2000. – №2. – с.52-55; Іванцев І.Д., Пилипів І.В. Українська греко-католицька церква і Західноукраїнська Народна Республіка // Розстріляна і відроджена Церква (матеріали науково-теоретичної конференції до 55-ї річниці ліквідації УГКЦ радянським режимом) / Редкол.: С.Каспрук, Р.Салига, О.Сич. – Івано-Франківськ, 2001. – с.5-16; Марчук В., Пилипів І. Українська греко-католицька церква й українська держава // Українознавчі студії. – 2000. – №2. – с.205-223; Москалюк М.Ф. Український християнсько-суспільний рух Галичини в період ЗУНР // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Вип.1. – с.127-134; Цвенгрош Г. Рим і Україна: Апостольський Престол і митрополит А.Шептицький у 1918-1919 рр. // Дзвін. – 1992. – №5-6. – с.107-113; Яртись А. Проблеми державотворення у спадщині митрополита Андрея Шептицького // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. 2004 рік. – Львів, 2004. – Кн.1. – с.635-640.

[iii] Єгрешій О.І. Державотворча концепція єпископа Григорія Хомишина // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.IV-V. – с.204-211; Єгрешій О.І. Участь єпископа Григорія Хомишина в національно-визвольних змаганнях українського народу 1918-1925 рр. // Обрії. – 2002. – №2. – с.84-88.

[iv] Див., наприклад: Химка І. о. “Апологія” Михайла Малиновського: до історії кризи у греко-католицькій церкві і характеристика поглядів “святоюрців” // Записки НТШ. – Т.ССХХV. – Львів, 1993. – С.365-392; Грицина О. Католицькі партії і громадські організації у Галичині (1920 – 1930-ті роки) та партії християнської орієнтації в сучасній Україні (історико-релігієзнавчий аналіз суспільної природи і діяльності) // Історія релігій в Україні: Праці XII-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). – Львів, 2002. – Кн.1. – с.128-132; Делятинський Р.І. Особливості суспільно-політичної діяльності греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в контексті політики “доконаних фактів” польської адміністрації в Східній Галичині у 1921 р. // Література та культура Полісся. Вип.27: Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті. – Ніжин, 2004. – С.121-128; Красівський О., Пилипів І. Митрополит Андрей Шептицький і польська держава (1918-1923 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ, 1997. – с.153-161; Москалюк М. Державотворча концепція українських християнських суспільників у міжвоєнній Галичині (1920-1939 рр.) // Галичина. – Івано-Франківськ, 2000. – Ч.4. – с.97-101; Пилипів І. Державотворча політика греко-католицької церкви у суспільно-політичному житті Західної України 20-30 років ХХ ст. // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи. – Ч.1. – Львів, 2001. – С.90-95; Яртись А., Васьків А. Греко-католицька церква і українська національна ідея (1919-1939 рр.) // Історія релігій в Україні: Матеріали VIII Міжнародного круглого столу (Львів, 11-13 травня 1998 року). – Львів, 1998. – с.302-303; Яцун Б. Взаємовідносини Греко-Католицької Церкви і українського радикального націоналістичного руху в Галичині в 20-30-х роках ХХ ст.: спроба загальної характеристики // Розстріляна і відроджена Церква… – Івано-Франківськ, 2001. – с.21-31.

[v] порівняй: Лещишин Р. Участь Української Греко-Католицької Церкви в національно-визвольному русі середини ХХ ст. // Християнство в Україні на межі третього тисячоліття / Редакційна колегія: В.І.Кононенко та ін. – Івано-Франківськ, 2002. – с.211-216; Сурмач О. УГКЦ і український національно-визвольний рух у період німецької окупації (1941-1944 рр.) // Історія релігій в Україні: Праці XI-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 року). – Львів, 2001. – Кн.1. – с.424-429.

[vi] Порівняй: Україна крізь віки: в 15-ти томах. – Т.12: М.В.Коваль. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – с.306; Вол Б., Сурмач О. Зарубіжна історіографія діяльності УГКЦ в роки німецької окупації (1941-1944 рр.) // Історія релігій в Україні: Праці XI-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 року). – Львів, 2001. – Кн.1. – с.152-158.

[vii] Кравчук А. Християнська соціальна етика під час німецької окупації Галичини, 1941-1944: митрополит Андрей (Шептицький) про солідарність, опір владі та захист святості життя // Ковчег. – Львів, 2000. – Ч.2. – с.224-272.

[viii] Детальніше див.: Беркгоф Карел. Чи було релігійне відродження в Україні під час нацистської окупації? // Український історичний журнал. – 2005. – №3. – С.16-36; Ґудзик К. Гітлер і релігія // Людина і світ. – 1996. – №7. – С.36-40; Марчук В. Греко-католицька церква в умовах німецького та радянського тоталітаризмів (1941-1946 рр.) // Галичина. – Івано-Франківськ, 2000. – Ч.4. – с.66-72; Пилипів І. Українська Греко-Католицька Церква в період німецької окупації (1941-1944 рр.) // Галичина. – Івано-Франківськ, 2002. – Ч.8. – с.108-115; Поїздник І. Окупаційна влада як чинник міжконфесійних відносин на Галичині в 1941 – 1944 рр. // Архіви окупації 1941 – 1944. – К., 2006. – С.817-823; Стоколос Н. Етноконфесійеа політика Рейху в окупованій Україні (1941-1944 рр.) // Українське релігієзнавство. – К., 2001. – №19. – с.70-77; Уткін О. Окультне жало Адольфа Гітлера // Людина і світ. – 2002. – №4. – С.56-61; №5. – С.48-54; Шкаровський М. Богобудівництво Третього Рейху: Катастрофа імперії поховала під своїми уламками нацистський містицизм і німецьке язичництво // Людина і світ. – 2004. – №7. – С.24-28; Паньківський К. Роки німецької окупації (1941-1944). – Нью-Йорк, 1965. – с.323-325; Гуркіна С. Митрополит Андрей (Шептицький) у період німецької окупації Галичини: найновіша історіографія питання (1989-2000 роки) // Ковчег. – Львів, 2001. – Ч.3. – с.556-565; Пилипів І. Українська Греко-Католицька Церква в період німецької окупації (1941-1944 рр.) // Галичина. – Івано-Франківськ, 2002. – Ч.8. – с.108-115; Кравчук А. Християнська соціальна етика під час німецької окупації Галичини… – с.224-272.

[ix] Сурмач О.І. Греко-католицька церква в період німецького окупаційного режиму в Україні (1941-1944 рр.): Спеціальність 07.00.01. – історія України. Автореферат дис. на здоб. наук. ст. канд. іст. наук. – Львів, 2001. – с.10; Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Церква і Церковна єдність. Документи і матеріали (1899-1944). – Т.II: Церква і cуспільне питання. Кн.2: Листування. – Львів: Місіонер, 1999. – с.945.

[x] Яшан В. Під брунатним чоботом: Німецька окупація Станиславівщини в Другій світовій війні (1941-1944). – Торонто, 1989. – с.22-25; див. також: ДАІФО. – Ф.Р-909, оп.1, спр.64а, арк.221-222; Альманах Станиславівської Землі: Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975. – с.100, 151, 152; Коломия і Коломийщина: Збірник споминів і статей про недавне минуле. – Філадельфія, 1988. – с.20, 465; Городенщина: історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Торонто – Вінніпег, 1978. – с.49; Бучач і Бучаччина: Історико-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Лондон – Париж – Сидней – Торонто, 1972. – с.???; Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1974. – с.192, 238, 240, 339, 367, 546, 601, 609, 650, 773 та інші; Теребовельська земля: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1968. – с.556; Сергійчук В. ОУН – УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 496 с. – с.256; Карлів вітає німецьких вояків (Від нашого кореспондента) // Українське слово. – 1941. – 13 серпня. – Ч.10. – С.5; В селах: Військовий поклін поляглим (Заболотів) // Воля Покуття. – 1941. – 26 жовтня. – Ч.24. – с.5; ДАІФО. – Ф.Р-909, оп.1, спр.64а, арк.221-222; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – с.106, 499-500.

[xi] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II, Кн.2. – с.933.

[xii] ДАІФО. – Ф.Р-36, оп.1, спр.5, арк.3; див. також: Яшан В. Під брунатним чоботом… – С.22-25.

[xiii] Коломия і Коломийщина… – с.465.

[xiv] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – с.499-500.

[xv] Сергійчук В. ОУН – УПА в роки війни… – с.239-240; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – с.114, 504-505; Андрухів І.О., Француз А.Й.. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939-1959): Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – Рівне – Івано-Франківськ, 2001. – с.46; див. також: Дмитрук К.Є. Під штандартами реакції і фашизму. Крах антинародної діяльності уніатської та автокефальної церков. – К.: Наук. думка, 1976. – c.75-76.

[xvi] детальніше див.: Кравчук А. Християнська соціальна етика під час німецької окупації Галичини… – с.238 (покликання №57 – на спогади Івана Кедрина та статтю Г.Штеллє).

[xvii] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II, Кн.1. – с.516-517; Пастирські листи Князів Церкви у велику хвилину // Самостійна Україна. – 1941. – 9 липня. – Ч.2. – с.2.

[xviii] Кравчук А. Християнська соціальна етика під час німецької окупації Галичини… – с.238; порівняй також: Сурмач О.І. Греко-католицька церква в період німецького окупаційного режиму… – с.14.

[xix] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II, Кн.1. – с.518; Кн.2. – с.924; коментарі також див.: Сурмач О.І. Греко-католицька церква в період німецького окупаційного режиму… – с.14; Кравчук А. Християнська соціальна етика під час німецької окупації Галичини… – с.238.

[xx] детальніше див.: Єгрешій О.І. Державотворча концепція єпископа Григорія Хомишина // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.IV-V. – с.208.

[xxi] Пастирські листи Князів Церкви у велику хвилину // Самостійна Україна. – 1941. – 9 липня. – Ч.2. – с.2; порівняй: Альманах Станиславівської Землі. Том ІІ. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1985. – с.3.

[xxii] Проголошення самостійності Української Держави в Станіславові, дня 12 липня 1941 року // Українське слово. – 1941. – 22 липня. – Ч.1. – С.1.

[xxiii] Мельничук П. Владика Григорій Хомишин: патріот – місіонер – мученик. – Львів: Свічадо, 1997. – с.363.

[xxiv] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – с.492.

[xxv] З цього приводу пізніше єпископ Г.Хомишин написав: „За допустом Божим прийшли до нас большевики у вересні 1939 р. Се були стріли, котрими рука Божа в своїхм милосердю нас зранила. І се були лячні і болючі стріли, котрі застрягли аж до глибини людських душ…” [Григорій Хомишин Божою Милостію і Апостольського Престола благословенням Станиславівський Епископ Всечесному Духовенству й Вірним Станиславівської Дієцезії мир і архиєрейське благословення. … Дано при Катедральнім Храмі Воскресення Господа Нашого Ісуса Христа в Станиславові в день Свята Царя Христа 24. жовтня н.ст. 1941 р. – С.1-2].

[xxvi] Сергійчук В. ОУН – УПА в роки війни… – с.242; Літопис Нескореної України: Документи, матеріали, спогади. – Кн..2. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. – с.73; див. також: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – с.116; порівняй: Андрухів І.О., Француз А.Й.. Станіславщина: двадцять буремних літ… – с.54, 65, де автор, покликаючись на іншу публікацію (За здійснення заповіту Шевченка // Визвольний шлях. – 1971. – Ч.6. – с.580), вказує, що професор д-р Василь Сімович став міністром культури і освіти, а д-р Володимир Радзикевич – міністром віросповідань. Однак вже 9 липня 1941 р., після замаху на життя Я.Стецька, в умовах репресій з боку німецьких спецслужб сам голова Українського Державного Правління з метою уникнення небезпеки для життя інших членів свого уряду, які не були членами ОУН(б), вирішив звільнити від займаних посад всіх міністрів, в тому числі й В.Радзикевича; якихось детальніших відомостей про його поки-що не вдалося знайти.

[xxvii] Паньківський К. Роки німецької окупації… – с.30-31; Всі творчі сили українського народу об’єднуються в одному спільному фронті будови власного державного життя // Самостійна Україна. – 1941. – 10 липня. – Ч.3. – С.1-2; Сурмач О.І. Греко-католицька церква в період німецького окупаційного режиму… – с.14.

[xxviii] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II, Кн.2. – с.925.

[xxix] Див.: Послання до духовенства про організацію парохії і громади (з „Архієпархіяльних Відомостей” за липень, ч.7 – ч.64.орд.). +Андрей Митрополит (в.р.). Дано у Львові, дня 10 липня 1941 р. // Воля Покуття. – 1941. – 31 липня. – Ч.7. – С.1. Опубліковано також в: Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи радянських органів державної безпеки. – К., 2006. – Т.1. – с.174-179.

[xxx] Сергійчук В. ОУН – УПА в роки війни… – с.260-261.

[xxxi] Яшан В. Під брунатним чоботом… – с.64.

[xxxii] Так, 13 липня 1941 р. заступник посадника міста Галерський у виступі на урочистій академії з нагоди проголошення Української держави підкреслював, щоОУН „виходить з підпілля, щоб обняти провід у творенні Української Самостійності” – див.: Святочна Академія // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.1

[xxxiii] див.: Делятинський Р.І. Релігійна політика ЗУНР (листопад 1918 – липень 1919 рр.) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.IX. – Івано-Франківськ, 2005. – С.28-41.

[xxxiv] Провадити боротьбу до переможного кінця! (Промова на святочній Академії, виголошена п. Гуцул яком від імені ОУН в Станиславові) // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.3.

[xxxv] Оголошення: Секретаріат ОУН… // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.4.

[xxxvi] Так, у посланні „Про організацію парохії і громади” від 10 липня 1941 р. митрополит А.Шептицький чітко вказував: „…Треба звертати увагу на людей, які щиро служили большевикам на шкоду громади, не щоби мститися, але щоб їх поправити або їх стерегтися (підкреслення моє. – РД.) і не допускати до ніякої громадської праці…” – цит. за: Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи… – Т.1. – с.177. Тимм часом, наприклад, у Підпечарах селяни покарали „по-козацьки” голову колгоспу і бригадирів, у Тисмениці українська міліція – „жидів-комсомольців”, а комуніста М.Петелька, який „розсівав сумнівні вістки про Українську Державність, арештовано”– див.: Радість селян // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.3

[xxxvii] Яшан В. Під брунатним чоботом… – с.69.

[xxxviii] Святочна Академія // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.1.

[xxxix] Незабутні дні. М.Дніпрянський // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.1-2.

[xl] Свято в Лисці // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.2.

[xli] Свято визволення (ДеліївЄ зупільського району) // Українське слово. – 1941. – 2 серпня. – Ч.6. – С.2.

[xlii] В селах: с. Мишин. С.О. // Воля Покуття. – 1941. – 27 липня. – Ч.6. – С.3.

[xliii] В селах: Воскресінці // Воля Покуття. – 1941. – 24 липня. – Ч.5. – С.4.

[xliv] В селах: Свято визволення в Вербіжі Нижнім. Семенюк Іван // Воля Покуття. – 1941. – 14 серпня.–Ч.12. – С.3.

[xlv] В селах: с. Сопів // Воля Покуття. – 1941. – 27 липня. – Ч.6. – С.3.

[xlvi] В селах: Молодятин // Воля Покуття. – 1941. – 24 серпня. – Ч.14-15. – С.4.

[xlvii] Свято в Пилипах // Воля Покуття. – 1941. – 31 липня. – Ч.7. – С.4.

[xlviii] З Поділля: Потік Золотий // Українське слово. – 1941. – 2 серпня. – Ч.6. – С.2.

[xlix] В районах нашої області // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.2-3.

[l] Заславська Елеонора. Перше засідання начальників районів і громад // Воля Покуття. – 1941. – 27 липня. – Ч.6. – С.4.

[li] Вісті з сіл: Богородчани // Українське слово. – 1941. – 15 серпня. – Ч.11. – С.5.

[lii] Сергійчук В. ОУН – УПА в роки війни… – с.260.

[liii] Радість селян // Українське слово. – 1941. – 24 липня. – Ч.2. – С.3.

[liv] Митрополит Андрей Шептицький… – Т.II, Кн.2. – с.927.

[lv] Там само. – с.944, 945.

[lvi] Відпис з Вісник Розпоряджень для Генерал-Губернаторства ч.67 з дня 1 серпня 1941 р. Розпорядження про адміністрацію Галичини з дня 1 серпня 1941 р. // Українське слово. – 1941. – 15 серпня. – Ч.11. – С.1; Галичина дистрикт генерал-губернаторства // Воля Покуття. – 1941. – 3 серпня. – Ч.8. – С.1; Роковини прилучення Галичини до Генеральної Губернії: Галична під охороною Велико-Німеччини // Станиславівське слово. – 1942. – 2 серпня. – Ч.1. – С.2.

[lvii] Перейняття влади Німцями в Станіславові // Українське слово. – 1941. – 10 серпня. – Ч.9. – С.2; Яшан В. Під брунатним чоботом… – с.25.

[lviii] До населення! Станіславів, 8 серпня 1941 р. Др. Альбрехт, окружний староста // Українське слово. – 1941. – 10 серпня. – Ч.9. – С.2.

[lix] Див.: ДАІФО. – Ф.Р-36, оп.1, спр.31, арк.1-4 (Короткий історичний нарис Станіславського округу); ДАІФО. – Ф.Р-36, оп.1, спр.34, арк.1-37 (Списки міст, повітів, сіл Станіславського округу); Новий поділ Коломийської Округи. Окружний староста Фолькман. Коломия, 24 вересня 1941 р. // Воля Покуття. – 1941. – 28 вересня. – Ч.19-20. – С.1; Чому золотова валюта? Коломия, дня 13.IX.1941 р. // Воля Покуття. – 1941. – 28 вересня. – Ч.19-20. – С.1; Бучач і Бучаччина… – 943 с.; Історично-мемуарний збірник Чортківської округи… – 927 с.; До населення Галичини. Губернатор дистрикту Галичина Др. Ляш. Львів, 1 листопада 1941 р. // Воля Покуття. – 1941. – 25 листопада. – Ч.25.- С.1; Адміністративний поділ Дистрикту Галичина // Українське слово. – 1941. – 2 грудня. – Ч.29. – С.4; Новий територіальний поділ Станиславівської округи, що обов’язує від1.04.1942 р. // Станиславівське слово. – 1942. – 19 квітня. – Ч.44. – С.6; Паньківський К. Роки німецької окупації … – с.80.

[lx] Станіславів вітає Губернатора Д-ра Ляша // Українське слово. – 1941. – 17 серпня. – Ч.12. – С.1-2.

[lxi] Українці Станіславської Області. Станіславів, 15 серпня 1941. Обласна Управа // Українське слово. – 1941. – 28 серпня. – Ч.16. – С.1.

[lxii] Паньківський К. Роки німецької окупації… – с.325-327; Святкування українських свят у ГГ. („Збірник Права ГГ”, ч.-Ф.144) // Українське слово. – 1941. – 9 грудня. – Ч.32. – С.3; Розпорядок про святкування українських свят в Генеральному Губернаторстві. В заступстві Кундт, Унтерштатссекретар // Воля Покуття. – 1942. – 18 січня. – Ч.2. – С.8.

[lxiii] Андрусишин Б.І. “Зошити” священика отця Павла // Український історичний журнал. – 1993. – №1. – с.105-122; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – с.107; Історично-мемуарний збірник Чортківської округи… – с.240; Як шаліло НКВД у Станіславові, Золочеві і Чорткові // Воля Покуття. – 1941. – 10 серпня. – Ч.10-11. – С.3; Мучеництво українського духовенства // Самостійна Україна. – 1941. – 10 липня. – Ч.3. – С.2; Як шаліло НКВД у Станіславові, Золочеві і Чорткові // Воля Покуття. – 1941. – 10 серпня. – Ч.10-11. – С.3; Шанують память героїв (Надвірна) // Українське слово. – 1941. – 31 липня. – Ч.5. – С.3. Узагальнені дані по Станиславівський єпархії – див.: Делятинський Р.І. Особливості розвитку Станиславівської єпархії УГКЦ на початку Другої світової війни (1939 – 1941 роки) // Україна соборна: Збірник наукових статей / Ред. кол.: О.П.Реєнт (відп. ред.) та ін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. – Вип.4. – Т.2. – C.185–196.

[lxiv] див.: Кравчук А. Християнська соціальна етика під час німецької окупації Галичини… – с.237; Беркгоф К. Чи було релігійне відродження в Україні… – С.24.

[lxv] В.Гуцуляк. Остання дорога // Самостійна Україна. – 1941. – 9 липня. – Ч.2. – С.2; Хроніка: Поминальне Богослуження в селі Крехівцях // Самостійна Україна. – 1941. – 12 липня. – Ч.4. – С.4; Кореспонденції з районів: Ямниця // Українське слово. – 1941. – 31 липня. – Ч.5. – С.3; Поклін жертвам більшовицького терору в Надвірній. Р.Мілько // Українське слово. – 1941. – 13 серпня. – Ч.10. – С.2; Пам’яті героїв (с. Старі Богородчани) // Українське слово. – 1941. – 15 серпня. – Ч.11. – С.5; По нашім окрузі: Село Підвербці // Українське слово. – 1941. – 28 серпня. – Ч.16. – С.4; Пам’ятна могила (с. Опришівці) // Українське слово. – 1941. – 20 серпня. – Ч.13. – С.5; Свято визволення (с. Космач Солотвинського району) // Українське слово. – 1941. – 20 серпня. – Ч.13. – С.5; Крехів ці віддають поклін Героям // Українське слово. – 1941. – 24 серпня. – Ч.15. – С.2; В селах: Балинці; Березів Середній; Чернятин // Воля Покуття. – 1941. – 10 серпня. – Ч.10-11. – С.5; В селах: Свято в Ключеві Великім. Стефак // Воля Покуття. – 1941. – 14 серпня. – Ч.12. – С.3; В селах: Вікно, повіт Городенка. Мізак Андрій // Воля Покуття. – 1941. – 17 серпня. – Ч.13. – С.3; В селах: Молодятин; Ключів Малий. Тафійчук Василь; П’ядаки. О.Садовий; С. Дебеславці. Кандидат // Воля Покуття. – 1941. – 24 серпня. – Ч.14-15. – С.4; В селах: Ліски. Сидір Огоновський // Воля Покуття. – 1941. – 31 серпня. – Ч.16. – С.5; В селах: Ілинці. Учасник // Воля Покуття. – 1941. – 7 вересня. – Ч.17. – С.4; В селах: Молодятин. – Поклін Героям. – К.Я. // Воля Покуття. – 1941. – 28 вересня. – Ч.19-20. – С.4; В селах: Трач (Коломийщина). Іваничук Ів.; Рашків (Городенщина). Дичук Василь; Балинці. Учасник // Воля Покуття. – 1941. – 12 жовтня. – Ч.22. – С.5; В селах: Свято в Залучі н / Черемошом. М.Нагорняк; Свято в Мишині. В.Р. // Воля Покуття. – 1941. – 19 жовтня. – Ч.23. – С.5; В селах: Посвячення могили в Підгайчиках. Очевидець; Свято в Дятківцях. Г.Ткачук; Св. Станислав. І.Титик // Воля Покуття. – 1941. – 26 жовтня. – Ч.24. – С.5; 20-ліття Великої Жертви під Базаром: Панахида по поляглих під Базаром // Воля Покуття. – 1941. – 30 листопада. – Ч.29. – С.4.

[lxvi] Їх пам’ять незабутня… // Українське слово. – 1941. – 2 серпня. – Ч.6. – С.1.

[lxvii] Е.З. Свято української зброї // Воля Покуття. – 1941. – 7 вересня. – Ч.17. – С.3; Яшан В. Під брунатним чоботом: Німецька окупація Станиславівщини в Другій світовій війні (1941-1944). – Торонто, 1989. – с.66-68.

[lxviii] Е.З. Свято української зброї // Воля Покуття. – 1941. – 7 вересня. – Ч.17. – С.3.

[lxix] По нашім окрузі: Хриплин. Іван Смолинський // Українське слово. – 1941. – 28 серпня. – Ч.16. – С.3-4.

[lxx] Цит. за: Паньківський К. Роки німецької окупації… – с.32.

[lxxi] Паньківський К. Роки німецької окупації… – с.14, 25-26; Українська Національна Рада у Львові. Окружний Український Комітет у Станіславові // Воля Покуття. – 1941. – 19 жовтня. – Ч.23. – С.3; Український Окружний Комітет у Станіславові. Іван Ставичий // Українське слово. – 1941. – 7 грудня. – Ч.31. – С.2.

[lxxii] Григорій Хомишин Божою Милостію і Апостольського Престола благословенням Станиславівський Епископ Всечесному Духовенству й Вірним Станиславівської Дієцезії мир і архиєрейське благословення. … Дано при Катедральнім Храмі Воскресення Господа Нашого Ісуса Христа в Станиславові в день Свята Царя Христа 24. жовтня н.ст. 1941 р. – с.6-7.

Стаття попередньо олпублікована:

Делятинський Р. І. Участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії у формуванні української адміністрації (липень — серпень 1941 р.) // Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму: матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції (Івано-Франківськ, 17-18 листопада 2007 р.) / Наук. ред. О. Сич. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007. — С. 214-225. (Примітка автора: в цьому збірнику статтю було дещо скорочено, натомість подаємо перший, розширений варіант).